Перейти до вмісту

Джон Роскеллі

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Джон Роскеллі
англ. John Roskelley
Народився1 грудня 1948(1948-12-01) (76 років)
Спокан, Вашингтон, США
Країна США
Діяльністьальпініст
Alma materShadle Park High Schoold
ДітиJess Roskelleyd
Нагороди

Джон Роскеллі (англ. John Roskelley; 1 грудня 1948(1948грудня01), Спокан, Вашингтон, США[1]) — альпініст, почесний член Американського альпклубу (2018)[2][3], письменник, політик. Володар найпрестижнішої нагороди у світовому альпінізмі «Золотий льодоруб» (2014) у номінації «За досягнення всього життя» (англ. Lifetime Achievement Award)[4].

Здійснив безліч сходжень (зокрема перших) у Північній Америці, Гімалаях і Каракорумі, з них на три восьмитисячники (включно з Еверестом, все без використання кисню). Його сходження в альпійському стилі Західним ребром (2-е проходження) на Макалу 1980 року Американський альпклуб включив до десятки найвидатніших сходжень XX століття[5].

Лауреат премії Роберта та Міріам Андергіллів (англ. Robert and Miriam Underhill Award), що надається Американським альпклубом за видатні досягнення в альпінізмі (1983)[6]. Включений до Зали слави альпінізму (англ. Hall of Mountaineering Excellence) (2016)[2].

Біографія

[ред. | ред. код]

Народився у 1948 році в місті Спокан (штат Вашингтон). Ще підлітком, навчаючись у школі[К 1][7][8], спробував свої сили у реслінгу. За його словами: «це тривало недовго». У 1965 році записався в місцеву школу альпійської підготовки (Spokane Mountaineers basic climbing course) і вже за кілька місяців піднявся на Рейнір, Шуксан[en] і Морен[en][1]. Джон швидко прогресував як скелелаз, і до 1972 року багато пройдених ним маршрутів від Йосеміті до Скелястих гір стали знані в скелелазному «світі». Влітку 1974 року серед учасників американських зборів на Памірі став свідком трагічних подій на Піку Абу Алі ібн Сіни — загибелі команди Ельвіри Шатаєвої (в американців трохи раніше загинув внаслідок сходу лавини Гаррі Улін). Американський погляд на події того літа виклав у своїй книзі Роберт Крейг (англ. Robert W. Craig) «Storm and Sorrow in the High Pamirs» (укр. Шторм і сум на Памірі) (керівником зборів був Піт Шенінг (першим піднявся на Хідден-пік), Крейг його заступником — обидва учасники американської експедиції на K2)[9][10][11].

Нанда-Деві

Через вісім років після початку занять альпінізмом Роскеллі піднявся на свій перший восьмитисячник у кар'єрі — вершину Дхаулагірі, 12 травня 1973 разом з Луїсом Рейчардом[en] і шерпою Навангом Самденом (Nawang Samden), по Північно-східному гребеню маршруту першопроходців і перше американське на вершину)[12].

Першим з найвідоміших його досягнень стало сходження 1976 року на вершину Нанда-Деві (7816 м) за новим маршрутом північно-західною стіною (сьоме сходження на вершину[13]). Ця індо-американська експедиція була присвячена 40-річчю з дня першого сходження, організована Американським альпклубом спільно з Indian Mountaineering Foundation і спонсорувалася Lowe Alpine[en]. Очолювали її Адамс Картер[en] (учасник першої успішної експедиції на гору[en]) і Віллі Ансольд[en], а до альпіністського складу учасників увійшли дочка Ансольда Нанда Деві, Луїс Рейчард, Джеймс Стейтс, Джон Еванс, Ендрю Гарвард, Елліот Фішер, Пітер Лев і Марті Хої, а також індійці — капітан Кіран Кумар (Kiran Kumar) і Нірмал Сінг (Nirmal Singh). Попри труднощі об'єктивного та суб'єктивного характеру, з якими зіткнулися учасники експедиції, через місяць облоги, 1 вересня, через 40 років і три дні після першого сходження на вершину піднялися Роскеллі, Рейчардт і Стейтс. Однак закінчення експедиції виявилося трагічним. 6 вересня на руках у свого батька у IV висотному таборі (7300 м) померла з достеменно невідомих причин Нанда Деві Ансольд. Її тіло поховали на горі, чиє ім'я вона отримала[14][15][16][17]. Спогади Роскеллі про експедицію вийшли друком у 1988 році «Nanda Devi: the tragic expedition» (укр. Трагічна експедиція на Нанда-Деві)[18].

Роком пізніше у складі невеликої кількості учасників американської експедиції у Каракорум (керівник Деніс Геннек (англ. Dennis Hennek)) Роскеллі здійснив першосходження на головну вершину масиву Транго (6286 м) (21 липня 1977 року разом з Галеном Роуеллом[en], Геннеком, Кімом Шмітцем (англ. Kim Schmitz) і Джеймсом Моррісі (англ. James Morrissey)[19][20], а ще за рік 7 вересня Джон піднявся на вершину К2 — другий за висотою восьмитисячник світу (з Ріком Ріджвеєм[en]). Ця американська експедиція під керівництвом Джима Віттакера[en] — першого американця, що піднявся на Еверест, ознаменувала закінчення багаторічної саги підкорення американцями К2, що почалася у 1938 році з експедиції Чарльза Г'юстона. Американський маршрут на вершину фактично повторював незавершений польський варіант північно-східним гребенем 1976 року. Першими з американців на вершину Чогорі піднялися 6 вересня Лу Рейчардт і Джим Віквайр[en][21][22]. У 1979 році практично у тому ж складі, що і в експедиції на Транго (за винятком Роуелла, керівник Вільям Рід), американці з успіхом штурмували одну з найважче технічно складних гімалайських вершин Гауришанкар (7134 м). Оскільки гора має релігійне значення, до складу учасників були включені непальці, тому офіційно експедиція іменувалася Непальсько-американською (The Nepalese-American Gaurishankar Expedition). Другим керівником експедиції став Петемба (англ. Pertemba) — шерпа, з яким у 1975 році Пітер Бордман піднявся на Еверест Південно-Західною стіною, і який підібрав сильний склад місцевих висотників. 6 квітня експедиція прибула у базовий табір і почала обробку запланованого маршруту на вершину льодовим ребром Західною стіною, дивлячись на який досвідчений Петемба сказав: «Побачити Гауришанкар і померти». А втім, через місяць, 8 травня о 15:15 за місцевим часом Джон Роскеллі та шерпа Додже піднялися на головну (Північну) вершину гори — «останню найбільшу гімалайську вершину Непалу»[23]. За шість місяців 9 листопада на Південну вершину Гауришанкар піднялися учасники британської експедиції Пітера Бордмана[24][25]. У 2005 році Роскеллі зробив ще одну спробу піднятися на Гауришанкар (з боку Тибету та зі своїм сином), але вона не увінчалася успі��ом[26][27]. Влітку того ж року на чолі невеликої команди — Рона Кока[en], Білла Форреста та Кіма Шмітца, Роскеллі зробив першосходження на ще одну зі скельних веж масиву Транго Улі-Б'яхо. Маршрут проклали східною стіною. Сходження зайняло 12 днів — з 24 червня до 5 липня. Складність маршруту VII, F8, A4[28][29].

Наступного року, як писав пізніше Роскеллі, «ми вирішили вийти на один рівень із горою, а не принизити гору до нашого рівня зусиллями великої команди альпіністів і шерпів». Група Роскеллі з чотирьох альпіністів — Кріса Копчинського (англ. Chris Kopczynski), Джима Стейта та Кіма Момба (англ. Kim Momb) (усі зі Спокана) зробила успішну спробу сходження в альпійському стилі на Макалу (8485 м) за екстремально складним французьким маршрутом 1971 року (Західним ребром, керівник Робер Параго). 45 днів з моменту встановлення базового табору (1 квітня) пішло в американської четвірки на обробку маршруту (французи штурмували його силами 11 альпіністів і 18 шерпів з 19 березня до 23 травня). 15 травня о 2 годині ночі Роскеллі, Копчинський і Стейт зі штурмового табору V (~ 7650 м) вийшли на штурм вершини (Момб зійшов раніше через проблеми з ногами). Приблизно до першої години дня трійка досягла висоти ~8200 м, де зіткнулася зі складнощами на передверховій ділянці. Ще 100 метрів підйому простішим, але значно трудомісткішим і лавинонебезпечнішим сніговим схилом залишили без сил Копчинського, а Стейт відчував серйозні проблеми з впливом висоти. За словами Копчинського «він був наче п'яний. Він мав прагнення йти далі, але він був хворий». Знаходячись лише приблизно за 150 метрів від вершини, Копчинський і Стейт повернули вниз — за словами першого «Це було найважчим рішенням у моєму житті. Вершина була за 150 метрів від мене. Я мав спустити Джима вниз. І я хотів, щоб Джо піднявся. Ми плакали, як діти, дивлячись, як він продовжував лізти вгору». Роскеллі, залишившись один, чергуючи підйом складними скелями та гребеню, о 15:30 вийшов на вершину. За словами Дена Мазура[en] «його сходження Західним ребром стало перлиною його кар'єри…»[30][9][31]. Приблизно о 22:30 Роскеллі щасливо спустився до табору IV до своїх партнерів зі сходження, а ще за чотири дні вони всі спустилися до базового табору. Це командне досягнення стало революційним в історії підкорення гімалайських гігантів[32], а через роки Американський альпклуб включив його в десятку найвидатніших сходжень XX століття[5].

Табоче (ліворуч) та Чолацзе

У 1981 році американці вперше штурмували Еверест східною стіною[К 2] — для Роскеллі ця експедиція стала першою з його п'яти спроб піднятися на вершину світу (наступні були у 1983[К 3][33], 1984[К 4][34] і 1993[К 5] роках[35])[36]. 22 квітня 1982 року він разом з Верном Клевенджером[en], Галеном Роуеллом і Біллом О'Коннором (англ. Bill O’Connor) здійснив першосходження на Чолацзе (6440 м) — вершину в районі Кхумбу[37], а у 1989 році пройшов взимку новий маршрут Східною стіною на сусідню Табоче (6495 м, 15 лютого з Джеффом Лоу[en])[38][39]. У 1985 та 1989 роках Джон двічі брав участь в експедиціях на Канченджанґу[40][41], а у 1990 році на Мелунгцзе[42], після чого динаміка його висотних сходжень стала стихати.

У 1992 році він піднявся на Мак-Кінлі[43], у 1995 році на Західну вершину Монте-Сармьєнто[en] (Вогняна земля) (разом з Тімом Макартні-Снейпом[en] і Стівеном Вінеблсом[en] — друге сходження, за новим маршрутом південно-східною стіною)[44][45], а у 2003 році у віці 54 років з п'ятої спроби на Еверест — разом зі своїм сином Джессом[en], який став наймолодшим американцем, що піднявся на Третій полюс Землі[46][47].

У 1990 роках Роскеллі почав займатися політичною діяльністю. Демократ. З 1995 до 2004 рік служив комісаром Спокана. Займався питаннями захисту довкілля[7][48]. Після відставки до 2010 року служив у Washington Growth Management Hearings Board. У 2012 році спробував знову обратися на посаду комісара Спакана, але вибори програв[49][50][7].

Сім'я

[ред. | ред. код]

У 1972 році Джон одружився з Джойс Бейкс (англ. Joyce Bakes). Він взяв за дочку п'ятирічну дитину дружини Доун (Dawn), у 1982 році у подружжя Роскеллі народився син Джесс, а у 1989 році дочка Джордан[49][43].

Виноски

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Вищу освіту Роскеллі здобув в Університеті штату Вашингтон за спеціальністю в галузі геології.
  2. ↑ керівник Річард Блам (Richard Blum), учні Луїс Рейчардт, Девід Брішерс, Гері Бокард, Курт Дімбергер, Ендрю Гарвард, сер Едмунд Гілларі, Джордж Лоу[en], Кім Момб, Джеймс Моррісі й інші.
  3. ↑ Еверест Західнім гребенем (American Everest West Expedition), керівник Роберт Крейг. Учасники Гален Роуелл, Кім Момб, Кім Шмітц й інші. 3 травня Роскеллі та Момб досягли максимальної висоти 7800 метрів.
  4. ↑ Експедиція Луї Віттакера[en] на Еверест Північною стіною[en] (вершини досяг 20 жовтня Філіп Іршлер ({ {lang-en|Philip Ershler}}) через Північне сідло та кулуар Нортона Учасники експедиції: Джим Віквайр, Девід Мар, Джордж Данн, Джон Смолич, Грег Вілсон, Піт Віттакер, Едвард Гіксон і Стів Мартс.
  5. ↑ З Джимом Віквайєром, за класикою восени; вдалося досягти Північного сідла.

Бібліографія

[ред. | ред. код]
  • Roskelley, John. Nanda Devi : the tragic expedition. — New York : Avon, 1988. — 248 с.
  • Roskelley, John. Last Days. — 1991. — ISBN 978-0811708890.
  • Roskelley, John. The Roskelley Collection: Stories Off the Wall, Nanda Devi, and Last Days. — The Mountaineers Books. — 2012. — 672 с. — ISBN 9781594856655.
  • Roskelley, John. Paddling the Columbia: A Guide to all 1200 Miles of our Scenic and Historical River. — Mountaineers Books, 2014. — 288 с. — ISBN 978-1594857782.

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б John Roskelley. The Mountaineers. Архів оригіналу за 24 листопада 2018. Процитовано 13 листопада 2018.
  2. ↑ а б MEET THE AWARDEES. The American Alpine Club. Архів оригіналу за 18 червня 2020. Процитовано 13 листопада 2018.
  3. ↑ American Alpine Club announces 2018 Climbing Awards, Annual Benefit Dinner. Alpinist. 10 січня 2018. Архів оригіналу за 24 листопада 2018. Процитовано 13 листопада 2018.
  4. ↑ 2014 - John Roskelley. Piolets d'Or. Архів оригіналу за 4 вересня 2017. Процитовано 13 листопада 2018.
  5. ↑ а б Makalu: climb for the ages. The Spokesman-Review. 9 лютого 2003. Архів оригіналу за 3 червня 2019. Процитовано 13 листопада 2018.
  6. ↑ The Robert and Miriam Underhill Awardees. The American Alpine Club. Архів оригіналу за 8 березня 2019. Процитовано 13 листопада 2018.
  7. ↑ а б в Roskelley seeks county seat. The Spokesman-Review. 11 жовтня 2012. Архів оригіналу за 1 грудня 2018. Процитовано 30 листопада 2018.
  8. ↑ JOHN ROSKELLEY. MEET JOHN. архив Google. Архів оригіналу за 9 жовтня 2020. Процитовано 30 листопада 2018.
  9. ↑ а б Rich Landers (16 жовтня 2007). Pace has slowed little for Hall-of-fame climber Roskelley. The Spokesman-Review. Архів оригіналу за 24 листопада 2018. Процитовано 14 листопада 2018.
  10. ↑ Karina Wetherbee (1 лютого 2015). Book review: ‘Storm and Sorrow in the High Pamirs,’ by Bob Craig. SummitDaily. Архів оригіналу за 24 листопада 2018. Процитовано 14 листопада 2018.
  11. ↑ John Thackray. Storm and Sorrow in the High Pamirs // AAJ. — 1978. — 30 грудня. Архівовано з джерела 24 листопада 2018.
  12. ↑ Louis F. reichardt. Dhaulagiri 1973 // The American Alpine Journal. — 1974. — 30 грудня. — С. 1—10.
  13. ↑ Nanda Devi. SummitPost.org. Архів оригіналу за 24 листопада 2018. Процитовано 18 листопада 2018.
  14. ↑ A History in Images: On Nanda Devi. Lowe Alpine. Архів оригіналу за 24 листопада 2018. Процитовано 17 листопада 2018.
  15. ↑ Louis F. Reichardt and William F. Unsoeld. Nanda Devi from the North // AAJ. — 1977. — 30 грудня. — С. 1—23.
  16. ↑ H. ADAMS CARTER. NANDA DEVI FROM THE NORTH, 1976 / Soli S. Mehta // The Himalayan Journal. — 1979. — Т. (30 грудня). Архівовано з джерела 24 листопада 2018.
  17. ↑ Дмитрий Нечаев. Жизнь альпиниста и философа в исполнении Вилли Ансолда (Willi Unsoeld). Mountain.RU. Архів оригіналу за 24 листопада 2018. Процитовано 18 листопада 2018.
  18. ↑ Roskelley, John. Nanda Devi : the tragic expedition. — New York : Avon, 1988. — 248 с. Архівовано з джерела 24 листопада 2018
  19. ↑ Dennis Hennek. Great Trango Tower // AAJ. — 1978. — 30 грудня. — С. 436—446. Архівовано з джерела 10 жовтня 2014.
  20. ↑ Great Trango - Normal Route - 1977. HimalayaMasala. Архів оригіналу за 20 листопада 2018. Процитовано 19 листопада 2018.
  21. ↑ Louis F. Reichardt. K2: The End of a 40-Year American Quest // AAJ. — 1979. — 30 грудня. — С. 1—18. Архівовано з джерела 24 листопада 2020.
  22. ↑ Guy McCarthy. Cowboys on K2 // Climbing. — . Архівовано з джерела 24 листопада 2018.
  23. ↑ Al Read. The Nepalese-American Gaurishankar Expedition // AAJ. — 1980. — 30 грудня. — С. 417—426. Архівовано з джерела 10 квітня 2016.
  24. ↑ Peter Boardman. The british-nepalese Gauri Shankar expedition, 1979 / Harish Kapadia // The Himalayan Journal. — 1981. — Vol. 37 (30 December). Архівовано з джерела 6 листопада 2016.
  25. ↑ John Barry. Come on lads — it's no worse than the Midi/Plan // The Alpine Journal. — 1981. — Vol. 86, no. 330 (30 December). — P. 39—47. Архівовано з джерела 4 березня 2016.
  26. ↑ Hawley, 2014, с. 351.
  27. ↑ Elizabeth Hawley. Asia, Tibet, Himalaya, Gaurishankar, Northeast Ridge Attempt // AAJ. — 2006. — 30 грудня. — С. 466.
  28. ↑ John Roskelley. The Obvious Line: Uli Biaho // AAJ. — 1980. — 30 грудня. Архівовано з джерела 24 листопада 2018.
  29. ↑ John Roskelley (19 грудня 2013). Очевидная линия: Ули Бьяхо. Risk.ru. Архів оригіналу за 24 листопада 2018. Процитовано 22 листопада 2018. {{cite web}}: Проігноровано невідомий параметр |description= (довідка)
  30. ↑ Dan Mazur. 1980. Makalu West Pillar // AAJ. — 2002. — 30 грудня. — С. 30—32.
  31. ↑ JOHN ROSKELLEY. MAKALU WEST PILLAR / Harish Kapadia // The Himalayan Journal. — 1981. — Т. (30 грудня). Архівовано з джерела 24 листопада 2018.
  32. ↑ Макалу. Все маршруты восхождения на пятый по высоте восьмитысячник мира. 4sport.ua. 4 грудня 2015. Архів оригіналу за 24 листопада 2018. Процитовано 23 листопада 2018.
  33. ↑ Galen A. Rowell. An Attempt on Everest's West Ridge from Tibet // AAJ. — 1984. — 30 грудня. — С. 8—14.
  34. ↑ James Wickwire. Everest from the North // AAJ. — 1985. — 30 грудня. — С. 94—100.
  35. ↑ Hawley, 2014, с. 141.
  36. ↑ Geoffrey C. Tabin. The Kangshung Face of Everest. AAJ. Архів оригіналу за 12 березня 2018. Процитовано 24 листопада 2018.
  37. ↑ Galen A. Rowell (1983). Cholatse. AAJ. Архів оригіналу за 26 липня 2015. Процитовано 25 листопада 2018.
  38. ↑ Asia, Nepal, Tawoche, East Face in Winter, 1989 // AAJ. — 1989. — 30 грудня. — С. 206.
  39. ↑ Hawley, 2014, с. 54.
  40. ↑ Jeff Duenwald. Asia, Nepal, Kangchenjunga, North Face Attempt // AAJ. — 1986. — 30 грудня. — С. 214.
  41. ↑ Greg Wilson. Asia, Nepal, Kangchenjunga from the North // AAJ. — 1990. — 30 грудня. — С. 215.
  42. ↑ 2014 - John Roskelley. Piolets d'Or. Архів оригіналу за 4 вересня 2017. Процитовано 29 листопада 2018.
  43. ↑ а б John Roskelley. The Roskelley Collection: Stories Off the Wall, Nanda Devi, and Last Days. — The Mountaineers Books. — 2012. — С. 656—657. — ISBN 9781594856655.
  44. ↑ Jim Wickwire. South America, Tierra Del Fuego, Monte Sarmiento, West Peak // AAJ. — 1996. — 30 грудня. — С. 238—240. Архівовано з джерела 4 червня 2019.
  45. ↑ Camilo Rada (2014). Monte Sarmiento. AAJ. Архів оригіналу за 1 грудня 2018. Процитовано 30 листопада 2018.
  46. ↑ Leaming, Sara (21 травня 2003). Roskelleys reach top of Everest. The Spokesman-Review. Архів оригіналу за 20 квітня 2019. Процитовано 29 листопада 2018.
  47. ↑ Pat Caraher. On top at last: John and Jess Roskelley scale Everest together. Washington State Magazine. Архів оригіналу за 1 грудня 2018. Процитовано 30 листопада 2018.
  48. ↑ Eli Francovich (12 січня 2018). Spokane mountaineer John Roskelley honored with membership in American Alpine Club alongside Alex Honnold, Margo Hayes and Sally Jewell. The Spokesman-Review. Архів оригіналу за 1 грудня 2018. Процитовано 19 листопада 2018.
  49. ↑ а б Дмитренко Е. (22 січня 2015). Джон Роскеллей. От альпинизма до политики, и обратно. Risk.Ru. Архів оригіналу за 1 грудня 2018. Процитовано 26 листопада 2018.
  50. ↑ Amy Cannata (28 вересня 2004). John Roskelley stepping down as commissioner. The Spokesman-Review. Архів оригіналу за 1 грудня 2018. Процитовано 30 листопада 2018.

Література

[ред. | ред. код]

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Джон_Роскеллі&oldid=43391182