Сапсан

Наукову назву Falco peregrinus надав птаху англійський орнітолог Мармадюк Танстелл (англ. Marmaduke Tunstall) — саме він першим, ще в 1771 році, зробив систематичний опис сапсана в роботі Ornithologia Britannica^[10]. Латинське слово falco, що дало птаху його родову назву, є похідним від слова falx («серп») і перекладається як «подібний до серпа» — таким чином автор підкреслив форму крил сокола під час польоту. Видова назва peregrinus в перекладі з латинської означає «мандрівний» — стосується як поширення, так і способу життя цього птаха^[11][12]. Схожі назви збереглися в більшості сучасних європейських мов: наприклад англ. peregrine falcon, фр. faucon pèlerin, нім. Wanderfalke, італ. falco pellegrino, швед. pilgrimsfalk тощо.

В українській мові сапсана тривалий час іменували соколом — ця традиція йде ще з часів Київської Русі. Згодом назва «сокіл» отримала ширше значення й перейшла на весь рід птахів^[13]. Безпосередньо слово «сапсан» в українську мову ввійшло за посередництва російської, яка, в свою чергу, запозичила його з калмицької у другій половині 19 століття^[14][15], і як український науковий термін закріпилось лише в наш час^[16]. Слід зауважити, що як за часів Київської Русі^[17], так і понині під соколом найчастіше мають на увазі саме сапсана^[13].

Сапсан — це великий сокіл: довжина його тіла становить 34-50 см, розмах крил 80-120 см^[18]. Як і в більшості решти хижих птахів, самки сапсанів є помітно більшими за самців: важать у межах 910—1500 г, тоді як самці приблизно на третину менші за розміром, а їхня вага становить 440—750 г^[19]. У забарвленні не виражений статевий диморфізм — самці і самки виглядають однаково (виняток — рідкісний підвид F. p. madens).

Загальна статура міцна, характерна для активних хижих птахів — широкі груди з твердими і опуклими м'язами, сильні пальці з гострими і круто зігнутими кігтями, короткий, подібно до серпа заломлений дзьоб^[5]. У дорослих птахів верхня частина тулуба, включаючи вузькі загострені крила і надхвістя, аспідно-сірого кольору, часто з нечіткими темними поперечними смужками (див. розділ «Підвиди»). Кінчики крил чорні^[20].

Черевна частина зазвичай світла; залежно від району проживання вона може бути сірувато-білою, рожевою, рудуватою або вохристою, з тонкими бурими або чорними поперечними плямами на череві, боках і підхвісті. На грудях краплясті плями^[21][22]. Хвіст відносно довгий, вузький, на кінці заокруглений; нижня частина чорна з невеликою білою смужкою на кінці. Верхня частина голови і «вуса» (ділянка пір'я від кута дзьоба до горла) чорні, нижня частина і горло контрастно-світлі — білі або рудуваті^[23].

Очі великі, опуклі, темно-карі, оточені жовтуватим кільцем голої шкіри^[5]. Восковиця жовта, дзьоб і ноги чорні^[24]. На кінці наддзьоб'я є зубці, якими птахи перекушують хребет шиї своєї жертви^[11][23]. На нозі внутрішній палець значно коротший за зовнішній; середній палець довший за цівку^[21].

Оперення молодих птахів є менш контрастним — верхня частина тіла бура з облямівками криючих вохристого кольору, нижня світліша і має радше подовжні плями, на відміну від поперечних смуг дорослих птахів. Восковиця блакитно-сіра, ноги жовті^[18][21][23].

Більшість звуків, що видає сапсан, пов'язані з аспектами репродуктивної поведінки. Поза шлюбним сезоном птах зазвичай мовчазний^[25], за винятком внутрішньо- і міжвидових зіткнень. Репертуар самок і самців подібний, мало відрізняється від інших видів сокола, але відносна частота і контекст вокалізів залежать від статі і виду. Географічних відмінностей між птахами 4 підвидів (F. p. tundrius, F. p. pealei, F. p. anatum, F. p. brookei) не спостерігалося^[26]. Вокаліз самців і самок відрізняється за частотою та спектром, зазвичай виклики самців приблизно 0,2 кГц вищі, ніж самок, містять ширший ряд частот і мають чіткішу гармонійну структуру^[27]. Чоловічі і жіночі вокалізи дозволяють ототожнення індивідуумів з точністю близько 90 %^[28]. Зареєстровані типи вокалізу такі^[29]:

Кек (англ. cack): послідовність коротких (0,15 с), гармонійних викликів із широким спектром (1-9 кГц) з інтервалами 0,1-0,2 с, нагадує жорсткий кек-кек-кек-кек-кек або к'як-к'як-к'як, часто повторюється не припиняючись. Виклик самок прагне бути швидшим, з коротшими інтервалами. Надається у випадку тривоги і асоціюється із захистом гнізда. Може зростати в швидкості та інтенсивності, проте швидкість зменшується під час атаки, коли викрик фрагментується до кее-ее-ек, кее-ее-ек^[30]. Інколи цей виклик може подаватися для спілкування і привернення уваги^[31].

Щебет (chitter): послідовність дуже раптових (0,02 с) гармонійних викликів спектральною шириною 0-5 кГц з дуже короткими (0-0,02 с) інтервалами. Нагадує швидке чі-чі-чі-чі-чі, що повторюється циклами по 5-12 разів або безперервно до кількох секунд. Частіше всього подається самцем до або протягом спаровування^[32][33]; іноді подається самцями і самками у тривозі^[32][34].

Іі-чіп (eechip): послідовність викликів з трьох частин змінної, але відносно довгої тривалості (0,25-0,8 с) з інтервалами 0,1-0,8 с. У найповнішій формі нагадує ку-іі-чіп, ку-іі-чіп, причому ку або іі можуть опускатися, тоді як останній склад, що містить більшу частину енергії, має гармонійну структуру і покриває найширший ряд частот (1-6 кГц), присутній завжди. Використовується представниками обох статей протягом або негайно після спаровування^[30].

Завивання (wail): безперервний або повторний відносно довгий виклик (0,4-2,0 с), з нерегулярними інтервалами від 0,1 с до кількох хвилин. Менш галасливий і з чіткішою гармонійною структурою, ніж інші виклики, шириною 1-6 кГц, злегка підвищуюється за частотою. Має найширшу різноманітність форм серед всіх викликів. З'являється в кількох випадках: наявності їжі, при спаровуванні або при залицянні за самкою^[29][32].

Сапсан широко поширений на всіх континентах (за винятком Антарктиди), а також на багатьох островах. Будучи невибагливим до умов проживання, птах легко пристосовується як до суворого холодного клімату арктичної тундри, сягаючи 70° пн. ш. у Гренландії і 78° пн. ш. на Новій Землі, так і до спекотних тропіків Африки та Південно-Східної Азії^[13]. У цілому, в різні пори року його можна побачити практично всюди, за винятком полярних і високогірних районів, пустель і переважної більшості вологих тропічних лісів. Також сапсан зазвичай уникає широких відкритих просторів, зокрема, степів Євразії або пампасів Південної Америки. У гірській місцевості птах зустрічається на висоті до 4000 м над рівнем моря^[2]. Завдяки такому широкому ареалу сапсан вважається найрозповсюдженішим хижим птахом у світі^[22]. Єдиним великим, позбавленим криги районом, де сапсан цілком відсутній, — це Нова Зеландія. Детальний опис розповсюдження сапсана наведено в розділі «Підвиди».

В Україні в Карпатах гніздиться номінативний підвид, у Кримських горах і на берегових урвищах Кримського півострова — кавказький підвид, під час міграції і взимку на всій території трапляється тундровий підвид.

В Європі гніздиться 12—25 тис. пар. В Україні гніздиться близько 120—130 пар, з яких 100—110 пар в Криму. В останні десятиріччя помітно зростає кримська популяція. Зменшення чисельності у 1950—60 роках було обумовлене застосуванням ДДТ як сильнодіючого інсектициду і узаконеним нищенням хижих птахів людиною. Сучасне зростання, можливо, пов'язане з забороною застосування ДДТ і відстрілу хижаків^[35].

Сапсан зазвичай вибирає малодоступні для людини місця з широким горизонтом; перевагу віддає скелястим берегам різних водойм — як внутрішніх, так і зовнішніх. Найбільші популяції птахів зустрічаються в долинах гірських річок, де є оптимальні умови для гніздування^[21]. У гірській місцевості сапсан, як правило, гніздяться на скелях; у лісовій зоні часто селиться уздовж річкових круч, на мочарях або високо на деревах, де займає старі гнізда інших птахів^[6]. Незалежно від місцевості, завжди поблизу має бути водний або болотяний комплекс площею не менше 10 км²^[21]. Крім того, сапсан уникає як ділянок суцільних хащів, так як і широких просторів, не зайнятих лісом.

Іноді (останніми роками рідше) сапсани вибирають для житла населені пункти, в тому числі і великі. У межах міста птахи влаштовують гнізда на дахах церков та інших кам'яних висотних будівель.

За винятком найпівнічніших популяцій, сапсани часто-густо ведуть осілий спосіб життя, або в холодну пору року переміщуються на незначну відстань. При цьому самці, що досягли статевої зрілості, за можливості тримаються поблизу гніздової території цілоріч^[3]. В умовах арктичного й субарктичного клімату птахи здійснюють довгі сезонні міграції, залітаючи при цьому нерідко на більші відстані ніж їхні сусіди — неперелітні птахи. Так, за спостереженнями орнітологів, сапсани, що гніздяться в Гренландії, взимку можуть сягати південного краю Південної Америки^[2].

Статева зрілість у самців і самок наступає вже наступного року після народження^[36], хоча розмножуватися птахи, як правило, починають лише у віці двох або трьох років^[3][37][38].

Сапсани моногамні; пари зберігаються протягом багатьох років. Даному виду, незалежно від способу життя, також притаманна прихильність до певної гніздової території, яка зберігається в декількох поколінь птахів протягом тривалого часу^[6], — наприклад, на невеликому острові біля узбережжя Вельса дослідники зафіксували кам'янистий відріг, на якому постійно гніздились птахи, починаючи, принаймні, від 1243 року^[38]. Початок сезону розмноження припадає на квітень-червень; північні популяції, як правило, розмножуються пізніше^[39].

Зазвичай першим до місця майбутнього гнізда прилітає самець; закликаючи самку, він виконує різні повітряні піруети: кружляє по спіралі, раптово пірнає або перекидається^[3]. Якщо самка врешті сідає на невеликій відстані від самця, це означає, що пару сформовано. Птахи, які сидять поруч, можуть уважно розглядати один одного, чистити своєму партнерові пір'я або обгризати кігті^[20]. Крім того, в процесі залицяння самець часто годує самку, нальоту передаючи їй спійману ним здобич. Приймаючи їжу від самця, що знаходиться згори, самка в повітрі перевертається догори ногами. У гніздовий період сапсани ретельно боронять свою територію та дуже агресивно налаштовані проти прибульців. Відстань між сусідніми гніздами майже ніколи не менше 1 км, навіть у районах з великою щільністю популяцій^[40], складаючи зазвичай 2-6 км^[21]. Така територія, включно з водними просторами, необхідна птахам для забезпечення нормальної життєдіяльності в період розмноження (перш за все, для годівлі). Всередині однієї гніздової території пара може мати до семи місць, придатних для відкладення яєць, які використовує почергово протягом кількох сезонів^[40].

Сапсани активно боронять свою територію: при вторгненні у неї здатні напасти на порушника, навіть на більшого розміром пернатого хижака, наприклад, орла чи крука^[5][40]. При наближенні людини, птахи починають проявляти неспокій вже на відстані 200—300 м від гнізда, подаючи тривожні голосові сигнали. На ближчій відстані спочатку самець, а потім і самка з гучними криками кружляють над людиною, іноді сідаючи поблизу на короткий час^[21].

Розташування гнізда залежить від навколишнього ландшафту, проте в будь-якому випадку вимагає відкритого простору для підльоту і наявність поблизу водойми. У скелястій місцевості гніздо зазвичай влаштовується в кам'янистому міжгір'ї або на відрогу вгорі схилу на висоті 20-80 м від землі. У тундрі сапсани гніздяться переважно на кручах або пагорбах біля водойм. На мочарах гніздо може міститися просто на купині на незначному узвишші. В деяких регіонах, наприклад в Австралії або на північно-західному узбережжі Північної Америки, гнізда часто влаштовуються у великих дуплах дерев^[41].

В окремих випадках сапсани займають старі гнізда інших хижих п��ахів на деревах — крука, канюка, яструба-тетерев'ятника, шуліки, скопи та інших^[21][42]. Зрідка за місце під гніздо сапсану правлять ніші (виїмки) у кам'яних будівлях в населених пунктах, що нагадують птахам скелясті виступи — карнизи високих будівель, мости, дзвіниці, заводські труби і т. ін.^[18]. За можливості викопується невелика ямка в ґрунті завглибшки 1-3 см і діаметром 20-30 см, або розчищається невелика ділянка^[21]. Устилка, як така, відсутня, проте при багаторазовому використанні в гнізді можуть залишатися кістки або пір'я. Однією з визначних особливостей сапсана є велика кількість решток кісток жертв навколо гнізда, що скупчуються протягом тривалих років, а також рясні сліди посліду пташенят.

Яйця відкладаються один раз на рік, в другій половині квітня — початку травня. У випадку, якщо первинну кладку з якоїсь причини втрачено, самка здатна відкласти яйця вдруге^[38]. Зазвичай самка відкладає 3 яйця (рідше — від двох до п'яти), по одному яйцю раз на дві доби. Яйця яскраво забарвлені — мають бурий або червонуватий кольори з плямами і цятками темніших червонувато-бурих відтінків^[43]. Розмір яєць (51-52) х (41-42) мм^[31]. Період інкубації становить 33-35 діб^[20]; висиджують яйця обоє батьків, проте самка перебуває в гнізді більшу частину часу. Пташенята, які щойно вилупилися з яєць, вкриті брудним білим пухом, мають непропорційно великі ноги і спершу є цілком безпорадними. В той час як самка обігріває і годує пташенят, самець переважно здобуває їжу^[38]. Кормова територія в період розмноження зазвичай сягає 19—24 кілометрів в окружності від гнізда^[44]. Перший політ пташенята здійснюють у віці 35-45 днів, проте ще декілька тижнів по тому залишаються залежними від батьків, перш ніж навчаться самостійно здобувати собі корм.

Сапсан живиться майже виключно середніми за розмірами й дрібними птахами: горобцями, дроздами, шпаками, голубами, качками тощо. Прихильності до полювання певних видів загалом немає — раціон варіює залежно від доступності здобичі в даній місцевості. Окрім птахів, сапсан зрідка полює на деяких невеликих ссавців, зокрема на кажанів^[11], вивірок і зайців^[45], а також на земноводних та комах^[12]. Найактивніші птахи вранці і ввечері^[38]. За дуже рідкісних випадків, здобич ловиться на льоту чи на підльоті; при цьому птахи часто полюють парою, почергово пікіруючи за жертвою^[11]. Сапсан вичікує в засідці на високому відрогу або пролітає низько над землею, полохаючи потенційну жертву. Визначившись в повітрі зі здобиччю, він швидко набирає висоту і, склавши крила, різко, майже прямокутно, падає вниз, прагнучи лапами зачепити її^[5]. За оцінками деяких фахівців, під час пікірування швидкість польоту птаха може досягати 322 км/год, або 90 м/с^[2], що дозволяє назвати сапсана найшвидшим живим організмом у світі, хоча прямі вимірювання швидкості кількох птахів, проведені іншими дослідниками, не показали значень, вищих за 140 км/год^[46]. Удар сапсана при нападі може бути настільки сильним, що жертві може відірвати голову, або в неї буде розпатраний вздовж тулуб^[5], хоча зазвичай, під час нападу на птаха, сапсан намагається лише ушкодити одне з його крил, задля зменшення ударного ефекту на власне тіло^[3]. Зі здобутим кормом птахи завжди здіймаються угору, де влаштовують трапезу. На відміну від багатьох інших хижаків, сапсани залишають цілими голову, крила і ноги своєї жертви^[21].

Сапсан належить до роду соколів родини соколових; його найбільш близькими родичами вважаються кречет (Falco rusticolus), балабан (Falco cherrug), лаггар (Falco jugger), середземноморський (Falco biarmicus) і мексиканський (Falco mexicanus) соколи^[47][48], яких часто об'єднують в одну групу. Вчені вважають, що еволюційні відмінності цих птахів від решти представників роду почали проявлятися за пізнього міоцену або за раннього пліоцену, приблизно 5-8 млн. років тому. Оскільки група включає види як Старого, так і Нового Світу, то вважають, що найімовірніше осередком формування розбіжностей стала Європа або Африка. Взаємовідношення цієї групи з рештою соколів досі остаточно не з'ясовано; одним з чинників, що утруднює наукові дослідження, є значно поширена гібридизація між різними видами^[47][48]. Зокрема, при розведенні у вольєрах популярним є схрещування сапсана і середземноморського сокола — їхнє спільне потомство володіє характерними рисами обох видів: мисливською вправністю першого і витривалістю другого.

За період спостережень різними авторами було описано велику кількість підвидів сапсана, залежно від розміру і особливостей забарвлення, проте дотепер лише деякі з них визнані більшістю спеціалістів. Одним з найповніших сучасних орнітологічних каталогів є «Керівництво по птахам світу» (англ. Handbook of Birds of the World), який містить описи 19 підвидів цього птаху^[18].

• Falco peregrinus peregrinus Tunstall, 1771

Номінативний (типовий) підвид, гніздиться в помірному поясі Євразії в проміжку між тундрою на півночі і межею степової зони, узбережжям Середземного моря і Піренейськими горами на півдні^[49]. На більшій частині Європи (за винятком Скандинавії і півночі Європейської частини Росії) веде осілий спосіб життя; на решті території велика частина птахів в зимовий час відкочовує на південь. Вага самців 580—750 г, самок :925—1300 г^[19]. Включає підвиди brevirostris, germanicus, rhenanus і riphaeus.

• Falco peregrinus calidus Latham, 179

тундровий, або білощокий сокіл (раніше описувався як Falco peregrinus leucogenys) гніздиться в тундровій смузі Євразії, включаючи арктичне узбережжя, на островах Північного Льодовитого океану і північній частині лісової зони уздовж річкових долин. Західна межа ареалу обмежена Кольським півостровом, східна приблизно басейнами річок Яна і Індигірка в Східному Сибіру. Це перелітний птах, що взимку мігрує в райони на південь від східного узбережжя Середземного моря, Чорного і Каспійського морів, Середньої Азії і досягає районів Субсахарської Африки. У порівнянні з номінативним підвидом, має світліше й блідіше забарвлення, особливо в області голови, характеризується відсутністю рудих тонів. Вага самців 588—740 г, самок 925—1333 г^[19]. Включає підвид caeruleiceps. Ненці і народи Західного Сибіру називають цього птаха «ханавей», якути — «мок-сокол», народи Середньої Азії — «бахрін» або «бахарін»^[13].

• Falco peregrinus japonensis Gmelin, 1788

Включаючає kleinschmidti, pleskei і harterti; поширений на північному сході Сибіру, Камчатки і Японських островах, ймовірно є проміжною формою між peregrinus і calidus. На узбережжі Тихого океану цей підвид, можливо, змішується з іншим підвидом pealei. Популяції Східної Азії перелітні, на островах осілі. У гніздовому наряді має зовнішню схожість з peregrinus, проте молоді птахи помітно темніші (і темніші, ніж anatum).

• Falco peregrinus brookei Sharpe, 1873

Іноді називають «мальтійським соколом» завдяки однойменній новелі американського письменника Дешіла Хеммета: коли в 1530 році імператор Священної Римської Імперії Карл V передав острів Мальту Мальтійському ордену, він зобов'язав представників останнього щорічно посилати йому одного мисливського птаха як феодальну повинність^[50]. Область розповсюдження цього птаха — Середземномор'я, Піренейський півострів, Північно-Західна Африка, Мала Азія, Кавказ і південний берег Криму^[13]. Також включає кавказького сокола (F. p. caucasicus) і велику частину особин передбачуваної раси punicus (деякі автори відносять її до pelegrinoides або вважають рідкісним гібридом між brookei і pelegrinoides). Це осілий підвид. Він менше номінатівного підвиду, на череві має рудий відтінок^[22]. Вага самців біля 445 г, самок до 920 г^[18].

• Falco peregrinus pelegrinoides Temminck, 1829

Поширений на Канарських островах, в Північній Африці і на Близькому Сході до Межиріччя. Має схожість з brookei, проте помітно світліше у верхній частині, має рудувату шию і піщаного кольору черево з ледь помітними смугами. Менше номінатівного підвиду. Вага самок близько 610 г^[19]. Підвид Falco peregrinus babylonicus P.L. Sclater, 1861 водиться на сході Ірану, в горах Гіндукуш, Тяньшані і Алтаї. Зовні нагадує дрібного ланнера (Falco biarmicus). Вага самців 330—400 г, самок 513—765 г^[19].

• Falco peregrinus peregrinator Sundevall, 1837

Раніше відомий як Falco atriceps і Falco shaheen. Мешканець Південної Азії — Пакистану, Індії, Шрі-Ланки і Південно-Східного Китаю. Осілий підвид. Невеликого розміру, темніших тонів. Має руде з світлими смугами оперення в черевній частині тіла. У Шрі-Ланці ці птахи віддають перевагу високим пагорбам в центральній частині острова, тоді як сапсани підвиду calidus, що прилітають на зиму, зазвичай селяться вздовж узбережжя^[51].

• Falco peregrinus madens Ripley & Watson, 1963

З Островів Зеленого мису. Виділяється від решти сапсанів тим, що у нього виражений статевий диморфізм у забарвленні: у самців є рудуваті плями на голові, потилиці, вухах і спині, і виразні рожевий-бурі плями на череві; у самок виразно виражений бурий відтінок по всьому тілу, особливо на голові і потилиці^[22]. Птахи цього підвиду знаходяться на межі зникнення — відомо, що лише 6-8 пар живуть досі^[18].

• Falco peregrinus minor Bonaparte, 1850

Раніше Falco peregrinus perconfusus^[52]) поширений головним чином в Південній Африці, а також фрагментарно на решті частини континенту південніше Сахари. Осілий підвид. Відрізняється невеликими розмірами і темним оперенням. Ареал ще одного африканського осілого підвиду Falco peregrinus radama Hartlaub, 1861 — Мадагаскар і Коморські острови^[22].

• Falco peregrinus macropus Swainson, 1837

Мешкає виключно в Австралії — на більшій частині материка, за винятком південного заходу. Веде осілий спосіб життя. Зовні нагадує підвид brookei, але порівняно з ним дещо менший за розмірами і має чорну ділянку пір'я в районі вух^[22]. Ще один австралійський підвид — Falco peregrinus submelanogenys Mathews, 1912 — мешканець південно-західної частини материка.

• Falco peregrinus ernesti Sharpe, 1894

Мешкає на островах Тихого океану на південь від Індонезії і Філіппін і на північ від Нової Гвінеї і архіпелага Бісмарка. Межа гніздовання цього птаха і підвиду nesiotes знаходиться під питанням. Осілий підвид. Виділяється дуже темними виразними смугами на череві і чорним пір'ям в районі вух. Підвид Falco peregrinus furuitii Momiyama, 1927 населяє Бонінські острови і Острови Іцу в (Японії). Веде осілий спосіб життя. Дуже рідкісний птах^[18]. Оперення темне — нагадує pealei, але дещо темніше, особливо на хвості^[22]. Підвид Falco peregrinus nesiotes Mayr, 1941 мешкає на островах Фіджі, а також можливо на Вануату і в Новій Каледонії. Осілий підвид^[53].

• Falco peregrinus anatum Bonaparte, 1838

Раніше був включений до leucogenys, був колись широко поширений в Північній Америці від тундри на півночі до пустель на півдні, проте в наш час^[коли?] мешкає лише в районі Скелястих гір на заході материка. Орнітологи намагаються відновити колишню чисельність і розширити ареал птаха, реінтродукувавши його в інші райони континенту^[49]. Більшість сапсанів, що досягли статевої зрілості, за винятком північної популяції, осілі. Випадкові зальоти до Західної Європи, ймовірно, здійснюються північнішим і виключно перелітним підвидом tundrius. Falco peregrinus anatum зовні нагадує номінатівний підвид, але трохи менший. Дорослі птахи в цілому світліші і в черевній частині менш строкаті, а молоді темніші і мають яскраво виражену смугастість. Вага самців 500—570 г, самок 900—960 г^[18].

• Falco peregrinus pealei Ridgway, 1873 

Алеутський, або чорний сокіл — зустрічається на тихоокеанському узбережжі Північної Америки — в Британській Колумбії на північ від затоки Пьюджет-Саунд, островах Королеви Шарлоти, уподовж затоки Аляска, Алеутських островах і російському узбережжі Берингового моря^[49]. Можливо, його також можна виявити на Камчатці і Курильських островах. Немігруючий птах. Це найкрупніший підвид; зовні він нагадує дуже великого і темнішого tundrius, або крупного anatum з яскраво-вираженими смугами на череві. Дзьоб дуже широкий^[54]. У молодих птахів верхня частина голови зрідка буває світлою.

• Falco peregrinus tundrius White, 1968

Раніше включений до leucogenys, мешкає в арктичній тундрі Північної Америки і в Гренландії. Перелітний птах, у зимовий час переміщається до Центральної і Південної Америки^[54]. Відомі випадку зальоти цього птаха до Західної Європи. Порівняно з anatum менший за розміром і світліший. У більшості птахів лоб і район вух чисто білі, тоді як верхня частина голови і «вуса» контрастно-темні^[54]. Молоді птахи в порівнянні з calidus швидше бурі, ніж сірі, а на відміну від anatum світліші, іноді майже піщаного кольору.

• Falco peregrinus cassini Sharpe, 1873

Мешкає в Південній Америці — Еквадорі, Болівії, Перу, Аргентині, Чилі до Вогняної Землі і на Фолклендських островах^[22]. Включає також kreyenborgi — знебарвлену форму (leucism — явище часткової або повної відсутності пігментації, проте на відміну від альбіносів очі цей процес не зачіпає), що мешкає на південному краю материка і довгий час вважався вимерлим підвидом^[55]. Має схожість з peregrinus, але дещо менший і має ділянку чорного пір'я на вухах. Форма kreyenborgi має сіру верхню частину тіла, слабку смугастість на нижній і оперення голови, як у балабана, за винятком білої плями в районі вух^[55].

Сапсан у всі часи залишався рідкісним птахом, незважаючи на свою пристосовність до різних ландшафтів і кліматичних умов. У наш час^[коли?] популяція птахів в цілому визнається стабільною^[56], хоча в окремих регіонах може спостерігатися коливання чисельності або зникнення з колишніх місць проживання^[6][57]. Серйозні загрози збереження цього виду виникли в другій половині 20 століття, з початком масового використання хлорорганічних пестицидів (зокрема ДДТ) в сільському господарстві^[58]. Небезпечні речовини накопичувалися в організмі птахів і перешкоджали ембріональному розвитку потомства (різко скоротилася вилуплюваність пташенят)^[42]. З кінця 1940-х до середини 1960-х років тільки в США сапсани повністю зникли в східній частині країни, а на заході їх чисельність впала на 80-90 %^[3]. Аналогічна ситуація виникла і в Західній Європі, де на значній території вони перестали траплятися^[6]. Тільки у 1970-ті роки, після законодавчої заборони на використання особливо небезпечних отрутохімікатів і впровадження екологічних програм, популяція сапсанів у світі почала поволі відновлюватися.

Окрім використання отрутохімікатів, несприятливими чинниками, що впливають на чисельність, також є зростаюча конкуренція з соколом-балабаном, нестача придатних для гніздування місць, культурна зміна ландшафтів і браконьєрство. Певної шкоди можуть заподіяти природні хижаки, що руйнують гнізда, — пугачі, лисиці, куниці та інші^[57]. Сапсани уживаються поряд з житлом людини, проте чутливі до надмірного турбування з боку людей.

На міжнародному масштабі сапсан включений до Додатку 1 Конвенції СІТЕС (заборона на торгівлю), Додатку 2 Боннської Конвенції, Додатку 2 Бернської Конвенції, а також охороняється рядом двосторонніх угод^[57]. У США, Канаді і Німеччині розроблені програми вирощування молодника у вольєрах з подальшим впровадженням в умови дикої природи^[59]. У період утримання в неволі, щоб уникнути звикання пташенят, контакт з людиною значною мірою обмежений — наприклад, штучне годування відбувається з рукавичок у вигляді голови дорослого сапсана.

Згідно з МСОП, зараз сапсани мешкають на території близько 10 млн км² території планети, а їх популяція (до 100 тис. особин), незважаючи на загрози, залишається стабільною. Проте, залишається загроза для деяких підвидів цього птаха у регіональному масштабі. Так, наприклад, у Криму залишилося лише кілька десятків пар сапсанів підвиду F. p. brookei плюс невелика кількість перелітних птахів підвиду calidus.

Сокіл-сапсан здавна присутній в культурі народів світу.

Образ сокола наявний в міфологічних уявленнях багатьох народів світу. Зокрема, у єгипетській міфології бог неба і сонця Гор зображався у вигляді людини з соколиною головою або як сонячний диск з крилами сокола^[60]. В індійській міфології в одному з сюжетів боги Індра й Агні, бажаючи випробувати сумлінність Ушінари обертаються відповідно на сокола, що женеться, та голуба, який рятується від соколиних пазурів в Ушінари, і той, рятуючи птаха, відтинає шматки свої плоті, — задоволені божества дарують герою вічну славу (Махабхарата).

В Західній Європі перша писемна згадка про сапсана як про окремого птаха датується аж 15 століттям, коли побачив світ англійський рукопис «Boke of St. Albans», що містить правила полювання з хижими птахами^[61].

З сапсанами пов'язана низка західноєвропейських традицій. Зокрема, в 1405 році король Англії Генріх IV передав острів Мен в довічне володіння серові Джону Стенлі (John Stanley) в обмін на зобов'язання подарувати йому двох сапсанів на коронацію й дарувати по два птахи всім наступним англійським монархам. Ця традиція зберігалася аж до 1821 року, коли був коронований король Георг IV,^[62] й відбилася на лівій частині герба острова Мен. А 1530 році імператор Священної Римської Імперії Карл V при передачі острова Мальта лицарському ордену Госпітальєрів (Мальтійському ордену) також зобов'язав тих щороку присилати йому по одному сапсану як феодальну повинність. У 30-х роках XX століття цей історичний епізод використав у своєму творі «Мальтійський сокіл» англійський письменник Дешіл Хеммет.

Взагалі більшість свідчень про сапсанів (і соколів загалом), і в європейських, і в східних, і в давньоруській культурах, стосуються саме соколиного полювання.

Основна стаття: Соколине полювання

Полювання з використанням соколів або інших ловецьких птахів було відоме ще за глибокої давнини — найдавніше документальне свідчення знайдено під час розкопок ассирійської фортеці Дур-Шаррукін, вотчині царя Саргона II (722—705 роки до н. е.), де на кам'яному барельєфі зображені двоє мисливців, один з яких запускає птаха в повітря, а другий ловить його^[63][64].

Таким чином, вже до нашої ери соколине полювання було широко відоме в тогочасному світі — у монгольських кочівників, китайських імператорів, на Корейскому півострові, в Індокитаї, Персії і на Близькому Сході^[65].

У країнах Західної Європи полювання з використанням ловецьких птахів залишалося невідомим або непопулярноим до III століття; принаймні, про нього не згадується ані в римських, ні в давньогрецьких джерелах, попри те, що починаючи з І століття відбувалася масова міграція народів Центральної Азії (зокрема унаслідок завоювань вождя гуннів Аттіли) до Середземномор'я, бурхливо розвивалася торгівля, а Александр Македонський здійснював походи на Близький Схід, Персію й Індію^[66]. Лише в 1274 році імператор Священної Римської Імперії Фрідріх II Гогенштауфен написав трактат «De Arte Venandi cum Avibus» («Мистецтво полювання з птахами»), в якій описує правила соколиної охоти. У Середньовіччі, не зважаючи на свою популярність в багатьох країнах Європи, соколине полювання через законодавчі обмеження залишалася розвагою лише вищого стану: наприклад, в англійському трактаті «Boke of St. Albans» (1486 року) стверджується, що мати сапсана може лише принц або герцог^[61].

На території сучасної України, у Київській Русі, соколине полювання стало популярним десь на рубежі 8-9 століть, ймовірно завдяки тюркомовним кочівникам^[65], що населяли територію Дикого Степу. У 10 столітті київський князь Олег влаштував у себе на подвір'ї соколиний двір, де займався розведенням птахів для ��олювання^[67].

Є відомості про пишні соколині лови в Московії часів Олексія Михайловича у XVII столітті, коли в т.зв. потішних дворах в підмосковних селах Коломенське і Семенівське для влаштування царських ловів нараховувалося понад 3000 ловецьких птахів, поділених за «статтями», зокрема і соколів, якими відали царські сокольники (сокольничі).^[68].

У давньоукраїнській традиції образ сокола-сапсана входив до так званого пташиного епосу. Хоча в пізнішому українському фольклорі сокіл не виступає як герой казок про тварин^[69], натомість про нього збереглися деякі давні легенди й уривчасті вірування дохристинянської епохи, стійкі мовленеві звороти і словесні формули тощо, які навіть дали змогу деяким дослідникам і аматорам зробити припущення щодо ролі і місця сокола в давній українській міфології.

У легендах про сокола збереглися залишки архаїчного тотемізму давніх слов'ян. Зокрема, окремі українські вірування про вогненний дух Раріг, що також існував також у чехів та словаків (Ра́рог), який уявлявся в соколиній подобі (у староукраїнській та чеській мовах фіксуються відповідно слова раріг й raroh — «сокіл»), вчені пов'язують з образом одного з верховних богів слов'янської міфології Сварогом^[70]. Письменник Сергій Плачинда в своєму «Словнику української міфології»^[71], не визнаному офіційною наукою, твердить про сокола як одну з іпостасей давньоукраїнського бога Рода.

Образ сокола активно використовувався в мистецтві та літературі Київської Русі. Наприклад, одне з трактувань сцени, зображеної н�� срібному обрамленні великого туриного рогу з княжого кургану Чорна Могила в Чернігові, говорить про те, що тут знайшла своє відображення давня легенда — «Віщий Птах Сокіл відбиває від себе „замовлені стріли“, і вони летять на Птаха Півня (Кощія) та вбивають його, цим самим Сокіл допомагає молодому воїну і дівчині, яку намагався забрати Птах Півень»^[72]. Взагалі образ сокола часто зустрічається в декоративно-ужиткових мистецьких творах, оздобах тощо княжої доби, наприклад, на наріжному камені Борисоглібського собору в Чернігові (12 століття) імовірно теж зображений саме сокіл.

У пізнішому українському фольклорі, як писав український вчений-філолог і громадський діяч Іван Огієнко, «сокіл завжди символ хоробрости та скорости»^[73], його образ часто зустрічається як в близькому до міфологічних уявлень, комплексі сезонних обрядових пісень колядок, щедрівок та веснянок, так і в історичних, в тому числі і козацьких, піснях, де наголошується на значенні, пов'язаному з рисами вільного птаха-соколика — сила, спритність, гордість і волелюбність. Тому часто в описах боїв у народних піснях про вправного вояку говориться, що він «соколом літає».

Дещо інший соколиний образ в ліричній народній поезії. Так, український етнограф і фольклорист Ольга Таланчук наголошує, що «…в піснях про кохання та народно-побутових сокіл не так визначає характер чоловіка чи парубка, як свідчить про почуття, які він викликає у матері або коханої (соколику-синку, вчини мою волю)»^[74]. У сімейно-побутових піснях сокіл — подеколи образ парубка, що добивається жіночого кохання, а у весільних — часто сокіл це наречений, а голубка — наречена. Схожий образ оспіваний у польській пісні «Гей, соколи», складеній за українськими мотивами^[75], яка стала популярною завдяки знаменитому фільму Єжи Гофмана «Вогнем і мечем».

Нерідко в українських народних піснях образ сокола поєднаний з образом орла, про що писав ще Микола Костомаров у «Слов'янській міфології»^[76], як в одній історичній пісні про татарську навалу:

Сокіл з орлом купається,

Сокіл орла питається:

«Чи не був, орле, на Вкраїні?»

Сокіл знаходить своє відображення як в українській народній і офіційній топоніміці фактично по всій Україні — Соколи, Сокаль, Соколівка, Сокільча, Соколине, Соколове тощо, так і в міській геральдиці.

Зокрема, одна з легенд про походження назви міста Сокаль на Львівщині говорить, що місто стояло біля урочища, де водилось багато соколів^[77]. Основою цієї легенди є, за інформацією одного з основоположників західноукраїнського краєзнавства Василя Чернецького, грамота мазовецького князя Зимовита, датована 1424 роком, в якій він дозволяв полювати в околицях Сокаля на звірів і птахів за винятком соколів^[78]. На гербі міста Сокаль, що в цілому зберігся ще з австрійського періоду, зображений в червоному полі сокальський замок і сокіл^[79].

Як приклад сучасного використання образу сапсана можна навести те, що японська назва птаха «хаябуса» стала назвою марки швидкохідних мотоциклів компанії Судзукі — «Судзукі Хаябуса».

Крім того, сапсан часто зображується на філателічній продукції, пам'ятних монетах центральних банківських установ багатьох держав світу, в тому числі й України. Так, сапсан викарбуваний на 25-центовій монеті, випущеній в обіг Монетним Двором США в 2007 році, на визначення штату Айдахо, одним з символів якого він є^[80].

В слов'янських мовах, як і раніше, слово сапсан поступається популярністю слову сокіл. Саме з соколом пов'язана етимологія багатьох назв населених пунктів України, він же присутній на локальній геральдиці — гербах і прапорах українських міст і сіл Сокаль (Львівщина), Губків (Рівненщина), Губин (Хмельниччина), Волноваха і Слов'янськ (Донеччина) тощо.

Словом сокіл часто іменувалися різні спілки, товариства і організації. Зокрема, засноване в 60-х роках XIX ст. в Чехії товариство Сокіл відіграло значну роль у національному відродженні слов'янських народів, а на наприкінці XIX — на початку XX століть активно діяло на українських теренах.

Українські спортивні клуби також нерідко мають назву сокіл, в тому числі і хокейна команда Сокіл (Київ), гравці якої становлять основу Національної збірної України з хокею.

В Україні сапсан гніздиться у Кримських горах (кавказький сапсан, F. p. caucasicus, зараз включений до F. p. brookei), Українських Карпатах, зрідка у лісостеповій зоні, на Поліссі (звичайний сапсан, F. p. peregrinus). На решті території сапсан зустрічається під час міграцій (тундровий сапсан, F. p. calidus).

Популяції, що гніздяться у Криму та Карпатах, налічують разом лише 15-20 пар. В інших районах дуже рідкісний (з 70-х років 20 століття гнізд не знаходили).

В Україні планується розводити вид на біостанціях Мелітопольського й Ніжинського педінститутів, а також в Одеському зоопарку з метою подальшої реінтродукції.

В 1980 році сапсана було занесено до Червоної книги Української РСР, охороняється в Карпатському біосферному, Кримському та Карадазькому природних заповідниках.

• Зубаровський В. М. Фауна України. Т. 5. Птахи. Вип. 2. Хижі птахи. — К.: Наук. думка, 1977. — 322 с. [Архівовано 20 липня 2011 у Wayback Machine.]
• Banasch, U., and G. Holroyd. 2004. The 1995 Peregrine Falcon survey in Canada. Occasional Paper No. 110. Canadian Wildlife Service, Ottawa.
• Craig, G.R., and J.H. Enderson. 2004. Peregrine Falcon biology and management in Colorado 1973—2001. Technical Publication No. 43. Colorado Division of Wildlife, Fort Collins, Colorado.
• Enderson, J.H., W. Heinrich, L. Kiff, and C.M. White. 1995. Population changes in North American Peregrines. Transactions of the 60th North American Wildlife and Natural Resources Conference. pp. 142–161.
• Powell, P., G.L. Holroyd, and U. Banasch. 2003. The 2000 Canadian Peregrine Falcon survey. Journal of Raptor Research 37 (2), pp. 98–116
• Bent, A.C. 1980. Life Histories of North American Birds of Prey, Part II. Dover Pubns. ISBN 978-0-486-20932-6
• Brown, Leslie. 1976. Birds of Prey: Their Biology and Ecology. A & W Publishers, Inc., NY. 256 pp. ISBN 0-89479-001-3
• Cade, Tom. 1982 The Falcons of the World. Comstock Publishing Assoc., Ithaca, NY. 192 pp. ISBN 978-0-8014-1454-1
• Gieck, C. 1991. Peregrine Falcons: A Native Returns to Wisconsin. Activity Guide. WDNR-BER 30 pp.
• Hickey, J.J. (ed.). 1969. Peregrine Falcon Populations, Their Biology and Decline. The Univ. Wis. Press, Madison. ISBN 978-0-299-05050-4
• Ratcliffe, D. 1980 The Peregrine Falcon. Buteo Books, Vermillion, SD. ISBN 978-0-85661-060-8
• Snow, C. 1972. American Peregrine Falcon and Arctic Peregrine Falcon. Habitat management series for endangered species, Report No. 1. Bur. of Land Management, U.S. Dept. of the Interior. 35 pp.

• Сапсан у Червоній книзі України [Архівовано 6 жовтня 2014 у Wayback Machine.]
• В. М. Зубаровський. Сапсан // Українська радянська енциклопедія [Архівовано 22 жовтня 2016 у Wayback Machine.]
• Енциклопедія українознавства [Архівовано 6 серпня 2016 у Wayback Machine.]
• Про сапсана на сайті "Хижі птахи України" [Архівовано 22 жовтня 2016 у Wayback Machine.]
• Сокіл-сапсан на сайті zoolog.com.ua [Архівовано 10 листопада 2016 у Wayback Machine.]
• Інформація про сапсана на сайті "Пернаті друзі" [Архівовано 22 жовтня 2016 у Wayback Machine.]
• Про сапсана на сайті "Острів знань" [Архівовано 22 жовтня 2016 у Wayback Machine.]
• Сапсан — Клуб исследователей русских пернатых хищников [Архівовано 29 листопада 2011 у Wayback Machine.] (рос.)
• Описание и экология подвидов сапсана [Архівовано 21 червня 2013 у WebCite] (рос.)
• Сапсан — Редкие и исчезающие животные России (рос.)
• Сапсан на сайте ecosystema.ru [Архівовано 17 жовтня 2012 у Wayback Machine.] (рос.)
• The Peregrine fund (англ.)
• Сайт рабочої групи по збереженню сапсана в Європі (англ.)
• Дані про сапсана на сайті Hinterland Who's (англ.)
• Велика стаття про сапсана на сайті The Birds of North America Online (вимагає передплати) (англ.)
• Virginia Center for Conservation Biology: Falcon Populations (англ.)
• Falco Peregrinus. Animal Diversity Web. Архів оригіналу за 26 листопада 2012. Процитовано 26 квітня 2008. (англ.)
• Peregrine Falcon (Falco peregrinus). Wisconsin Department of Natural Resources. Архів оригіналу за 26 листопада 2012. Процитовано 26 квітня 2008. (англ.)
• Відеокліпи за участю сапсана [Архівовано 26 листопада 2012 у WebCite] (англ.)
• Відео — сапсан, що пожирає голуба [Архівовано 7 липня 2015 у Wayback Machine.]
• Фотографії сапсана
• Сучасний стан популяції сапсана в Україні [Архівовано 23 березня 2010 у Wayback Machine.]
• Міграції сапсана за даними супутникової телеметрії [Архівовано 20 липня 2011 у Wayback Machine.]