Основна проблема цього тому - та сама, що і в решти цієї серії: плагіат зі збірки Вибране 1991 року. Тобто самі тексти, швидше за все, не передруковувОсновна проблема цього тому - та сама, що і в решти цієї серії: плагіат зі збірки Вибране 1991 року. Тобто самі тексти, швидше за все, не передруковувалися за оригіналами, а копіювалися саме з цієї збірки. У випадку редакторських приміток це видно, оскільки коментуються ті ж постаті і майже тими самими словами.
Але сам Драгоманов - шикарний! В цьому томі є програмна стаття Становище і задачі науки древньої історії, в якій йдеться не про історію, а про соціологію. Власне, про це я писав в колонці ще 2016 р., але з покликанням на свою ж статтю - з 2011 р.
Також є майже монографія Боротьба за духовну владу і свободу совісті в XVI-XVII ст.. Я очікував, що це буде доволі нудне читання, але Драгоманов і тут здивував: його цікавить перехід від Середньовічного панування Церкви до модерних абсолютистських держав. Як не дивно, але це не просто абстрактна стаття. Вона про права людини, а також про роль інтелектуалів в боротьбі за них. І це доволі песимістична стаття. Або оптимістична. Залежить, з якої перспективи дивитися.
І три останні статті на більш українську проблематику. Про українських козаків, татар та турків - короткий виклад історії України з XVI по XVIII ст. Антракт з історії українофільства (1863-1872) доволі несподівано робить українофілів частково винними за слабкість українського руху в ХІХ ст. Адже, як пише Драгоманов, імперська влада була не така жорстка, і за бажання обійти її заборони можна було. Цікавий погляд. Цікаво, що про це говорять сучасні дослідження? Турки внутрішні та зовнішні - гостра критика Російської імперії та російської ліберальної опозиції. Актуальна й досі! Адже Драгоманов показує: Росія норовить визволяти сусідів, хоча її населення в гіршому рабстві! А опозиція не робить з цього проблеми! Як бачимо, за той час нічого не змінилося......more
Дуже хороша книга про Другу світову війну, а точніше - про період від вересня 1939 до червня 1941 рр.
Загалом в книзі 6 частин, але найкращими є частинДуже хороша книга про Другу світову війну, а точніше - про період від вересня 1939 до червня 1941 рр.
Загалом в книзі 6 частин, але найкращими є частини 3 та 4 - про війну на Заході (захоплення Данії та Норвегії і розгром Франції; "битва за Англію"). Особисто в мене складається враження, що саме з цих розділів і "виростала" книга, а далі авторів попросили її "розширити", тобто "вернутися" до війни в Польщі, Зимової війни, а також "рушити вперед" - і описати всі події між завершенням битви за Англію і вторгненням німецьких (і не тільки) військ до СРСР.
Які ж сильні сторони цієї книги? 1. Автори успішно розвіюють радянські (і не лише!) історичні міфи. Поразка Франції в травні-червні 1940 р. не була результатом технічної відсталості її армії, низького бойового духу солдатів, бездарного офіцерського корпусу. Насправді, німцям просто пощастило. Гудеріан (як Роммель, до речі) просто зігнорував всі правила ведення бойових дій - і своїми танками помчав до моря, залишивши фланги неприкритими. Якби ж французи атакували! Але вони вирішили, що оточення буде за планом Шліффена, тобто атака через Ардени буде повертати наліво, тобто матиме на меті оточити війська, які тримають оборону на лінії Мажино. Насправді, атака пішла направо, тому французи даремно окопувалися: треба було контр-атакувати. Французькі танки були кращими від німецьких. Хоча автори й не кажуть, скільки їх було у французькій армії. А це, як на мене, доволі важливе питання. Та й французькі офіцери були цілком притомними. Просто верховне командування було переконане, що Франція програла. (Париж було оголошено вільним містом, бо політичний провід Франції військові переконали, що в місті почалося повстання комуністів - і місто не втримати під час боїв.)
Так само гарно пояснено особливості битви за Англію. І які основні етапи, і як британці боронилися. І чому німці програли.
2. Автори показують, що вторгнення до Норвегії підірвало сили Райху: Кріґсмаріне зазнав таких втрат, що не відновився. І це посилило позиції Великобританії. Несподівано цікаво!
3. Третьою сильною перевагою книги є паралелі між діями СРСР та ІІІ Райху: тільки німці розбивають Францію, СРСР одразу починає захоплювати території сусідів, які покладалися на підтримку Франції чи Великобританії. Це вражає! І пояснює логіку радянського керівництва: не просто загарбування сусідів, а загарбування за умов, коли вони максимально слабкі.
Чи є в книги слабкі сторони? На жаль, є. Їх особливо видно в 1-2 та 5-6 розділах. 1. Автори орієнтуються на аудиторію, яка "щось чула, але не впевнена, чи добре пам'ятає". Втім, деколи інформація подається так, наче ви все й так знаєте. Змова генералів, в якій брав участь Гальдер. Якби я не читав Ширерівський Злет і падіння Третього Райху. Історія нацистської Німеччини. Том 1, я б не знав, що це за змова - і чому вона зовсім безнадійна. Та й не змова, взагалі-то. Так само інші факти деколи подаються як загально відомі, хоча я читав трохи історій Другої світової війни - і це доволі специфічні факти. Наприклад, "кишенькові лінкори". Звучить гарно, але в чому суть? 2. Деколи автори оминають те, що мені було б найцікавішим. Наприклад, якими були плани Франції та Великобританії між вереснем 1939 та травнем 1940 р.? Франція просто мобілізувала армію - і все? В тексті є натяки, але... Це вже треба додумувати (і не факт, що такі додумування будуть правильними). Так само автори доволі побіжно проскочили Зимову війну та плани французів та британців. Насправді, фіни самі не хотіли приймати допомогу від західних держав, бо... Бо виявилося, що британцям не стільки йдеться про допомогу фінам, скільки контроль над Швецією та рудниками у Фінляндії. Отже, армії фіни не отримали б, але отримали б ворога у вигляді ІІІ Райху, який би "вписався" у війну, бо союзник мого ворога - мій ворог. Але якими були плани союзників? Атака на Баку - це цікаво, але... З тексту випливає, що ці плани британці та французи мали і після поразки фінів. На що вони розраховували? Або "Червоний" та "Жовтий" плани (в тексті вони названі "папками", що цікаво, бо німецькою там fall, а не unternehmen, тому, чому б і ні). Автори вказують, що Гальдер був дурнем, бо хотів повторити план Шліффена, але вчасно з'явився інший план. В чому була його революційність - зрозуміло. Але... Далі в тексті виявляється, що ці плани були реалізовані через ризиковану гру Гудеріана, якого, до речі, змістили з посади за це, але... потім поновили. Чому поновили? Чи Гудеріан відійшов від оригінального плану? Чи просто його пришвидшив? Але він дійсно ризикував, тому виходить, що план був безнадійний, все ж таки? Незрозуміло. 3. Деколи автори подають суперечливу інформацію. Наприклад, критикують версію Ширера, що якби 1938 р. Франція та Великобританія вирішили почати війну, то ІІІ Райх швидко програв би - і меншою кров'ю. Мовляв, ні, бо ні Франція, ні Великобританія не були готовими: не переозброїлися, не мобілізували армій. Але 1940 р. виявилося, що ця відстрочка не була використана, але німці вже мали ресурси Чехословаччини. І тут починаються проблеми: автори не аналізують, яку ж роль відіграла чеська промисловість, але... подають фото танкової колони групи Гудеріана, де лише один (!) танк PzKpfw III, а решта (десь дюжина) - чеські танки! То без чехів бліцкриг не вдався б, так? 4. Назва книги, насправді, не про змову диктаторів... Змова відбулася 23 серпня 1939 р. Після чого Гітлер та Сталін свої дії ніяк не координували. А деколи ще й заважали один одному. Або ж в книжці про це замало написано :( 5. Інші театри бойових дій описано дуже скупо. Греція, Єгипет, Югославія... Так само вторгнення СРСР до сусідів (навіть Зимову війну хотілося б почитати більше). З іншого боку, книжка не може охоплювати всього :)
Тому книга варта уваги. І я радий, що українською є такий текст - інформативний, але написаний дружньо до читачів. І дуже гарний опис кампанії на Заході 1940 р. ...more
Щодо цього тому є дві новини... Хороша полягає в тому, що тут перевидано два важливі тексти Драгоманова - "Чудацькі думки про українську справу" та "ЧтЩодо цього тому є дві новини... Хороша полягає в тому, що тут перевидано два важливі тексти Драгоманова - "Чудацькі думки про українську справу" та "Что такое украинофильство". Перший текст звернений до української аудиторії, другий - до російської. І їх варто читати разом, бо вони містять різні аргументи. Так, Михайло Драгоманов в різний спосіб звертався до різних аудиторій, використовував різні аргументи, описував ситуацію з різних перспектив. Ці два тексти дуже важливі для розуміння викликів, перед якими стояв український рух наприкінці ХІХ ст. В дечому вони й досі не втратили актуальності. Особливо іронічно читати про перехід з юліанського на григоріанський календар. Так, не пройшло й 135 років, як нарешті це питання вдалося вирішити... Погана новина в тому, що я на 90% впевнений, що це видання - плагіат. Так, Драгоманов помер 1895 року, але плагіат може стосуватися і редакторської роботи: як літературного (уніфікація написання власних назв, орфографія, пунктуація тощо), так і наукового редагування (примітки, коментарі та переклад іншомовних слів та понять). І так виглядає, що в цьому тому використано тексти з Вибраного 1991 року, а також одну статтю - з другого тому Літературно-публіцистичних праць. Звісно, три статті перевидано вперше, але вони разом становлять 25-30 сторінок.
Тому творам Драгоманова я б без вагань поставив 5★. Але оскільки це просто репринт видань 1991 та 1970 років без жодної згадки, що тексти передруковано саме за цими виданнями, то не ставлю жодного балу. Інакше довелося б ставити одиницю......more
Важко ставити оцінку цій книзі, бо це, здається, канонічна біографія Толкіна. Тобто будь-який інший життєпис Толкіна буде взоруватися на текст КарпентВажко ставити оцінку цій книзі, бо це, здається, канонічна біографія Толкіна. Тобто будь-який інший життєпис Толкіна буде взоруватися на текст Карпентера: чи доповнювати і розвивати його окремі ідеї / тези, чи не погоджуватися і заперечувати їх. Але Карпантерового погляду вже не уникнути. А тому при оцінці цієї книги незрозуміло, що саме ми оцінюємо: 1) життя Толкіна? 2) читабельність тексту Карпентера? 3) цінності Карпентера і його подачу біографії Професора? Адже всі ці три складові тісно переплетені. І найлегше щодо 2-го пункту: Карпентер пише легко та захопливо - навіть для такої "сірої" біографії як в Толкіна. "Сірої", бо після 1924 р. в житті Толкіна не було особливих подій, визначальних рішень та складних дилем. Він отримав посаду професора в Оксфорді, де працював до самісінької смерті. От і все. Єдине, що відбувалося, - писання текстів. Але повернімося до самого тексту Карпентера.
В канонічності його біографії є і переваги, і недоліки. Переваги очевидні. Це 1) цілісна біографія Толкіна, яку було на��исано 2) на основі документів, доступ до яких був (та й й досі залишається!) дуже обмеженим для всіх інших шанувальників та шанувальниць творчості Професора. Адже йдеться не лише про чернетки, листи та щоденники, але й про усні свідчення - дітей самого Толкіна. Завдяки цьому ексклюзивному доступові до джерел Карпентер зміг розповісти нам, ким був Толкін. В ��ій біографії ледь не ідеальна пропорція компонентів. З одного боку, ми бачимо Толкіна як живу людину - його вподобання, слабкості, страхи, захоплення тощо. Але також дізнаємося про його "творчий шлях". Не можу не писати це в лапках, бо Толкін був шаленим прокрастинатором, а тому це дійсно був шлях як в прислів'ї про самурая, який не має цілі, а лише шлях. Карпентер розкриває, як Толкін поволі вибудовував свої тексти. І тут ховається третя складова ідеальної біографії: Карпентер не розділяє Толкіна-професора та Толкіна-літератора! Виявляється, вони тісно "співпрацювали": наукові пошуки спонукали Толкіна творити в певний спосіб, а його літературна творчість раптом оформлювалася в ідеї для наукових текстів. Наприклад, після читання чорновиків "Володаря перснів" Толкін отримав відгуки, що мова надто пафосна. І після цього виголосив лекцію про використання "пафосної лексики" при перекладі середньовічних текстів. І, ясна річ, його алітераційні вірші у "Володарі перснів" - результат любові до англосаксонської поезії.
Очевидною перевагою тексту є те, що Карпентер не намагається переказати чи "осмислити" (тобто дати їм критичну чи літературну оцінку) твори Толкіна. Він так і каже: нехай цим займаються інші. А тому це біографія, яку можна читати навіть тоді, коли з творчістю Толкіна ви знайомі дуже поверхово. Навіть більше, з цієї біографії ви ризикуєте дізнатися про твори Толкіна, про які ви чули раніше!
Але годі хвалити книгу Карпентера. В ній також є поважні недоліки. Деякі з них - неминучі. Біографію було видано 1977 р. На той момент Крістофер Толкін ще не встиг видати жодного з творів Легендаріуму - ні "Сильмарилліону", ні "Незакінчених переказів", ні 12 томів "Історії Середзем'я", ні 3 томів "Сказань Середзем'я" (насправді, вони просто повторюють тексти, видані в попередніх книгах, але я додав їх для повноти переліку). А тому Карпентер має дуже приблизні уявлення, як саме Толкін творив свій Легендаріум. Приблизні, бо детальну історію написання текстів Крістофер якраз і реконструював в "Історії Середзем'я". До речі, в "Історії "Гобіта" Джон Рейтліф якраз прямо критикує Карпентера: образ Професора, який вечорами сидить перед каміном і пише "Гобіта" є хибним, бо ця казка писалася в три короткі (приблизно тиждень часу) заходи. До речі, Рейтліф пояснює, чому Карпентер помилився, але про це трохи згодом.
Перша група недоліків, скажімо так, ситуативна: такою була ситуація, коли Карпентер пише біографію Толкіна. Якби він писав на 10-20 років пізніше, то й текст вийшов би іншим. Але, як казав один президент України, маємо те, що маємо.
Але є друга група недоліків. І вона набагато серйозніша, бо зумовлена самою особою Карпентера. Гампфрі Карпентер є фанатом Толкіна. На перший погляд, в цьому нічого поганого немає. Але, насправді, для біографа тут дві проблеми. По-перше, Карпентер вірить всьому, що каже чи пише Толкін. Звісно, він уважний біограф, а тому помічає суперечності. Але цим лише й обмежується. Виявивши, що Толкін сам запропонував дві чи більше версії того чи іншого епізоду, або що він сказав неправду (наприклад, що "Аллен та Анвін" з порога відмовилися публікувати "Сильмарилліон", що є неправдою), Карпентер просто знизує плечима: "Буває й таке". Насправді, в Толкіна дуже багато таких випадків. Ба більше, вже згадуваний Рейтліф виявив закономірність: чим віддаленішою є подія в минулому, тим хибніші спогади Толкіна. Причому він їх "відсовує" в минуле. Наприклад, з кожним новим роком життя Толкін датував початок роботи над "Гобітом" все більш ранніми роками. І це лише один випадок! Українське видання біографії має примітки від видавництва. І одна з них доволі промовиста.
Колись Толкін зізнавався, що мандрівка Швейцарією 1911 р. дуже вплинула на його уявлення про гори. Тому Імлисті гори - це Альпи, просто вищі та довші (в декілька десятків разів). Саме з цієї екскурсії в Альпи Толкін і привіз листівку "Дух гір", на якій зображений старий бородань в капелюсі, який мирно бесідує з лісовими тваринками, сидячи під деревом на галявині. Толкін наголошував, що ця листівка послужила основою для образу Ґандальфа. Загалом, все співпадає: старий бородань, гори, ліси тощо. Біда в тому, що листівка була намальована... між 1925 чи 1926 р. Я так розумію, що тут мистецтвознавці не змогли точніше датувати, але це вже дрібниця. Головне в цій історії: Толкін просто фізично не міг привезти цю листівку зі своєї мандрівки в Швейцарію.
І тут постає питання: якою ж є правдива історія? І це не питання: "Чи Толкін просто "відсунув" в минуле факт купівлі листівки в другій половині 1920-х?" Тут все складніше: листівка трапила до рук Толкіна таки пізніше, але він сказав правду, що вона вплинула на його фантазію - і саме на її основі він і створив Ґандальфа? Чи Толкін таки створив образ Ґандальфа для "Гобіта", а потім йому хтось показав цю листівку зі словами: "Це ж ваш Ґандальф!" Обидві версії правомірні. Але друга цікавіша і важливіша, адже якщо вона є правдою, то показує, як Толкін підсилював свою віру в істинність своїх історій. Так, невеликий спойлер: Толкін не вважав, що пише вигадки. Ні, Середзем'я є істинним! Але в тому сенсі, що ви подумали. Позиція Толкіна трохи складніша: міф чи легенда - це істинна історія, яка має вбиратися у шати вигадки, щоб їй повірили. Тобто "Володар перснів" - це не алегорії, але оповідь про цінності, які є істинними. Так, онтологічно істинними, бо Толкін віруючий християнин.
Таким чином, походження листівки є важливим: або це джерело образу Ґандальфа, або частина світогляду Толкіна, що його історії істинні.
Вертаючись до критичного читання Толкіна. Рейтліф в своїй історії "Гобіта" просто капітулює: Толкіну вірити зась, хіба йдеться про лист, написаний майже відразу після події, про яку пише Толкін. В іншому випадку ми отримаємо якийсь мікс вигадок і хибних спогадів.
По-друге, Карпентер - як фанат Толкіна - бачить свого кумира лише в позитивному світлі. Або намагається його так представити. Тут мені важко сказати точніше, бо я маю справу лише з текстом. Потрібно відзначити: Карпентер не приховує неприємних фактів про Толкіна. Але - свідомо чи несвідомо - він використовує цікавий прийом, щоб приховати ці факти. Або зробити їх менш негативними.
Що робить Карпентер? Неприємний епізод з біографії Толкіна він просто розрізає на декілька частин - і розташовує в різних частинах книги. Мабуть, сподіваючись, що аудиторія не помітить. Це чудово видно на прикладі двох історій. Одна з них - про дружбу Толкіна та Льюїса. А точніше - про те, як Толкін посварився з Льюїсом. Чи охолов до нього: з тексту Карпентера, до речі, незрозуміло.
Передісторія така: Льюїс поволі вертав собі релігійність, але дійшов до деїзму, тобто віри у певну вищу силу та й по всьому. Толкін, фактично, підштовхнув його до християнства. Не зовсім навернув до віри, але до християнства. А далі Карпентер ділить сварку на три частини. Спершу ми дізнаємося, що Толкін обурився на Льюїса, коли той почав писати книжки про християнську віру. За Професор навіть обзивав його теологом-популістом. Що ж, можемо подумати ми, все логічно: він навернув Льюїса в лоно віри, а той почав поводити себе як апостол. Але далі (приблизно через третину книги) з'ясовується, що Толкіна також коробив той факт, що Льюїс за 7 років видав 7 томів "Хронік Нарнії". Цей цикл Толкін вважав жалюгідним, але - на біду для Ль.їса - цикл користувався популярністю. І доливало масла у вогонь те, що на той момент Толкін ніяк не міг дописати "Володаря перснів". Йому, загалом, це зайняло 12 років. Льюїс встиг раніше, швидше і популярніше. Принаймі так це бачив Толкін, коли тільки замагався з другим томом "Володаря". Карпентер так і пише: Толкін відчував, що людина, яку він навчив писати літери, раптом вхопила в нього зі столу листок і почала писати на ньому свої творіння. Не дуже приємна метафора? Крім того, Толкіна обурювало, що Льюїс навернувся в англіканство, а не католицизм. Для католика Професора це був ляпас і образа честі. (Про це ще більше в історії про його любов до Едіт Брет). А далі Карпентер подає третю частину історії. Толкін образився на Льюїса, бо той... одружився. Саме так! Толкін вважав, що дружина Льюїса руйнує їхню чоловічу дружбу! І про це теж трохи згодом. І теж у випадку історії з Едіт Брет. Додам до цього, що Льюїс відчував ворожість з боку Толкіна, але... продовжував дружити. Він писав позитивні рецензії на "Володаря перснів", причому такі позитивні, що критики критикували його рецензії! Казали, що він вже дуже нахвалює - і складається враження, що перехвалює.
Так-от, всі ці три частини історії відбулися одночасно. Це все 1940-і рр. Але Карпентер майстерно розкидає їх по тексту - і цим пом'якшує їхній ефект. Бо якщо їх скласти разом, то Толкін вважає, що це він має більше прав говорити і тлумачити християнство, ніж Льюїс, який кілька років тому взагалі був агностиком чи деїстом. Толкін заздрить, що Льюїс написав успішний цикл фентезі, хоча саме Толкін підштовхнув Льюїса писати фантастику (в Льюїса є й романи про космічні подорожі). І, ясна річ, Льюїс не має права на дружину, бо чоловіча дружба понад усе. Додайте, що Толкін писав "Володаря" так довго, бо був прокрастинатором, і постає зовсім кепська картина. Лінивий Толкін заздорить Льюїсу і вважає його нахаб��им вискочкою, який вчора лише навчився писати літери, а сьогодні вже вважає, що він Шекспір в світі фентезі та релігії.
Але найбільш абсурдна історія - з історією кохання Толкіна. Але про це пізніше :)...more
Історія зі зміщеним фокусом Вільям Ширер - американський журналіст, який з кінця 1920-х до 1940 р. жив і працював в Берліні. Для нього сходження до влаІсторія зі зміщеним фокусом Вільям Ширер - американський журналіст, який з кінця 1920-х до 1940 р. жив і працював в Берліні. Для нього сходження до влади Адольфа Гітлера - це історія, яка відбувалася поруч, просто простягни руку. (До речі, в книзі він деколи - між іншим! - згадує, як зустрічався з тими чи іншими діячами нацистської партії. Аж мурахи по шкірі від того, як близько він був до моторошних і страхітливих подій ХХ ст.!) Цей особистий вимір дуже додає сили книзі: з якогось моменту просто фізично важко читати: Ширер показує, як історія могла піти іншим шляхом, але політики не схотіли, не побачили, не врахували... Але ці помилкові рішення для автора не просто параграфи в підручнику чи дати в календарі. Це мільйони життів, які були забрані чи покалічені нацистською Німеччиною.
Але в цьому ж і криється слабке місце книги: вона постійно зміщує фокус. В ній немає єдиної методологічної осі. Ось короткий перелік тем, які розкриваються автором поступово: 1) життя Адольфа Гітлера до 1920 р. 2) становлення НСДАП до 1933 р. 3) НСДАП при владі 4) Міжнародна політика Адольфа Гітлера. Центральною темою є біографія Адольфа Гітлера. Але кожен раз автор зміщує фокус. До 1920-х рр. він зосереджується на особистому житті Гітлера. Загалом, це дуже цікаво, але цей сюжет майже повністю зникає в наступних розділах. Коли ж йдеться про 1920-і та початок 1930-х рр., то автор зосереджується на історії становлення НСДАП. Тут вже оповідь не обмежується Гітлером, але й історією його найближчих соратників. Це також дуже цікаво, але... Після 1933 р. соратники Гітлера опиняться на другорядних ролях в тексті: наче вони вже неважливі, а всі рішення приймає сам Гітлер. Після 1933 р. Ширер коротко описує соціальне та культурне життя в Німеччині за нацизму, що дуже цікаво, але дуже коротко... І далі основний текст - це дипломатія. Фактично, текст розпадається на три великі історії: 1) Гітлер як людина (до 1920 р.) 2) Гітлер та НСДАП (до 1933 р.) 3) Гітлер та міжнародна політика (1933-1939 рр.) Нічого поганого в цьому немає, крім того, що хотілося б побачити всі три теми поруч: якою був Гітлер людиною, коли прийшов до влади? Як виглядала гризня його соратників після 1933 р.?
Особисто для мене найбільш нудною виявилася частина з дипломатією. Не вся, звісно, але в якусь мить історія Мюнхенської змови стала надто нудною та детальною. Я розумію намір Ширера - розвіяти міфи про роль західних держав і цій змові, але... Це було надто довго і надто детально. Власне, дипломатична історія Третього Райху і робить читання не таким цікавим. Беручи до рук книгу, я очікував більше соціальної чи хоча б політичної історії тих часів. Натомість отримав суміш - біографія, історія партії, історія дипломатії.
Звісно, попереду другий том, але не знаю, як скоро я за нього візмуся. ...more
Несподівано неймовірний текст. Начитавшись негативних чи прохолодних відгуків на goodreads, я побоювався, що Оуржеднік мене розчарує. Але, насправді, Несподівано неймовірний текст. Начитавшись негативних чи прохолодних відгуків на goodreads, я побоювався, що Оуржеднік мене розчарує. Але, насправді, текст виявився саме тим, що я від нього очікував: концентрованою і, ясна річ, спрощеною історією Європи. Насправді, "спрощена" - це хибне слово, яке лише частково передає суть тексту. Так само й говорити про Європу не зовсім пасує. Насправді, Оуржедніка цікавить людина. Ясно, що не людина як така, але людини Західної цивілізації чи культури. (Залежно, який термін вам ближчий, бо Оуржедніку байдуже). Втім, для мене цей текст - це історією про автентичність. Звісно, це поняття філософії Чарльза Тейлора в тексті відсутнє, але саме до нього вся ця, на перший погляд сумбурна, історія Європи і обертається. Або можна замінити це коротке і ємке поняття цілим синонімічним рядом - про гуманізм, про стосунок людини до трансцендентного, про ідентичність, про пам'ять, про свободу, про конс'юмеризм... Список можна продовжувати і подовжувати.
Химерно, що видавництво позиціонує цей текст як художній. Насправді, це есе: тут є наукові факти, але поєднані в цілісність вони не відповідно до наукового методу, а просто відповідно до авторової інтенції. Його намір не переконати нас в чомусь, але змісити задуматися і подивитися на історію ХХ ст. під іншим кутом. Під яким - про це я писав вище.
Власне, це і є найбільшим підводним каменем тексту. Він вимагає або підготовки та певного багажу знань, який дозволить розшифрувати натяки, який в тексті вдосталь, або ж просто довіритися авторові - і слідувати за його думкою.
А щодо прийомів автора, то мене найбільше вразили повтори / рефрени. Вони вимагають уважного читання. Якщо спершу вам здасться, що автор сам себе повторює, то, в більшості випадків, так не є. Так, фрази / гасла чи ідеї повторюються, а деколи - і події, але їх висловлюють / здійснюють різні люди. Наприклад, нацисти та комуністи ділять людей на класи відповідно до їхньої корисності чи правильності, а через декілька десятиліть цим займатимуться... саєнтологи. Гасла студентських революцій 1960-х стають рекламними гаслами в 1980-х. І так далі. Історія наче ходить колами, але з кожним разом сенсу стає все менше і менше. Втім, чи цей сенс потрібен?
Власне, фінал тексту в цьому сенсі є просто геніальним. Цитата не дослівна, але ідея десь така. "1989 р. Фукуяма проголосив кінець історії, але прості люди про це не знали - і далі творили історію. Кінець історії."
П.С. Можливо, якби я читав цю книгу до 24.02.2022 р., я б її сприймав інакше. Але вона потрапила до моїх рук після початку широкомасштабного вторгнення. І тепер вона не видається абсурдно постмодерністською інтелектуальною грою. Вона сприймається як точний діагноз ХХ ст., яке "переповзло" в ХХІ ст....more
Loading...
