ґарною, формою, що її вживають на Україні тільки Жиди й т. ин. Про вульґарність форм чи слів — балакати не будемо, бо ж відомо, що те, що сьогодні видається ніби-то-вульґарним, через декілька років зовсім не будить уже вражіння вульґарности (пор. переборщцити, пересолити й т. д. у перенесеному, образовому значінні). Що ж до жидівськости цієї форми, то ясно, що Жиди звідкілясь мусіли її взяти і зберегти у своїй українській мові, а взяли її просто від народа, де живе ця форма, та тільки наші теперішні інтеліґенти до цього не прислухались. Затеж як широко використовував її колись Куліш (у нього живе й форма уві, як то й ми всі говоримо, н. пр. уві сні й т. д.), як часто подибується в��на в Федьковича[1] — та попадається вона і в новіщих письменників [пор. „Vita nova“ Ніковського ст.70, 124, останні розділи нового видання „Історії українського письменства“ С.Єфремова, в В. Пачовського, („Укр. Скиталець“, ч. 21-22, стор. 63), в В. Ганцова (див. паралелів ув инших мовах — Зап. Укр. Ак. Наук, II—III, ст. 116)] — і цуратись її нема чого. Тим більше, що форма ця, якщо до неї привикнути, не тільки допомагає нам усувати накопичення шелестівок, але ще й роззів.
Такий самий консерватизм треба добачати у спорі, що його завели західні Українці з приводу правила Академії Наук щодо вживання закінчення я в середньому роді імеників із давнім наростком -іє (знання, життя, начиння й т. д.) — домагаючись писання в деяких одмінках (в nom., acc. і voc. sing., отже і в instr. sg. форм на -єм, а не — -ям) зак. -є. Обидві форми літературні, обидві мають однакове право громадянства в письменстві. Але ж противники форм на -я висувають арґумент, що, мовляв, через закінчення -я не можна буде відріжняти форм nom. sing. від nom. pl. чи gen. sing, і т. д., отже що через те повстає плутанина.[2] Залишаючи на боці те, що форма сама про себе нічого ще не каже — цей арґумент не всіх переконує! — я пояснюю собі цю нехіть до форм на -я простою звичкою до форм на є і звичайним собі консерватизмом. Чиє вухо привикло до
