Кемп (естетика)

Кемп (англ. camp) — у некласичній естетиці специфічний витончений естетський смак і спеціально культивована чутливість, що лежить в його основі^[1]. Кемп також розуміють як соціальні та культурні стиль та чуттєвість, і за такого розгляду зазвичай пов'язують із гей-субкультурою^[2]. Для кемпу характерні підвищена театральність, любов до штучності, перебільшеність до гротеску, деяка вульгарність^[3], естетизм, антиномічне поєднання гри та серйозності. Естетика кемпу є прикладом того, як у культурі постмодерну набувають нового змісту класичні категорії піднесеного і низького^[ru][4], прекрасного і потворного: якщо високе мистецтво передбачає красу й цінність^[5], то кемп потребує насамперед сміливості, жвавості та динаміки, протиставляє себе задоволеності, маючи метою виклик.

Кемп почав набувати популярності в 1960-х роках. До нього відносяться такі режисери як Джордж^[en] і Майк Кучари^[en], Джек Сміт^[en], Енді Воргол, Джон Вотерс («Рожеві фламінго», «Лак для волосся^[en]», «Поліестер^[en]»). Відомі виконавці, що використовують естетику кемпу — Баррі Гамфріс^[en] (в образі дами Едни Еверейдж^[en]), Дівайн, Ру Пол і Лібераче. Поширився в 1980-х із прийняттям постмодерністських поглядів на мистецтво та культуру.

Назва camp походить від французького se camper, що означає «приймати позу надмірної манірності». Оксфордський словник англійської мови наводить перше визначення camp 1909 року: «показний, перебільшений, удаваний, театральний; жінкуватий чи г��мосексуальний; той, що належить, характерний гомосексуалам. Як іменник — це кемп як поведінка, манірність тощо; людина, яка демонструє таку поведінку».

Етимологія залишається не зовсім зрозумілою.

Пізніше слово використовувалося для позначення естетичних уподобань та поведінки гомосексуальних чоловіків робітничого класу^[6]. Зрештою, з проникненням позначуваних словом явищ у культурний мейнстрім, воно стало самостійним визначенням, яке американська художня критикиня Сьюзен Зонтаґ зафіксувала в «Нотатках про кемп».

Постмодернізм перетворив кемп на якийсь загальний тип чутливості, який не приписувався якійсь вузькій групі. Спочатку ж кемп був відмінною рисою чоловічих гей-спільнот епохи, що передувала Стоунволлським бунтам. В основі цієї чутливості — сприйняття гомосексуальності як жіночності (соціальні ролі, в яких вона втілюється)^[7]. Два ключових компоненти кемпу являли собою патерни жіночої поведінки, що англомовним сленгом позначаються swish^[en] (плавна жіночна хода, м'які жести, фальцет, характерна лексика) і дреґ (англ. drag; носіння одягу, що стійко асоціюється з певною гендерною роллю, особою іншого гендеру). Для цих компонентів характерно використання елементів жіночності в перебільшеній до неприродності, гротескній мірі, що відкрило шлях для ширшого розуміння кемпу — тепер до нього включають образи і деяких голлівудських акторок, які володіють тими ж рисами (Кармен Міранда). Саме в такому розумінні кемп стає частиною концептуального апарату художньої та літературної критики 1960-х.

Кемп як особливий тип чутливості характеризується певним співвідношенням естетичних категорій краси та потворності, серйозного та фривольного, наївності та маньєризму, стилю та змісту. Домінанти кемпу — фривольність (гра), надмірність форми, підкреслена свідома орієнтація на штучність і естетизм, що відсуває, затемнює зміст^[8].

Тричастинний поділ Сьюзен Зонтаґ у «Нотатках про кемп»^[9] дозволяє окреслити контури цієї чутливості. Якщо перша, класична чутливість (висока культура: «Іліада», комедії Арістофана, Рембрандт, «Божественна комедія», Сократ, Христос) підпорядковує естетичну сторону моралі (її дилем, суперечностей тощо), друга, «авангардна» існує в напрузі між естетичною пристрастю і мораллю, оспівуючи потворне, аморальне (Сад, Рембо, Кафка, Арто), то третя чутливість — кемп — виключає моральний бік, будь-яку серйозність, трагедію, залишаючи естетичний бік, отже, стає розважальною.

Невід'ємні в кемпі його штучність, манірність, пишна форма. Твору не вдається стати артефактом кемпівської естетики, якщо він хороший, вдалий, серйозний, позбавлений маргінальності. «Кемп — це послідовно естетичне світосприйняття. Він утілює перемогу стилю над змістом, естетики над мораллю, іронії над трагедією»^[10].

Відступаючи від серйозності, від змісту, зосереджуючись на естетичному боці, кемп є такою чутливістю, яка не є стилем, але здатністю сприймати інші стилі, бачити все в лапках цитації: річ як «виконання ролі». Кемп — насолода естетичною стороною, штучністю, що сягає вульгарності, за відомим визначенням Зонтаґ — «дендизм у добу масової культури»^[11]. Часто ілюстрацією кемпу слугують образи музичних виконавців і акторів, що вирізняються перебільшеними сексуальними характеристиками, коли жіночність і мужність стають набором акцентованих рис — за ними втрачається сам носій, і це позбавляє їх сенсу; приклади — Джина Лоллобриджида, Стів Рівз.

Кемп та кіч ставлять близько. Підставами для їх уподібнення вказують властиві обом відступ від важкого, глибокого, потяг до легкозасвоюваного, поганий смак^[12]. Однак із останнім кемп пов'язують не завжди^[13].

Кіч часто ототожнюють із поганим смаком. Кемп же розуміють як навмисний кіч, кіч у лапках — це естетизація поганого, відразливого, і в такому вигляді отримання від нього задоволення^[14]. Кемпівські речі для тих, хто не ставиться до нього серйозно — по суті кічеві. Тому про кемп кажуть як про сприйняття будь-якого естетичного об'єкта або життєвий стиль, тоді як кіч стосується самого об'єкта, його виконання. Кемп не можна задумати^[8] або виконати — але це можливо з кічем, і такий об'єкт можна сприйняти як кемпівський.

Естетику кемпу можна виявити багато в чому з того, що складає багаж сучасної популярної культури. Це насамперед телесеріали: «Сімейка Адамсів», «Зоряний шлях: Оригінальний телесеріал», «Бетмен», «Месники^[en]», «Янголи Чарлі», «Напруж звивини^[en]», «Острів Гіллігана^[en]», «Острів фантазій» приваблюють глядача XXI-го століття саме тим, що dsy інтерпретує як кемп-аспекти цих продуктів. У ранні 1960-ті, час переходу до кольорового телебачення, телеефір прагнули наповнити розважальним контентом, який би використав переваги нової технології. Так з'явилися телевізійні серіали з відмінною естетикою: яскраві кольори, високий рівень стилізації (мильні опери, шоу «Бетмен»). Шоу Cheap Seats^[en] — приклад використання кемпу: двоє представників покоління X, брати, роблять гумористичні огляди спортивних подій 1970-х, цікавих у 2000-і саме своїми кемпівськими рисами (спроби з'єднати балет із катанням на лижах, гра відомої баскетбольної команди в тюрмі штату Нью-Йорк, регіональний реслінг). Девід Лінч і Марк Фрост у «Твін Пікс» часто свідомо — за допомогою образів героїв та різних ситуацій — створюють атмосферу кемпу.

Яскравий представник кемпу в кіно — кінорежисер Джон Вотерс, який популяризував його у своїх кінострічках «Рожеві фламінго», «Лак для волосся^[en]», «Жіночі проблеми^[en]», «Поліестер^[en]» та інших.

Як відбиття кемпу в дизайні іноді розглядають деякі дворові декорації, поширені в передмістях Америки, наприклад, пластиковий рожевий фламінго^[ru], садовий гном, жокей^[en], фігурки білохвостого оленя, а також морозивний торт від Carvel^[en].

У музиці іконою кемпу вважають англійську співачку Дасті Спрингфілд за розроблений нею імідж; південнокорейський репер PSY використовує естетику кемпу у своїх музичних відеокліпах^[15], також у своїх виступах використовують її популярні виконавці Mika і Кайлі Міноуг. До кемпу належить стиль мюзик-холу та англійської пантоміми, декор входів паризького метро Ектора Ґімара.

• Кіч
• Дреґ-королева

• Стиль кэмп // История уродства / под ред. Умберто Эко. — М.: Слово / Slovo, 2007. С. 408—418

• Susan Sontag, Опис «Camp»(англ.) Опубліковано 1964 року.