Анотований "Улісс"/Стор 010

Її секрети в замкненій шухляді: старі віяла з пер, бальні книжечки з френзлями, присипані мускусом,

прикраса з бурштинових намистин. Клітка з пташкою висіла край сонячного
вікна її будинку коли вона була дівчинкою. Вона чула старожитнього Ройса спів у
виставі “Жорстокий турок” і разом зі всіма сміялась, коли він наспівував:

Я хлопчик той

Який втішавсь

Невидимістю.

Примарні радощі, відкладені глибоко в пам'яті, напахчені мускусом.

Не відвертайсь і не жалкуй...

Складені в пам’яті життя разом з її дитячими іграшками. Спогади обсідають

його скорботний розум. Склянка води з крана на кухні, коли вона
збиралась до причастя. Яблуко з вибраною серединкою, наповнене коричневим цукром, спечене
для неї на плиті в темний осінній вечір. Її вишукані нігті, почервонені
кров'ю вошей з дитячих льоль.

У сні, мовчазно, вона прийшла до нього після смерті, її висохле тіло у

просторому похоронному одязі оточував запах воску і ружового дерева, а дихання, коли вона схилилась
над ним з нечутними таємними словами, віяло сирістю могильного тліну.

Її скляніючі очі уп'ялися з глибин смерті, щоб похитнути і зломити мою душу. На мене

одного. Примарна свіча висвітлює її агонію. Примарні відблиски на спотвореному стражданням
обличчі. Її хрипке голосне дихання, уривчасте від жаху, в той час, коли всі моляться, вставши навколішки.
Її погляд на мені, щоб повергти мене. Liliata rutilantium te confessorum turma
circumdet: iubilantium te virginum chorus excipiat.

Упир! Пожирач трупів!

Ні, мамо. Відпусти мене. Дай мені жити.

— Гей, Кінч!

Голос Бика Маллігана мелодійно пролунав в глибині вежі. Наблизився, долетівши від

сходів, покликав знову. Стівен, все ще тремтячи від крику своєї душі, відчув теплий
потік сонячного світла й у повітрі за своєю спиною дружні слова.

— Дедал, спускайся помалу. Сніданок готовий. Хейнс

перепрошує за те, що заважав нам спати. Все влагоджено.

— Йду, сказав Стівен, повертаючись.

— Давай, Христа ради, сказав Малліган. – І ради мене і ради загального блага.