Джон Бертон-Пейдж

Джон Бертон-Пейдж
Народився	19 вересня 1921(1921-09-19)  Лондон, Сполучене Королівство
Помер	2005[1]  Church Knowled, Велика Британія
Країна	Велика Британія[2]
Діяльність	мистецтвознавець, історик, мовознавець, індолог, редактор
Alma mater	Королівський коледж музики Університет Оксфорда
Галузь	історія Індії, Архітектура Індії і Мови Індії
Заклад	Школа східних і африканських досліджень Лондонського університетуd Королівське азійське товариство Великої Британії та Ірландії Deccan College Post-Graduate and Research Instituted
Вчене звання	лектор[d]
Науковий ступінь	доктор філософії

Джон Гаррард Бертон-Пейдж (англ. John Garrard Burton-Page, 19 грудня 1921(19211219), Лондон — 13 червня 2005, Черч Ноул^[en], Дорсет) — англійський мовознавець й історик-сходознавець, який спеціалізувався на історії, мовознавстві й архітектурі ісламської Індії. Лектор Школи сходознавства й африканістики Лондонського університету. Один із головних авторів другого видання «Енциклопедії ісламу» (113 статей включно зі співавторством), помічник редактора другого тому. Директор Королівського азійського товариства (1968—1971).

Народився у Лондоні 19 грудня 1921 року. У дитинстві він хотів стати медиком, але потім його почала подобатись класична музика Західної Європи. У 1939 році Джон вступив до лондонського Королівського коледжу музики за класом ріжка. Там він навчався на одному курсі з Деннісом Брейном, відомим англійським ріжичником післявоєнного періоду. Однак Джону вдалося закінчити лише один курс, оскільки після нього його призвали до Британської армії для участі у війні з нацистами. Після проходження підготовки був відправлений до Індії, де брав активну участь у Бірманській кампанії. Закінчив службу Бертон-Пейдж у 1945 році у званні капітана 1-го Гуркгаського полку короля Георга V. Під час військової служби Джон захопився східними мовами та за кілька років досконало оп��нував хінді, непальську та частково урду. Там же у нього з'явився інтерес до історії та культури Індії^[3].

У 1946 році, після повернення до Англії, Джон залишив кар'єру музиканта та зайнявся вивченням санскриту. Він подав документи та вступив до оксфордського коледжу Водгем, закінчивши його у 1950 році зі ступенем магістра мистецтв зі східних мов. Під час навчання Бертон-Пейдж, зокрема, займався фехтуванням. Після закінчення Джон відразу вступив на роботу до Школи сходознавства й африканістики Лондонського університету. Спочатку Бертона-Пейджа прийняли як викладача-заступника з непальської мови, але надалі перевели на посаду постійного викладача, а потім лектора^{[прим. 1]} хінді. Весь цей час він вивчав то традиційно індуїстську Південну Індію, то північну її частину, яка у період Середньовіччя була переважно мусульманською. Поступово інтерес до останньої проявлявся все сильніше, і Джон кинув усі сили на вивчення історії та зразків архітектури, які залишили мусульманські завойовники. У 1958—1959 роках він провів рік в Індії разом із сім'єю, де працював у Деканському коледжі аспірантури у Пуне та відвідував багато святинь індуїзму, ісламу та буддизму^[3]. У 1960 році Джона запросили до роботи над другим виданням фундаментальної «Енциклопедії ісламу». Спочатку Бертон-Пейдж просто писав для неї статті, проте коли вчені почали роботу над другим томом, керуючи проєктом призначили його одним з асистентів редактора. Він обіймав цю посаду аж до 1964 року, коли знову вирушив у відрядження до Індії. Надалі цю посаду обіймав Віктор Луї Менаж, колега Джона зі Школи сходознавства й африканістики. Після повернення Бертон-Пейдж продовжив написання статей^[5].

У 1966 році у Лондонському університеті пішов на пенсію професор індійської археології Кеннет Кодрингтон^[en] і Бертон-Пейдж взяв на себе обов'язки викладача цього предмета. Через п'ять років він отримав звання лектора мистецтва й археології Південної Азії^{[прим. 1]}. Нова посада дозволила Джону здійснити ще кілька поїздок до Індії, під час яких він досліджував і масово фотографував як знайомі, так і незнайомі пам'ятники султанату та Моголів. Колекція Бертона-Пейджа на 2008 рік була однією з найбільших на цю тему. Тут, в Індії, він вів свої лекції перед студентами, які погодилися поїхати з ним, наочно показуючи приклади архітектури. Іноді Джон бук екскурсоводом у круїзах компанії Swan Hellenic^[en], яка проводила тури «скарбами індійського мистецтва». У 1968—1972 роках Джон обіймав посаду голови нещодавно створеного Центру досліджень Південної Азії. На початку 1970-х років він відіграв важливу роль у заснуванні Товариства Деніелса. Ще одним видом діяльності Бертона-Пейджа у ці роки була участь у роботі Королівського Азійського товариства. Джон був його директором у 1968—1971 роках і продовжував залишатися одним із віцепрезидентів до 1975 року, а також допомагав у роботі редакційної колегії престижного «Journal of the Royal Asiatic Society^[en]»^[6]. Він же був одним з перших голів заснованого 14 листопада 1968 року комітету, який відповідав за його публікацію^[7].

У 1982 році Джон відійшов від активної викладацької діяльності й отримав статус лектора-емериту переїхав разом з дружиною з Лондона у Черч Ноул^[en], село у горбистій місцевості Пербека, у Дорсеті. Попри це, він продовжував займатися наукою та підтримувати активні академічні зв'язки зі Школою сходознавства й африканістики Лондонського університету. У 1989 році несподівано померла дружина Бертона-Пейджа. Це згубно позначилося на його здоров'ї. У 1994 році Джон пережив інсульт після якого вирушив до будинку для літніх людей, де помер одинадцять років по тому, 13 липня 2005 року, і через кілька днів був похований поряд з дружиною на місцевому цвинтарі^[8][9].

Джон одружився під час навчання у коледжі Водгем з дівчиною Одрі. Поки вони були ще студентами у сім'ї народилися два сини, Ніколас і Пірс. У роки роботи у нього народився ще один син^[10]. Перший «реалізував початкові плани батька» і спочатку закінчив Королівський коледж музики за класом ріжка, а потім викладав музику епохи Бароко у консерваторії в Обервільє під Парижем. Другий реалізував себе як диктор й укладач мовної сітки на Radio 3 BBC, де зазвичай грає класична музика. Третій став учителем музики в школі для хлопчиків у Дорсеті, водночас складаючи хорові твори^[11].

За словами Джорджа Мічелла, історика індійської архітектури з Мельбурнського університету, як саме все ж таки Джон вирішив перейти від вивчення європейської музики до вивчення індійської архітектури залишається загадкою. Але при цьому, як пише вчений, любов до класики Бертон-Пейдж зберіг на все життя, і вона проявляється у його працях. Наприклад, описуючи Тадж Махал, Бертон-Пейдж зазначав: «Я колись чув, що його описували як такий, що володіє моцартівською грацією, але для мене він занадто передбачуваний для висот Моцарта, я б при такому описі зупинився на Боккеріні». Крім робіт з архітектури Бертон-Пейдж часто публікував лінгвістичні дослідження, зокрема саме цьому були присвячені його перші статті у «Bulletin of the School of Oriental & African Studies^[en]» і «Bulletin of the Deccan College», а ряд робіт для «Енциклопедії ісламу» (ЕІ) (всього він написав для неї 113 статей, включно зі співавторством^[12] про багато особливостей і типологій ісламської архітектури, зокрема масджидах, намазгархах (громадське місце для молитви), баолі, макбарах (типова для Індії похоронна споруда, цвинтар) бурджах, каналах і фонтанах. Особливо від ЕІ він розглядав застосування Зірки Давида (Сітара-і-Сулейман) в архітектурі Великих Моголів^[13] — гінді при дворі Великих Моголів і буквам арабського алфавіту в урду, синдхі й інших мов Південної Азії. Але основним науковим захопленням Джона стало дослідження індійської архітектури, до якої його залучив Мортімер Вілер, ймовірно, під час перебування головою археологічної комісії при уряді Індії (1944—1947)^[14]. Зокрема в його енциклопедії 1965 року (з репринтом у 1975 році^[15]) «Splendours of the East: temples, tombs, palaces and fortresses of Asia» Бертон-Пейдж написав сім статей про пам'ятки архітектури Індії та Пакистану ^[16].

На думку Мічелла, Джон був майстром жанру концентрованого написання, вміщуючи максимально можливу кількість інформації у мінімально надане йому місце. Згідно з Джорджем, саме тому він багато писав для енциклопедій, оскільки у таких статтях потрібно розкрити велику, а нерідко і величезну і складну тему у дуже стислому вигляді. У своїй роботі про архітектуру в Ахмадабаді Джон розглянув кожну з будівель окремо, зосереджуючись на їхніх відмінностях між собою та ніколи не загострюючи увагу на тому, що притаманне всім спорудам^[13].

Джон так і не написав масштабну монографію про індійську ісламську архітектуру, хоча, ймовірно, і мав план випустити таку книгу, але при цьому, згідно з Мічеллом, йому вдалося опанувати майже всі аспекти індійської мусульманської історії, культури й архітектури^[17].

• Ahmadabad / ed. by George Michell and Snehal Shah. — Bombay : Marg Publications, 1988. — IV, 187 с. — (Marg (Monograph series)) — ISBN 81-85-02603-3.
• The Sitara-i Sulayman in Indian Muslim Arts // The Islamic world from classical to modern times : essays in honor of Bernard Lewis / ed. by Clifford Edmund Bosworth. — Princeton, N.J. : Darwin Press, Inc, 1989. — С. 75—87. — ISBN 08-785-0066-9.
• Burton-Page J. Indian Islamic Architecture : Forms and Typologies, Sites and Monuments / ed. by George Michell. — Leiden : BRILL, 2007. — XXIV, 194, 64 с. — (Handbook of Oriental Studies. Section 2 South Asia, vol. 20) — ISBN 978-90-47-42365-2. — DOI:10.1163/j.ctv4cbgx7.5.

• Thomas Welbourne Clark; John Burton-Page. Introduction to Nepali : a first-year language course. — Revised ed. — L. : University of London School of Oriental and African Studies, 1977. — XVIII, 421 с. — ISBN 0728600242.

• Splendours of the East : temples, tombs, palaces and fortresses of Asia / ed. by Mortimer Wheeler. — L. : Weidenfeld and Nicolson; N. Y.: Spring Books, 1975. — 288 с. — ISBN 06-003-7945-0.

• Isfahan // Splendours of the East : temples, tombs, palaces and fortresses of Asia. — С. 46—57.
• Tomb of Rukn-i Alam // Splendours of the East : temples, tombs, palaces and fortresses of Asia. — С. 72—81.
• Lahore Fort // Splendours of the East : temples, tombs, palaces and fortresses of Asia.
• Wasir Khan's Mosque // Splendours of the East : temples, tombs, palaces and fortresses of Asia. — С. 94—101.
• The Red Fort // Splendours of the East : temples, tombs, palaces and fortresses of Asia. — С. 130—141.
• Fatehpur Sikri // Splendours of the East : temples, tombs, palaces and fortresses of Asia. — С. 142—153.
• Taj Mahal // Splendours of the East : temples, tombs, palaces and fortresses of Asia. — С. 154—165.

• Encyclopaedia of Islam. 2nd ed : [англ.]: in 12 vol. / edited by B. Lewis; J. Schacht[en] & Ch. Pellat. Assisted by J. Burton-Page, C. Dumont and V. L. Ménage. — Leiden: E.J. Brill, 1991. — Vol. 2. (платн.)

• Michell G. John Burton-Page : An Introduction // Indian Islamic Architecture : Forms and Typologies, Sites and Monuments. — Leiden : BRILL, 2007. — . — 12. — P. IX—XV. — ISBN 978-90-47-42365-2.