Іллінівка

село Іллінівка
Герб Прапор
Країна	Україна
Область	Донецька область
Район	Краматорський район
Тер. громада	Іллінівська сільська громада
Код КАТОТТГ	UA14120050010016211
Облікова картка	Іллінівка
Основні дані
Засноване	1911
Колишня назва	Ілліча (до 2016) Червона Нива (до 1930)
Населення	1124
Поштовий індекс	85143
Телефонний код	+380 6272
Географічні дані
Географічні координати	48°29′42″ пн. ш. 37°39′43″ сх. д. / 48.49500° пн. ш. 37.66194° сх. д. / 48.49500; 37.66194
Середня висота над рівнем моря	138 м
Водойми	балка Довга
Відстань до обласного центру	60,3 км
Відстань до районного центру	36,6 км
Найбл��жча залізнична станція	Костянтинівка
Відстань до залізничної станції	7 км
Місцева влада
Адреса ради	85143, Донецька область, Краматорський район, с. Іллінівка, вул. Адміністративна, 42, кв. 3
Сільський голова	Бондар Ірина Анатоліївна
Карта
Іллінівка
Іллінівка
Мапа
Іллінівка у Вікісховищі

Ілліні́вка (до 18 лютого 2016 року — Ілліча, до 1930 року — Червона Нива) — село в Україні, Краматорському районі Донецької області. Адміністративний центр Іллінівської сільської громади.

Відстань до Краматорська становить близько 36 км і проходить автошляхом місцевого значення.

"Тонка срібна балка перетинає щит на золоте та чорне поле. На першому полі - чорний гайворон, що виникає знизу. На другому полі - золотий ріг достатку, наповнений золотими: пшеницею, соняшником, яблуками, грушами, горіхами та зеленими огірками."^[1]

Гайворон на золотому тлі віддалено нагадує герб Німеччини, адже перші власники цих земель - німці. По-друге, - гайворон є постійним супутником зібраного врожаю. Саме ці птахи першими злітаються на поля і буквально вкривають їх у пошуках харчів. Також постійними супутниками пророка Іллі були ворони (гайворон з родини воронових), які приносили йому їжу.

Ріг достатку символізує багате місцеве сільське господарство. Ріг наповнений пшеницею, соняшником, огірками, яблуками, грушами та горіхами. Плодові сади були частиною панського маєтку Енсів, який і поклали початок селу.

Срібна тонка балка і конфігурація щита відсилають до прапору Латвії, бо першими поселенцями в заснованій комуні на місці колишнього маєтку, були латишські солдати, які залишилися тут після Першої світової війни.

Сам щит і його кольорова гама символізують зоране чорне поле, на якому під снігом "спить" озима пшениця, щоб влітку стати золотою нивою. Також символізує пробудження з чорної ночі до сонячного дня, бо село завжди уміло оговтатися після війн, революцій та занепаду.^[2]

Символіка не є офіційною і створена в рамках проєкту "Донеччина в гербах".^[3]

У 1903 році на місці сучасного села Довга Балка засноване помістя Гречане, сплативши за нього 242 000 рублів, Герхард Енс (Enns) - власник маєтку Шенборн поблизу села Буркут, що на південь від Молочної колонії менонітів (колишня Нововасилівськая волость Таврійської губернії).^[4]

Син власника Генріх, після одруження  на Елізі Тевс, зайнявся управлінням помістя. Донька Луїза та її чоловік Генріх Йоганн Енс, почали зводити для своєї родини нове житло. У 1908 – 1909 роках Енси вже мали кілька господарських будівель, а у 1911 р. завершили будівництво житлового будинку. Один з маєтків Енсів і поклав початок селу Іллінівка.

Місцеві згадують, що поміщик Енс (Enns) приїхав з родиною та братом в кінці ХІХ століття з метою ведення сільського господарства. Він викупив родючі землі, а документи на володіння землею в тутешніх місцях отримав у Харкові. [зі слів Лебедевої С.І, 1897 р.н., переказаних її онуком Лебедевим В. 1947 р.н., а також зі слів Панченко Уляни Максимівни 1943 р.н., записаних її донькою - Белевцовою Вірою Дмитрівною, 1934 р.н.]

З роками маєток Енсів розбудовував і прилеглу територію. Садибу прикрашали чотири сади, в яких росли плодові дерева: яблуні різних сортів, черешні, вишні, сливи, груші, горіхи та смородина: червона, чорна, жовта. Кілька величезних груш з того саду, по вулиці Центральній, досі радують місцевих рясним врожаєм смачних ароматних плодів. Садів вже давно немає, але пам'ять про них береже назва вулиці Садова, що простяглася на місці, де колись росли добре доглянуті сади, що встановили біологи-дослідники.

Між пагорбами розташовувалися три великі ставки, по берегах яких зростали верби й тополі. Тополі-велетні, що збереглися до наших днів, ростуть коло школи.

Панський маєток височів на пагорбі, поруч із водоймою, потопаючи в зелені дерев. Алеєю, викладеною цеглою, можна було спуститися до ставка. Ставки з чистою прозорою водою не тільки робили природу цих місць привабливою, а, на думку кліматологів, ще й покращували мікроклімат посушливого степу, тим самим створювали умови для занять сільським господарством.

На землях Енса все було створене руками наймитів. Були побудовані: стайня, кузня, каретник із сіном на даху (для лошат), курник, корівник, кошари, комори з підвальними приміщеннями тощо.

Сільським господарством також займалися батраки, привезені Енсом з більш густонаселених районів, можливо, з Таврійської губернії. Жили вони неподалік маєтку в трьох бараках по 8-10 родин у кожному. Інші працівники проживали в будинках (від двох до шести родин в кожному).

Батраки орали землю, сіяли жито, овес. Також працювали в садах, що розкинулися на декілька гектарів. Вирощували овочі, фрукти, пасли гусей, овець та корів, доглядали за свинями та волами. Пасовисько знаходилося на місці сучасного Костянтинівського УГГ.

Зараз важко однозначно сказати кому саме з родини Енсів належав маєток на місці сучасної Іллінівки.

Через кілька років, після передчасної смерті сина Енця, на рахунку у банку зберігалось 400 000 рублів, і весь маєток в селі Довга Балка був виплачений. У 1911 році заможна родина придбала перший у районі автомобіль «Опель». Кілька років пізніше вони набули ще кілька автомобілів.

З початком Першої світової війни банківський рахунок Енсів був конфіскований, а родині дозволили проживати у будиночку, залишивши за собою землю площею не більше, ніж 25 десятин. Вони могли тримати лише двох коней та кілька одиниць техніки. У 1917 році родина залишила маєток, оселившись у Мелітополі, де мала нерухомість.

2 березня 1917 року в Костянтинівці дізнаються про зречення царя від влади, що означало скасування заборони на політичну та громадську діяльність.

18 – 20 квітня 1918 року Армія УНР та донецька група полковника Сікевича, спільно з військом середньоєвропейських країн (Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина, Німеччина), вигнали війська Червоної Армії та встановили в Костянтинівці владу Української Народної Республіки.

У квітні вперше з'явилася українська державна символіка – прапор, герб, печатка з тризубом, українські гривні. Комендантом міста став осавул Значковий.

До 19 лютого 1919 року, Костянтинівка була прифронтовим містом і понад тридцять разів переходила від «червоних» до «білих» і назад.

Наприкінці грудня 1919 року в Костянтинівці та околицях остаточно встановлено радянську окупацію.

В цей період на території сучасної Іллінівки оселилися військові РККА, частина з яких була латишами, саме вони стали першими мешканцями новоутвореної комуни - Червона Нива, коли у січні 1919 року було схвалено резолюцію "Про колективізацію землеробства".

Іншими назвами також були “Нова Зоря” та “Перше Травня”, але в народі її називали просто “Комуна Ілліча”, на честь політика, який і запровадив колективізацію.

Маєток та інші споруди обладнали під житло. У витоків комуни стояло 16 людей, за рік їх стало близько сорока. З’явилася худоба, птиця, пасіка, оброблялася земля. Поселенці влаштували швейну майстерню. Коли з’явилося чимало сімейних пар, організували ясла (що знаходилися неподалік нинішнього цвинтару), а пізніше відкрили школу.

В кінці 1927 року колективізація в УРСР набирає інтенсивність і у 1930 році на базі комуни були створено колгосп імені Ілліча. У витоків стояли такі місцеві як: Савелій Олексійович Батлук, Марія Степанівна Радкевич, Олександр Іванович Самойленко, Олександр Антонович Рубінович, Петро Михайлович Луненко, Агафія Калістратовна Жовнір, Фекла Луківна Заєць, Тетяна Іванівна Бондаренко, Ольга Федорівна Процай, Тетяна Іванівна Брадковська. Ці люди і відродили занепале після революції та війни господарство.

На мапі 1928 року значиться тільки хутір Енса (на північний захід від села Миколайпілля). На місці маєтків вже були організовані радгоспи.

У 1942 році село опинилося в глибокому німецькому тилу. Була встановлена нова влада, призначили старосту села. Місцеві займалися сільським господарством, податки збиралися збіжжям та худобою.

Колись між Іллінівкою та Довгою Балкою впав німецький бомбардувальник, не зміг дотягнути до Костянтинівського аеродрому. Приземлився на одне крило і не вибухнув. Німці пізніше приїхали забрати вціліле крило, а до того моменту місцеві розібрали зім'яте крило, фюзеляж, кабіну, Озброївшись молотками, зубилами, викрутками, кусачками, випилювали, вирубували все, що треба і не треба - видобували цікаві трофеї. Зі світлої шкіри, яку здерли в літаку, шили капці, а з листів алюмінієвого фюзеляжу робили посуд: каструлі, пательні, столове приладдя.

Родина євреїв, яка проживала у селі, була страчена. Бойових дій на території села не велося.

Після повторної радянської окупації в 1944 році до села повернули евакуйовану сільськогосподарську техніку. Була створена тракторна бригада. Зерно з полів обробляли на млині в селі Довга Балка, потім борошно везли назад до комор Іллінівки. Село також заготовлювало великі об’єми солоних огірків, помідорів, капусти. Також солили м’ясо.

У 1955 році в іллінівській школі вчилося 36 учнів. Школа була чотирирічною. Вчительками були Антоніна Данилівна Батлук та Ганна Григорівна Качура. Завідувала школою Самойленко К. К. Школа була схожа на звичайну хату з трьох кімнат, в якій раніше були квартири. Будівля була з червоної цегли, дах - шиферний. В кімнатах було по чотири вікна і дерев’яна підлога. Вхід до школи був один, коридор для всіх класів загальний. Школа опалювалася вугіллям. Санвузол на вулиці. Називали школу “червоним будинком”, через колір цегли. У двох кімнатах жили вчителі, решта дві - була класами.

В кінці 50-х в школі відкрили їдальню та з’явилася група подовженого дня. Продукти видавалися радгоспом безкоштовно. Їжу готувала Лесняк Надія Іванівна, прибирала та топила піч - Любов Троїцька. Воду носили зі струмка.

Радгосп виділяв 300 карбованців на годування сиріт та дітей багатодітних родин. За інших платили батьки. Обід складався з борщу чи супу, до чаю - пиріжок чи булочка. Учнів групи подовженого дня годували за 20 копійок на день. Заняття тривали 3-4 години. Вчителем була Марина Іванівна Воропаєва, пізніше - Марія Луківна Брежнева.

В кінці 60-х початку 70-х років старі панські забудови знесли. У 1967 році на місці колишнього цегельного заводу побудували Райавтодор. Також з’явилися клуб та крамниця. Розбудовувалося і саме село. Замість хат мазанок будували цегляні будинки.

У 1975 побудували греблю і знесли решту забудов поміщика Енса. Також звели нові корівники.

З 80-х років село носить офіційну назву - Ілліча.

У 90-х роках в селі добудовують сільраду, прибудову школи, кладуть асфальт, відкривають амбулаторію.

1 - Роженко Юрій Никифорович (1990)

2 - Теріх Василь Петрович (90-ті роки)

3 - Макаренко Володимир Андрійович (2002)

4 - Григоренко Володимир Васильович (2003)

5 - Сбітнєв Андрій Миколайович (2006)

6 - Бондар Ірина Анатоліївна (2010 рік)

У селі працює дитячий садок № 31 «Білосніжка» та Іллінівська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів^[5] відділу освіти Костянтинівської райдержадміністрації^[6].

За даними перепису 2001 року населення села становило 1124 особи, з них 36,74 % зазначили рідною мову українську, 62,37 % — російську та 0,18 % — білоруську^[7].

• Сайт Іллінівської об'єднаної громади [Архівовано 26 вересня 2017 у Wayback Machine.]

Це незавершена стаття з географії Донецької області. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.