Петко Стайнов

Петко Стайнов
Петко Стайнов
Ім'я при народженні	Петко Груев Стайнов
Народився	1 грудня 1896(1896-12-01) Казанлик, Болгарське князівство[1]
Помер	25 червня 1977(1977-06-25) (80 років) Софія, Болгарія[1]
Поховання	Центральний цвинтар Софіїd
Громадянство	Болгарія
Національність	Болгарин
Діяльність	композитор, піаніст, громадський діяч, хоровий диригент, м��зикознавець
Alma mater	Дрезденська Вища школа музики
Роки активності	1915—1977
Жанр	симфонізм, етнографізм
Членство	Болгарська академія наук
Нагороди
Петко Стайнов у Вікісховищі

Пе́тко Ста́йнов (*1 грудня 1896, м. Казанлик, Князівство Болгарія — †25 червня 1977, м. Софія, Болгарія) — болгарський композитор-піаніст, який створив національну хорову баладу. Громадський діяч міжвоєнного часу. Повністю сліпий з 10 років. Автор симфонічної сюїти «Фракійські танці» (1926), симфонічної поеми «Легенда» (1927), увертюри «Балкан» (1936), симфонічної поеми «Фракія» (Тракія, 1937), цілої низки хорових творів. Голова Спілки народних хорів Болгарії.

Петко Груев Стайнов (повне ім'я) народився 1 грудня 1896 року в місті Казанлик, що на території північної Болгарії у родині заможного фабриканта. У 5-річному віці випадково поранив око ножиком. Через лікарську помилку було заражене й друге око, після чого у 10 років Петко повністю втратив зір. Проте за наступні 67 років він спромігся стати видатним болгарським композитором і одним з найвидатніших музик світу, що творив без зору.

У 1906 П.Стайнов вступив до Софійського інституту сліпих. Тут почав музичну освіту за класом флейти у відомого композитора Димитра Хаджиґеорґієва. Паралельно вивчав мистецтво гри на скрипці у австрійського педагога п. Швертнера і гармонію в органіста протестантської церкви п. Краузе. У 1912 році почав брати уроки фортепіано у видатної піаністки Міли Бичварової. Завдяки феноменальній пам'яті Петко Стайнов робить великі успіхи в навчанні.

1920-24 рр. — навчання у Дрезденській консерваторії за класом композиції та фортепіано. Перед цим опановує шрифт Брайля і нотну грамоту для сліпих як в болгарському, так і в німецькому варіанті.

По поверненню на батьківщину, до м. Казанлик, стає професійним композитором, активним громадським діячем. Вже 1925 року П.Стайнов написав свій найвідоміший твір — симфонічну сюїту «Фракійській танці» у трьох частинах, наступного року додаючи ще одну частину «Мечарско». Сюїта мала шалений успіх у Софії, бо, вочевидь, бентежила болгарське суспільство надіями на повернення втрачених під час війни 1912-13 територій Фракії на Егейському морі.

Справа життя Петко Стайнова — створення нового професійного музичного жанру в болгарській національній музиці — хорової балади. Протягом всього життя П.Стайнов також клав на музику вірші класиків болгарської літератури (зокрема, Є. Багряної).

Після Другої світової війни і подальшого терору, розгорнутого проти діячів царської Болгарії, П.Стайнов підійшов до вінця своєї композиторської творчості, створивши І та ІІ симфонію (1945 і 1949 рр.). Під ідеологічним тиском написав хоровий твір, присвячений диктатору СРСР Й. Сталіну.

В період 1941-44 також був директором Народної опери Болгарії. Тоді ж обраний академіком БАН. З 1948 року і до смерті керує Інститутом музики при БАН, який опрацював 90.000 народних пісень та 3.000 танців. Почесний громадянин Старої Загори^[2]

• симфонічні сюїти «Фракійські танці» (1925,1926) та «Казка» (1930),
• симфонічні поеми «Легенда» (1927) і «Фракія» (1937),
• симфонічне скерцо (1938),
• концертні увертюри «Балкан» та «Молодецька увертюра» (1936, 1953),
• дві симфонії (1945, 1949).

• «Ела се вие, превива»,
• «Изгреяло ясно слънце»,
• «Бре Иване»,
• «Засвири Димо»,
• «Пусти Димо»,
• «Де бре, Димо».

• Класици на българськата музика — ПЕТКО СТАЙНОВ, авт. Ценко Минкин., София, изд. Балкантон, 2000 (болг.)
• Меморіальний будинок «Петко Стайнов» — м. Казанлик [Архівовано 26 листопада 2020 у Wayback Machine.] (болг.)
• Біографія на сайті Міністерства культури Р-ки Болгарія [Архівовано 23 вересня 2020 у Wayback Machine.] (болг.)
• Петко Стайнов за българската музикална култура, София, 1967 (болг.)
• Кръстев Венелин. Петко Стайнов., София, 1957 (болг.)