Електрокардіографія

Електрокардіографія
Схема розташування електродів у 12 відведеннях
MeSH	D004562
MedlinePlus	003868
[редагувати у Вікіданих]

Електрокардіогрáфія (скорочено ЕКГ)  — метод графічної реєстрації електричних явищ, які виникають у серцевому м'язі під час його діяльності, з поверхні тіла. Криву, яка відображає електричну активність серця, називають електрокардіограмою (ЕКГ). Таким чином, ЕКГ — це запис коливань різниці потенціалів, які виникають у серці під час його збудження.

Електрокардіографія є одним з основних способів дослідження серця і діагностики захворювань серцево-судинної системи. ЕКГ є незамінним у діагностиці порушень ритму і провідності, гіпертрофії, ішемічної хвороби серця. Цей метод дає можливість з великою точністю говорити про локалізацію вогнищевих змін міокарда, їх поширеність, глибину і час появи. ЕКГ дозволяє виявити дистрофічні й склеротичні процеси в міокарді, порушення електролітного обміну, що виникають під впливом різних токсичних речовин. ЕКГ широко використовують для функціонального дослідження серцево-судинної системи. Поєднання електрокардіографічного дослідження з функціональними пробами, допомагає виявити приховану коронарну недостатність, перехідні порушення ритму, проводити диференційний діагноз між функціональними та органічними порушеннями роботи серця.

У XIX сторіччі виявили, завдяки дослідженням у патології, що серце має електричний потенціал та протягом своєї роботи виробляє певну кількість електричної енергії. Перші ЕКГ 1888 року записав французький фізик, лауреат Нобелівської премії з фізики 1908 року Габрієль Ліппман з використанням ртутного капілярного електрометра. Але ця методика не знайшла практичного використання. Нідерландський фізіолог Віллем Ейнтговен в��готовив 1903 року прилад (струнний гальванометр), що дозволило йому реєструвати справжню ЕКГ. Ейнтговен став засновником електрокардіографії, вперше 1906 року застосувавши її для медичної діагностики. Він дав назву зубцям ЕКГ, описав певні порушення в роботі серця. 1924 року йому було присуджено Нобелівську премію з фізіології та медицини з зазначенням «За відкриття техніки електрокардіограми».

На ЕКГ серцевий цикл розподілений на зубці та інтервали, кожен з яких відповідає певній фазі розповсюдження хвилі збудження у міокарді.

• Зубець P відповідає деполяризації передсердь (макс 0,12 сек)

• Інтервал P-Q — поширення деполяризації до атріовентрикулярного вузла (проміжок часу від початку збудження передсердь до початку збудження шлуночків)

• Шлуночковий комплекс QRS (макс 0,10 сек, але у 21 % населення діагностується розширення комплексу до 0,12 сек, яке не вважається патологією) складається з трьох окремих зубців Q, R, S і відбиває розповсюдження збудження тканиною шлуночків.
• Q — перше негативне відхилення від ізоелектричної лінії
• R — перше позитивне відхилення
• S — негативне відхилення після R зубця

• відображає початкову фазу реполяризації міокарда шлуночків (тому різниця потенціалів не виявляється)

• Зубець Т — хвиля реполяризації шлуночків

U хвиля є непостійним складником і може з'являтися у разі електролітних порушень (наприклад, гіпокаліємії)

Відведення ЕКГ — проєкція вектора Ейнтговена (інтегральний електричний вектор серця) на певну вісь.

Розрізняють: стандартні, стандартні посилені, грудні та додаткові відведення.

За наявністю патологічних змін у тому чи іншому відведенні (або у декількох відведеннях) можна зробити висновок.

Крім того, існують ще додаткові грудні відведення (V₇, V₈, V₉), праві грудні відведення та відведення за Слапаком.

• Індекс Макруза
• Фонокардіографія
• Ехокардіографія

• Клінічна електрокардіографія: навч. посібник / Люлька Н. О., Скрипник І. М., Потяженко М. М., Шкляренко В. М., Дубровінська Т. В.; Мін.освіти і науки України, Мін. охорони здоров'я України, ВДНЗУ «УМСА». — Полтава: ТОВ "Фірма «Техсервіс», 2009. — 152 с.

• Основи електрокардіографії: [навч. посіб. для лікарів-слухачів закл. (ф-тів) післядиплом. освіти / Жарінов О. Й. та ін.] ; ред.: О. Й. Жарінов, В. О. Куць ; Нац. мед. акад. післядиплом. освіти ім. П. Л. Шупика. — Вид. 3-тє, перероб. і допов. — Львів: МС, 2017. — 239 с. — ISBN 978-966-8461-68-2
• Основи практичної електрокардіографії (навчальний посібник) / Швед M. I., Гребеник М. В.  — Тернопіль, Укрмедкнига. 2000. — 128 с. ISBN 966-7364-77-1
• Маніпуляції в педіатрії (показання та техніка виконання): навчальний посібник / Ю.В. Марушко, Т.В. Гищак, Ю.І. Тодика. — К. : ВСВ “Медицина”, 2019. - 144 с. ISBN 978-617-505-655-4 (С,45-54)
• Кол.авторів (2004). Амбулаторне моніторування ЕКГ (PDF). Київ: Медицина світу. Процитовано 13 березня 2023.

• Електрокардіографія для лікарів загальної практики [Архівовано 4 березня 2016 у Wayback Machine.] — Клінічні випадки у журналі «Медицина світу».
• Електрокардіографія // Універсальний словник-енциклопедія. — 4-те вид. — К. : Тека, 2006.
• Електрокардіографія [Архівовано 9 березня 2016 у Wayback Machine.]
• Електрокардіографія [Архівовано 21 лютого 2016 у Wayback Machine.]
• Електрокардіографія [Архівовано 9 березня 2016 у Wayback Machine.]

Це незавершена стаття з кардіології. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.