Це прекрасний літературний стендап (із сильною візуальною складовою) на тему історії української літератури від найдавніших часів до наших днів - житіЦе прекрасний літературний стендап (із сильною візуальною складовою) на тему історії української літератури від найдавніших часів до наших днів - житія як супергероїка, повчання як популярний мотиваційний нонфікшн, релігійна полеміка зі Смотрицьким, Вишенським, Потієм та рештою товариства за столом Тайної вечері, і так далі, і таке інше. Подекуди страшенно смішно (поява Домонтовича! момент з Турянським!), всюди вдумливо і з намаганням навіть у форматі короткого оглядового коміксу подати щось, що не зводиться до загальників, а аналізує, як зроблено тексти, які традиції в них вливаються і тд. Але формат таки накладає обмеження: всього в ньому не поясниш, тож це подекуди видається таким конспектом для себе, де найцікавіші тези виділено, але між ними прогалина, де контекст треба додумати самому. Щоб зрозуміти, в чому прикол у таких випадках, читач потребує підготовки бодай на рівні дуже доброго знання шкільної програми, а краще більше.
Ну, наприклад, діалог між героями на сторінках коміксу:
"Ось ти, читачу, вмієш писати. Думаєш, це дає тобі вміння написати роман?" "Я не..." "Я не до тебе. Тут четверту стіну після Йогансена ще не залатали".
Якщо читач від початку не знає, хто такий Йогансен, чим відомий і що там у нього з четвертою стіною, то жарт не оцінить і більше не дізнається. Якщо людина бере комікс, щоб дізнатися про укрліт, а не щоб оцінити елегантний стендап, то може хіба що виписувати імена й назви і догуглювати самостійно. І це дуже простий приклад, зрозумілий, думаю, більшості читачів - а якась частина жартів пролітала десь високо над головою навіть у мене, а в мене PhD з укрліт + я, в принципі, регулярно почитую класику, тобто досить підготована читачка. Тож це дуже мотиваційна література, майже як повчання Володимира: пішла докупила ще трохи класики на абуку))) Не те, щоб мені для цього треба був додатковий стимул, але дякую за індульгенцію))) А потім можна буде перечитувати "Коротку історію" і стежити, як дедалі більше всього ставатиме зрозумілим!
Дуже симпатична аудіо-антологія класичного українського оповідання, упорядкована Богданою Неборак (безкоштовно доступно на мегого). Акторська начитка Дуже симпатична аудіо-антологія класичного українського оповідання, упорядкована Богданою Неборак (безкоштовно доступно на мегого). Акторська начитка винятково добра; з мінусів - цей режисерський підхід, коли накладають ілюстративні аудіоефекти, не вважаю доречним майже ніколи, але акторська робота компенсує цей прикол. Добірка текстів теж приємна, від абсолютної класики штибу "Арабесок" Хвильового до менш очевидних позицій на кшталт Леся Мартовича - так, є нерівні штуки (скажімо, Осип Маковей виглядає злободеннішим і вбогішим за більшість побратимів і посестер у добірці), але майже напевно знайдете для себе скількись нових назв чи й імен, за що такі штуки люблю і ціную. Загалом, круто, що класика стає доступнішою і зручнішою для користувача в різних форматах!...more
Жовтень – місяць жахастиків, тому прослухала один з найстрашніших горорів, які бачила в цьому житті: есей Івана Багряного, написаний у розпал репатріаЖовтень – місяць жахастиків, тому прослухала один з найстрашніших горорів, які бачила в цьому житті: есей Івана Багряного, написаний у розпал репатріацій українців після Другої світової війни на територію СРСР, де на повернутих, звісно, чекало вкрай мало доброго. Багряному Україна дорога приблизно понад усе і він платив за це ціну, він уже провів за неї в таборах третину життя, але подальша боротьба в Україні неможлива, лишається вибір між двома видами небуття: болюча і безсенсовна смерть на батьківщині – або зректися батьківщини і щось там продовжити борсатися в еміграції. Він вибирає поборсатися, хоча все виглядає дуже безнадійно («Ми не складали зброї в боротьбі проти своїх напасників і не складемо її, хоч нас, 40-мільйонний український народ, вже майже стерто з лиця землі») – і хоча усвідомлює імовірну ціну за спроби домогтися якщо не справедливості, то бодай пам’яті про українську трагедію:
«Посилаючи це до публікації в світ, я свідомий того, що, в разі появи цього листа в пресі, більшовики руками НКВД замордують решту моєї рідні, якщо там ще хтось живий. Одначе я прошу його видрукувати і підписати повним ім’ям. Все, що я мав до страчення, вже стратив».
(Син Багряного, звичайно, виживе, але виросте совком і зречеться батька.)
Нас від цих апокаліптичних сценаріїв відділяє лише тонка червона лінія із захисників і захисниць, тому читається з жахом. (Якщо ви думаєте, що в разі окупації України нині було б якось інакше, можна подивитися, як Європа депортує чеченців у Росію – а до когось російські вбивці дотягуються й на території Європи. Не бачу підстав вважати, що з нами було б якось інакше.) Також під час читання шкурою розумієш, що наші захисники і захисниці обороняють не лише нас, живих, а й честь наших мертвих. Багряний намагається достукатися до цивілізованого світу й пояснити, що таке совок:
«Цивілізований світ не знає, що [більшовизм] значить, і може навіть не повірити нам. Та, слухаючи нас, мусить поставитися до того уважно. Ми прожили там чверть століття, а, говорячи тепер страшну правду про тамтешній світ, ми робимо це з повною свідомістю, що ставимо під загрозу смерті-терору і каторги всіх наших близьких і рідних, що ще залишилися там і що на них Сталін буде виміщати свою ненаситну злобу і кровожерну зненависть до нас, українців. Одначе це не спиняє нас від бажання розказати світові хоч частину тієї страшної правди, що жене нас по світах крізь нужду, холод і голод геть далі, як страшна примара, правди про "родіну", про країну сталінського соціалізму і про нашу українську трагедію в ній».
Його, звичайно, не слухають – всякі сартри-хуяртри виправдовуватимуть всі злочини сталінізму, серп і молот вважається пристойним символом у еджі молоді. І в публічні, а не академічні дискусії українська трагедія ХХ століття потрапляє допіру тоді, коли Україні вдається вистояти у трагедії ХХІ століття. А якби не вдалося (чи якщо не вдасться), то все це знову піде під воду. Коротше, щось страшніше ви цього жовтня (чи будь-коли) навряд чи знайдете. Слухала добру аудіоверсію на абуку (безкоштовну), але текст є багато де в різних форматах.
(Утім, не без моментів, які постаріли дуже погано. Здавалося б, якщо ти вже на власній шкурі відчув і на власні очі побачив, як імперія нищить підкорених, а потім стверджує, що вони ні на що краще не заслужили, то не намагайся самостверджуватися об інших підкорених, яких нищили, а потім дегуманізували інші імперії. Ну типу викупай, якісь паралелі ж мають прояснятися, нє? Не проясняються:
Ви, матері цілого світу, чи можете уявити собі такий стан і такий режим, коли б ви могли з’їсти власну дитину? Ні! [...] А це було в України в 1933. Адже ви не думаєте, що наші матері, наші жінки й сестри з племені ботокудів, чи бушменів, чи інших диких племен Африки? Ні, наші [...] матері й сестри є з одного найшляхетнішого слов’янського племені, з України, і вони такі ж шляхетні й предобрі, як матері й дівчата Італії або Франції, або Англії.
Тут я дивлюся в камеру, як в “Офісі”, і питаю: а що сталося з племенами Африки, друже? Можливо, була якась така обставина, яка могла довести їх до такого життя, як і українців? Бо про українців теж можна казати, що це такий народ, де матері їдять дітей, бо такі от вони нешляхетні й недобрі, в них так заведено. Але цього логічного кроку Багряний не робить - утім, з іншими колонізованими народами в нього всюди тєжко, це вам не Кримський, на жаль.)...more
Хороший шпигунський детектив про ту саму епоху, коли Україна, як то кажуть, була частиною одного простору з Венецією і Віднем, а не Воркутою і ВладівоХороший шпигунський детектив про ту саму епоху, коли Україна, як то кажуть, була частиною одного простору з Венецією і Віднем, а не Воркутою і Владівостоком - але Воркута з Владівостоком уже тягнули свої мацаки, щедро експортуючи свою корупцію і тероризм на захід. Акцент радше на атмосферу, ніж на екшн, але цілком душевно і симпатично. Несподіваний бонус: еротичні сцени, від яких не стає невдобно за героїв і автора, що, на жаль, в українських письменників трапляється рідше, ніж хотілося б!
(Взагалі це якийсь не перший том серії, але я випадково почала з нього, і було цілком норм, далі продовжу.)...more
Усередині цієї книжки ховається інша, значно цікавіша книжка - скажімо, про те, як Долгоновська вибудовувала публічне позиціонування і комунікації ЗалУсередині цієї книжки ховається інша, значно цікавіша книжка - скажімо, про те, як Долгоновська вибудовувала публічне позиціонування і комунікації Залужного (напевно, навіть кілька значно цікавіших книжок, але, зважаючи на всі обмеження, найреалістичніше було б видати саме цю). На жаль, це не та книжка. І, зважаючи на те, як ефективно й вивірено велися комунікації навіть у перші страшні дні повномасштабного вторгнення, мені дуже дивно, як ця книжка вийшла настільки слабкою - очевидно, з часів великої війни далеко не все можна й варто розповідати, і так само очевидно, що якимись особистими історіями не хотів ділитися сам Залужний (має право!), але в результаті це не біографія конкретної людини, професійної і сильної, якій ми колосально багато завдячуємо. Це агіографія Взірцевого Вождя без жодних індивідуальних рис, із перегинанням у недоречний, майже релігійний пафос (скажімо, в цитатах з Роговцевої) - в нашому ареалі це асоціюється з радянським трешем моделі Ленін-і-діти, Ленін-у-розливі, етц. Якоїсь індивідуальності і людських історій, а не Притч Для Наслідування, обмаль, і стосуються вони здебільшого давніших часів - скажімо, у часи занепаду української армії Залужний мусив уночі підпрацьовувати охоронцем, щоб прогодувати родину: уявляєте, як інакше могла б піти наша історія, якби його і його родині в той момент не вистачило сил і наполегливості тягти далі військову кар'єру? (( Також є трошки spilling the tea про неадекватність ОП, але тут нічого несподіваного. Загалом, книжку Долгоновської про її безпосередню професійну діяльність, якщо вона її колись напише, почитаю з великим інтересом, але цю радити не можу....more
* Не найсильніше, що я бачила в Коцюбинського (хоча, з іншого боку, й не найслабше) - передовсім бо страшенно не цілісне. Починається як історія про к* Не найсильніше, що я бачила в Коцюбинського (хоча, з іншого боку, й не найслабше) - передовсім бо страшенно не цілісне. Починається як історія про класову боротьбу, завдяки якій це легко кооптується в радянський канон ("Діялось се в тридцятих роках минулого століття. Українське поспільство, поборене у класовій боротьбі, з ярмом панщизняної неволі на шиї, тягло свою долю з глухим ремством"). Продовжується як сентиментальна історія в народницькому стилі про закоханих, розлучених лихими людьми й обставинами. Ще далі продовжується етнографічними замальовками з життя ромів. У все це вклинюється те, за що ми любимо Коцюбинського - імпресіоністична тривожна каламуть, наприклад, блукання героїв в очеретах страшенно гарно виписане:
Він жив, той морок, рушався, дихав, шептав щось тисячними устами, безперестанно, уперто, з посвистом, як стара баба. Соломія сиділа перестрашена та прислухувалася, про що шепче морок. — Шу... шу... шу...— починав він іздалека,— шу... шу... шу...— одзивалось тут коло неї,— шу... шу... шу...— шепотіло все разом — а пощо було клясти... шу… шу... а тепер умре... побачиш — умре... шу... шу... шу...
Чи от, наприклад, фінал, де природа і люди разом оповідають історію, що зветься нашим світом - це вже явно замальовки до "Тіней забутих предків":
Що не кажіть, а він живий, той вітер. Він летить іздалеку, понад тихими селами і забирає по дорозі, всичує в себе і тишу села, і клекіт міста, шемрання темного лісу, дзюрчання вод і дзвін стиглого колоса. Він несе в собі весь гомін землі, від тихого бриніння мушки до гуркоту грому, від скритого зітхання серця до крику смертельної розпуки. Треба тільки уміти слухати. А дід навчився. Довгі роки самітного життя серед розлогих просторів, у цьому царстві вітру, навчили його розуміти таємну розмову.
Але ці вдалі вставки виглядають дуже клаптиковими.
* Коцюбинський дарує нам український відповідник "с мильім рай и в шалаше": "При своїй небозі добре і в дорозі"!
* Люблю альтернативні географії з давньої літератури, є в цьому щось прекрасно-тривожне, як у геть інших мапах континентів з давніх часів! Наприклад, пам'ятаємо, як Агатангел Кримський дивився на Черкещину, Абхазію, Мінгрельщину після геноциду місцевого населення й писав у "Андрії Лаговському", що край цей "допіру залюднюється та й, може бути, що зробиться колись такою самою українською губернією, як, приміром, Херсонщина або Таврія" - прекрасний штрих про те, що можна бути поневоленим і частиною імперського колонізаційного проєкту водночас. В "Дорогою ціною" альтернативна географія така: який вектор руху ви уявляєте, коли чуєте про українських селян, які втікають від панщини в Туреччину у 1830-ті? На південь же? Ні, насправді на захід, Османська імперія починається за Прутом.
* Дівчата, кому треба сексі і сильних героїнь плюс-сайз як рольових моделей, то в Коцюбинського їх є! Соломія - головна романтична героїня тут - "велика, як на доброго мужика, постать", і це її безперечний плюс, яким захоплюються: "Він прив'язався до Соломії, що огрядною постаттю нагадувала йому жінку, і за кождим її словом ладен був скочити хоч у пекло". Вона непохитно певна, що здатна вивезти на своїх плечах усе і здолати все: "клунка свого не дам, бо я ще й вас могла б узяти на горгоші з вашою торбою разом". Загалом, кому треба культурних моделей поза маленькими і вразливими героїнями, то вам сюди!...more
Пчілка, звичайно, велика майстриня монтажу, паралелізму і misdirection задовго до того, як монтаж became a thing. Цілком добротна проза.
А старий відгуПчілка, звичайно, велика майстриня монтажу, паралелізму і misdirection задовго до того, як монтаж became a thing. Цілком добротна проза.
А старий відгук на "Товаришок", написаний ще колись в часи підготовки до кандмінімуму, витягну з жж, хай валяється тут: Якби в українській літературі був конкурс на найбільш misleading назву, то його з великим відривом узяли б "Товаришки" (1887) Олени Пчілки. Назва, здавалося б, вписує повість у нашу довгу сентиментальну традицію оповідань із номінативними заголовками (всі ці близнята, сестри, інститутки й решта тусовки), де вже з титли ясно, що йтиметься про емоційні поневіряння of their eponymous protagonists. А повість насправді геть не про те. Приблизно підсумовує "Товаришок" оця цитата, де видно і їхній тематичний засяг, і їхні проблеми: "Ой що біжить без повода? Ой що росте без кореня?.. Любочка [головна героїня] знає з тої ж пісні, що без повода біжить вода, а росте без кореня камінь; але як може рости камінь без кореня? Як він росте?.." Доти (та й певний час по тому у всяких прадавніх викопних штибу Нечуя) українство - і, by extension, українська література - охоплюють селянство і фольклорну давнину. Пчілка намагається включити до сфери українства й української літератури науку, соціальні рухи і все інше, що має бути в сучасному суспільстві. При цьому вона - і в реальності (згадаймо пізніші літературні дискусії, де по один бік нечуї з єфремовими, по інший - вона ж, Леся Українка і ще когорта), і в оповіданні - протистоїть не лише тискові всього інституційного апарату імперії, а й народникам. (Цитата з оповідання на підтвердженя: "А Кузьменко дурниці провадить! Штучність, літературщина, признаю саму тілько народну мову... Що за узька народність, що за узький націоналізм! Се - понижати свою народну гадку, обрікравши її стояти вічно лиш на одному ступні первісному! І коли так судить об мові, то треба те ж саме розважати й у всьому: значить, і хисту національного не треба розвивать,- ні музики, нічого,- нехай буде все тільки на ступні первіснонародному; Начить, і науки не посувать, досить того світогляду, який має наш простий чоловік! Се ж нісенітниця!"). Та головною проблемою є навіть не спротив опонентів, а, як видно з тієї самої трохи кумедної цитати про "що росте без кореня", невиробленість термінології. У більш вегетаріанській підавстрійській Україні з тим легше, ніж у підросійській, що тематизується у тих же "Товаришках", де частина персонажів з'являються виключно для того, аби поповнювати словниковий запас головної героїні: ""Просвіта", "напрямок", "враження",- підчеркує Люба в думці вирази Бучинського, котрі їй здаються такими новими і через те мовби чудними, принаймні Люба не зважується говорити їх сама,- а одначе що ж тут такого чудного? - думає вона далі.- Чому ж би не вживать тих слів? Чого ж конечне казать "просвіщеніє", а не "просвіта", "впечатлєніє", а не "враження"? Тільки тої й переваги, що до тих російських слів ми призвичаїлись". Крім тематичних національних інновацій (скажімо, це - перший в українській літературі твір, де згадано теорію еволюції - то вам не пес начхав:)), по-моєму, це перший текст, де жінки виступають не суб'єктом емоційного життя (при повній об'єктності в усіх інших сферах), а таки суб'єктом знань. Головна героїня переповідає повітовим паніям Дарвіна: "Так же чоловік єсть той же звір, тільки розумніший", тож не треба цуратися ширших морфологічних порівнянь. Головна героїня веде дискусії про індиктувне мислення проти дедуктивного - і, власне, мені здається, прикметно, що саме авторка, яка двічі належить до маргіналізованої спільноти (як жінка і як українка), а отже, усе життя тим фактом змушена і споживати культуру, й творити її проти головної течії, вперше у цій літературі ставить під питання, *як* ми знаємо. Її опонент лупить себе п'яткою в груди, захищающи строгу об'єктивність у науці, дедуктивне мислення, вибудовування аргументації на основі емпірично даних фактів, а не підбирання фактів під початкове припущення. Натомість головна героїня (привіт феміністичній епістемології), наполягає, що жоден знавець не може бути об'єктивним і не вільним від початкових припущень/упереджень, а те, що видається свідченням об'єктивності, може бути з тим же успіхом риторичною маніпуляцією: "Почім ви знаєте, що такий-��о ряд фактів, котрі вам говорять нібито так вільно, самі не з'явилися в праці ученого власне через те, що він шукав їх наперед своєю думкою? Мавши звісну теорію, наперед угадував, що мусять буть у такому-то крузі власне такі й такі явища, котрі докажуть його думку!" Фінал "Товаришок" - це така просто пісня про те, як складно писати на великих світоглядних (а отже, й жанрових) зсувах. Після цілого тексту не-про-те Олена Пчілка раптом згадує, що в українській літературі заведено мати романтичну лінію. Як бо то без романтичної лінії? Дуже чітко видно момент, коли клацає перемикач і під звуки "Пропало ВСЬО!!!" Пчілка починає витрушувати зі стосів сторінок усіх другорядних героїв, які там з'явилися хто для національної лінії, хто ще для якої, аби, як Пилип з конопель, із оповідання про знання раптом вискочив сюжет про одруження.
Якось так повелося, що прийнято любити Лесю Українку й не любити Олену Пчілку. Це - абсолютно дарма, мені на основі трьох томів листування ЛУ здається, що їхнє протистояння сильно перебільшують задля драматизації біографії ЛУ, а Олена Пчілка - нехай і не з першої когорти - по-свойму прекрасна. Багато писала, редагувала низку часописів, перекладала, у 70+ років побувала у в'язниці за антибільшовицькі виступи, кувала слова (серед найвідоміших її винаходів - слова "переможець" і "променистий", які доти позначалися старослов'янськими запозиченнями), врешті, виростила well-adjusted доньок, одна з яких - класик укрліту, але й інші здобували освіту за кордоном, жили у громадянському шлюбі до того, як це стало нормою, і почувалися у своїй шкурі цілком добре (виростити нормальних синів - це в ті часи кожен міг, а от доньки таки про щось свідчать). (Коротше кажучи, Олена Пчілка брала від життя все ще до того, як це стало загальною настановою.) Мораль? Мораль така: well-adjusted people don't make history, навіть коли вони перемогли, навіть коли вони винайшли саме слово "переможець" :)....more
Накупила всякої класики на абуку, щоб заповнювати прогалини в освіті й поповнювати словниковий запас, і тепер перевідкриваю для себе класику. Скажімо,Накупила всякої класики на абуку, щоб заповнювати прогалини в освіті й поповнювати словниковий запас, і тепер перевідкриваю для себе класику. Скажімо, зі шкільних років (чи коли я там читала прозу Франка востаннє - здається, на аспірантурі читала вже тільки поезію, а не прозу?) я геть забула, що Франко вміє хвацько закрутити сюжет, створити клаустрофобну атмосферу параної і здорово намалювати брудне і погрязле в розпусті місто з натуралістичного хронотопу! Жив би зараз - був би як не в жанрі Френка Міллера, то в жанрі Ліенн Моріарті, я вам кажу)))
Капітан Антін Ангарович хороший, порядний і доброзичливий хлопець, лабрадор у людській подобі - любить дружину і дітей, нехай навіть неуважно й на відстані, має добрих друзів і моральні приниципи - бере участь в окупації й пацифікації Боснії в лавах австро-угорської армії. Після п'яти років служби повертається додому у Львів, і тут постають питаннячка, що ж діялося з його родиною, доки він пригноблював місцевих мешканців деінде. Чому з ним не вітаються колеги по службі? Чому дружина, яка спершу скаржилася, що копійок з його зарплати їй не вистачає, аби прогодувати їхніх двох дітей, тепер живе в значно кращих умовах - вона справді навчилася заощаджувати й помирилася із заможним дідом, як вона каже, чи є й інші чинники? Що це за недобрі чутки ходять містом? Доки він воює з ворогом на чужині, щось страшне і вороже пускає коріння в нього вдома, тож порада: спробуйте по змозі не служити в окупаційній адміністрації. (view spoiler)[Бо розкішна, звісно, іронія: він воює з Османською імперією, а вона тим часом продає туди українських жінок. (hide spoiler)]
Що ще сподобалося, крім нагнітання саспенсу і параноїдальної атмосфери:
* Це дуже феміністичний текст! Дістається всім вимірам патріархату - і домашньому, коли чоловіку дозволено цікавитися своїми дітьми лише абстрактно, а всі складні прагматичні аспекти їхнього вирощування покласти на дружину і слуг, і це подано не як норма, а як все-таки проблемка (оповідач підсміюється над тим, що герой, повернувшись після п'ятирічної відсутності, очікує побачити дітей досі немовлятами - і підсміюється над тим, що з немовлятами той, власне, теж не давав собі ради: Від'їжджаючи, він покинув їх майже немовлятами, крикливими, що часто плакали і причинювали родичам багато клопотів та невигод. Він тямить, що тоді в глибині душі навіть рад був подекуди, що може вирватися з тої "дитинярні", як звав своє помешкання. І в мріях його діти не грали видної ролі, блукали десь мов бліді тіні; він думав про них більше розумом, теоретично, та не любив їх так, як любиться живі, близькі серцю істоти). Дістається і, так би мовити, подвійним моральним стандартам - якщо чоловік ходить у бордель, то це норма, але проституйованих жінок всіляко засуджують, хоча цього ремесла не існувало б, якби на нього не було попиту, котрий не викликає великого осуду. Дістається і тому, як звужуються можливості жінки за патріархату - звичайно, ці жінки можуть бути менш моральними, менш освіченими, менш зарадними, але в них не було можливостей розвивати всі найкращі риси:
"Вихована в достатку і розкошах, в тісних середньовікових поглядах, здалека від дійсного життя і його боротьби, здалека від терплячих і упосліджених людей, відки ж могла навчитися співчуття до них? Не привикла до ніякої пожиточної праці, в часі своєї молодості на те тілько була приготовувана, щоби бути куклою, ідеалом, надземною істотою, божеством і забавкою мужчини, але не людиною, не горожанкою. Їй дали виховання релігійне, то значить, її вивчили катехізму, молитов, релігійних практик, але цілим вихованням, цілим життям, укладом, домашньою і шкільною традицією на-завсігди попсовано її етичні основи. А потім сталося те, що мусило статися!"
* Тепер я хочу цілий цикл детективів про поліцейського ревізора Гірша, бо Гірш шикарний, це теж прекрасна історія про те, як людина з упослідженого прошарку користається упередженнями проти неї собі на користь. Він грає роль, яку від нього очікують - ось він улесливий, ось він вдає, що для нього велика честь, що до нього заговорила БілаЛюдина(ТМ), а тоді, коли всі втратять пильність, "проклятий напівп'яний жид з покірного і заклопотаного жидка починає переходити в роль небезпечного противника, перед котрим треба матися на осторозі". І розкриває справу, яку розслідує. Це такий прекрасний, неоднозначний і ефективний персонаж, покручений, як деревце бонсаї, ксенофобним суспільством - хочу про нього більше.
* Я, звичайно, киянка й не дуже добре знаю Львів, але мені здається, що там дуже об'ємне й колоритне місто - я б пройшлася екскурсією за сюжетом роману, може, треба буде повиписувати назви вулиць і погуляти колись у наступний приїзд....more
Loading...
