Феррарі (команда Формули-1)

Ferrari

Повна назва	Scuderia Ferrari
База	Маранелло, Модена, Італія
Керівник(и)	Фредерік Вассер Лоран Мекіс (Гоночний директор)
Технічний директор	Енріко Карділе (Керівник відділу шасі) Енріко Гуальтієрі (Керівник відділу двигунів) Девід Санчез (Концепція болідів) Фабіо Монтекі (Проектування шасі) Енріко Ракка (Керівник поставок та виробницива)
Засновник(и)	Енцо Феррарі
Статистика виступів у Формулі-1
Дебют	Гран-прі Монако 1950
Остання гонка	Гран-прі Абу-Дабі 2024
Гран-прі	1054 (1051 старт)
Кубки конструкторів	16 (1961, 1964, 1975, 1976, 1977, 1979, 1982, 1983, 1999, 2000, 2001, 2002, 2003, 2004, 2007, 2008)
Чемпіони світу	15 (1952, 1953, 1956, 1958, 1961, 1964, 1975, 1977, 1979, 2000, 2001, 2002, 2003, 2004, 2007)
Перемоги	241
Подіуми	793
Очки	1054
Поули	242
Найшвидші кола	258
Місце в 2022	2 (554 очки)

Скудерія Феррарі (італ. Scuderia Ferrari) — італійська команда, яка являє собою підрозділ автомобільної компанії Феррарі (італ. Gestione Sportiva), що займається автомобільними перегонами. Хоча цей підрозділ продовжує займатися перегоновою діяльністю численних клієнтів Феррарі і приватних команд, його основні зусилля та фінансові ресурси зосереджені на ком��нді Формули-1, Scuderia Ferrari Mission Winnow.

Команда є учасником чемпіонату Формули-1 з 1950 року. Досі вона є найстарішою і найуспішнішою командою в чемпіонаті. Численних італійських вболівальників команди часто називають «тіфозі» (італ. tifosi). Scuderia Ferrari перекладається з італійської як «Конюшня Феррарі», скудеріями також іноді називають і інші команди Формули-1.

У день своєї першої перемоги (17 червня 1923 року — «Circuito di Savio», або «Кільце Савіо»), увечері, коли Феррарі готувався відплисти додому в Модену, його несподівано представили графу Енріко Баракка — батькові знаменитого аса Першої Світової війни, у чиїй ескадрильї служив брат Феррарі — Діно.

«Після того як знайомство відбулося, — писав Феррарі, — відбувалися й інші зустрічі з сімейством Баракки. У цьому домі я познайомився з матір'ю льотчика — графинею Паоліною. Одного разу вона мені сказала: „Феррарі, продемонструйте на своїй машині гарцюючого коня, який був намальований на борту літака мого сина. Його емблема принесе вам удачу“. У мене досі зберігається фотографія льотчика, де на звороті є свого роду дарча: його батьки написали, що передають емблему сина мені. Кінь залишився у первинному варіанті — чорним, — я лише додав жовтий фон, оскільки жовтий колір — це колір Модени».

Однак дехто вважає, що чорний кінь — це зовсім не особистий знак Баракки, а знак всієї ескадрильї 912, а отже, батьки пілота передати цей знак Феррарі не могли. Інші заявляють, що чорний гарцюючий кінь є гербом міста Штутґард, який Баракка вирізав із полотна, яке обтягувало фюзеляж збитого ним німецького літака, і наліпив на борт свого аероплана — такого роду пам'ятними сувенірами обзаводилися пілоти обох воюючих сторін. Цікавий той факт, що Баракка і справді збив німецького Albatros'а, пілот якого був родом зі Штутґарта.

Сам Феррарі до 1932 року цю емблему з конем не використовував, що свого часу давало привід засумніватися в правдивості історії про розмову з графинею, але вся справа була в тому, що до 1930 року в нього не було своєї команди, а отже, ця емблема не могла тоді знайти практичного застосування.

Зображення гарцюючого жеребця на жовтому геральдичному щиті було нанесено на бічні площини кабіни Ferrari вперше в 1952 році з подачі тодішнього спортивного менеджера «Скудерії» Нелло Уґоліно — до того року символ розміщували тільки на капоті.

Команда Феррарі заснована Енцо Феррарі в 1929 році як спонсор для гонщиків-любителів у різних перегонах, хоча сам Феррарі брав участь у перегонах на машинах Фіат і до цієї дати. Ідея виникла 16 листопада за вечерею в Болоньї, де Феррарі звернувся за фінансовою допомогою до Ауґусто і Альфредо Каніато, спадкоємців текстильного виробництва, і заможного гонщика-любителя Маріо Тадіні. Потім він зібрав команду, яка на своєму піку включала більше сорока пілотів, більшість з них виступали на машинах «Альфа Ромео». Сам Енцо продовжував брати участь у перегонах до народження першого сина Діно в 1932 році.

Феррарі керував багатьма досвідченими пілотами (особливо Таціо Нуволарі, Джузеппе Кампарі, Акіл Варці та Луї Шірон) і декількома талановитими новачками (такими як Тандіні, Гай Молл, Карло Пінтакудо і Антоніо Брівіо) зі своєї штаб-квартири в Модені до 1938 року, коли він став керуючим гоночним підрозділом компанії Альфа Ромео — Alfa Corse. В 1939 році він пішов з Альфа Ромео, дізнавшись про намір компанії викупити його частку і поглинути команду. Його компанія стала називатися Auto Avio Costruzioni Ferrari, вона виробляла верстати в очікуванні закінчення чотирирічного заборони на участь у змаганнях після виходу з Альфи.

Незважаючи на угоду з Альфа Ромео, Феррарі негайно почав розробку власного гоночного автомобіля — Ferrari Tipo 815 з восьмициліндровим двигуном об'ємом 1,5 літра. Tipo 815, розроблені Альберто Массіміно, стали першими справжніми машинами Феррарі, але після того, як у 1940 році Альберто Аскарі і маркіз Лотарія Рангоні Макіавеллі ді Модена брали участь на них у «Міллє Мілья», Друга світова війна тимчасово призупинила перегони, і Tipo 815 більше не брали участі у змаганнях. Феррарі продовжував виробляти верстати, в 1943 він переніс штаб-квартиру в Маранелло, де вона зазнала бомбардування в 1944 році.

Правила для Світового Чемпіонату Гран-прі були розроблені ще до війни, але знадобилося кілька років, щоб він почав діяти. У цей час Феррарі відновив свої роботи в Маранелло і створив Ferrari Tipo 125 з 12-циліндровим 1.5-літровим двигуном, який брав участь у кількох Гран-прі, що не входили до чемпіонату.

Феррарі дебютувала в Формулі-1 на Гран-прі Монако 1950 з новою версією Tipo 125 з наддувом і двома досвідченими і дуже успішними гонщиками Альберто Аскарі та Луїджі Віллорезі. У сезоні 1950 домінувала команда Alfa Romeo, вигравши всі одинадцять Гран-прі, але Феррарі вдалося перервати їхню переможну ходу у 1951 році, коли Хосе Фройлан Ґонзалес посів перше місце на Гран-прі Великої Британії. В 1951 році команда Феррарі також виграла «Міллє Мілья», але була залучена в тривалий судовий розгляд, коли Аскарі розбився об бар'єр, при цьому загинув місцевий лікар.

Після сезону 1951 року команда «Альфа Ромео» залишила Формулу-1, після чого збентежене керівництво прийняло правила Формули-2 у зв'язку з браком учасників. Феррарі із задоволенням продовжив роботу над Феррарі-500, яка в 1952 продовжувала вигравати майже кожні перегони, в яких брала участь, під керуванням Аскарі, Джузеппе Фаріни та П'єро Таруффі; Аскарі став чемпіоном світу, вигравши шість гонок поспіль. В 1953-ому Аскарі виграв тільки п'ять гонок, але все одно одержав ще один титул; в кінці сезону Феррарі вперше обійшов Хуан Мануель Фанхіо на Мазераті.

В 1954 році відбувся перехід на нові двигуни об'ємом 2,5 літра; нова машина Феррарі, Tipo 625, не могла змагатися з Мазераті Фанхіо. Феррарі перемогли тільки двічі — Ґонзалес на Гран-прі Великої Британії та Майк Хоторн на Формула-1 — Гран-прі Іспанії. В 1955 Фанхіо перейшов в команду Mercedes-Benz, але Феррарі все одно змогла завоювати лише одну перемогу: Моріс Трентіньян виграв Гран-прі Іспанії. Пізніше, в 1955 році команда Феррарі викупила шасі D50 збанкрутілої команди Lancia. Фанхіо, Пітер Коллінз та Євдженіо Кастеллотті успішно виступали на ньому в 1956: Коллінз виграв два змагання, Фанхіо виграв три і став чемпіоном.

В 1957 Фанхіо повернувся в Мазераті, і Феррарі, що все ще використовувала застарілі шасі Lancia, не вдалося виграти жодних перегонів. До Кастеллотті приєдналися пілоти Луїджі Муссо і маркіз де Портаго; Кастелотті загинув під час тестів, а Портаго врізався в натовп на Мілле Мілья, при цьому загинув він, його напарник і 10 глядачів, а команда була звинувачена у ненавмисному вбивстві.

Для сезону 1958 Карло Кіті розробив повністю нову машину — Ferrari 246 Dino, названу на честь померлого сина Енцо Феррарі. У команді залишилися пілоти Коллінз, Хоторн і Муссо, проте Муссо розбився на Гран-прі Франції 1958 року, а Коллінз загинув на Гран-прі Німеччини того ж року. Хоторн виграв чемпіонат і оголосив про свій відхід, а через місяць загинув у автокатастрофі.

Феррарі найняв п'ять нових пілотів: Тоні Брукса, Жана Бера, Філа Гілла, Дена Ґерні та Кліфа Еллісона. Члени команди погано ладнали один з одним, Бера був звільнений після того, як ударив менеджера команди Ромоло Тавоні. Брукс залишався конкурентоспроможним до кінця сезону, але все-таки поступився перемогою в чемпіонаті Джеку Бребему.

Сезон 1960 року пройшов трохи краще, ніж у 1959. У команді залишилися Гілл, Еллісон і Вольфґанґ фон Тріпс, а також приєдналися Віллі Мерес і Річі Ґінтер, який керував першою машиною Феррарі із заднім розташуванням двигуна. Еллісон був кілька разів травмований на тестах, а команда не виграла жодного змагання. Однак, Феррарі під управлінням Пола Фрера (Paul Frere) та Олів'є Жандеб'є (Olivier Gendebien) виграла «24 години Ле-Мана».

У сезоні 1961 (коли було ухвалено нове обмеження обсягу двигуна — 1500 см³) у команді залишилися Гілл, фон Тріпс і Ґінтер, і була представлена ще одна машина, розроблена Кіті, — Ferrari 156, в основі якої лежала конструкція автомобіля, що домінував у Формулі-2 в 1960 році. За чемпіонський титул боролися два пілоти Ferrari — Гілл і фон Тріпс. У середині сезону до команди приєднався Джанкарло Баґетті, він став першим гонщиком, який виграв свій дебютний заїзд (Гран-прі Франції 1961). Проте, в кінці сезону фон Тріпс загинув в аварії на Гран-прі Італії разом з дюжиною глядачів. Чемпіонат виграв Гілл. Олів'є Жандеб'є та Гілл також виграли ще один Ле Ман для Ferrari.

У кінці сезону 1961 команду у формі «демонстративного виходу» залишають розробник шасі Карло Кіті і менеджер команди Ромоло Тавоні з метою створення власної команди (ATS). Феррарі призначив Мауро Форґієрі гоночним директором, а Євдженіо Драґоні — менеджером команди.

В сезоні 1962 за команду виступали Гілл і Баґетті разом з новачками Рікардо Родріґесом та Лоренцо Бандіні. У той час як Форґієрі працював над новим шасі, команда продовжувала використовувати машини 1961 року і не виграла жодного змагання. Проте Ferrari продовжувала домінувати на Ле Мані, команда, що так само складалася з Гілла і Жандеб'є, виграла чергові перегони.

В сезоні 1963 Ferrari представила більш легке шасі Ferrari 156, на якому виступали Бандіні, Джон Сертіс, Віллі Моресс і Людовіко Скарфіотті. Сертіс виграв Гран-прі Німеччини, на якому Моресс потрапив у важку аварію, після якої не зміг повернутися до перегонів. Незважаючи на невдачі у Формулі-1, команда в складі Бандіні і Скарфіотті продовжила виграшну серію на Ле Мані.

Нова 158-та модель була закінчена в кінці 1963 і стала конкурентоспроможною в сезоні 1964, будучи оснащеною восьмициліндровим двигуном, розробленим Анджело Беллі. До Сертіса і Бандіні приєднався молодий мексиканець Педро Родріґес, брат загиблого в 1962 Рікардо. Сертіс виграв два перегони, а Бандіні одну; Феррарі були повільніші, ніж Lotus Джима Кларка, зате набагато перевершували їх у надійності, що дало можливість Сертісу виграти чемпіонат, а Бандіні зайняти четверте місце. Скудерія Феррарі виграла п'ятий Ле Ман поспіль, цього разу за допомогою Жана Ґіше та Ніно Ваккарелла.

Сезон 1965 був останнім сезоном 1,5-літрової формули, так що в Феррарі вирішили використати той же восьмициліндровий двигун, що і в минулому році, разом з новим 12-циліндровим, який був представлений в кінці сезону 1964 року. Вони не виграли жодних перегонів, оскільки тепер на трасі домінував Кларк на вже набагато надійнішому «Лотусі». Сертіс і Бандіні залишилися основними гонщиками команди, в деяких змаганнях також брали участь Родріґес, Ваккарелла і Боб Бондуран. У складі приватної команди NART Йоген Ріндт і Мастен Ґреґорі виграли «24 години Ле-Мана». Це була шоста поспіль перемога Феррарі на цій гонці, але, на жаль, остання.

В сезоні 1966 з новими правилами на Ferrari 312 Сертіса була встановлена 3-х літрова версія двигуна V12 3.3 літра, який раніше використовувався в серії Ferrari P. Бандіні на початку сезону бере участь в Тасманійській серії. Сертіс виграє Гран-прі Бельгії, але після сварки з менеджером Євдженіо Драґоні залишає команду; його замінює Майк Паркс. Скарфіотті також виграє одні перегони, Гран-прі Італії в Монці, використовуючи покращений 36-ти клапанний двигун.

В сезоні 1967 команда звільнила Драґоні і замінила його на Франко Ліні; Кріс Еймон став партнером Бандіні, керуючи чимось на зразок покращеної версії боліда 1966 року. На Гран-прі Монако Бандіні розбився і отримав важкі пошкодження, опинившись у пастці під своєю палаючою машиною; через кілька днів він помер від отриманих травм. У Феррарі залишилися Майк Паркс і Скарфіотті, але через кілька тижнів Паркс потрапляє в аварію на Гран-прі Бельгії, яка змушує його закінчити кар'єру, а Скарфіотті, будучи свідком його аварії, тимчасово залишає автоперегони.

Сезон 1968 складався краще; Жакі Ікс здобув перемогу у Франції і кілька хороших позицій і мав непогані шанси в чемпіонаті поки не потрапив в аварію на кваліфікації в Канаді, Еймон лідирував в декількох перегонах але не виграв жодної. В кінці сезону команду покидає менеджер Франко Ліні, а Жакі Ікс йде у Brabham. Влітку 1968 Феррарі підготував угоду з продажу виробництва дорожніх автомобілів компанії Фіат; угода відбулася на початку 1969, після чого 50 % відсотків бізнесу залишилося під контролем самого Феррарі.

Протягом сезону 1969 Енцо Феррарі почав вкладати нещодавно отримані кошти у відродження команди. Хоча команда, що реструктуризувалася, і змагалася в чемпіонаті, це був втрачений сезон. Еймон продовжував керувати старим болідом, а Педро Родріґес замінив Ікса. В кінці року Еймон залишив команду.

У 1970-му році Жакі Ікс повернувся в команду, виграв гран-прі Австрії, Канади та Мексики і зайняв друге місце в чемпіонаті.

Після трьох невдалих років Феррарі підписує контракт з Нікі Лауда в 1974 і приймає важливе рішення відмовитися від участі в перегонах спорткарів і зосередитися на Формулі-1. Проте, проблеми з надійністю шасі 312B3 перешкодили завоювати перемогу в тому році.

Нова Ferrari 312T, повністю розроблена за участю Нікі Лауда, була представлена в 1975 році і повернула команду на шлях до перемог, Нікі виграє чемпіонат, а Ferrari — кубок конструкторів.

Останній рік XX століття ознаменувався трохи відновленим складом команди Феррарі — до остаточно відновленого від травми Міхаеля Шумахера, замість Едді Ірвайна, що перейшов у команду Ягуар, приєднався Рубенс Баррікелло. Початок Сезону 2000 залишилося за Шумахером, який виграв три перші заїзди сезону, але після перемоги на Гран-прі Канади в результатах Міхаеля відбувся спад. У середині сезону на перші ролі вийшли діючий чемпіон світу Міка Хаккінен з Макларену і його напарник Девід Култгард. Перемігши в Гран-прі Угорщини Хаккінен вийшов у лідери Чемпіонату, а вигравши наступний Гран-прі Бельгії на трасі Спа-Франкошам, в блискучому стилі випередивши попереднього лідера Шумахера, збільшив відрив у особистому заліку до 6 очок. Міхаель взяв реванш, перемігши на Гран-прі Італії в Монці, тим самим скоротивши розрив в особистому заліку до 2 очок і зрівнявшись за кількістю перемог з Айртоном Сенною. Наступні перегони Гран-прі США, що проходила вперше на автодромі Індіанаполіс Мотор Спідвей виявила технічну перевагу Феррарі. Шумахер виграв перегони, а Хаккінен зійшов з технічних причин. Перед передостаннім етапом, що проходив на японській Судзукі, Шумахер лідирував в чемпіонаті з відривом у 8 очок. Перемігши в Японії Міхаель Шумахер виграв Чемпіонат світу на Феррарі вперше за 21 рік. Останні перегони сезону 2000 року, що проходила на трасі Сепанґ в Малайзії була виграна пілотами Феррарі, і дозволила команді завоювати Кубок Конструкторів другий рік поспіль і вперше з 1983 року.

Сезон 2001 року став першим для цілого ряду пілотів, в майбутньому стали «обличчям» Формули-1. У королеві автоспорту дебютували Кімі Райкконен, Хуан-Пабло Монтойя та Фернандо Алонсо. Першим про себе заявив колумбієць Монтойя, нав'язати боротьбу самому Міхаелю Шумахеру вже на 3 етапі сезону Гран-прі Бразилії, і лише круговий Йос Ферстаппен, який вибив Монтойю з траси, не дав очевидцям гоночної баталії побачити локальну перемогу феноменального колумбійця над діючим чемпіоном. У цілому сезон пройшов під знаком тотальної переваги Шумахера і лише іноді лідеру нав'язували боротьбу молодший брат Ральф Шумахер, який виступав за Вільямс, і пілот Макларену Девід Култхард. Спокійний хід сезону порушило лише Гран-прі Австрії, в ході якого на останньому колі пілот Феррарі Рубенс Баррікелло за наказом із боксів пропустив вперед, на друге місце Шумахера, що викликало обурення автоспортивної громадськості, і Гран-прі Італії, де нарешті отримав, усіма очікувану, першу перемогу Монтойя. Шумахер оформив свій 4 титул, перемігши на Гран-прі Угорщини, аж за 5 Гран-прі до кінця сезону, а на наступному за Угорщиною Гран-прі Бельгії здобув 52 перемогу, і обігнавши Алена Проста, став абсолютним рекордсменом Формули-1 за цим показником.

Наступний 2002 пройшов під повною і беззастережною перевагою команди Феррарі. Пілоти Міхаель Шумахер та Рубенс Баррікелло виграли 15 гонок з 17, а Шумахер фінішував у всіх гран-прі сезону на подіумі. Велика частина Гран-прі пройшла одноманітно і лише виділилися Гран-прі Малайзії, де на двох верхніх щаблях п'єдесталу стояли пілоти Вільямсу Ральф Шумахер та Хуан-Пабло Монтойя, Гран-прі Австрії, де за сценарієм 2001 Баррікелло пропустив впере�� Шумахера на останньому колі, і Гран-прі США, на фініші якого переможця Баррікелло і другого призера Шумахера-старшого розділило всього 0,011 сек. що є одним з найщільніших фінішів в історії Формули-1. Міхаель Шумахер став чемпіоном, вигравши Гран-прі Франції, за 6 етапів до закінчення сезону, і ставши 5-кратним чемпіоном порівнявся за цим показником з Хуаном-Мануелем Фанхіо .

На відміну від попередніх років «царювання», в 2003 році намітився спад у результатах команди, викликаний падінням мотивації, і різким технологічним зростанням у стані суперників Скудерії. Так само одним з головних подій сезону стало введення нової системи нарахування очок, за якою очки отримували 8 пілотів, що фінішували першими (10-8-6-5-4-3-2-1), а не 6 як було раніше. У результаті на початку сезону на перші ролі вийшли пілоти Макларену Девід Култхард та Кімі Райкконен, які здобули перемоги у двох дебютних перегонах. Треті перегони сезону Гран-прі Бразилії, яка проходила під проливним дощем, закінчилася достроково внаслідок серйозної аварії Фернандо Алонсо, що врізався в припаркований на узбіччі болід. Змагання зупинили, а переможцем спочатку оголошено Кімі Райкконена, але після детального розгляду, результати перегонів були переглянуті і перемогу присудили Джанкарло Фізікеллі з команди-аутсайдера Джордан. Наступні 3 Гран-прі сезону в Імолі, Барселоні та Австрії виграв Шумахер. В Монако перемогу отримав Монтойя на Вільямсі, що став поряд з Райкконеном одним з головних суперників Шумахера в боротьбі за титул чемпіона. В Канаді перемогу знов отримав Міхаель, але після настав спад в результатах і лідер Феррарі лише раз на наступних 5 перегонах піднявся на подіум. Середина сезону ознаменувався виходом на перші ролі Ральфа Шумахера, який здобув дві поспіль перемоги на Нюрбурґрінзі і Ман'ї-Курі, і другого пілота Феррарі Рубенса Баррікелло, що в блискучому стилі виграв Гран-прі Великої Британії. На Гран-прі Угорщини першу перемогу у своїй кар'єрі здобув Алонсо, ставши наймолодшим переможцем Гран-прі в історії, а Шумахер (72), Монтойя (71) та Райкконен (70) практично зрівнялися за очками. Наступне Гран-прі Італії виграв Шумахер, лідирував майже від старту і до фінішу, лише на коло поступившись лідерством, і тим самим зміцнивши лідерство в чемпіонаті. Гран-прі США, що проходило на Індіанаполіс Спідвей в дощ, підтвердило перевагу на мокрій трасі шин Бріджстоун і команди Феррарі над клієнтами Мішлен, в тому числі Макларену та Вільямсу. Міхаель перемогою в США, як і в 2000 році, практично гарантував собі титул. Фінальне Гран-прі сезону, що проходило традиційно в Японії, виграв Рубенс Баррікелло, а Шумахер фінішував на восьмому місці, що гарантувало йому рекордний в історії шостий чемпіонський титул. Кубок Конструкторів в 5 раз поспіль виграла Скудерія Феррарі.

В якості конструктора Ferrari досягли наступного:

• Відсоток перемог у чемпіонатах конструкторів: 25%
• Відсоток перемог у чемпіонатах водіїв: 20,8%
• Відсоток виграшу: 23.1%

Ferrari досягла неперевершених успіхів у Формулі-1 і має багато значних рекордів, включаючи:

Ferrari також є найуспішнішим виробником двигунів Формули-1, здобувши 241 перемогу (отримавши єдину перемогу не з болідом Ferrari - з Scuderia Toro Rosso на Гран-прі Італії 2008 року, а також одну перемогу з приватною особою на боліді Ferrari на Гран-прі Франції 1961 року).

• Альберто Аскарі (1952, 1953)
• Хуан-Мануель Фанхіо (1956)
• Майк Хоторн (1958)
• Філ Гілл (1961)
• Джон Сертіс (1964)
• Нікі Лауда (1975, 1977)
• Джоді Шектер (1979)
• Міхаель Шумахер (2000, 2001, 2002, 2003, 2004)
• Кімі Ряйкконен (2007)

Титульним спонсором команди з 1997 року є сигаретний бренд Marlboro тютюнової компанії Philip Morris. З 2007 року Скудерія Феррарі — єдина команда Формули-1, що мала як спонсора тютюнову компанію. У 2007 році емблеми Marlboro були зображені на болідах лише в трьох перегонах: Гран-прі Бахрейна, Гран-прі Монако та Гран-прі Китаю. З 2008 року тютюнової реклами в явному вигляді не було на жодному етапі. Крім того, команду Феррарі на Гран-прі Іспанії 2010 зобов'язали прибрати з кожуха моторного відсіку штрих-код, який замінював рекламу Marlboro під приводом присутності реклами тютюнової продукції.

З 2005 року були поєднані два найвідоміших моторних будинки Італії — Ducati та Ferrari: з 1990 року кольори і символи Marlboro були домінуючими в дизайні болідів Формули-1 Ferrari, а з 2005 року і прототипів Ducati Desmosedici команди «Ducati Corse» — це червона основа з білими лініями і написами (а перед тим — і пряме розміщення логотипів) і лого, закамуфльовані під штрих-коди, і багато іншого. Угода закінчилась у 2013 році.^[1]

• Marlboro (Philip Morris)
• Shell
• Santander
• Acer
• AMD
• Bridgestone
• Etihad Airways
• FIAT
• Mubadala
• Brembo
• IVECO
• Лабораторія Касперського^[2]

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Scuderia Ferrari

• Офіційний сайт компанії і команди Ferrari (італ.)(англ.)

Це незавершена стаття про Формулу-1. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.