Авторка з перших сторінок висловлює три тези, через які, мабуть, одразу і "поховали" її книгу для західної аудиторії. 1. Росія - це колоніальна імперіАвторка з перших сторінок висловлює три тези, через які, мабуть, одразу і "поховали" її книгу для західної аудиторії. 1. Росія - це колоніальна імперія. Просто західний світ ніколи її так не сприймав. І на цю сліпоту є причини. 2. Російська література не про високе, вічне та універсальне, а про колоніальне панування. А якщо точніше, то саме через літературу Росія і здійснювала це панування - над колоніями, але і... над Заходом: саме через Толстоєвських Захід прийняв російську точку зору на колонії Росії. 3. Едвард Саїд, Гомі Бгабга та інші постструктураліст(к)и та представники і представниці літературних постколоніальних студій в теоретичному плані просто безнадійні. Хоча їхня методика аналізу текстів цікава та варта використання.
Я розпочну з третьої тези, бо вона має є тим теоретико-методологічним фундаментом, на якому збудована вся книга. До речі, саме за цей "наїзд" на Саїда та його "школу" я щиро поважаю авторку. Адже така заява - гучний ляпас західній гуманітаристиці. І головне, що авторка права: Саїд та послідовники і послідовниці не можуть запропонувати жодного теоретичного обґрунтування, чому колоніалізм діє саме так, а не інакше. Фактично, Саїд есенціалізує народи / країни: вони в нього постають незмінними сутностями, між якими розгортаються відносини підкорення та панування. Томпсон такий підхід вважає хибним. Врешті-решт, де ви бачили такі позачасові групи, характер та цінності яких не змінюються з часом? А тому вона для свого дослідження "підтягує" теорію націй та націоналізмів Ентоні Сміта. Непоганий хід, який дозволяє вирватися з пастки "саїдизму". Адже тепер колоніальні відносини поєднують нації, а ті мають свою історію / логіку історичного розвитку. Це дозволяє зрозуміти, як відносини панування / підпорядкування відображаються в літературі - і, як я припускаю, змінюються в часі. Втім, одразу ж мушу зізнатися: попри радикальну заяву на розрив із підходом Саїда, Томпсон далі йде у фарватері його методики та методології. По-перше, вона сама есенціалізує нації. Наприклад, описуючи захоплення Росією земель Речі Посполитої під час другого та третього поділів (1793 та 1795 рр.), авторка щиро каже: тут в Катерини ІІ було виправдання, бо вона приєднувала землі, де населення розмовляло спільною з росіянами мовою. Ця теза настільки хибна, що не знаю, з якого боку до неї підійти. Поділи Речі Посполитої керувалися династичною логікою. Наприклад, Австрія приєднує Галичину, бо нею колись в XIV ст. володіли угорські королі. Мова не була аргументом для тогочасних політиків, бо вони монархи, а люди - їхні піддані. Та й ще в першій чверті ХІХ ст. росіяни сприймали українців як окремий народ, а Правобережну Україну називали... Польщею. Чому Катерина ІІ має думати інакше? Фактично, Томпсон приписує їй логіку політиків ХХ ст. Це опосередкований знак того, що сама Томпсон сприймає Росію як позачасову незмінну сутність: століття минають, але суть не міняється. Але про це трохи згодом. По-друге, Томпсон деколи геть хибно розуміє Сміта. Наприклад, для неї "горизонтальні", тобто вернакулярні нації - це нації, де є дворянська еліта, хоча в Сміта все навпаки - це нації, в яких не було своїх домодерних еліт. Що логічно, бо "вернакулярний" - це простонародний.
На цьому з методологією беру паузу, бо немає сенсу її розглядати окремо від основних тез авторки. Тому рушаємо до першої тези: Росія - це колоніальна імперія. Томпсон тут рухається одразу двома шляхами: 1) показує, як Захід проґавив, що Росія є імперією, 2) пояснює, чому ж Росія є імперією. Перший шлях їй вдається доволі гарно. Логічний ланцюжок тут такий: а) Росія була орієнтом для Заходу, а тому він не дуже вникав в особливості Росії; б) до цього сильно докладалася "таємнича російська душа": вона тільки посилювала орієнтальний образ Росії, а тому - і небажання вникати у внутрішні справи тієї ж Росії; в) російська інтелігенція подавала себе як жертву "держави", а тому не виглядала на бенефіціарів колоніалізму, якими була західні інтелектуали; г) російська культура непомітно витісняла голоси підпорядкованих Росії народів, чим створювала в Заходу образ монолітної Росії.
Остання теза вимагає пояснень - і тому Томпсон рушає другим шляхом: показує, чому Росія є імперією. Тут також набір тез: а) колонії Росії не були відділені від метрополії географічно, а тому не сприймалися як колонії; б) всі приєднані землі оголошувалися Росією, на відміну від західного колоніалізму, де ніхто не намагався "присвоїти" колонії; в) російські колонії мали чинити сильний спротив русифікації, а тому не мали змоги "говорити" із Заходом. До цього Томпсон додає особливості російського колоніалізму: а) імперія не мала філософії, яка б обґрунтовувала російське панування, б) тому російська імперія трималася на силі примусу, в) тим більше, що приєднані землі мали вищий культурний рівень, ніж метрополія, в) через це і провалилася політика русифікації, а тому Російська імперія розліталася на окремі держави, як тільки була змога.
Поодинці ці тези звучать логічно. Але разом вони не складають системи. По-перше, не всі колонії були розвиненіші від метрополії. На щастя, Томпсон тут одразу каже, що їй йдеться про захід Російської імперії. Але як пояснити колоніальне панування Росії в Середній Азії? Та й щодо вищого культурного рівня колоній... Наприклад, станом на 1700 рік Гетьманщина була культурним центром Російської імперії: Києво-Могилянська академія була "кузнею кадрів" для всієї Імперії, всі новинки науки йшли через Київ. Але вже через півтора століття ситуація змінилася кардинально. Наприклад, Михайло Драгоманов, захищаючи дисертацію в Києві, дізнається від опонента з Москви, що він просто не читав найновішої літератури по темі, а тому вирішував завдання, яке давно вирішене в німецькій історіографії. Саме тому Драгоманов і буде закликати співвітчизників вчити російську, бо це мова, через яку українці можуть сягнути високої європейської культури. Отже, співвідношення між метрополією та колоніями змінювалося в часі. Теза не є на всі часи, а лише на кінець XVIII - початок ХІХ ст.
По-друге, русифікація - дуже неоднорідне поняття. Йдеться про примусове вивчення російської мови як офіційної? Йдеться про перетворення колонізованих в один - російський народ? Чи триєдиний народ? Чи три братні народи? Ясно, що з узбеків чи казахів ніхто не планував робити росіян. Як і з татар. Але з українців та білорусів - цілком. Але яка з версій? І чи русифікація не була різною - в різні етапи історії Російської імперії та СРСР? Саме це підводить до третього питання: чи взагалі колонізаторська політики Росії є змінною в часі? З тексту Томпсон цього не випливає. Росія постає понадчасовою сутністю, незмінною, статичною...
Фактично, Томпсон здійснює ту саму есенціалізацію, за яку й критикувала Саїда... І ця ситуація ускладнюється тим, що Томпсон не може сама провести межі Росії. То для неї Сибір - колонізована земля, то вже частина російської етнічної території. Фактично, Томпсон провалюється в ту ж пастку, за яку й критикувала західних науковців: вона сама починає бачити Росію як моноліт. На щастя, не завжди. Але трапляється - і в доволі прикрих місцях. До речі, саме тут Томпсон вирішує включити теорію Сміта - і трактувати Росію як націю. Чому вона ж має імперські амбіції? Бо є два види націоналізму - агресивний та захисний. В Росії є обидва. (Насправді, нижче Томпсон буде казати, що захисний націоналізм - це міф, який легітимізує існування Росії. Насправді ж Росія ніколи не зазнавала значних вторгнень з боку ворогів. Від них більше страждали "окраїни"). І Росія стала агресивною, бо в неї... нація сформувалася одночасно з імперією. А от на Заході нації формувалися вже тоді, коли імперії давно розпалися. Ці тези дуже проблематичні, але про них наприкінці.
Нарешті, настає час другого питання: Чому російська література є прислужницею російського колоніалізму? Ева Томпсон в першому розділі виділяє такі риси російського колоніального дискурсу: 1) безмежність Росії, тобто а) відсутність в неї чітких меж, б) величезна територія, яка б-1) заважає нею раціонально управляти (славнозвісне "умом Россию не понять" та б-2) не дає підтримувати високий рівень життя населення Імперії 2) її цивілізаційний вплив, 3) стійкість та витривалість росіян в боротьбі проти - ворогів, природи тощо, сюди ж додається їхня жертовність в побудові Імперії, 4) оборонний характер Росії: вони всю свою історію зазнає нападів ворогів, стійко їх відбиває. Це має два наслідки: а) відпадіння земель від Імперії - суцільна катастрофа, б) приєднання нових - не є завоюваннями.
В другому розділі Томпсон аналізує російську літературу початку ХІХ ст. - і показує, як вона здійснювала колонізаційний вплив на Кавказі та на землях колишньої Речі Посполитої. З Кавказом нічого нового: типові прийоми орієнталізму. Цивілізована Росія проти диких варварів - з усіма супутніми образами дикості, бруду, розпусності та готовності коритися в колонізованих народів Кавказу. Найбільша тут проблема - вибірка текстів. Авторка аналізує всього три тексти - один Пушкіна, один Лермонтова і один Толстого. Перший відверто колоніальний, другий - амбівалентний, третій - антиколоніальний. WTF? На щастя, в Томпсон є арґумент: Толстой пише 1904 р., коли Імперія вже може дозволити себе критикувати. Це пояснення звучить дикувато, бо... Як Томпсон це уявляє? Імперія шепоче на вушко Толстому: "Критикуй мене?" Щоправда, вона додає, що Толстой спершу також романтизував козаків (які і завойовували Кавказ), але потім "життя його покарало" - і він змінив свої погляди. Було б цікаво дізнатися, чому відбулася така переміна, адже в четвертому розділі Толстой є одним з провідних співців Імперії. То він перейшов від імперського світогляду до а��ти-імперського? Став амбівалентним? На жаль, цього не пояснено. Як мені здається, авторка тут "провалилася" в типовий "саїдизм", який же і критикує. Що б не зробив Толстой - це вияв його імперськості. Якщо хвалить Імперію - зрозуміло. Якщо осуджує? Значить, так хоче імперія.
Завоювання ж Польщі Росія подавала як "повернення давно втраченого". Причому авторка змішує дві аргументації: бо населення - "російське", або ж династичні причини ("збирання земель"). І саме на Речі Посполитій, як вважає Томпсон, Росія і випрацювала літературний прийом приховувати завойовницький характер воєн. Тепер вони подавалася як повернення свого.
В цьому розділі є, до речі, дуже цікава думка. Якщо західний колоніалізм в літературі був описово-антропологічним (подорожні нотатки, історії про звичаї тощо), то в Росії він поетичний: жодних раціональних спроб описати та зрозуміти підкореного, а просто емоційний опис завоювання.
В третьому розділі авторка розбирається із "Війною та миром" Льва Толстого. Цей текст також є імперським, причому саме в ньому і викладено основоположний політичний міф Росії: 1) Росія - країна добрих та благородних людей, причому вона подається як безкласове суспільство, де поміщики і селяни живуть "душа в душу", бо їх об'єднує російськість; 2) Росія є "невинною імперією" (іншими словами, не є імперією взагалі): вона ніколи не має імперіалістичних планів, а от на неї постійно нападають, наприклад, Наполеон; 3) Східна Європа - сфера впливів Росії (чи просто Росія), тому що на сторінках роману ми не побачимо етнічного різноманіття західних "окраїн" Російської імперії. Поляки ще трохи фігурують, але лише шляхта - і лише як зрадники, а далі суцільне "російське море"; 4) Росія є могуттю, яку ніхто не може подолати, 5) Росія не лише стійко захищається, але й має місію - рятувати Європу, світ, людство; 6) влада та народ - одне ціле, а точніше - цар / імператор є просто втіленням російськості, тобто її чеснот.
Щодо п.4, то тут Толстой підтасовує факти. Це невеликі зміни, замовчування - але в результаті маємо могутню Росію. Наприклад, під Аустерліцем 1805 р. союзники програли Наполеону, бо ними погано командували. Толстой забуває згадати, що план битви і загальне командування були... російськими, а саме - Кутузова. Наполеон в тексті постає тупуватим, егоїстичним карликом, який нічого не тямить у військовій справі. І так далі, і тому подібне. Фактично, ніби ніде прямо не збрехав, але невеликими підтасовками повністю відійшов від історичної правди. Цей метод Толстого ми побачимо і в пізньорадянській літературі, але про це згодом.
В четвертому розділі авторка розповідає про те, як відображалася Середня Азія в російській літературі. Одразу почну з проблем, яких є дві: 1) чому обрано лише два тексти - "Туркестанські генерали" Гумільова та "Раковий корпус" Солженіцина? 2) чому відібрані тексти лише умовно слов'янофільського напрямку?
Томпсон виокремлює такі риси російського колоніального дискурсу: а) повне присвоєння простору: а-1) заміна географічних назв з оригінальних на російські / радянські, а-2) зображення азійського простору як російського (в Солженіцина ви ніколи не здогадаєтеся, що дія відбувається в Ташкенті, бо немає азійських маркерів міста); б) позбавлення місцевого населення суб'єктності: б-1) його майже немає на сторінках творів, б-2) а якщо є, то зображене як неповноцінне, порівняно з колонізаторами, в) зображення росіян як жертв колонізації, бо вони жертвують собою заради розвитку колоній, г) зображення простору Імперії як відкритого для всіх, але, насправді, лише для росіян, д) зображення імперського завоювання як добровільного. (На жаль, тут жодного пояснення немає)
Загалом, всі ці речі цікаві, але мала вибірка текстів підважує їх валідність. Хоча зауваження, що "туркестанські генерали" - це росіяни, які завоювали Туркестан, а не туркестанці-генерали - дуже цікаве!
Але вибір Солженіцина... Авторка заламує руки і каже: от написав він високо гуманістичний "Архіпелаг ГУЛаг", а виявився імперіалістом! Що ж, "запрягати" цілий постколоніальний аналіз "Ракового корпусу", щоб це виявити? Та він сам 1990 р. про свою імперськість голосно заявив текстом "Как нам обустроить Россию".
Друга проблема глибша. Авторка живе в системі координат ХІХ ст., де є слов'янофіли та західники. Але ХХ ст. породило євразійців, які активно вписують Росію в азійські координати. І це теж важлива риса російського дискурсу про Азію. І ця ідеологія була не лише серед емігрантів. Наприклад, чому за Сталіна Васілій Ян написав "Монгольську трилогію", де монголи зображені з захопленням, а Сталін ці романи нагородив! Певний відгомін цієї азійськості.
І в цьому розділі постає третє питання-проблема: а російський та радянський дискурси (навіть слов'янофільського спрямування) - вони однакові чи різні? Авторка цього не робить, бо для неї Росія, як я писав вище, незмінна позачасова сутність.
В п'ятому розділі авторка вже аналізує пізню радянську (тобто після 1960-х рр.) літературу. І це другий найкращий розділ. В ньому авторка виділяє три стратегії привласнення простору імперією: 1) заперечення існування / применшення ролі місцевого населення; 2) ототожнення росіян в колоніях з росіянами в метрополії; 3) заперечення існування Іншого, який не має територіальний претензій.
Всі ці стратегії вона описує на прикладі Сибіру. Наприклад, в російській літературі відсутні будь-які згадки про присутність поляків, хоча засилали їх в Сибір багато - і там позалишалися католицькі костели в містах. Поляки не претендують на Сибір, але територію треба "присвоїти", а тому будь-які Інші тут небажані. Щодо перших двох стратегій, то вже йшлося раніше.
Цікаво, що Томпсон описує дуже цікавий механізм маніпуляцій текстом - сказ. Це жанр, який існував давно. І його суть: наратор є менш освіченим, ніж читачі. Фактично, це дозволяє викривлювати історичну істину - і вдавати, що це не брехня, а просто наратор такий... Так, це було в Толстого, а стало цілим прийомом.
Інша цікава риса - неантропоцентричний характер спільнот. То��то індивід відданий не спільноті, а якійсь поза-людській абстракції. На мікро-рівні - це ��ело, н а макро- - держава. Фактично, тому росіяни і такі "жертовні": для них вищою цінністю не є людина. До речі, Томпсон зауважує, що ця "жертовність" подається як центральна риса російськості. Фактично, від розширення імперії росіяни нічого не виграють, тільки страждають заради колонізованих.
Останні два розділи є "причепними". Лише шостий додає цікаву думку: російська культура в своїй основі аморальна. Томпсон це ілюструє на прикладі сміхової культури Середньовіччя та раннього Нового часу. Якщо на Заході смішним є порушення правил (в Телемському абатсві діє принцип "Роби, що хочеш", що є прямим запереченням реальних абатств), то в Росії смішним є дотримання правил: одночасно з Рабле з'являється текст, де монахи жаліються, що їх змушують дотримуватися уставу.
Фактично, Томпсон дозволяє виявити ключові риси російського колоніалізму. Не буду їх тут переказувати. Основна проблема з ними - не всі ці тези можна застосовувати до Росії у всі періоди її історії. А підбірка текстів, на основі яких зроблені такі висновки, також є спірною. Втім, для мене найбільша проблема - теза про національну ідентичність Росії. Насправді, вона ніколи не мала національної ідентичності. Радше, її етнічна ідентичність потрапила в пастку імперіалізму, а тому там і "зависла" - вже не етнічна, бо стала прив'язаною до модерної держави, але ще не національна, бо не змогла виробити чітких критеріїв російськості. Фактично, російська ідентичність - імперсько-етнічна. Чи в цьому плані Сміт допомагає зрозуміти логіку імперського розширення Росії? Насправді, не дуже.
Ще одна слабкість тексту - авторка деколи "влазить" з нелогічними інтерпретаціями. То вона пише, що росіяни, які колонізували Сибір, були прив'язаними до Москви, тобто саме в ній бачили вершину своїх мрій. І через це в них не вироблялался любов і прив'язаність до Сибіру. То - через дві сторінки! - пише, що Сибір може відпасти, бо росіяни там мають сильні сепаратистські настрої. Звідки ж вони взялися?! Авторка не бачить суперечності. Або, пишучи про колонізацію того ж Сибіру у XVIII ст., вона каже, що росіяни винищували "пушного зверя" так сильно, бо боялися, що скоро втратять Сибір. Звідки такий висновок? Може вони просто не розуміли, що ресурс скінченний? Он в США теж екологію в ті часи солідно підірвали... І таких дрібниць, об які постійно спотикаєшся, в тексті повно...
Тому я б сприймав цю книгу як набір цікавих ідей, спостережень та гіпотез. Але через хиби в методології є сумніви, чи отримані висновки коректні. Втім, 2022 р. і звірства росіян в Україні показують, що Томпсон була таки права в основних рисах російського колоніалізму.
До речі, український переклад містить багато грубих помилок: "уявні спільноти" замість уявлених, гальмівна сорочка тощо. ...more
Текст Шпорлюка для мене є водночас доповненням та противагою до Гобсбаумівських "Націй та націоналізму після 1780 року". Адже Шпорлюк пише інтелектуалТекст Шпорлюка для мене є водночас доповненням та противагою до Гобсбаумівських "Націй та націоналізму після 1780 року". Адже Шпорлюк пише інтелектуальну історію і марксизму, і націоналізму - згрубша з того ж таки 1789 р. Хоча основний матеріал в Шпорлюка стосується періоду 1845-1917 рр., де 1848 р. відіграє роль точки перетину обох ідеологій. Але на відміну від Гобсбаума, Шпорлюк не вважає а) націоналізм інтелектуально примітивним, б) марксизм ідеологічно цілісним та незмінним. Перша теза є ще у Андерсона: націоналізм сильний не теорією, а практикою. Поза тим одного націоналістичного ідеолога можна замінити на іншого - і це ніяк не відіб'ється на національному рухові. Всі національні лідери інтелектуально примітивні, а тому взаємозамінні. Але Шпорлюк показує, що в націоналізму також є свій "батько" - Фрідріх Ліст. Його ідеї вплинули на націоналістів після 1848 р., особливо у країнах Центрально-Східної Європи. Звісно, не всі вони визнавали вплив Ліста, але тісний зв'язок саме з його ідеями легко простежується. Друга теза лежить в основі роботи Гобсбаума: він показує, як протягом 1789-1918 р. змінювався націоналізм - від ліберального до етнічного. І лише на тлі десь блукав привид марксизму, якого час від часу всотував в себе націоналізм. Тобто "поганий" націоналізм використовував "хороший" марксизм, щоб переманити на свій бік трудящі маси. Але Шпорлюк демонструє, що все було якраз навпаки. Не націоналізм використовував марксизм, а марксизм ставав успішним в агітації мас, якщо націоналізувався. Та й сам марксизм розколовся через національне питання - на німецький ортодоксальний марксизм, австро-марксизм та марксизм-ленінізм. Австро-марксизм вірив, що боротьбу пролетаріату можна реалізувати - в національних рамках. Але розпад Австро-Угорщини поставив хрест на цій течії. Німецький ортодоксальний марксизм вірив, що пролетаріат не має батьківщини. Провальність цієї позиції стала видимою в 1933 р., коли німецькі комуністи опинилися в класовому гетто, де навіть німецький пролетаріат не дуже їх підтримав. А от марксизм-ленінізм був більше націоналізмом (лістіанством) - економічним націоналізмом. Замість ідей класової боротьби він починає говорити про розвинуті та відсталі країни, тобто, де факто, нації. Саме в такій версії марксизм і стає популярним в країнах третього світу - як інструмент соціальної та національної боротьби. Шпорлюк пояснює, які соціальні умови привели до виникнення марксизму-ленінізму. Втім, він показує, що і націоналізм був різним: після 1848 р. він розділився на правий (етнічний) та лівий (соціалістичний). Але, як на мене, загальний висновок Шпорлюка: націоналізм "обіграв" марксизм. Адже успішним міг стати як лівий, так і правий націоналізм, а от марксизм - лише національний / націоналістичний....more
Збірку "Винайдення традицій" можна умовно розділити на дві частини. До першої належать тексти, які прямо стосуються винайдених традицій та націоналізмЗбірку "Винайдення традицій" можна умовно розділити на дві частини. До першої належать тексти, які прямо стосуються винайдених традицій та націоналізму (вступна і заключна статті Гобсбаума та розвідки про Шотландію і Уельс). Це класичні тексти в дослідженнях націоналізму, з якими і асоціюють збірку "Винайдення традицій". Гобсбаум пропонує теоретичний огляд концепції "винайдених традицій", а Тревор-Ропер ілюструє її історією винайдення кілта та всієї горської традиції Шотландії.
Друга група текстів, здається на перший погляд, не мають стосунку до націоналізмів та ще й є цікавими лише для істориків того чи іншого періоду чи країни. Але це хибне враження. Тексти про винайдені традиції в Індії та Африці демонструють, що націоналізм - це химерний спадок колоніалізму. Принаймні, на рівні ритуалів та символів. Часто колонізовані свій протест проти колонізаторів можуть висловити лише у формі символів, які їм були нав’язані колонізаторами. Звісно, оскільки автори марксисти, то і націоналізм в їх збірці стає продуктом колоніалізму. (І цим автори наближаються до ідей Бенедикта Андерсона про колоніалізм та націоналізм).
А стаття про ритуали довкола короля/королеви у Великобританії - це важливий текст про вивчення ритуалів. Автор ненав’язливо демонструє необхідність врахування низки історичних та соціокультурних обставин при вивченні ритуалів, адже спроби шукати універсальні соціологічні чи антропологічні пояснення є приреченими на невдачу: один і той же символ чи ритуал може набувати різних значень в різних історичних обставинах.
Відтак, попри те, що збірці вже "виповнилося" 32 роки, її досі варто читати!...more
Існування окремих української, білоруської, польської та литовської націй зараз майже ні в кого не викликає сумніву, окрім деяких імперіалістів та радІснування окремих української, білоруської, польської та литовської націй зараз майже ні в кого не викликає сумніву, окрім деяких імперіалістів та радикальних націоналістів. Але розуміння стосунку чотирьох націй до Речі Посполитої далі є проблематичним. Чи була ця ранньомодерна держава польською чи польсько-литовською, адже в її назві фігурувало Rzeczpospolita Obojga Narodow? А якщо так, то чи вона була імперією щодо українців та білорусів? Хоча, чи можемо ми взагалі говорити про те, що Річ Посполита була національною державою? Книга Тімоті Снайдера "Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999" (Дух і літера, 2012) є текстом, який пропонує відповіді на ці питання. Книжка була видана на Заході в 2003 р., але до українського читача прийшла лише в 2012 р. І тим не менше, на мою думку, вона краща, аніж бестселер Тімоті Снайдера "Криваві землі" (Грані-Т, 2011).
Loading...
