Київ — Другий Єрусалим

Ця стаття може містити маргінальні теорії, що суперечать загальноприйнятим фактам і панівному консенсусу. Вона може видавати їх за істину або замовчувати чи заперечувати їхнє спростування. Будь ласка, перевірте вміст на нейтральність та додайте факти для демонстрації неоднозначності цієї теорії в статті замість того, аби безпідставно наголошувати на її достовірності.

Київ — Другий Єрусалим — світоглядна, богословська (теологічна) і філософська, політична і державницька, історіософська ідея, яка пропонує сприймати Київ як Новий Єрусалим на землі, копію Першого, Старого Єрусалиму давніх жителів Ізраїлю і Близького Сходу передхристиянських і християнських часів, образ Єрусалиму Небесного, знайомий Східній Церкві і людству завдяки Євангелію Христовому^{[джерело?]}.

Обґрунтування перенесення з Єрусалима до Києва духовного центру християнського світу, перетворення Києва на міжнародний релігійний центр^[1], що ґрунтується на старозавітних ідеях про «зміну світових царств». Популярності концепція набула 1620 року під час місії єрусалимського патріарха Феофана III в Україну з метою відновлення православної ієрархії^[1].

В історії розвитку теорії виділяється три періоди:

• XI—XII ст. — розробка та формулювання ідеї київськими книжниками;
• XVII ст. (період українського бароко) — ідея активно популяризується українськими церковними ієрархами та політичними діячами;
• XX ст. — ідея виступає як антитеза для революційних історіософських та соціальних доктрин.

Відображена була в творах Йова Борецького, Сильвестра Косова, Петра Могили, Феофана Прокоповича^[1].

Схоже, головним теоретиком цієї концепції у часи бароко був Захарія Копистенський, що написав «Палінодію» (1621), а другою чергою — «Густинський літопис»^[2].

Містична ідея «Київ — Єрусалим» постала з рефлексій над текстами Старого і Нового Заповіту та християнської тези про зміну царств — Єрусалим Юдейский Старого Заповіту замінює Константинополь, столиця грецького царства Нового заповіту, які є втіленням Небесного Єрусалима на Землі^[3].

У середньовічній суспільно-релігійній уяві, сформованій на основі Святого Писання та вчення Церкви, древній Єрусалим сприймався як сакральний центр світу. Тому не дивно, що на теренах Русі в церковно-народному середовищі народжується уява про свій край як образ «обітованої землі», «Нового Ізраїлю», а її столицю — Київ, як «Другий Єрусалим». Розробка даної концепції спостерігається уже в Іларіона Русина (XI ст.), де він порівнює князя Володимира з Костянтином Великим і вбачає у новій вірі закономірний акт божественного провидіння («але зробив милість нам Бог, і возсіяло в нас світло розуму»).

Цю ідею розвиває у «Пам'яті і похвалі князеві Володимиру» Яків Мніх словами «Оле чюдо! Яко Другий Єрусалим на землі явися Київ»^[4].

Інша пам'ятка давньоруської літератури — «Повість временних літ» обстоює схожі погляди, вкладаючи у вуста апостола Андрія пророчі слова про велич Києва. І прибув він (святий Андрій) до гирла Дніпрового, а звідти вирушив угору по Дніпру. І сталося, що він прибув і зупинився під горами на березі. А ранком, вставши, промовив він до учнів, що були з ним: «Бачите ви гори ці? На горах цих засяє благодать Божа, буде місто велике і багато церков здвигне тут Бог». І піднявся він на гори ці, благословив їх, помолився Богу і зійшов з гори цієї, де пізніше виріс Київ.

Київ уявляється тогочасному русинові як осередок християнського правопорядку, що протистоїть навколишньому хаосу. Відповідно до християнського візантійського містицизму, реальний Град Божий на землі — це образ, ікона Вічного небесного граду. Тому і Володимир Великий, і Ярослав Мудрий у розбудові Києва втілювали райський ідеал у земних формах^[5]. Саме тому у Києві будується собор Святої Софії, оборонні споруди з Золотими воротами та інші споруди, натхненні спорудами Константинополя-Цареграда, які в свою чергу відтворювали споруди Єрусалима Юдейського. Передбачалось, що в кінці часів Ісус Христос ввійде у Київ через Золоті ворота, як він входив у Єрусалим і благословить Землю руську.^[5].

Віра в сакральність Києва простежується і в польського хроніста Галла Аноніма, де він наводить легенду про меч Щербець польського короля Болеслава, який став магічним, коли Болестав общербив його о Золоті ворота^[6]. В політико-ідеологічних уявленнях Русі-України Золоті ворота Києва розглядались як брама до царства^[7].

Віра в Київ як «Другий Єрусалим», «священну столицю усіх руських земель», «старейшинствующий во градєх» зберігалася навіть в часи занепаду Київської Русі та її поневолення монголо-татарськими завойовниками. «Розорення Києва, — пише проф. В. Ричка, — було осмислене давньоруськими книжниками як Боже покарання, що здійснилось над стольним градом Русі так само, як колись над Єрусалимом». Проте, зауважує вчений, «незважаючи на державну деструкцію Київської Русі й цезуру монгольського завоювання, її стольний град залишався найвизначнішим осередком політичного й духовного життя… В суспільній свідомості Київ залишався не тільки основним політичним і культурним центром, а й центром сакральним, осередком християнського благочестя… Не буде перебільшенням сказати, що у другій половині ХІІІ-XIV ст. зберігалася конфесійна єдність всієї території Київської Русі, що живила у масовій свідомості уявлення про неї як про єдине етноконфесійне й політичне утворення»^[8][9].

Навіть русини, що проживали на Московщині, у Московському князівстві, сприймали Київ як свій головний духовний осередок ще в 14 ст., в часи Сергія Преподобного.

Тому не дивно, що у XVI ст. у московських церковних книжників зустрічається теза про «преславный градъ Москву яко вторый Киевъ»^[10], яку лише згодом заміняє популярна донині у російських політиків і державників прозахідна, романофільська концепція «Москва — Третій Рим».

Ідея Києва як Другого Єрусалиму знову популяризується українськими і староруськими книжниками на початку XVII ст., в часи т. зв. «києворуського ренесансу»: відновлення Єрусалимським патріархом Теофаном у Києві в 1620 р. православної ієрархії^[11] та у тогочасній релігійній полеміці.

Єрусалимський патріарх поблагословив тоді гетьмана Петра Сагайдачного та українське козацтво на оборону прабатьківської православної віри, передавши їм благословіння від самого Гробу Господнього. Тоді ж патріарх Теофан у своєму окружному посланні за серпень 1620 р. закликав український православний народ і козацтво: «да не отступить ваша пам'ять от святого града Ієрусалима!».

Навернення до києворуської «єрусалимської» спадщини спочатку відбувається в інтелектуальному колі острозьких православних традиціоналістів (Іов Княгиницький, Іван Вишенський, Йов Залізо, Василій Суразький, Дем'ян Наливайко, Єлисей Пл��тенецький, Ісая Копинський та інші).

Митрополит Київський, Галицький і всієї Руси Йов Борецький свою кафедру прямо називає «новим руським Єрусалимом». У своєму окружному посланні від 15 грудня 1621 року митрополит Йов закликав всіх вірних знову звертатися: «…до богоспасаємого града Києва, другого руського Єрусалиму»^[12].

У цьому ж ключі слід розуміти і постанову Київського Православного Собору 1621 року про те, що «святий Андрій Апостол є перший Архієпископ Константинопольський, патріарх вселенський та Руський Апостол, і на Київських Горах ноги його стояли, і Русь очі його бачили, а уста благословили, і насіння віри він у нас насадив», а тому «воістину, Русь нічим не менша від інших східних народів». Цими словами Собор під головуванням митр. Йова (Борецького) стверджував «апостольство Києва, його статус „богохранимого“ і богообраного міста» ^[13].

Коли Богдан Хмельницький 1648 р. в'їжджав у Київ, то патріарх Єрусалимський Паісій, який спеціально прибув до Києва, посвятив Богдана на «государя і гетьмана Руського», оголосивши його «князем Русі» та «новим Мойсеєм», «визволителем руського народу, новим Констянтином-фундатором»^[12], проводячи паралель з Константином Великим, що розбудував Константинополь і Єрусалим.

Про Київ, як містичний Богообранний Град пізніше пише Петро Могила та постмогилянці. Концепція «Київ — Другий Єрусалим» затрималась у вжитку аж до Феофана Прокоповича^[14].

Не дивно, що у 1650х рр. з включенням Гетьманщини, Подніпров'я і Києва до сфери інтересів Руського царства ідея Нового Єрусалиму проявляє себе на Московщині у зв'язку з Москвою, виявом чого стало зокрема будівництво у 1656 році московським патріархом Никоном Ново-Єрусалимського монастиря.

Сприйняття Києва як Другого Єрусалиму в середовищі русинів і людей руської віри на теренах Гетьманщини, Литви і Корони, Речі Посполитої і навіть Московського (Руського) царства продовжувало розвиватися всю першу половину 17 ст. Про це можна почитати зокрема в конспекті статті Яковенко Н. Символ «Богохранимого града» у пам'ятках київського кола (1620—1640-ві роки)^[15]. Зокрема звертається увага на такі риси світосприйняття людей, що сповідували і популяризували цей світогляд:

• києвоцентричне світосприйняття — сприйняття столиці і давнього духовного осередку Старої, Святої, Феодосієвої Русі (і Рідної України українства) як центру тогочасного руського (і українського) світу;
• вияв києвоцентризму через визнання за Києвом статусу Другого (Руського) Єрусалиму, що Божим промислом, як і Єрусалим Перший (Юдейський), за «терпіння» вистояв серед іновірців;
• долю Старої Русі (України), згідно з Божим приреченням, вручено Руській (і Українській) Кафоличній (і Православній) Церкві;
• поширення ідеї богообраності (старо)руського і (рідно)українського, ширше усього східнохристиянського (православного) народу, якому дано пізнати таємниці Царства Божого в кінці віків;
• проголошення переваги (старо)руської і (рідно)української віри (християнства в смислі східного, православного, грецького християнства) над латинством (християнством римо-католицьким і унійним);
• осмислення і проповідь безперервності історії Старої Русі між старовиною і новими часами (VII ст.) в тогочасний спосіб (через генеалогію): від Володимира Великого до короля Данила Романовича, а через нього до князів Острозьких і молодшої гілки — Заславських;
• пояснення і популяризація за допомогою цих ідей причин входження Старої Русі до Великого князівства Литовського і Корони Польської;
• маніфестація носіями цих, «богоносних», «богообранницьких» ідей, тогочасною (старо)руською шляхтою себе як оборонців (старо)руської, православної віри, східного християнства

Навіть у XIX ст., коли землі Старої, Святої, Феодосієвої, Київської Русі (і Рідної України сучасного українства) входили до складу Російського господарства (імперії), створеного царем Петром Першим, званим у народі Антихристом. Старий Київ на Святих Горах Київських з його храмами і монастирями, з його Святою, Київською, Печерною, Феодосієвою Лаврою являвся чи не найбільшим центром паломництва в Російській імперії^[16], залишаючись у свідомості православного українства, русинів і людей руської віри, східного християнства в його місцевому варіанті Божим Градом, Городом Господа Бога, Всевишнього, Царя Небесного, Христа і Троїці християн, Городом під Покровом Матері Божої, Святих і Преподобних.

• Небесний Єрусалим
• Царство Боже
• Москва — Третій Рим
• Ідеологема

• «Другого Єрусалима» концепція // Енциклопедія історії України / редкол.: В. А. Смолій та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — 518 с. : іл. — ISBN 966-00-0405-2.
• В. Ричка. Київ — «Другий Єрусалим» // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — с.326 ISBN 978-966-611-818-2
• Яковенко Н. Символ «Богохранимого града» у пам'ятках київського кола (1620—1640-ві роки) // Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI—XVII ст. — Київ: Критика, 2002.
• Яковенко Н. Символ «Богохранимого града» у київській пропаґанді 1620-1640-x років // Mediaevalia Ucrainica: ментальність та історія ідей. — Т. 4. — К., 1995
• Шумило С. В. Ідея Києва як «другого Єрусалима» //Високий Вал, 12.04.2001
• Митрофан (Божко), ієром. Гравюра «Богоявлення» кінця XVII ст. як іконографічна пам'ятка ідеї «Київ — Новий Єрусалим» в козацьку добу // Труди Київської Духовної Академії. — № 34. — К.: Київська духовна академія і семінарія, 2021. — С.241–252.
• Митрофан (Божко О.), архім. Шанування архістратига Михаїла в домонгольський час у Києві в контексті новоєрусалимської ідеї // Київські історичні студії. — 2023. — № 1 (16). — С.137–143. — DOI: https://doi.org/10.28925/2524-0757.2023.116.

• Другого Єрусалиму концепція [Архівовано 1 Січня 2017 у Wayback Machine.] // Українська Релігієзнавча Енциклопедія
• Блаженніший Митрополит Володимир. ПАМ'ЯТЬ ПРО НОВИЙ ЄРУСАЛИМ: КИЇВСЬКА ТРАДИЦІЯ (Слово про Київ на відкритті IX Міжнародних Успенських Читань «Пам'ять і надія: горизонти та шляхи усвідомлення») [Архівовано 25 Листопада 2020 у Wayback Machine.]
• Епископ Переяслав-Хмельницкий Александр (Драбинко). Киев — Новый Иерусалим. К очеркам о киевской градософии. (Доклад на IX Международных Успенских Чтениях «Память и надежда: горизонты осмысления и пути осознания», Киево-Печерская Лавра, 27.09.2009) [Архівовано 16 Жовтня 2014 у Wayback Machine.]
• Ричка В. М., Київ — Другий Єрусалим: з історії політичної думки та ідеології середньовічної Русі / НАН України. — Київ: Інститут історії України, 2005.

Це незавершена стаття про православ'я. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.