Лукань Володимир Григорович

Академізм, так чи інакше, присутній у кожного. Я розумію його як граматику, вміння писати літери й слова. А творчість передбачає ці літери й слова укладати в поезію чи прозу. Наприклад, чи можна заперечувати необхідність знання нот для музиканта^[1]?

Академічний підхід у навчанні мистецтву формувався впродовж століть. Вважати, що ті художники були недолугі, а я краще знаю, як треба — може й епатажно, але не зовсім тактовно. Найкращий спосіб заперечити те, що існує — запропонувати й ��оказати, як краще^[1].

Гранований стакан Віри Мухіної мав різну кількість граней. Шістнадцять, мабуть, найпоширеніша їхня кількість. Я стільки не маю. Найяскравіша — та, на яку потрапляє найбільше світла^[1].

Для людського ока у QR-коді — хаотичне розташування пікселів. Я пропоную у своїх роботах ці пікселі вибудовувати у зрозумілі умовні композиції: як орнамент, організований сюжет, а не хаотичний абстракт. Щоб цей клятий ґаджет задимів від неможливості прочитати, що там людина «напікселила», і з’їхав зі свого штучноінтелектного глузду^[1]. — Про ідею виставки робіт QaRt

Дружба художників не просто можлива, а необхідна. Кому покажеш свою роботу, як не художнику-товаришу? Хто тобі позичить білило, яке чомусь невчасно закінчилося^[1]?

Є кілька чинників для того, щоб художник відбувся. Освіта є в цьому переліку, хоча, як на мене, не вона є визначальною^[1].

Є сотні визначень мистецтва. Це діяльність, яка притаманна лише людям і відрізняє нас від інших живих істот^[1].

Є таїна творчості. Це незбагненні, особисті до інтимності речі. Тому не сприймаю майстеркласів, показових навчальних шоу, етапну фіксацію процесу виконання твору мистецтва^[1].

Ідея QaRt полягає у визначених схемах QR-коду, які тепер — повсюди. І вони несуть інформацію не для людини, а лише для ґаджетів^[1]. — Про ідею виставки робіт QaRt

Мабуть, я — той, хто займається, чим хоче. Зазвичай таких людей називають «художниками», це відповідає запису в моєму дипломі. [...] Мені цікаво займатися тим, де є компонент творчості^[1].

На виставку нині потрапити не проблема — аби було б більше виставкових площ, а також заможних колекціонерів і меценатів. Я мрію, щоб серед франківчан стало престижним мати роботу місцевого художника, як це є, приміром, на Закарпатті^[1].

Те, чим займається художник, не обтяжений посадами, і є найвищий ступінь свободи. Для мене це — цінність^[1].

Функція мистецтва, і сучасного теж, — щоб людина залишалася людиною. Мистецтво — це і мова, і таїна, і кайф, і страждання, і бізнес, і вічність, і ефемерність, і пшик. Але без нього людина перестає бути людиною^[1].

Щоб стати художником, треба ним народитись. Народившись художником, ним можна й не стати. Але якщо художником не народився, то і не станеш ним^[1].

Я буду щось робити, а ви собі або дивуйтеся, або ні. Глядачу потрібні емоції. У сучасному світі диджиталізації з миттєвим доступом до інформації не так легко дивувати^[1].

Я з дитинства захоплювався і футболом, і мистецтвом. Інтерес був серйозним, бо я продовжував цим займатись і після переїзду в Франківськ. Грав у молодіжних командах, навіть за юнацьку збірну України. Але після травми моя футбольна кар’єра завершилась. Залишилось друге захоплення — мистецтво^[1].

Я — за добру мистецьку освіту. А академічна вона, формальна, приватна, очна, заочна, з дипломом чи без — це вже інше питання. Визнання можна мати й без офіційної освіти. Це вже визначають ті, хто визнає^[1].

Як на мене, успішним вже є той художник, який творить. А статки, популярність, продажі, піар, звання, титули є супутніми та побічними явищами, які можуть складатися чи ні, залежно від багатьох обставин^[1].

Як робиться мода? Колись престижним було мати килим на стіні. Тепер треба, щоб було модним мати на цій стіні роботу художника. Але бажано не поверх килима. Проблема ринку мистецтва існує, але нам ще далеко йти цим шляхом^[1].

Якщо в традиційному малярстві створюється робота і потім вкладається в раму, то в малярстві на склі я роблю у зворотній послідовності: використовую стару пласку раму і вже під неї підбираю композицію. Інколи беру не одне скло, а кілька: це створює глибину. Мою роботу можна пізнати по полисках, які відбивають світло від позлітки, бо не замальовую суцільно площину, а залишаю вільні цятки. Так створюється ефект мерехтіння світла^[1].