Ле-Монд
Найперший номер газети від 19 грудня 1944 року | ||||
Країна | Франція | |||
---|---|---|---|---|
Тип | щоденна газета | |||
Мова | французька | |||
Політична належність | лівоцентризм | |||
Місце публікації | Париж | |||
Видавець | Société éditrice du Monde | |||
Формат | Berliner | |||
Періодичність | 1 доба | |||
| ||||
Засновано | 1944 | |||
Засновник |
Hubert Beuve-Méryd, Christian Funck-Brentanod, René Courtind | |||
Власник | Groupe Le Monde | |||
Редактор | Jérôme Fenogliod | |||
Головний редактор | Марі-П'єр Ланнелонг | |||
Ціна |
2,80 € 4,50 € (суботній випуск) | |||
Головний офіс | бульвар Оґюст Бланкі 80, Париж, Франція | |||
ISSN | 0395-2037 | |||
| ||||
lemonde.fr | ||||
Нагороди | ||||
Ле-Монд у Вікісховищі | ||||
Ле-Монд (фр. Le Monde фр.: [lə mɔ̃d] ( прослухати), укр. Світ) — газета (Франція). Рік заснування — 1944 р. Головним редактором є Жерар Куртуа (фр. Gérard Courtois), генеральним директором — Ерік Ізраелевич (фр. Erik Izraelewicz).
Ле Монд була заснована Юбером Бев-Мері за розпорядженням Шарля де Голля в 1944 році. Перший номер газети вийшов 19 грудня 1944 року. З 19 грудня 1995 газета доступна онлайн.
Не слід плутати «Монд» з «Монд діпломатік» — щомісячним виданням, яке присвячено питанням міжнародних відносин.
Газета «Le Monde», на відміну від багатьох представників французької преси, «вийшла» не з руху Опору, а за бажанням міністрів (особливо християнських демократів) з Тимчасового уряду Французької республіки, які воліли, щоб була відроджена велика загальнонаціональна газета, така ж престижна, як і щоденна «Le Temps» («Час» з 1829 р.) до війни. Головним ініціатором створення «Le Monde» став генерал Де Голль. Видання було створено 18 грудня 1944 року. А вже 19 грудня вийшов перший номер газети. Засновником і головним редактором газети став Юбер Бев-Мері (фр. Hubert Beuve-Méry) (1902—1989). Це видатна постать як у французькій журналістиці, так у науці й політиці. З 1928 до 1939 року він був директором юридичного відділу Інституту Франції в Празі. Паралельно він працював кореспондентом «Le Temps» в Чехословаччині. Свій пост кореспондента він залишив у 1938 році через те, що був незгодний з політикою газети, яка підтримувала «Мюнхенську змову». Під час окупації Франції, Бев-Мері був членом руху Опору. А після звільнення країни, він став головним редактором щотижневика «Le Tems presents» («Сучасний час») у 1944 році. Беручи до уваги, що «Le Temps» не мала дозволу на вихід через співробітництво з режимом Віші, її місце зайняв «Le Monde», який успадкував матеріально-технічне обладнання, кореспондентські пункти й частину персоналу. Необхідно зазначити, що «Le Temps» частково відмовився від фінансової допомоги державної влади, яку, в принципі, отримували всі газети, які вийшли з руху Опору, і проводив розумну політику фінансової рівноваги. Потім газета перейшла на самофінансування, приділяючи велику увагу рекламі, яка приносила чималі прибутки. Звичайно, що така політика забезпечувала виданню чітку економічну незалежність, а це, своєю чергою, було важливою умовою політичної незалежності[2].
Перший номер «Le Monde» датований 19 грудня, вийшов після обіду 18 грудня 1944 р. Ліцензію на видання отримав, як вже йшлося, Юбер Бев-Мері. Контроль за редакційною лінією та керуванням видання здійснювала Рада директорів. в якій, окрім Бев-Марі, увійшли один з керівників внутрішніх частин Опору Рене Куртен (фр. René Courtin) і один з довірених представників генерала де Голля Кристьян Фюнк-Брентано (фр. Christian Funck-Brentano). Де Голль бажав, щоб після звільнення Франції виникла газета, яка б змогла стати джерелом інформації для національної еліти, не була пов'язаною з будь-якою партією і висловлювала б думку Франції на міжнародній арені[3].
11 грудня 1944 р. було створене акціонерне товариство з обмеженою відповідальністю строком на 99 років. Його 9 акціонерів зібрали 200 тис. франків. Капітал розділили на 200 частин по 1 тис. франків. Бев-Марі, Куртен і Фюнк-Брентано мали по 40 частин. Ю. Бев-Марі був призначений одночасно директором редакції та керівником видавничого підприємства.
Поява нової газети прийшлася на обмеження обсягів видавництва через нестачу паперу[3].
Найбільшим акціонером видання є штат журналістів газети — 53 % належать співробітникам і службовцям газети, що залишилися 47 % ділять між собою Danone, BNP Paribas і французький магнат Франсуа Піно. Інтерес до газети проявляє також французький медіаконцерн Lagardère.
У 1981, Le Monde підтримувала обрання соціаліста Франсуа Міттерана, частково на тій підставі, що зміна політичної партії в уряді буде корисною для демократичного характеру держави[4]. Газета підтримувала правоцентристського кандидата Едуарда Балладюра на президентських виборах у Франції 1995 та Сеголен Руаяль, кандидата від Соціалістичної партії, на президентських виборах у Франції 2007.
За словами дослідників архіву Мітрохіна[en], Le Monde (Кодова назва КДБ VESTNIK, "посильний") був ключовим каналом КДБ для радянської дезінформації у французьких ЗМІ. Архів ідентифікував двох старших журналістів Le Monde і кілька учасників, які були використані в операціях (дивіться також статтю про операції російського впливу у Франції[en])[5]. Мішель Легрі, колишній журналіст газети, написав Le Monde tel qu'il est (Le Monde як вона є) у 1976. За його словами, журнал мінімізував звірства камбоджійських червоних кхмерів. У своїй книзі 2003 під назвою La Face cachée du Monde (Приховане обличчя "Le Monde"), автори П’єр Пеан[en] і Філіп Коен стверджували, що Коломбані та тодішній редактор Едві Пленель[en] виявили, серед іншого, партійну упередженість і брали участь у фінансових операціях, які поставили під загрозу незалежність газети. Газету також звинуватили у завданні небезпечної шкоди авторитету французької держави через розкриття різноманітних політичних скандалів (зокрема, корупційних скандалів навколо Жака Ширака, справи "ірландців із Венсенна[en]" та затоплення човна Грінпіс, Rainbow Warrior, французькою розвідкою за президента Франсуа Міттерана). Ця книга залишається контроверсійною, але вона привернула велику увагу та висвітлення у ЗМІ у Франції та в усьому світі під час її публікації.
Le Monde через свій додаток Le Monde Diplomatique, був серед західних ЗМІ, які найбільш гостро критикували Розслідування Мюллера[en][6][7].
- Юбер Бев-Мері (Hubert Beuve-Méry), 1944—1969
- Жак Фове (Jacques Fauvet), 1969—1981
- Клод Жюльєн (Claude Julien), 1981—1982
- Андре Лоран (André Laurens), 1982—1985
- Андре Фонтен (André Fontaine), 1985—1991
- Жак Лесурн (Jacques Lesourne), 1991—1994
- Жан-Марі Коломбані (Jean-Marie Colombani), 1994—2007
- П'єр Жанте (Pierre Jeantet), з червня 2007 до січня 2008
- Ерік Фотторіно (Éric Fottorino), з лютого 2008
- Ерік Ізраелевич (Erik Izraelewicz), з лютого 2011[8]
Наклад за роками | 1999 | 2000 | 2001 | 2002 | 2003 | 2004 | 2005 | 2006 | 2007 | 2008 | 2009 |
Le Monde | 390 840 | 392 772 | 405 983 | 407 085 | 389 249 | 371 803 | 360 610 | 350 039 | 358 655 | 340 131 | 323 039 |
- ↑ а б The ISSN portal — Paris: ISSN International Centre, 2005. — ISSN 0395-2037
- ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 29 квітня 2014. Процитовано 28 квітня 2014.
{{cite web}}
: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання) - ↑ а б Шарончикова Л. В. «Монд» в меняющемся мире [Электронный ресурс] // Режим доступу: http://www.mediascope.ru/node/1120 [Архівовано 25 травня 2013 у Wayback Machine.]
- ↑ Benson, Rodney (Spring 2004). La fin du Monde? Tradition and Change in the French press (PDF). French Politics, Culture & Society. Т. 22, № 1. с. 108–126 [p. 111, and footnote 13, pp. 123–124]. Архів оригіналу (PDF) за 11 December 2018. Процитовано 31 January 2019 — через New York University.
- ↑ Christopher Andrew[en], Vasili Mitrokhin: The Mitrokhin Archive. The KGB in Europe and the West. London, Penguin Books 2000, ISBN 978-0-14-028487-4, p. 613.
- ↑ The end of Russiagate. May 2019.
- ↑ Tchernobyl médiatique. May 2019.
- ↑ Erik Izraelewicz succède à Eric Fottorino au poste de directeur du «Monde» [Архівовано 3 березня 2011 у Wayback Machine.](фр.)
- Le Monde [Архівовано 18 вересня 2020 у Wayback Machine.] (фр.)