Озаринці

Ця стаття містить правописні, лексичні, граматичні, стилістичні або інші мовні помилки, які треба виправити. Ви можете допомогти вдосконалити цю статтю, погодивши її із чинними мовними стандартами. (грудень 2017)

село Озаринці
При в'їзді до села
Країна	Україна
Область	Вінницька область
Район	Могилів-Подільський район
Тер. громада	Могилів-Подільська міська громада
Код КАТОТТГ	UA05080050100080785
Облікова картка	картка
Основні дані
Засноване	1431
Населення	1311
Площа	5,03 км²
Густота населення	395,03 осіб/км²
Поштовий індекс	24041
Телефонний код	+380 4337
Географічні дані
Географічні координати	48°32′26″ пн. ш. 27°48′25″ сх. д. / 48.54056° пн. ш. 27.80694° сх. д. / 48.54056; 27.80694
Середня висота над рівнем моря	153 м
Водойми	р. Немия
Місцева влада
Адреса ради	24000, Вінницька обл., м. Могилів-Подільський, пл. Шевченка 6/16,
Карта
Озаринці
Озаринці
Мапа
Озаринці у Вікісховищі

Оза́ринці — село в Україні, у Могилів-Подільській міській громаді Могилів-Подільського району Вінницької області. Населення становить 1311 осіб.

Через село протікає річка Немия.

Археологічні знахідки свідчать, що територія Озаринеччини була заселена з давніх-давен.

На початку 60-х років на околицях Озаринець працювала Ленінградська археологічна експедиція, під час розкопок було знайдено велику кількість кам'яних знарядь праці, періоду пізнього палеоліту (скребачки, кам'яні рубила, кістки та зуби мамутів). Частина з них зберігається в музеї сільської школи.

Під час археологічних розкопок Київської археологічної експедиції початку 70-х років XX століття було знайдено знаряддя праці, посуд, житло, періоду трипільської, черняхівської культури, а також поселення скіфів орачів.

Перша письмова згадка про Озаринці відноситься до періоду Подільської війни 1430—1432 рр. між Короною Польською та Великим князівством Литовським, Руським та Жемайтійським.

Скориставшись міжусобицею в Литві, у 1430 році польське військо вторглося на Поділля. Але поляки зустріли сильний опір місцевого населення, очолюваного князями Федьком Несвизьким, князем Олександром Носом та Івашком Рогатинським. У битві на річці Мурафа поляки зазнали поразки від князя Федька, але згодом між великим литовським князем Свидригайлом і Федьком виник конфлікт, у результаті якого останній перейшов на бік Польщі і допоміг полякам захопити Західне Поділля. Володіння князя Федька (Вінниця, Хмільник, Соколець) перейшли до Корони Польської, й при допомозі молдавського воєводи полякам вдалось захопити Брацлав, який литовці відвоювали пізніше.

1431 року війська польського короля Ягайла завдали поразки повсталому Свидригайлові, і останній змушений був укласти перемир'я, відповідно до якого Подільське князівство було розділене на дві частини (західне Поділля відійшло до Польщі, на його території у 1434 створили Подільське воєводство) з центром у Кам'янці-Подільському; перший староста провінції — Пйотр Одровонж з 1434).

У 1431році король Ягайло записав (продав) Озаринці за 50 гривень Свентославу з Жадов'я (Sventoslao de Zadowya).

Невдовзі село було викуплено, а в 1452 році король Казимир IV Ягелончик записав Озаринці до Ольчедаївської волості Теодорикові Бучацькому, каштелянові кам'янецькому, старості подільському. Від Бучацьких гербу Абданк Озаринці переходять (1553–1616 р.р.) до Язловецьких. Після вигасання цього роду по чоловічій лінії внаслідок бездітної смерті подільського воєводи Героніма Язловецького (1570—1607) у 1616 р. їх маєтності були поділені.

З 1616 року село переходить до рук Никодима Сільницького (Nikodem Silnicki) від імені княгині Елеонори^{[джерело?]} Радзивіл з князів Острозьких, удови Героніма Язловецького. Потім — до Чурилів.

У документах 1600-1629 р.р. замість Озаринці найчастіше зустрічається назва Ожаринці, зрідка Базар.

За свідченням Антоновича, у 1657 році під керівництвом Могилівського полковника Остапа Гоголя, предка письменника Миколи Гоголя, було завершено будівництво Озаринецького замку.

План Озаринецького замку був прямокутним. В центральній частині південної стіни, де був в'їзд в замок, ще донині стоять мури двоповерхового будинку нижнього ярусу надбрамної вежі. В північно-західній частині замку, вже майже не видно, є фундамент восьмигранної вежі, яка всередині була кругла. З північного сходу знаходилась вежа, від якої осталися склепіння і льохи. Вся площа фортеці була обнесена кам'яними стінами, зі східної і північної сторін вздовж стін були муровані будинки. Під східним будинком знаходились льохи. Східний зовнішній мур підпирали контрфорси. В західному мурі були ще амбразури.

На північ від фортеці був ще один двір, такий же по площі, але стіни були нижчі і вужчі. На місці Озаринецького замку є підземні ходи, у яких знаходили стародавню зброю, монети часів римського імператора Трояна. Старожили розказують, що підземні ходи вели від замку вниз під річку і вверх до сучасного базарного майдану.

Основним заняттям селян було землеробство і базарна торгівля продуктами скотарства, ковальськими та гончарськими виробами, а також продажем курячих яєць, які вивозили з Озаринець навіть за кордон. Майже всі ремесла були зосередженні в руках місцевих євреїв. Село було розміщене на торговому шляху, який пролягав лівим берегом Дністра. Від Бару він ішов вздовж р. Немійки до Лучинчика, Борщівець, Озаринець, далі до Могилева-Подільського і на південь України.

Цей торговий шлях був дуже неспокійний і небезпечним, адже зовсім поруч, на правому березі Дністра тягнувся не тільки торговий, але й грабіжницький військовий Волошський шлях. Саме з нього робили спустошливі набіги турецькі війська на Подільські землі. Круті, зарослі лісом, місцями, обривисто звисаючими до води кам'яними схилами берега р. Немійки, були надійним захистом для місцевих жителів від грабіжників.

У Великому Куліварському яру виник козацький цвинтар, де ще досі є залишки кам'яних хрестів з написами.

За переказами місцевих мешканців, одночасно із Озаринецьким замком, козаками полковника Остапа Гоголя, був збудований водяний млин, який стоїть вище рівня річки Немійки. Паралельно руслу річки, був збудований підвідний канал (Млинівка) по якому потік води тече на колесо млина. 29 червня 1657 р. полковником Остапом Гоголем із Озаринець був надісланий лист до гетьмана Богдана Хмельницького у Чигирин. У листі Остап Гоголь просить гетьмана допомогти йому і його полкові, розташованому «на пограничі», боротися з польськими й татарськими загонами в районі Кам’янця, а підписався так (подаємо за московською копією листа): «Астафей Гоголь, полковник Войска его царского величества Запорожского подолскій»^[1].

Наприкінці січня 1660 року 15-16-тисячне польське військо (в його складі були й козацькі сотні І.Виговського), очолюване корон��им гетьманом Станіславом Потоцьким, перетнуло кордони козацької України, прямуючи до Могилева. Тієї пори тут перебували козаки Подільського й Миргородського полків, полк запорожців Івана Федорова та опришки Івана Кияшка.

Очолював залогу (близько 5-6 тис.осіб) подільський полковник Остап Гоголь. Він заздалегідь підготувався до оборони: вали були облиті водою, на Дністрі, прорубано ополонки, селян Подільського полку перевезено до міст, жінок і дітей із Могилева відправлено до Молдавії, на всьому шляху ворога заховано та знищено продовольство й фураж.

19 лютого Станіслав Потоцький звернувся до залоги й мешканців міста з вимогою скласти зброю. Оскільки вони відмовилися капітулювати, наступного дня відбувся генеральний штурм. Першими на приступ пішли німецькі піхотинці генерала Вольфа. Зробивши вилазку, козаки ущент їх розбили. Тоді Потоцький наказав кінноті спішитися («хто не злізе з коня, тому втнуть шию») й разом зі слугами та обозною челяддю розпочати наступ. Після жорстокого бою поляки захопили вежу з «молдавського боку» й увірвалися до міста.

Помітивши прорив, О.Гоголь кинувся в це місце, вигукуючи: «Гей, в ім'я Христа, [всі] на захист майдану!» Його підтримали полковники, котрі завертали відступаючих криком: «За віру, віру! [Інакше] тут вже нам буде кінець, буде згуба!»

Сум'яття вдалося подолати, й козаки, опришки та міщани кинулися на жовнірів не лише зі «стрільбою» й шаблями, а й із киями, сокирами, голоблями. Не витримавши такого натиску, ворог став відступати. Вибивши жовнірів із міста, оборонці не припинили наступу й довершили їх погром. Польське військо зазнало тяжких втрат: тільки убитих нараховувалося 2-3 тис. осіб. За свідченням шляхетського літописця українського походження Йоахима Єрлича, «загинула майже вся німецька піхота» Валки возів із пораненими шляхтичами потяглися до Бара, Меджибожа й Кам'янця. Серед захоплених до полону був один із найвизначніших соратників І.Виговського — Антін Жданович (подальша його доля невідома). Хоча С.Потоцький продовжив наступ, знекровлена й деморалізована поразкою армія не змогла захопити Брацлав та Умань і залишила Брацлавщину.

22 листопада 1674 року під Баром Остап Гоголь дав присягну на вірність Королю Речі Посполитої Яну III Собеському :

«Присягаю Господеві Богу всемогутньому, у Святій Трійці єдиному, що найяснішому Янові III, з Божої ласки королеві польському і Великого князівства Литовського, і найяснішим його королівським наступникам, також Речі Посполитій вірним буду до останньої миті мого життя і останньої краплі крові моєї та вирікаюсь протекції турецької і татарської, ані приймати її більше не буду, навпаки, скільки матиму сил і розуму, спрямую їх на викорінення бусурман із держав його королівської милости, пана мого милостивого, і всім іншим козакам, старшині і черні буду причиною і прикладом віри і щирости щодо його королівської милости і Речі Посполитої, особливо полк Подільський та Брацлавський і міста, мені довірені його королівською милістю, паном моїм милостивим, у вірі і доброчесності постійній на послугу його королівської милости, пана мого милостивого, і Речі Посполитій тримати буду і так нестиму обов’язки, щоб при достоїнстві його королівської милости і на викорінення бусурман ставали аж до останньої краплі крові своєї і вірними були. Так допоможи мені, Господи Боже, і Сина його невинна мука»

Після приведення до присяги Остапа Гоголя та його старшини, король Ян ІІІ Собеський видав привілей, де було сказано, що

Король «давно з батьківською повагою» ставиться до «урожоного» Остапа Гоголя, полковника «могилівського», цінує його «бажання вивести з неволі Україну й Поділля» і те, що він віддав у королівське розпорядження «мужніх» козаків свого полку. Зваживши на все це, король призначив Гоголя «пожиттєво єдиновладним («jednowładnym»)» подільським полковником, а підконтрольна йому територія надалі охоплювала міста Могилів, Шаргород, Озаринці, Ярошів, Яруга, Біле, Михайлівка, Копайгород, Лучинець, Мурафа, Буша, Рашків, Ямпіль, Черніївці, Кам’яна Криниця, Цекинівка, Кузьмин зі всіма приналежними до них селами й присілками. Усіх козаків на цій території «як людей лицарських, що захищають християнську кров проти бусурман», привілей проголосив повністю вільними «від зверхности дідичних панів» (ішлося про шляхту, яка до Хмельниччини володіла тут маєтками) і від будь- яких повинностей. Гоголеві ж документ «доручив» скласти реєстр (список) цих козаків, завірений його підписом, і «для пам’яті» «вимагав» внести його у книгу Коронної м��трики. Привілей також дарував Гоголеві право варити пиво й курити горілку та збирати на терені полку «на свій пожиток» по півзлотого та осьмачці солоду від кожного вару пива"^[2]

24 листопада 1674 р. Король Речі Посполитої Ян III Собеський видав під Баром грамоту (привілей) його синові «урожоному» Балацкові на дідичне (спадкове) володіння млином в Озаринцях із приналежними до нього «рікою, ставом, сіножатями, городами, пасіками». У грамоті, яка відома лише в чорновому варіянті, ця маєтність оголошена вилученою з-під зверхности дідичного власника Озаринців і вільною від сплати «данин, чиншів, мірок», податків, від підвод, стацій і жовнірських постоїв. За це, Балацко (Яцко) Гоголь повинен воювати з бусурманами і бути вірним королеві.

На коронаційному сеймі 1676 р. у Кракові, Остапу Гоголеві вдруге було надано польське шляхетство з правом передачі його «потомству». Таке саме шляхетство сейм дарував і окремим представникам старшини Гоголевого «Війська Запорозького»:

полковникам: Семенові Корсуку, Миронові Лукєйчику, Андрієві Зеленецькому,

сотникам: Василеві Іваненку, Грицакові Бернашовському, Яцкові Озаринському, Стефанові Багринському,

осавулові Петрові Калкулу,

обозним: Костинові Гасаненку, Апостолові Ясеновському.

По завершенні війни 1676-го року через спустошення краю Подільський полк остаточно припинив своє існування. Частина козаків переселилися на північну Київщину в район містечок Іванкова і Димера. Невдовзі по прибуттю в Димер більшість козаків перейшла за Дніпро під оруду лівобережного гетьмана І. Самойловича^[3].

У 1679 році в своїй резиденції в Димері помер Остап Гоголь, він був похований 7 січня в Києво-Межигірському монастирі неподалік від Києва.

У 1672 р. Османська імперія, відвоювавши в поляків Поділля, включила його до свого складу. Було створено нову адміністративну одиницю в складі імперії — Подільський еялет, до якої ввійшли й Озаринці. Подільський еялет, який охоплював територію зокрема колишніх Могилівського і, частково, Брацлавського й Уманського полків козацької України, проіснував під султанським управлінням до 1699 р.. Очолював новостворену турецьку провінцію бейлербей (його призначав султан), який мав всю повноту влади на підлеглій території. Еялет поділявся на чотири адміністративні одиниці — санджаки, яким підпорядковувалися менші округи — нахії. Згідно з традиційною османською процедурою, сформованою ще в XVI ст., першим етапом організації завойованої території був перепис місцевого населення. На Поділлі він проводився турецькими чиновниками одразу після заключення Бучацького договору 18 (28) жовтня 1672 року.

Згідно з переписом податкового населення Подільського еялету у 1673 та 1681 роках було визначено 7803 осіб. Виходячи з цього можна визначити, що загальна чисельність населення еялету за часу османів становила близько 38 тисяч осіб. Прибуток еялету дорівнювався 4 мільйонів акче, тобто 17 тисяч золотих флоринів.

13 (23 січня) 1681 року в Бахчисараї між Османською імперією, Кримським ханством та Московською державою був підписаний Бахчисарайського мирний договір, зокрема згідно якого упродовж 20-ти років на території між Дністром і Бугом заборонялося будівництва нових фортець і укріплень. Мирний договір завершив війни 70-х років 17 століття між цими державами за володіння землями Правобережної України та Поділля.

Проте, зважаючи на родючість ґрунтів, сприятливі кліматичні умови, спочатку Османська імперія, а згодом Річ Посполита порушує Бахчисарайську угоду і розпочинає процес активного заселення пустуючих земель Поділля.

За наказом султана на землі Поділля почали переміщувати мусульманські родини, яким було передано майно християнських міщан та шляхти. Усе християнське населення було оголошено феодально-залежними підданцями (реайя). У подальшому планувалося відновлення людності на Поділлі завдяки подальшому залученню нових мусульманських родин.

У свою чергу Ян Собеський видав у 1684 р. універсал, що дозволяв козацькі поселення на Правобережній Україні. Наступним кроком Речі Посполитої стала ухвала сейму(1685) про поновлення на території колишніх українських полків козацьких прав та вольностей, внаслідок якої відродилися Богуславський, Брацлавський, Корсунський та Білоцерківський полки.

В 1690 році під час спустошливого набігу турецьких військ Озаринці були спустошені, а замок на правому березі річки Немия зруйнований.

У жовтні 1698 року почався Карловицький конгрес. 16 січня 1699 року підписано договір Османської імперії з Річчю Посполитою, за яким останній офіційно повернули Поділля. Бучацький мирний договір 1672 року втратив юридичну силу.

У 1699 році Озаринецький замок був відбудований.

Наприкінці XVII століття спадкоємцями Озаринець стають графи Дзедушицькі, потім Дзжерки, далі Косаківські.

Після приєднання Поділля, власниця Катажина Коссаковська не захотіла присягнути цариці Катерині, через те маєтки її було конфісковано і надано Станіславові Комару(Комарову).

Від Комарових Озаринці дістались Чацьким, пізніше Рафаловичам. На кінець XIX століття Озаринці переходять у власність графині Марії Оеод Франжинане.

Справа по обвинуваченню селян Семена Покотило, Максима Ланового, Захара Деліги у відмові купувати землю в маєтку графа Чадцького. Тривала з 13.03.1863 до 12.07.1863 року.^[4]

Протоколь №1

1863 года Марта 14 дня, и.д. Судебнаго Слѣдователя / Участка Могилевскаго Уѣзда Гловацкій, допрашиваль нижепоименованных Крестьян м. Озаринець, по дѣлу обь взволнованіи ими крестьянь Озаринецкой и Сказинецкой Волостей, причемь они пояснили:

1й Семень Федоровь Покотило, лѣть мнѣ оть роду 79, вѣроисповѣданія православнаго - обрядь коего исполняю аккуратно, неграмотень, имѣю двухь сыновей, подь слѣдствіемь и судомь небыль, по ревизіи записань вь числѣ крестьянь м. Озаринець, гдѣ мое постоянное жительство, далѣе по дѣлу обьясняю:

Крестьяне нашего общества предполагая выкупить у помѣщика землю и находя что, по качеству этой земли, обьявленная за нее цѣна слишком дорога, а именно по 3 р. 30 коп. за каждую десятину, рѣшили подать обь этомь Государю-Императору прошеніе; для обсужденія же способа отправки нашего всеподданѣйшаго прошенія, вь концѣ осени прошлаго года, цѣлая громада крестьянь Озаринецкой волости собралась вь домѣ крестьянина м. Озаринець Олексы Саранчука, гдѣ и имѣла обь этомь совѣщаніе.

Вь собраніе это я быль тоже приглашень и позвань самимь Старшиною Озаринецкой Волости Григориемь Бѣлоусовымь, и тамь, послѣ долгихь разсужденій, рѣшено было избрать изь среды себя нѣсколько человѣкь, собрать для нихь до 200 руб. и отправить сь прошеніемь этимь вь С.Петербургь; но кто именно будеть изь нась избрань тогда еще небыло извѣстно. Заѣмь когда, гдѣ и кѣмь было писано прошеніе и собирались деньгии мнѣ єто неизвѣстно; только, когда уже все было готово, вь первыхь числахь Декабря мѣсяца, предь прадзникомь Св.Николая, мы собрались вь домѣ крестьянина м. Озаринець Семена Кищенка, гдѣ Волостной Старшина вмѣстѣ сь цѣлою Громадою предложили мнѣ и двумь моимь товарищамь крестьянамь м. Озаринець Максиму Лановому и Захару Делигунинѣ(?) неизвѣстно мнѣ куда скрывшемуся, отправится вь С.Петербургь для подачи Государю Императору прошенія; причемь, давая намь на путевые издержки 100 р. обѣщали, послѣ нашего возвращенія домой, дать еще за труды 200 руб. т.е. всего каждый изь нась должень быль получить 100 рублей. Будучи бѣднаго состоянія, и имѣя вь виду поправить тѣмь свое состояніе, я и означенные мои два товарища согласились на предложеніе Громады, которая вь то время вручила намь прошеніе , бумагу на слѣдованіе и 100 руб. денегь, изь коихь мы оставивь своимь семействамь и истративь на одѣянія, обувь и другіе надобности 55 руб. сь остальными 45 рублями отправились вь путь.

По приходѣ нашемь вь С.Петербургь мы подали означенное прошеніе Государю Императору и Его Величество лично нась ощастливиль отвѣтомь что Высочайшая резолюція послѣдуеть намь чрезь Господина Генераль Губернатора Анненкова; а между тѣмь прошеніе наше передано вь собственную Канцелярію куда и мы за тѣмь были позваны. Вь Канцеляріи нась спрашивало какое то намь неизвѣстное лицо, какь мы согласились сь своимь Помѣщиком? На что мы отвѣчали что никакого согласія на дѣлали и даже не засѣвали своихь грунтовь; вслѣдствіе чего намь было сказано что засѣвали мы или нѣть то все нужно заплотить Помѣщику и работать до условія которое и здѣлать. Послѣ подачи такимь образомь, прошенія Господинь Генераль Губернаторь Анненковь, бывшій тогда вь Петербургѣ, лично намь сказаль что резолюція на всеподданѣйшее наше прошеніе послѣдуеть послѣ, и затѣмь нагнавь нась дорогою ... при слѣдованіи чрезь Г.Кіевь зайдти кь нему; что мы и исполнили. Тамь Его Высокопревосходительство приказаль снаблить нась на слѣдованіе бумагою, по которой мы и прибыли вь м. Озаринцы.

По прибытіи нашемь домой, такь какь вь собственной Его Величества Канцеляріи вь С. Петербургѣ неизвѣстное лицо обьявило намь, что издѣльную повинность слѣдуеть только исполнять намь по 19 февраля 1863 года, то эти только слова мы и передали Обществу; вслѣдствіе чего содня нашего возвращенія домой т.е. сь 9 февраля по 19 число того же мѣсяца всѣ исполняли еще аккуратно повинность; а вь этоть день, по окончаніи вь Церквѣ Богослуженія, Волостный Старшина сказаль Громадѣ кричаль ура и это обстоятельство окончательно убѣдило крестьян что издѣльная повинность уничтожается; и такь какь вь смѣжнось с. Кукавкѣ Помѣщикь подариль Крестьянамь оброкь и они, послѣ одѣланыя приговора о переходѣ на выкупь, никакихь повинностей Помѣщику необывають и чинша не плотять - то потому и мы, прекративь во всю работу, обѣвили что нежелаемь платить чинша а хотимь такь же какь и они прямо переидти на Царскый выкупь. Кроме передачи Громадѣ выше прописанныхь словь сказанныхь намь вь Собственной Его Величества Канцеляріи, которые быть можеть нами не такь поняты, я никакихь подстрекательствь и безпорядковь кь взволнованію крестьян не дѣлаль. Что справедливо созналь вь томь и подписуюсь Семень Покотило, а за него неграмотного росписался (Ф.Ромаренко).

Допрашиваль и.д. Судебнаго Слѣдователя Гловацкій.

2й Максимь Ивановь Лановой, лѣть мнѣ оть роду 65, вѣроисповѣданія православнаго - обрядь коего исполняю аккуратно, неграмотень, женать, детей имѣю, подь Слѣдствіемь и Судомь небыль, по ревизіи записань вь числе Крестьянь м. Озаринець, гдѣ мое постоянное жительство, далѣе же при подробномь распросѣ утверждаю безь всякаго измѣненія и добавленія показаніе товарища своего Семена Покотила. Вь справедливости чего и подписуюсь Максимь Лановой, а вмѣсто Его неграмотнаго росписался (Ромаренко)

Допрашиваль и.д. Судебнаго Слѣдователя Гловацкій.

Постановленіе №1

1863 года Марта 14 дня, Судебный Слѣдователь послучаю занятій вь Слѣдственной Коммисіи о убійствѣ Однодворца Белдовскаго, неимѣя возможности приступить кь производству слѣдствія по семц дѣлу, Постановиль: Слѣдствіе это произвести при первой возможности, крестьян же Семена Покотилу и Максима Ланового, впредь до отысканыя третьяго ихь Товарища Захара Делиги, оставить при Могилевской Полиціи.

и.д. Судебнаго Слѣдователя Гловацкій.

Учасники війни

Після 1917 р. було створено комітет для розподілу землі — церковної і поміщика Рашедського.

Після підписання Берестейського мирного договору між УНР та Центральними державами в Озаринці вступили австро-німецькі війська. Згідно з донесенням Могилівського повітового коменданта у 1918 році в Озаринцях відбулося повстання селян проти влади, селяни почали випасали худобу на поміщицьких посівах.

Влітку 1919 року, зі своїми військами, Симон Петлюра з муру коло костелу закликав жителів боротись за незалежну Україну(зі споминів старожилів Кофман Б. Г., Гуйван І. Г.,Бурик В. С.).

Але під натиском військ Миколи Щорса частини Армії УНР змушені були покинути містечко. А сам Щорс виступав на мітингу перед жителями.

Згідно з умовами Варшавського договору 1920 уряд Юзефа Пілсудського відмовився від претензій поширюватися до кордонів Речі Посполитої 1772 р. (тобто до першого поділу Речі Посполитої) і визнав територію Надніпрянської України, що була окупована більшовицькими військами, за Українською народною республікою. Військова конвенція 24.4.1920 між УНР і Польщею проголошувала армії обох держав союзниками у боротьбі за визволення України і проти подальшої більшовицької експансії на захід.

2 травня 1920 року вояками 4-тої стрілецької бригади сірожупанників 2-ї Волинської стрілецької дивізії Дієвої армії Української народної республіки Озаринці були звільнені від більшовицької окупації.

12-31 травня 1920 року провадилася мобілізація в Могилівському, Ямпільському та частині Ново-Ушицького повіту — до Дієвої армії УНР.

В 1921—1923 рр. село Озаринці було районним центром із своїм поштовим відділенням і телефоном. Райцентр охоплював 16 сіл.

У березні 1921 року була створена партійна організація ВКП(б), комсомольська — в 1923 році, перший секретар якої був Ракицький Семен Данилович.

Свого часу, коли у Могилеві-Подільському в родині Косачів гостював чоловік Лесі Українки К. В. Квітка (травень 1926 р.), О. Кривицький запросив його відвідати Озаринці. Зібравши багато пісень, легенд, прислів’їв, приказок і відвідавши шкільний музей, К. В. Квітка опісля дав найбільш влучну характеристику сільському вчителю. Він писав:

«Озаринці — справді культурна оаза власне у шкільній справі. Кривицький, незважаючи на деякі вади, дуже видатний, рідкісний культурний діяч і педагог. Він має скромного, але ще глибше освіченого помічника в особі вчителя Неділька. За всі екскурсії я ніде не здибав учителів такого високого рівня. Небагато таких знайдеться і у Києві».

27 грудня 1939 р. відбувся суд. Звинувачення за статтею 54-10 ч. 1 КК УРСР передбачало позбавлення волі на три роки. З вироком суду О. Кривицький не погодився. Хворий і морально виснажений вчитель пише касаційну скаргу до судової колегії по кримінальних справах Верховного суду УРСР.

17 лютого 1940 р. скаргу задовольнили. Вирок облсуду було скасовано і справу припинено 26.

Після війни важко хворий і знесилений вчитель повертається в Озаринці — село, де пройшли найкращі роки, де виховав майже чотирьохсот учнів, село, один спогад про яке зігрівав зболену він ран душу. Тут він знайшов колись притулок, тут судилося доживати останні дні. 9 грудня 1946 р. в необпаленій, морозній хаті на мішковині помирає від голоду Олександр Олексійович Кривицький — великий педагог, котрий завжди проповідував святе, розумне, вічне…

Односельці все-таки віддали данину пошани — в центрі села, біля храму Божого поховали тіло людини близької і водночас чужої, без будь-якої рідні. На вічний

упокій.

І ось через два десятки років потривожили прах небіжчика. Переповідали, нібито сину Іполиту, який на той час мешкав у Києві, приснився сон: батько благав перепоховати його з одинокого місця на сільське кладовище, поближче до загального, так би мовити, гурту. Волю покійного виконано…

Колективізація в селі розпочалася в 1929 р. і закінчилась в 1933 р.. Більш ніж 20 господарів було вислано в Сибір та на Колиму. У 1930 році було організовано колгосп «Диктатура пролетаріату», його першим головою був Кулівар Василь Герасимович.

7 липня 1931 р. в Озаринцях був антиколгоспний виступ, у якому брали участь більш як 700 селян (в основному жінки та молодь).

Протягом штучного голодомору (1932–1933 рр.) в селі вимерла більша половина населення — до 2000 чоловік.

Єврейське населення виручив «Торгсин» (торгівля «с иностранцами»).

Великих втрат село понесло в 1936–1937 рр. - було репресовано більше як 150 жителів (в пам'ять озаринчан які загинули в 1932–1937 рр. влітку 1995 року у дворі церкви поставлено дерев'яний хрест і відправлено панахиду).

В 1934 р. було розукрупнення колгоспу на три: «Диктатура пролетаріату», «імені Постишева» і «імені Петровського»(в 1936 р. перейменовано в «імені Ворошилова»). Перший тракторист (1932 р.)- Кучмей Танасій Афанасійович. Перший шофер колгоспу — Бензар Стратій Матвійович.

Після німецько-румунської окупації у серпні 1941 року Озаринці були включені до складу Трансністрії.

18 березня 1944 р. німці змусили своїх румунських союзників підписати протокол про передачу територій між Дністром та Бугом генералу Аулебу, уповноваженому Верховного Головнокомандування німецької армії. Територія перейшла до рук німецького командування.

Під час Німецько-радянської війни, на території Озаринець діяла підпільна організація з семи чоловік. В роки війни сільська рада називалась примарія.

19 березня 1944 року — село було звільнено Червоною Армією.

За роки війни загинуло 286 озаринчан, про що свідчить пам'ятник воїнам-односельчанам (відкритий 9 травня 1973 року), де викарбувано їхні імена:

В роки окупації в Озаринцях було єврейське гетто. 19 і 26 липня 1941 року стали найтрагічнішими. 19 липня 1941 німецькими військами, а 26 липня румунськими військами, мешканців села навіть не розстрілювали, а різали, виколювали очі, серед білого дня, на базарнім майдані, у центрі містечка.

28 серпня 1941 року в Озаринецькій синагозі були закатовані і спалені заживо 86 євреїв.

Зимою 1942 року в озаринецькому гетто почався голод, крім місцевих в'язнів-євреїв були сотні із Бессарабії, Буковини. Від епідемії сипного тифу багато з них померло.

Багато односельчан з великою небезпекою для себе і своїх рідних переховували єврейські сім'ї від знищення їх окупаційною адміністрацією. Це Бурик Христина і Софія, Гайворонюк Юстиній, Мельник Килина, Мельник Мокрина, Коняга Ганна, Соколовська Марія та інші. Незважаючи на заборону окупаційної влади, колишній фельдшер погранзастави — Стукаленко Костянтин Іванович надавав медичну допомогу євреям.

17 березня 1944 р. відступаючі німецько-нацистські війська вбили ще декілька в'язнів гетто.

У жовтні 1994 року в Озаринцях було відкрито памятник євреям - жертвам фашистського геноциду. Окремим жителям було вручено посвідчення "Праведник світу" - Бурик Г.В. та Мельнику Г.С., оскільки їх батьки найбільше переховували євреїв під час румунсько-німецької окупації Озаринець.

У 1999 р. на православному кладовищі на могилі Христини Бурик представники єврейськоі громади встановили дерев'яний хрест як праведнику світу, жінці, яка врятувала цілі єврейські сім'ї від знищення.

Повернення радянської влади було ознаменовано новим голодом в Озаринцях у 1946-1947 роках. Багато сімей недоїдали, опухли, але ніхто з голоду не помер, так як за роботу в колгоспі щовечора видавали по 250 гр. борошна.

У 1949 році було об'єднано колгоспи імені Петровського і Ворошилова. У грудні 1950 року об'єднали колгосп «Диктатура пролетаріату» і імені Ворошилова. Головою колгоспу став Мединич Григорій Григорович.

В 1951 році Озаринці були радіофіковані, а з 13.01.1961 року в село було подано електричну напругу від державної електромережі (до того часу діяла своя гідроелектростанція, з 1948 р. — млин на «Острові»).В листопаді 1959 року до колгоспу «Диктатура пролетаріату» було приєднано колгосп с. Борщівці (проіснував до 1962 р.). Об'єднаний колгосп було названо іменем Щорса.

В 1960 році в селі побудували лікарню на 35 ліжок. Озаринецьку медицину очолювали Стукаленко Костянтин Іванович (в роки війни), Дзюбов Семен Григорович, Заводницька О. В., Коврига В. Н., Янишин В. В., Тулей А. Є., Лимаренко М. Й., Мазур Т. В.

В 1965 році колгоспом було збудовано дитячий садок (перша завідувачка Невольчук Лідія Дмитрівна). В 1966 році було відкрито аптеку і збудовано водопровід(для центру села).

У 1970 році відкрито новий Будинок культури, кафе-їдальня «Ластівка», продуктовий магазин.

В 1969 році, після раптової смерті Мединича Г. Г., на посаду голови правління було обрано Рябошапку М.М, у листопаді 1973 року — Гнатика Василя Івановича, 12 березня 1992 р. — Пшеничука Івана Івановича.

1 грудня 1997 р. було створено с/г товариство з обмеженою відповідальність «Обрій»- голова Пшеничук І. І.

27 лютого 2000 р. с/г кооператив «Злагода»-голова Водзінська Г. І.

12 червня 2020 року, відповідно до Розпорядження Кабінету Міністрів України № 707-р «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Вінницької області», увійшло до складу Могилів-Подільської міської громади.^[7]

Місто

Волоський куток

- Панасівка

- Танасова гора (Замчисько)

Шляхетчина

Ріплянка

Кругляк

За свідченням Антоновича «На літо 1570 року в Озаринцях було 46 домів і 20 козацьких хат, козацька церква, базарна площа на лівому березі р. Немійки. Кількість жителів невідомо». Орієнтовно 525 осіб.

Згідно Книги Київського центрального архіву №3637, станом 1629 році в Озаринцях було 162 доми. Населення орієнтовно складало 1300 осіб.

Згідно Архиву Юго-Западной России, т. 7,стр.516, у 1661 р. «…в Озаринцах было 5 домов крестьянских и 30 дворов казацких». Населення орієнтовно складало 275 осіб.

У другій половині XVIII століття, згідно з даними Юхима Сіцінського, до приходу храму Різдва Пресвятої Богородиці було припис��но 746 чоловіків і 779 жінок — всього 1525. Євреїв 372 чоловіків і 381 жінок(753). До Успенского приходу — 674 чоловіків і 694 жінок(1568), до костелу Відвідання Єлисавети Пресвятою Дівою Марією — 1133 душі. Загальна кількість жителів становила 4979 чоловік.

Станом на 1893 рік в Озаринцях нараховувалось 466 дворів та 2319 мешканців обох статей, згідно даних Віктора Гульдмана "Населенные места Подольской губернии".

Стном на 1927 рік в Озаринцях нараховувалось всього 4378 мешканців обох статей, чоловіків 2083 особи та жінок 2292. Українці нараховували 3777 осіб, євреї 601 особа.

Станом на 1970 рік в Озаринцях нараховувалось 2864 мешканці^[8].

Станом на 01.01.2008 р. в Озаринцях обліковувалось 651 двори та 1611 мешканці^[9].

Станом на 01.01.2009 р. в Озаринцях обліковувалось 642 двори та 1603 мешканці^[9].

Станом на 01.01.2010 р. в Озаринцях обліковувалось 617 двори та 1552 мешканці^[9].

Станом на 01.01.2011 р. в Озаринцях обліковувалось 605 двори та 1539 мешканці^[9].

Станом на 01.01.2016 рік в Озаринцях нараховується 1311 мешканців^[10].

На сьогодні населення село стрімко зменшується.

Чисельність населення за хронологічною шкалою:

На цьому місці має відображатися графік чи діаграма, однак з технічних причин його відображення наразі вимкнено. Будь ласка, не видаляйте код, який викликає це повідомлення. Розробники вже працюють для того, щоби відновити штатне функціонування цього графіка або діаграми.

Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року^[11]:

В 1878 році було збудовано Озаринецьке міністерське однокласне училище.

При ньому в 1897 році була відкрита церковна школа грамоти для дівчаток. Тут, і ще в чотирьох, розкиданих по Містечку будівлях: — «Нижня школа» — колишнє приміщення волості (XIX–XX ст.), на пагорбі, коло будинку стояв пам'ятник царю Миколі (в кінці 1917 р.був зруйнований)(з 2000 р. молитвений будинок ЄХБ); — «На ділянках»- 3 будинки, у тому числі і в колишній попівській хаті (зараз залишився лише один будинок). — «На хозяйстві» або «На конюшні» — «Центральна школа» — зараз будинок обрядів; Озаринецька середня школа проіснувала до кінця 80-х років XX століття.

9 жовтня 1988 року було завершено будівництво та відкрито сучасну Озаринецьку середню загальноосвітню школу. Приміщення школи розраховане на 624 місця.

Згідно досліджень Володимира Антоновича: „ На літо 1570 року в Озаринцях було 46 домів і 20 козацьких хат, була козацька церква”.

Проте, найвірогідніше, що під час розорення Озаринець у 1690 році турецькими військами або у зв'язку з іншими подіями пов'язаними з добою Руїни церква була знищена.

Тому після визволення Поділля з під влади Османської імперії, у 1719 році козаками було збудовано нову дерев'яну церкву — Свято-Успенську. Вона була трьохярусна, з трьома куполами. Козаки не шкодували коштів на її обладнання та постійно робили пожертвування. Тому церква була урочисто обладнана, про що свідчать дослідження Юхима Сіцінського.

В 1864 році дерев'яну козацьку церкву було розібрано, а матеріал відправлено в село Вендичани, де з нього було змонтовано церкву на цвинтарі. Місце престолу дерев'яної церкви відмічено кам'яним хрестом, який стоїть і в наш час.

У 1865 році на кошти графа Чацького (вартість будівництва 20000 рублів золотом) та на місці зруйнованої Свято-Успенської церкви був закладений п'ятикупольний храм в разом з дзвіницею в честь Різдва Пресвятої Богородиці і в 1868 році — освячений. Храм був споруджений в російському архітектурному стилі, і на відміну від попередньої Свято-Успенської церкви, не нагадував про козацьку добу. Станом на 2016 рік церква належить до Російської православної церкви Московського Патріархату та є єдиною діючою православною церквою у селі.

Поскільки православних віруючих в Озаринцях було багато, то на великі церковні свята більшість прихожан стояла на подвір'ї церкви, з цього приводу виникали постійні сварки і навіть бійки. Особливо багатолюдною і кривавою була бійка на Великдень 1882 році. Багатьох парубків було заарештовано і посаджено у в'язницю в місті Могилів-Подільський, але до суду не дійшло, "бо справи ж церковні" (із спогадів, нині покійного Парасунька Василя Семеновича, його батька теж було заарештовано).

Тому православні віруючі різних частин Озаринець: Шляхетчини, Волоського кутка та інші вирішили поруч з діючим храмом Різдва Пресвятої Богородиці побудувати нову церкву. Декілька селян (Кучмей Омелян, Кулівар Микола, Парасунько Семен та інші) були послані до митрополита у м. Кам'янець-Подільський за дозволом на побудову церкви, що мала називатись так само як і стара зруйнована козацька - Свято-Успенська. Ходаки просили грошей на побудову храму, їм було виділено більше половини коштів вартості будови, направлено архітектора. Решту грошей мали здати прихожани. Храм будувався дуже довго, з перервою на майже десять років. Зведено його по типу древньоруських церков у формі хреста. Коли майже половину будови було зроблено, архітектор попросив розрахунку, але прихожани зовсім не мали грошей, так як досі їх не зібрали. Архітектор залишив будову та поїхав у Кам'янець-Подільський.

Через три роки було зібрано гроші, розрахувавшись з архітектором, зовнішні та внутрішні будівельні роботи продовжились.

Лише у 1910 році, на Першу Пречисту, урочисто було відкрито Свято-Успенську церкву. Але архітектора не запросили на відкриття і у гніві він сказав, що з цього храму прихожани не будуть мати радості. У 1930-х роках Свято-Успенську церкву було закрито. Потім в її приміщенні був склад, клуб, спортзал та музей.

На сьогодні вона знаходиться в занедбаному стані та не є діючою.

На подвір'ї сучасної Озаринецької середньої загальноосвітньої школи, була ще одна триярусна церква (козацька), яка була збудована у 1918–1920 рр.. Старостою церкви був Мельник Микита, який мав дуже сильний голос і співав у церковному хорі. Але парафіяни її продали, щоб оздобити щойно збудовану Свято-Успенську церкву. У 1932-1933 роках продану козацьку церкву бачили в невеличкому хуторі біля села Яруги Могилів-Подільського району.

З метою зміцнення католицької віри та панування польської шляхти на завойованих землях, у 1741 році в Озаринцях на кошти графа Дзедушицького і хорунжого Трембовальського було побудовано римо-католицький костел Воздвиження Хреста Господнього.

"Споруда кам'яна, міцна, доладу зроблена, з колонами. Прихожан 1133 чоловіків і жінок...”(Труды Подольского…, в.9 1901 р.)

Костел був естетично оформлений, урочистий, з органом, якого привезли з Варшави, він чарував всіх жителів села своїми величними могутніми звуками. Біля храму були розбиті алеї, обсаджені декоративними деревами і кущами.

У 1930-х роках місцева влада закрила костел, комсомольці зняли хрест, матеріальні цінності були знищені та розкраденні, а приміщення пізніше перетворено в склад. Лише в 1987 році римо-католицька громада з допомогою будівельників колгоспу почала його відбудовувати.

На даний час костел діє.

Єврейська синагога була збудована в XVIII столітті — двоповерхова будівля прямокутної форми з залишками чотирьох кам'яних колон на центральному (західному) вході.

• Протерозойські пісковики — геологічна пам'ятка природи місцевого значення.

У селі народилися:

• Парасунько Онуфрій Арсенович — української літератури,, Президент Бразилії....
• Соколовський Віктор Іванович (1986—2014) — старший прапорщик Державної прикордонної служби України, учасник російсько-української війни.
• Хандрос Борис Наумович — український кінодраматург.
• Еліза Грінблат (1888 — 1975) — єврейська письменниця.
• Коняга Володимир Анатолійович (1974—2015) — матрос, радіотелеграфіст взводу зв'язку 1-ї бригади морської піхоти (Миколаїв), учасник російсько-української війни.
• Василь Мельниченко — російський фермер і журналіст, член Спілки журналістів Росії.

• 
  При в'їзді до села
• 
  При в'їзді до села
• 
  Елементи моста
• 
  Міст через річку Немія
• 
  Річка Немія
• 
  Водяний млин
• 
  Панорама села
• 
  Джерело
• 
  Озаринецький замок
• 
  Озаринецький замок

• Озаринецький замок

• Оза́ринці // Історія міст і сіл Української РСР : у 26 т. / П.Т. Тронько (голова Головної редколегії). — К. : Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1967 - 1974 — том Вінницька область / А.Ф. Олійник (голова редколегії тому), 1972 : 788с. — С.451
• Григорій Кулівар. Озаринці – колиска мого дитинства. – Вінниця, Твори, 2022. – 356 с. (Випуск 75)

• http://www.ozaryntsi.com
• http://ukraine.kingdom.kiev.ua/region/01/ozarynzi.php
• http://www.castles.com.ua/ozar.html
• Погода в селі Озаринці
• Ozarzyńce // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego. — Warszawa : Druk «Wieku», 1886. — Т. VII. — S. 784. (пол.)