Тимошенко Семен Костянтинович

Народився в українській родині в селі Орман (тепер — с. Фурманівка, Ізмаїльський район, Одеська область, Україна). Закінчив сільську школу (4 класи).^[2]

Батько — Костянтин (Кость) Гаврилович Тимошенко^[3], мати — Параска Адарма (Тимошенко)^[4] — українські селяни з Бессарабії. Був сімнадцятою молодшою дитиною в родині.

З грудня 1914 року — у російській армії, закінчив полкову кулеметну школу. З 1915 року брав участь у Першій світовій війні, був кулеметником на Південно-Західному і Західному фронтах. Був нагороджений Георгіївськими хрестами трьох ступенів.

Під час сутички Семен вбив офіцера. За іншими даними, офіцера, який постійно знущався над солдатами, до смерті забила група кулеметників. Щоби врятувати рядового від розстрілу, Тимошенко взяв провину на себе, сподіваючись на те, що його як зразкового унтер-офіцера і георгіївського кавалера, покарають не надто суворо. Проте військово-польовий суд обійшовся з Тимошенком суворо: його позбавили всіх нагород, військового звання і засудили до чотирьох років каторги з подальшим засланням до Сибіру. У березні 1917 році Тимошенко вийшов на свободу за амністією всім політичним в'язням, оголошеною Тимчасовим урядом.

У квітні 1918 року вступив до Червоної армії. Під час Громадянської війни брав участь у обороні Царицина (тут познайомився зі Сталіним) був командиром ескадрону, 1-м кінногвардійського кримського кавалерійського полку, кавалерійської бригади, з жовтня 1919 року — кавалерійської дивізії. Був п'ять разів поранений. Кавалерійська дивізія Семена Тимошенко брала участь у боях під Воронежем, Касторною, Ростовом, Житомиром і Бродами, переслідувала білих на Південному фронті. Взимку 1921 року його дивізія розгромила військо Нестора Махна під Гуляйполем.

За мужність і героїзм під час Громадянської війни нагороджений трьома орденами Червоного Прапора і Почесною революційною зброєю.

У 1922 році закінчив Вищі військово-академічні курси, у 1930 році — курси командування при Військово-політичній академії.

Із серпня 1933 року — заступник командувача військ Білоруського, у 1935—1937 роках командував Харківським військовим округом. У червні 1937 року призначений командувачем військ Північно-Кавказького, а з вересня 1937 року — Харківського військових округів. 3 лютого 1938 року — командувач Київського особливого воєнного округу.

26 червня 1938 року обраний депутатом Верховної Ради УРСР 1-го скликання від Могилів-Подільської виборчої округи № 39 Вінницької області. Член Президії Верховної Ради УРСР 1-го скликання.

У вересні 1939 року очолював Український фронт під час вторгнення до Польщі, в результаті якого території Галичини, Волині та Західної Білорусі були приєднані до СРСР.

Взимку 1939 року почалася радянсько-фінська війна. Погано підготовлені й оснащені частини Червоної армії, під командуванням маршала Ворошилова, зазнали величезних втрат у ході бойових операцій. Хід військових дій вдалося переломити лише тоді, коли операцію очолив Семен Тимошенко. З 7 січня 1940 року він командував Північно-Західним фронтом, війська якого здійснили прорив «лінії Маннергейма».

21 березня 1940 року за зразкове виконання завдань командування і проявлені при цьому відвагу і геройство командармові 1-го рангу Семенові Тимошенку присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка». 7 травня 1940 року він отримав звання Маршала Радянського Союзу, і на посаді Народного комісара оборони СРСР (до 19.7.1941), провів велику роботу з поліпшення підготовки військ, їх реорганізації, технічного переоснащення.

28 червня — 2 липня 1940 року, після заняття військами Південного фронту (командувач Г. К. Жуков) Бесарабії, Семен Тимошенко вперше з 1914 року побував на своїй малій батьківщині — с. Орман (радянське Фурманівка) в українській Бесарабії, звідки вирушив на фронт Першої світової юнаком. М. С. Хрущов розповідав, що в рідній Фурманівці маршал чекала тепла зустріч, влаштована односельчанами. Йому довелося виступити на імпровізованому мітингу прямо з селянського возу. Залишок дня і всю ніч Тимошенко провів у спілкуванні з численними родичами.^[5]

На початку Німецько-радянської війни 2 липня 1941 року призначений командувачем Західного фронту. Безпосередньо керував військами під час оборони Вітебська, Донбасу і Харкова. Під час Смоленської битви його війська зазнали важких втрат, але проявили героїзм і не дозволили німцям продовжити наступ на московському напрямку. 13 вересня 1941 року призначений головнокомандувачем військами Південно-Західного фронту, які зазнали поразки в битві під Києвом. З іншого боку відволікання 2-ї танкової групи вермахту з центрального напрямку на південь сповільнило просування групи армій «Центр» і дозволило радянському командуванню підготуватися до оборони Москви.

У листопаді — грудні 1941 року успішно провів контрнаступ під Ростовом-на-Дону, здобув перемогу в Єлецькій операції. Ростовська операція (1941) була однією з перших успішних наступальних операцій Червоної Армії у війні, поряд з Єльнінскою операцією і битвою за Москву. У травні 1942 року керував Харківською операцією, під час якої його війська були оточені і зазнали поразки. Командуючи Сталінградським фронтом Тимошенко зупинив противника і не допустив його виходу до Волги (липень — вересень 1942 року).

З жовтня 1942 року командував військами Північно-Західного фронту. На цій посаді провів Дем'янську і Староруську наступальні операції. Наступ закінчився провалом із великими втратами. 13 березня Маршал Тимошенко був знятий з посади командувача Північно-Західним фронтом. Існує думка, що через провал наступальних операцій (Операція «Полярна Зірка») Маршалу Тимошенко більше не довіряли командування фронтами.

З березня 1943 року й до кінця війни був представником Ставки Верховного головнокомандування, брав участь у розробці та проведенні Новоросійської десантної операції, здійснював координацію Північно-Кавказького фронту, Чорноморського флоту і Азовської військової флотилії, у результаті якої були звільнені порт та місто Новоросійськ, Тамань і Таманський півострів. Також успішно в серпні 1944 р. провів Яссько-Кишинівської операцію, у результаті якої були знищені німецько-румунські війська, визволені території Молдови та Румунії.

Після звільнення Кишинева 25 серпня Семен Костянтинович телеграфував Й. В. Сталіну: "Перша основна задача, поставлена ​​Вами 2-му і 3-му Українським фронтах, виконана. Німецько-румунські війська розбиті, їх залишки в безладді біжать за річку Сірет. Головна німецьке кишинівське угруповання оточено і знищується. Спостерігаючи майстерне керівництво військами в широкому масштабі з боку Малиновського і Толбухіна, вважаю своїм обов'язком просити … про присвоєння військового звання «Маршал Радянського Союзу» генералам армії Малиновському і Толбухіну ". Незабаром це прохання Тимошенко було задоволено. Тоді ж Тимошенко побував у рідному селі вперше з літа 1940 р.^[5]

Пізніше, С. К. Тимошенко координував дії фронтів в Угорщині та Австрії. У ніч на 16 вересня 1944 року він отримав розпорядження Ставки ВГК приступити до координації дій 2-го і 4-го Українських фронтів в ході боїв за південну Угорщину^[5] і, пізніше, взяття Будапешта. З липня 1941 по лютий 1945 рр. — член Ставки Верховного Головнокомандування.

За успішне проведення військових операцій і координацію дій фронтів Семен Тимошенко був нагороджений орденом «Перемога» (4 червня 1945 року).^[6]

У післявоєнний час командував військами Барановичського (1945—1946), Південно-Уральського (1946—1949) і Білоруського військових округів (1949—1960). У 1961—1970 роках — голова Ради комітету ветеранів війни.

Другою медаллю «Золота Зірка» маршал Радянського Союзу Тимошенко був нагороджений 18 лютого 1965 року за заслуги перед Батьківщиною і Збройними Силами СРСР, у день свого 70-річчя.

Помер 31 березня 1970 року. Похований у Москві.

Ігор Роздобудько – історик, перекладач

}

У липні 1941 року, обговорюючи зі Сталіним дії Західного фронту в боях за Смоленськ, Георгій Жуков дав високу оцінку військовим здібностям Тимошенка:

Перша дружина — Катерина Святославівна Леонова.

Донька — Катерина (1923—1988)

Онучка — Світлана (1947—1990). Онук — Василь (1949—1972)

Друга дружина — Анастасія Михайлівна Жуковська (1908—1962)

Донька — Ольга (1927—2002)

Син — Костянтин (1930—2004)

Онуки — Семен (пом. 1974) та Василь.

Відомо, що Тимошенко, крім російської та рідної української, непогано знав молдовський діалект румунської мови^[7], оскільки більшість населення його рідного села — молдовани.

• Георгіївський хрест 2-го ступеня
• Георгіївський хрест 3-го ступеня
• Георгіївський хрест 4-го ступеня

• Двічі Герой Радянського Союзу (21 березня 1940, 18 лютого 1965)
• Вищий радянський військовий орден «Перемога» (4 червня 1945)
• 5 орденів Леніна (22.02.1938, 21.03.1940, 21.02.1945, 18.02.1965, 18.02.1970)
• Орден Жовтневої Революції (22.02.1968)
• 5 орденів Червоного Прапора (25.07.1920, 11.05.1921, 22.02.1930, 3.11.1944, 6.11.1947)
• 3 ордена Суворова 1 ступеня (9.10.1943, 12.09.1944, 27.04.1945)
• Почесна революційна зброя (28.11.1920)
• Почесна іменна шашка із золотим зображенням Державного герба СРСР (22.02.1968)
• Медаль «За оборону Ленінграда»
• Медаль «За оборону Сталінграда»
• Медаль «За оборону Києва»
• Медаль «За оборону Кавказу»
• Медаль «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»
• Медаль «20 років перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»
• Медаль «За перемогу над Японією»
• Медаль «За взяття Будапешта»
• Медаль «За взяття Відня»
• Медаль «За визволення Белграда»
• Медаль «XX років Робітничо-Селянській Червоній Армії»
• Медаль «30 років Радянській Армії та Флоту»
• Медаль «40 років Збройних Сил СРСР»
• Медаль «50 років Збройних Сил СРСР»
• Медаль «В пам'ять 800-річчя Москви»
• Медаль «В пам'ять 250-річчя Ленінграда»

• Орден Тудора Владимиреску 1-го ступеня (СРР);
• Орден Білого лева «За перемогу» 1-го ступеня (ЧССР)
• Золотий орден Партизанскої Зірки (СФРЮ);
• Медаль «30 років Халхин-Гольської Перемоги» (МНР).

• Бронзове погруддя на батьківщині, у с. Фурманівка на Одещині.
• Меморіальна дошка на будинку штабу Білоруського військового округу.
• Вулиці в Санкт-Петербурзі, Воронежі, Києві, Ізмаїлі, Мінську, Ростові-на-Дону, Москві (на будинках № 4 та № 40 були встановлені меморіальні дошки. У даний час дошка встановлена ​​на будинку № 46).
• Його ім'я присвоєно протичовновому кораблю.
• Військова академія військ радіаційного, хімічного і біологічного захисту та інженерних військ імені Маршала Радянського Союзу С. К. Тимошенко.
• У СРСР і Киргизстані випущені поштові марки, присвячені Тимошенку.

•  
  Погруддя у Фурманівці
•  
  Поштова марка СРСР, 1980
•  
  Поштова марка Киргизстану, 2005

• Тимошенко Семен Константинович
• Тимошенко Семён Константинович — Маршал Советского Союза [Архівовано 31 серпня 2009 у Wayback Machine.]
• Тимошенко Семен Константинович [Архівовано 11 квітня 2009 у Wayback Machine.]
• Тимошенко Семен Константинович [Архівовано 4 березня 2016 у Wayback Machine.]

• Португальский Р. М., Доманк А. С., Коваленко А. П. Маршал С. К. Тимошенко. [Архівовано 14 липня 2014 у Wayback Machine.] — М. : Издательство МОФ «Победа − 1945 год», 1994. (рос.)
• Список депутатів Верховної Ради УРСР першого скликання, обраних 26 червня 1938 року // ЦДАВО України, ф. Р-1, оп. 31, спр. 2, арк. 74.
• Список депутатів, обраних до Верховної Ради УРСР // Вісті [ЦВК УРСР]: газета. — Київ, 1938. — № 148 (5338). — 29 червня. — С. 1.