The Rains of Castamere

And who are you, the proud lord said,

that I must bow so low?

Only a cat of a different coat,

that's all the truth I know.

In a coat of gold or a coat of red,

a lion still has claws,

And mine are long and sharp, my lord,

as long and sharp as yours.

And so he spoke, and so he spoke,

that lord of Castamere,

But now the rains weep o'er his hall,

with no one there to hear.

Yes now the rains weep o'er his hall,

and not a soul to hear.

Та хто Ви такий, сказав гордий лорд,

що маю так низько вклонятися [Вам]?

Лише кіт з іншою шерстю -

ось і вся правда, що знаю я.

Золотава шерсть або червона шерсть -

Однаково лев має пазурі.

І мої [пазурі] довгі і гострі, мілорде,

не менш довгі і гострі, ніж Ваші.

І так він говорив, і так він говорив,

Той лорд із Кастамер,

Але тепер дощі плачуть в його обителі [пустій],

де нікому це чуть.

Так тепер дощі плачуть в його обителі,

і ні душі щоб почути

Скажи мені, хто ти такий,

щоб я тобі вклонявсь?

Такий же кіт, лиш інший щит -

це все, що бачу я.

Червоний лев чи золотий,

він має пазурі.

Мої ж і гострі, і міцні -

не гірші за твої.

Так гордо посланцю казав

Володар Кастамере.

І тільки дощ в порожній залі

сльози ллє тепер.

Ніхто не чує, як за ним

дощ сльози ллє тепер...

Хто ти такий, раз лорд спитав,

що я хилю чоло?

Лиш бачу я, той самий кіт,

та інше полотно.

Пурпурний лев чи золотий,

у пазурах вся річ.

І в мого льва, затямте сер,

вони не менш гострі.

Так він сказав, так він сказав,

той лорд із Кастамер…

Лиш дощ тепер у замку ллє,

де нікому це чуть

Так дощ тепер у замку ллє,

і ні душі не чуть.

Князь до князя промовляє:

«Не скорюсь тобі я, пане,

Лев хай лева не лякає.

Кіт черлений, кіт у златі —

Кожен гострі кігті має.

Пазур на черленій лапі

Чей не гірше убиває.»

Так казав він вражій силі,

Певний моці свого дому.

…Рине дощ у Кастамирі,

Та не чуть його нікому.

Щоб я тобі вклонивсь?

Аж на гербі той самий кіт -

Різниця кольорів.

Червоний лев чи золотий,

Він має пазурі,

Твої не довші, не гостріш,

Мій лорде, аніж мої.

Лорд з Кастамера так казав

Зухвалий і палкий,

Але тепер порожній зал,

Нікому не ввійти.

Там віє вітер, ллють дощі,

Й не чутно ні душі.