Медобір
| Медобір | ||||
|---|---|---|---|---|
 | ||||
| Автор | Володимир Свідзинський | |||
| Мова | українська | |||
| Опубліковано | 1975; 2004 | |||
|
| ||||
|
Цей твір потрапив до списку ста найкращих творів української літератури за версією ПЕН-клубу |
Медобір — збірка поезій Володимира Свідзинського, яку поет намагався підготувати протягом останніх років свого життя. Перше видання збірки вийшло на еміграції в 1975 році; повністю реконструйований «Медобір» зусиллями літературознавиці Елеонори Соловей побачив світ у 2004 році у двотомнику вибраних творів поета.
Після публікації свої другої збірки «Вересень» (1927) в офіційній радянській критиці за Свідзинським закріпився образ поета-декадента, що не відповідає революційному духові епохи[1]. Водночас у вузькому колі провідних українських письменників його вірші цінували дуже високо[2].
За таких умов Свідзинський немов би поринає у «внутрішню еміграцію», працюючи редактором і паралельно пишучи вірші в стіл. Саме в таких умовах і постали вірші «Медобору», переважна більшість яких датовані 1928—1936 роками.
Першою спробою опублікувати «Медобір» можна вважати останню прижиттєву збірку Свідзинського «Поезії» (1940). Водночас, як свідчить Елеонора Соловей, «Поезії» не відображали волі автора і зазнали як редакторської, так і авторської цензури[3][4].
Другою спробою публікації «Медобору» став вихід однойменної книжки в 1975 році у видавництві «Сучасність» за редакції Богдана Кравціва. Вона стала можливою завдяки тому, що один із ранніх рукописів «Медобору», до якого увійшло 96 віршів, під час Другої світової війни вивіз на еміграцію Олекса Веретенченко. Станом на сьогодні оригінал цього рукопису не зберігся.
Водночас паралельно із рукописом Веретенченка в підрадянській Україні зберігалася ще ціла низка інших варіантів «Медобору». Зокрема, зошити із чернетковою версією збірки збереглися у його доньки Мирослави, і наприкінці 1960-х років, під час відлиги окремі вірші з них опублікували в літературній періодиці. Тоді ж, за свідченнями Елеонори Соловей, група Харківських письменників готували до друку збірку вибраних віршів Свідзинського «Нерозлюблена краса», частина з яких мала бути передрукована із зошитів Мирослави Свідзинської. Однак до публікації її не допустили, хоча пізніше, у 1986 році, коли у серії «Бібліотека поета» вийшла книга вибраних віршів Свідзинського, до неї увійшло 15 віршів із зошитів доньки поета, передрукованих з машинопису «Нерозлюбленої краси». А чернетковий рукопис «Медобору», з якого друкували ці вірші, в 1990-х роках опинився у Чернігівському літературному музеї.
І нарешті вже за часів незалежності у 2001 році в фондах бібліотеки Вернадського було виявлено зошит із чистовими автографами «Медобору», у який увійшло 134 вірші. Як показав текстологічний аналіз, вона є хронологічно пізнішою за чернеткову версію збірки, а фінальні версії її віршів майже повністю збігаються з рукописом Веретенченка. Також у Харківському літературному музеї нині перебувають ще дві машинописні версії «Медобору», також майже ідентичні до рукопису Веретенченка. У одну з них Свідзинський дописав декілька віршів від руки.
Зрештою, публікуючи у 2004 році найповнішу реконструкцію збірки «Медобір», до якої увійшло 149 віршів, Елеонора Соловей зауважує:
|
Варто зважати на те, що автор не завершив укладання «Медобору»; реконструкці�� дає радше сумарне уявлення про цей процес, аніж його остаточний результат. Обсягом реконструйована збірка перевершує обсяг кожного із джерел: до неї входять усі поезії, наявні бодай в одному з них. Тобто реконструкція становить собою якнайповніший гіпотетичний корпус головної збірки поета[5] | 
|
Реконструйована версія збірки «Медобір», зроблена Елеонорою Соловей
|
Через те, що повне реконструйоване видання «Медобору» побачило світ через десятиліття після смерті автора, значна частина критиків аналізувала його не як цілісний твір, а як частину корпусу текстів Володимира Свідзинського.
А втім, найзначніша увага зазвичай була прикута саме до поезій, що увійшли до збірки. Наприклад, Василь Стус у своєму есеї «Зникоме розцвітання», присвяченому Свідзинському, цитує 15 віршів поета, більшість з яких за книжкою «Поезії». З них 10 належать до реконструйованої версії збірки «Медобір»[6], один до збірки «Вересень», а ще чотири були написані вже після того, як сформувався корпус «Медобору».
Даючи характеристику поезії Свідзинського, Стус особливо акцентує на її асоціальності[7], в якій він бачить спробу Свідзинського врятуватися в задушливій атмосфері репресій 1930-х[8][9].
Крім того, Стус наголошує, що в поезії Свідзинського час ніби зупиняється для того, щоб повернути буденності «красу первісності». І саме завдяки тому, що світ у поезії автора маліє, в ній «людині повертається найточніший смисл її існування». Звичайно, що в такому разі у поетичному світі Свідзинського маліє і роль людини, але натомість збільшується роль природи, з якою людина може з'єднатися.[10]
Зрештою, Стус навіть доходить до думки, що поезія Свідзинського передбачає, що етика можлива лише в «долюдському світі»; відповідно, своєрідним центром його поетичного світу стає «любов до світу», що означає «піддатися владі позалюдської гармонії природніх стихій». Лише так з позиції Свідзинського, на думку Стуса, світ перестає бути ураженим; і в такому разі, щоб побачити цю первісну гармонію світу, людина мусить «втратити щодо нього будь-який практичний інтерес».
Саме тому в поетичному доробку автора багато песимізму та навіть жорстокості, яка походить від того, що існування людини на Землі марне. З огляду на це, Стус називає світ Свідзинського «поганським», оскільки він однаково прекрасний і у своїй живучості, і у своїй смертності. Водночас людина в ньому, на думку критика, є носієм християнської впокореності, і саме завдяки їй може досягти просвітлення і відкрити красу первісного світу.
- ↑ «Друга збірка поета, «Вересень», що вийшла 1927 року у Харкові коштом автора, засвідчила, що (поетове) «там» набувало, як дитинство, статусу втраченого раю. Відділене в часі і просторі, відкреслене історичним зламом, воно, проте, зберігало для автора всю принадність і справжність. Цей пасеїзм тогочасна критика відчула безпомильно, закидаючи авторові «ідеалістичність і пасивність, суб’єктивізм і почуття самотности», назагал — «безперспективне буржуазне світорозуміння» (цитата з відгуку Якова Савченка) // Твори у двох томах, Т.1, с. 462
- ↑ Серед шанувальників поезії Свідзинського були Майк Йогансен, Микола Бажан та інші; за переказами, Йогансен одного разу, прочитавши вірші Свідзинського в його присутності, вигукнув: «Та ви ж пишете краще за мене!»; Бажан прихильно відгукнувся про вірші Свідзинського на пленумі Спілки письменників у 1935 році (детальніше див. Твори в двох томах, Т.1, с. 476)
- ↑ «Я подав (з багатьма поправками) майже весь «Медобір», за винятком речей, в яких моє «занепадництво» виявилось з найбільшою безсоромністю, кілька поезій з «Вересня» і дуже мало з того, що написано протягом останніх двох років [...]». // Лист Свідзінського до Юрія Яновського від 20 травня 1940 р.
- ↑ Загалом, до збірки «Поезії» увійшло 39 віршів «Медобору» («Сонце», ««Угляр», «Пух золотої верби…», «Туча з райдугою і громом…», «Я пам'ятаю по дощі…», «Рано прокинусь, на світлий полудень…», «Як тихо тут: земля і сонце!», «Наклав на лук очеретину…», «На снозах літа високих…», «Долом тінь у саду…», «Утомлений, склонившись на горби…», «Ключами кличуть журавлі…», «Вино зорі і лід вікна…», «Сизий голубе вечора…», «Полем ідуть — і повільна хода їх…», «Коли ти була зо мною…» (Пам’яті 3. С—Ської II), «Відколи сховав я мертву голубку…» (Пам’яті 3. С—Ської V), «Спи. Засни…», «Різьбою пагілок нових…», «Встану рано, зійду…» (Балади I), «Коли над вільхами засвітиться…» (Балади II), «Темними ріками…» (Балади III), «Їду-поїду на бистрім коні…» (Зрада I), «Ти ляж та й засни собі, тату…» (Зрада V), «Уже вечір, вечірній вітер» (Зрада VIII), «Така мальована хата…», «Вибігає на море човен…», «А смутно ж тут ходити…», «Пізно вночі вертаю додому…», «Ти в сонних покоях міщанки…», «В колі світла електричного…», «Я буду шукати тиші…», «Узимі маленького дому…», «В руці ледь-ледь колишеться удильно…», «Ударив дощ, заколихав…», «Ростуть дерева на козиних ніжках…», «Круг мене знов давно забутий світ…», «Холод іде, залізо несе…», «Хліб, запашне молоко…»)
- ↑ Свідзинський В. Твори у двох томах. Т.1. Додатки, с. 530
- ↑ «Туча з райдугою і громом…», Зрада I («Їду-поїду на бистрім коні…»), «Круг мене знов давно забутий світ…», «Сонце», «Як тихо тут: земля і сонце!», «Ключами кличуть журавлі…», «В руці ледь-ледь колишеться удильно…», «Круг мене знов давно забутий світ…», «Аби заснув, приходиш крадькома…», Балади II («Коли над вільхами засвітиться…»)
- ↑ «Його вірші (…) сповнені якоїсь таємничої внутрішньої самодостатності без будь-яких зовнішніх намірів. Ці вірші існують так, як існує дерево, камінь, вода. Вони сповнені самих себе і ніби сотворені виключно для автора. (…) Вони — авторський засіб і авторська мета. Читаючи Свідзінського, можна піддатися враженню, що ці вірші існуватимуть і без читача: можете їх читати, можете — не читати, їм то чи не байдужісінько — адже вони стали часткою речового, предметного світу. Його поезії — то міра авторського самодовіряння й самоприналежності, інтимні щоденникові записи інтелігента, що свідомо самоізолювався од світу»
- ↑ «В цій позиції — єдиний його порятунок і надія на вижиття. Замкнутися, щоб зберегтися. Змаліти, щоб не помилитися у власній суті. Стати збоку, щоб не бути співучасником. (…) Рятунок людини вже мислиться поетом тільки як самопорятунок (…): єдиний еліксир проти гангренозної ери сталінського культизму — самовідданий індивідуалізм»
- ↑ «Світ помінився в його визорі. Той, справжній, що гуркотів навколо із завзяттям небачених у світі революціонерів і заляканих революціонізованих, був для нього якоюсь ефемерією. Єдиною реальністю для поета був його внутрішній світ, виболілий по нічних безсоннях. (…) Поет свідомо оберігав свою поетичну хижку, він зашторював вікна, аби не чути жалких вітрів великих сталінських п’ятирічок. Заляканий новою ерою в розвитку всього прогресивного людства, ерою, що відстрашувала кожного інтелігента і в кожному з них будила почуття власної вини і власного гріха (…), поет повертався обличчям до природи, спиною — до так званого цивілізованого суспільства».
- ↑ «Людина у Свідзінського — це не вінець природи. Людина і природа в нього рядопокладені, для людини тут залишено невеликий, може, навіть применшений масштаб. Людина Свідзінського стоїть водноряд із деревами, горами, світаннями, водами. Але — не далі цього ряду, ані на крок — попереду. Ця скромність ув оцінці людської ролі в світі тільки побагачує радість од цільного поганського світобачення, тільки побільшує гуманістичну віру в зрідніння людини з природою, віру в спорідненість живих душ».
- Свідзинський В. Твори у двох томах. Критика, 2004. 518 с.
- Свідзінський В. Медобір. Нью-Йорк, 1975. 204 с. [1]
- Стус В. Зникоме розцвітання // Твори: у 4 т., 6-ти кн. / Василь Стус. – Львів: Просвіта, 1994. – Т. 4.