Георгіївська церква (Старе Місто)

Георгіївська церква
Церква Святого Георгія
50°27′06″ пн. ш. 30°30′51″ сх. д. / 50.451539° пн. ш. 30.514215° сх. д. / 50.451539; 30.514215
Тип споруди	церква і втрачена спорудаd
Розташування	Україна, Київ
Початок будівництва	1744
Кінець будівництва	1752
Зруйновано	1934
Відбудовано	не відбудовувалась
Стиль	бароко
Епонім	Юрій (Георгій) Змієборець
Георгіївська церква у Вікісховищі

Це́рква Свято́го Гео́ргія — православний парафіяльний храм у Києві, в історичному центрі, збудований у 1744—1752 роках та зруйнований у 1934 році. Розташовувався на сходженні вулиці Золотоворітської та Георгіївського провулка^[1][2][3], на місці стародавньої Георгіївської церкви часів Київської Русі^[4].

Першу церкву на честь святого Георгія Побідоносця на цьому місці звели у XI столітті як головний храм Георгіївського монастиря^[5]. Храм і монастир заклав 1037 року князь Ярослав Мудрий, чиє хрестильне ім'я було Георгій^[6][7][8]. У XII—XIII століттях протягом міжусобних воєн монастир неодноразово грабували і спалювали, і зрештою 1240 року під час монгольської навали на Київ Георгіївський монастир був остаточно зруйнований^[9][10].

У 1674 році за ініціативи тогочасного київського воєводи князя Юрія Петровича Трубецького та з благословення Лазаря Барановича на давніх фундаментах спорудили дерев'яну Георгіївську церкву із приділом на честь преподобного Сергія Радонезького^{[4][11][12][13][8][14]}. Ці приділи були освячені відповідно 26 листопада і 16 грудня (за старим стилем) того ж, 1674 року^[12]. Усе храмове начиння було місцевого виробництва^[12][15]. Втім, дерев'яна споруда була недовговічною та за кілька десятиліть занепала^[4][11][12].

У вересні 1744 року, під час свого візиту до Києва, російська імператриця Єлизавета Петрівна на фундаментах старовинного храму власноруч^[12][13] заклала наріжний камінь нової, вже мурованої церкви святого Георгія, та пожертвувала значну частину необхідних для будівництва коштів^[4][16][14]. У будівництві церкви значну роль відіграли військові (рейтари), що жили поруч^[12] і стали основою для парафії майбутньої церкви^[17]. Освячення новозведеного храму відбулося 1752 року^[16][8].

Це була невелика (24 м у довжину і 13 м у ширину)^[16], тридільна^[14], однобанна, одноапсидна церква із стриманим бароковим декором^[4]. Стіни північного і південного фасадів були вертикально розчленовані пілястрами, між якими розташовувалися півциркульні вікна, та завершувалися трикутними фронтонами із розписами в тимпанах; аналогічним фронтоном завершувався і нартекс^[14]. Основний об'єм увінчувався невеликою сферичною банею на восьмигранному барабані^[14]. Інтер'єр церкви прикрашав іконостас у стилі рококо^[18][19]. Церква мала два приділи: головний в ім'я святого Георгія та північний в ім'я святих Захарія та Єлисавети^[7][13]. Церкву оточувала огорожа, спершу дерев'яна, влаштована у 1755 році та відновлена у 1820 році, а пізніше, в 1869 році — ґратчаста^[20][21].

Станом на 1806 рік парафія Георгіївської церкви складалася з 282 дворів і налічувала 292 особи (115 чоловіків, з яких 67 військовиків, та 177 жінок)^[16]. У другій половині XVII — на початку XVIII століття при церкві святого Георгія існувало протестантське та, ймовірно, католицьке кладовища^[19]. 1816 року у притворі храму поховали Константиноса Іпсиланті, господара Молдови та Валахії, борця за незалежність Греції, який після поразки антитурецького повстання поселився у Києві^[4][22][7]. Мармурові саркофаг і надгробок створив петербурзький скульптор С. С. Піменов^[23], хоча раніше автором вважали італійського скульптора Антоніо Канову^[24]. Перед знищенням церкви у 1934 році надгробок Іспіланті перенесли до Києво-Печерської Лаври^[4][14]. У 1808 році митрополит Серапіон власним коштом відремонтував храм, замінив баню на залізну та прикрасив стіни церкви всередині та ззовні розписами^[13].

У другій половині XIX століття серед парафіян Георгіївської церкви було багато видатних киян — підприємців, митців, громадських діячів^[25]. Серед них були, зокрема, родина Терещенків, члени якої робили значні пожертви храму, Григорій Ґалаґан із родиною, батьки Сергія та Миколи Бердяєвих^[26]. В останній третині XIX століття старостою церкви був книговидавець Стефан Кульженко^[26], який ініціював оновлення храму. Проєкт перебудови склав архітектор В. М. Ніколаєв^[27], будівельні роботи завершилися в серпні 1884 року^[4][26][14]. Основну частину коштів на реконструкцію — 6 тис. рублів — пожертвували Нікола Терещенко та його дружина Пелагея Георгіївна, ще 2 тисячі зібрали парафіяни^[26]. Внаслідок реконструкції Георгіївська церква набула псевдовізантійських рис^[27][14]: маленьку баньку змінив великий купол на масивному гранчастому барабані, над притвором надбудували одноярусну дзвіницю, трикутний фронтон на південному фасаді замінили напівциркульним^[4]. До західного фасаду добудували тамбур, увінчаний кокошником і маківкою з хрестом^[14]. Нові настінні розписи виконав молодий художник Іван Їжакевич, використавши в роботі українські народні мотиви^{[26][18][19][28]}. Також на прохання старости Стефана Кульженка того ж 1884 року при церкві, на розі вулиць Володимирської та Рейтарської збудували за проєктом В. Ніколаєва одноповерховий мурований будинок причту^[29].

У 1895 році парафіяни церкви зібрали кошти (близько 4 тис. рублів, 3 тис. з яких пожертвували Нікола Терещенко з дружиною) на нові розписи внутрішніх стін і стелі. Роботи мав виконати іконописець Володимир Сонін під наглядом єпархіального архітектора В. М. Ніколаєва^[30].

У 1898 році новий церковний староста, купець Порфирій Ждановський ініціював нову реконструкцію церкви, в рамках якої приміщення церкви розширили, до південного фасаду прибудували муровану ризницю за проєктом В. Ніколаєва^[4], а 1901 року замість дерев'яної паперті збудували кам'яну за проєктом архітектора Євгена Єрмакова^[29].

У квітні 1908 року парафіяни Георгіївської церкви звернулися до міського голови із проханням впорядкувати площу перед церквою і встановити тут фонтан^[31]. Міська влада погодила це прохання та розпорядилася перенести на Георгіївську площу чавунний фонтан виробництва заводу О. Термена, який первісно 1901 року встановили на сусідній Софійській площі — там він виявився зовсім недоречним, адже опинився фактично на проїжджій частині^[32]. Але Перша світова війна та подальші політичні події завадили цим планам, а фонтан із Софійської площі наприкінці 1920-х років взагалі прибрали^[33].

У першій половині 1920-х років церква святого Георгія належала громаді традиційної «старослов'янської» орієнтації^[4][33]. У 1926 році радянська влада вирішила, через нібито неспроможність церковної громади утримувати храм у належному стані, передати його в користування «обновленської» церкви^[34], що викликало значне обурення старої громади^[3]. У 1929^[35] або 1930^[3] році більшовики закрили церкву для богослужінь. На право користування приміщенням колишнього храму претендували одразу кілька державних установ, зокрема, Київський Центральний історичний архів, міліція та Рада безвірників^[36]. 6 вересня 1931 року президія Київської міськради ухвалила чергове рішення про закриття Георгіївської церкви та передала приміщення Спілці войовничих безвірників^[28], члени якої спаплюжили храмові інтер'єри, зокрема, трьохярусний іконостас середини XVIII століття роботи майстрів растреллівської школи, та надгробок Константіноса Іпсіланті, про що в березні 1932 року повідомила комісія інспектури охорони пам'яток^[34]. Георгіївську церкву планували передати Центральному історичному архіву, який давно претендував на це приміщення, але зрештою у храмі розмістили Радіотрансляційний вузол^[37] (за іншими джерелами тут розмістився клуб друкарів^[3]). Нові господарі замалювали внутрішні розписи та розламали ампірний іконостас, надгробок Іпсіланті перенесли спочатку до Софійського собору, потім — до Києво-Печерської лаври^[37]. Вибух в Лаврі 3 листопада 1941 року зруйнував надгробок, який був відновлений лише 1997 року коштом грецької діаспори^[38][14].

Врешті-решт, навесні 1934 року міська рада ухвалила рішення про знесення Георгіївської церкви та будівництві на її місці житлового будинку для вищого командного складу Українського військового округу^[39]; того ж року церкву розібрали^[3]. Будинок звели у 1936—1937 роках^[40], проєкт підготував архітектор Йосип Каракіс^[18] за участю М. Ручка і В. Сазанського. Будівля була посунута архітектором на кілька десятків метрів вглиб провулку від місця, де був храм^[41]. На місці колишньої церкви розпланували сквер^[42], в якому значно пізніше позначили фундаменти первісного храму XI століття.

• 1880-ті — 9 червня 1891 — Матвій Поторжинський^[30]
• 6 серпня 1891 — після 1916 — Олександр Корсаковський^[30].

• Георгіївський монастир (Київ)
• Список давньоруських архітектурних споруд домонгольського періоду

• Мар'яна Шевелєва (10 грудня 2021). Георгіївський храм — оборонець святої Софії Київської. uain.press. Український інтерес. Архів оригіналу за 10 грудня 2021. Процитовано 25 березня 2022 року.
• Віталій Ковалинський (26 вересня 2012). Церковь Ярослава (Георгия) Мудрого. weekend.today. Вікенд. Процитовано 25 березня 2022 року.

• Геврик Т. Втрачені архітектурні пам'ятки Києва: каталог фотовиставки. — Нью-Йорк : Український музей, 1982. — 64 с.
• Третяк К. О. Втрачені споруди та пам'ятники Києва: довідник. — К. : Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2004. — 248 с. — 500 прим. — ISBN 966-594-548-3.
• Кальницький М. Б. Зруйновані святині Києва: втрати та відродження. — К. : Видавничий дім Дмитра Бураго, 2012. — 224 с. — 600 прим. — ISBN 978-966-489-183-4.
• Київ: провідник / За ред. Федора Ернста. — 2-га Друк. — К. : Держтрест «К.-Д.», 1930. — 797 с.
• Третяк К. О. Київ: путівник по зруйнованому місту. — К. : Редакційно-видавничий центр «Київський університет», 1998. — 159 с. — 1000 прим. — ISBN 966-594-061-9.
• Ковалинський В. В. Долі київських храмів. Частина друга. — К. : Купола, 2014. — Т. 10. — 584 с. — (Київські мініатюри) — 1000 прим. — ISBN 978-966-8679-19-3.
• Киев: энциклопедический справочник / под ред. А. В. Кудрицкого — К. : Гл. ред. Украинской Советской Энциклопедии, 1982. — С. 122. (рос.)
• Сементовський М. М. Кіевъ, его святыни, древности, достопамятности. — 7-ме. — К. : Тип. С. В. Кульженко, 1900. (рос. дореф.)
• Широцький К. В. Кіевъ: путеводитель. — К. : Тип. С. В. Кульженко, 1917. — 346 с. (рос. дореф.)
• Захарченко М. М. Кіевъ теперь и прежде. — К. : Тип. С. В. Кульженко, 1888. (рос. дореф.)
• Похилевичъ Л. Монастыри и церкви г. Кіева: Прежнее и нынешнее состояніе и средства содержанія причтовъ, а также иноверческие молитвенные дома. — К. : Въ типографіи губернского управленія, 1865. — 134 с. (рос. дореф.)

• Георгиевская Старо-киевская церковь. (Рейтерская, 2) // Православные церкви Киева 1037–1917 гг. : энциклопедический справочник / В. В. Майко. — Симферополь : [б. и.], 2020. — С. 280–286. — ISBN 978-5-905463-15-0. (рос.)