Обговорення:Вонігове

Ця стаття є частиною Проєкту:Населені пункти України (рівень: невідомий)
	Мета проєкту — покращувати усі статті, присвячені населеним пунктам та адміністративно-територіальним одиницям України. Ви можете покращити цю статтю, відредагувавши її, а на сторінці проєкту вказано, чим ще можна допомогти. Учасники проєкту будуть вам вдячні.
???	Цю статтю ще ніхто не оцінив за шкалою оцінок статей Проєкту:Населені пункти України.
	Чим допомогти: Допоможіть у доповненні даних про населення населених пунктів України Доповнюйте статті інформацією про пам'ятки Оновлюйте дані у статтях Долучайтеся до поточних обговорень

                                                  Вонігово						   Село Вонігово Тячівського району Закарпатської області,  розташовано на правому березі річки Тереблі, за 12 кілометрів на північний захід від районного центру. До залізничної станції Буштина 3-  кілометра.  Через село проходить шосейна дорога Буштино – Синевир. Між селами Вонігово і Буштино проходить залізнодорожня магістраль Ужгород – Солотвино.
     Вонігово вперше згадується в письмових джерелах за 1389 рік, коли ним володів Хустський замок.
 З розповідей старожителів села Вонігове, село було засноване десь в кінці XIV століття. У 1373 році  угорський король Людовік І подарував села: Буштино і Вонігово  синам волоського воєводи Бамка – Іванові і Драгові. Вонігово було мажтком угорського графа Драга і нараховувало 948 чоловік населення.
       Одні говорять, що на місці розміщення села колись в давнину проходила війна і від слова «війна» і походить назва Вонігово. Другим твердженням є те, що ніби село заснував один багач - феодал  прізвище якого було  Вайнагій. Друге твердження є більш правдоподібним оскільки, по-перше, на угорській мові назва села точно звучить як прізвище Войнаг, а, по-друге, багато старих людей говорять, що першими поселенцями села були Войнагії. Цих прізвищ і зараз в селі досить багато.
     Протягом усьго XVII століття село залишалося у феодальній залежності від Хустського замку. Воно було невеликим населенням пунктом. За переписом 1715 року в селі нарахоувувалось 23 селянські господарства,  з  яких  третя  частина були європейські і угорські господарства. Населення займалося землеробством і тваринництвом.
     Двопільна система обробітку землі панувала і в цуй час. Поле кожного селянина ділилося на дві частини: одна була зайнята під хлібами і сінокосами і називалися цариною,  друга – використовувалась  під пасмовище і називалася толокою.
Із зернових култур селяни здебільшиго вирощували овес, жито, кукурудзу.  При відсталій системі господарювання урожайність була надзвичайно  низькою. Під час випікання хліба селяни змушені були додавати до борошна березову кору.
   Зростаюче зубожіння селян і тяжкі повинності на користь феодалів і церкв посильовали їх опір експлуататорам.
    Селяни відмовлялися сплачувати податки, на виходиш на панщину, повставали.
      Населення Вонігово в добу феодалізму збільшувалось джуе повільно. Основний його приріст припадає на першу половину XIX ст.
    Становище трудящих мас залишилося тяжким і після скасування кріпосного права. Селянам Вонігова за урбаріальною реформою було виділено значно менше сільськогосподарських угідь, ніж вони мали до революції.
   В пореформенний період у Вонігові значно посилився процес обезземелення селян. Селу Вонігово належало приблизно 2005 гектарів землі, з них білля 1500 гектарів мали в руках поміщики. Найбагатшими поміщиками були: Почак Шандор, Новак Даній, Ганс Дарвай та інші.
   Селяни і бідняки зранку до пізнього вечора працювали у поміщиків.

Робочий день тривав понад 15 – 16 годин. Оплата за робочий день дорівнювала одній біленькій (за 3 біленькі можна було купити 1 віко зерна)

  Погіршували становище основної маси населеня Вонігова й непосильні податки на користь держави. 
  Поряд з цим життелі Вонігова повинні були працювати на лісорозробках і лісоправі. Робочий день ії тривав 12 -14 годин.  Мешкали вони в колибах,  стали на голій землі біля вогнища. За важку працю одержували мізерну заробітну плату, якої ледве вистачало на прохарчування в сімї.
   Та не завжди можна було знайти роботу на місці. В пошуках заробітків виїждали вонігівці за океан – в Канаду, США, Бразилію, Бельгію;                                  Напередодні першої світової війни емігрували за кордон і працювали в шахтах Бельгії Синичко Михайло, і Бенца Михайло, в Австралію – Синичко Василь і Олаг Михайло, в Канаду – Олаг Василь.   					  Одні з них, не заробивши доларів, з надірваним здоровям поверталися додому, а інші, залишившись у тенетах капіталістів, помирали на чужині.
                                  Най пропаде Америка 
                                  Я за нив не дбаю
                                  Та я собі помандрую
                                  До рідного краю.

Співали заробітчани – емігранти, прагнучи вирватись у рідне Закарпаття. Пореформене село Вонігово було типовим верховинським селом. Хати будувалися з дерева в зруб покривались соломою, частково дранищами. Одяг вонігівців носився з допотомного полотна й сукна. Традиційною гостиною одягу залишився петек (гуня), який виготовлявся з овечої вовни.

        Малодоступними було медичне обслуговування. На 14 навколишніх сіл у 1870 роцу припадає лише 1 лікар. На охорону здоров`я  з місцевого бюджету коштів виділялося «дуже мало».крехта.
        Пограбування і контрибуції під час першої світової війни довели вонігівців до відчаю, загострили класові протиріччя.
        Бородьба  селян Вонігова особливо посилювалось  під впливом Великої Жовтневої соціалістичної революції На початку листопада 1918 року влада у Вонігові фактично перебувала в руках трудящих.			            Вони усували представників державної влади, роззброювали жандармів. Керіники революційних виступів були військовополонені, що повернулия з Росії додому, а також  революційно настрані солдати, які прибули з австро-угорської армії.
         В 1924 році, в селі виникла партійна організація КПУ. Активними діячами місцевого осередку були комуністи: Габорець Василь, Лева Михайло, Лева Олена, Гісем Юрій, Куцина Василь, Антай Михайло, Шмілкович Лаліб. Партійні збори проводились у комунастів Габорція Василя, а інколи у Леви Михайла Ів.
   В 1934  році на Закарпатті розгорнувся  рух солідарності з демокртичними силами Іспанії. Вонігівські комуністи організували серед трудяих села збір колитів для допомоги республіканській Іспанії. Вони активно підтримали протест трудящих Закарпаття проти Загарьників, закриття в червні 1938 року буржуазним урядом Чехословччини газети  «Карпатська  правда» і напрвили в цього приводу лист – протест.		 18 березня 1939 року Вонігово було окуповано угорськими фашистами. Окупанти встановили кривавий режим. Вони заарештували десятки жителів Вонігова, в тому числі комуністів. За «нелояльність» до окупантів мешканців села Олага Степана Михайловича та Олаг Михайла Михайловича, Швалю Дмитра сильно побито.
     Власті забороняли українську мову, юнаків примушували відвідувати заняття військової підготовки.

Десятки юнаків тікали в Рядянський Союз. За період з 1938 по 1941 рік з Вонігова емігрували в СРСР більш ніж 20% жителів села. Вонігівський комітет відав розподілом зерна і землі між бідняками, забезпеченням тредящих прудуктами, паливом, організацібю робочої сили, відбудовою зруйнованих мостів,