Палестинці

Згідно з визначенням Організації визволення Палестини, даному в палестинській Хартії:

Параграф 5. Палестинцями вважаються арабські громадяни, які постійно проживали в Палестині до 1947 року, незалежно від того, були вони виселені або залишилися там. Всі народжені від палестинського батька після цієї дати в Палестині або за її межами також є палестинцями.

Параграф 6. Євреї, які традиційно проживали в Палестині до сіоністського вторгнення, також повинні розглядатися як палестинці^[5].

Деякі автори стверджують, що палестинські араби є нащадками корінних жителів Палестини, що проживали тут ще до заселення землі євреями, що сталося в XIII столітті до нашої ери^[6]. Такої думки дотримується і лівий ізраїльський політик і журналіст Урі Авнері^[7]. Згідно з цими авторам, палестинські араби — це нащадки ханаанців і філістимлян, змішані з нащадками інших народів, що вторгалися в Ханаан протягом історії — вавилонян, хетів, єгиптян, євреїв, персів, греків, римлян, арабів і турків. За цією версією в 7 столітті після вторгнення арабів, місцеве населення прийняло іслам і поступово перейшло на арабську мову.

Ясир Арафат заявляв, що він нащадок стародавнього доеврейского населення Ханаану^[8]. Це на думку палестинців доводить їхнє право на Палестину, оскільки за цією версією вони з'явилися в країні ще раніше появи євреїв, які прийшли з Єгипту^[7].

Більшість генетичних досліджень вказує на високу схожість між генами євреїв і палестинців^[9]. На думку деяких дослідників, до 85 % палестинців мають єврейське коріння, і серед них ще недавно були поширені юдейські звичаї.^[10] Однак інші дослідники вказують на те, що в арабів взагалі (а не тільки палестинців) генетична схожість з євреями ще сильніша, ніж у палестинських арабів зокрема. При цьому, вони пропонують розглядати генетичну близькість євреїв і палестинських арабів в контексті генетичної близькості євреїв і арабів в цілому.^[11]

Джеймс Паркес^[12], один з фахівців з історії Палестини, заперечує віднесення палестинців до якогось одного певного народу, включаючи арабів. Він писав у книзі «Чия земля?»^[13], що "до 1914 основна частина населення Палестини не мала ніяких почуттів приналежності до чого-небудь більш суттєвого, ніж до свого села, клану або конфедерації кланів. […] До цього моменту неможливо було говорити про належність [їх] до якоїсь національності, і що слово «араб» треба було використовувати обережно. Воно було застосовано до бедуїнів і до частини містян і знаті, проте не годилося для опису основної маси сільського населення селян-Фаллахів ".

Згідно з Паркесом, у XIX столітті було зібрано достатньо «надійної інформації про їхні звичаї, релігії і походження». Виявилося, що «найдавнішим елементом серед Фаллахів були не араби; коли араби прийшли в Палестину, Фаллахи вже були там». Це доводиться, за словами Паркеса, «наявністю звичаїв, які не були продуктом ісламу, а нагадували в деяких випадках пра-ізраелітську релігію, а в деяких випадках — фрагментарний єврейський звід законів»

Паркес писав: "Прибульці (араби) ніколи не були достатньо численні, щоб витіснити існуюче населення. … Можна з повною підставою сказати, що найдавніший елемент палестинських селян складається в основному з колишніх євреїв та колишніх християн. … Існують цілі села, які сьогодні мусульманські, але протягом двох останніх століть були християнськими і єврейськими.

Ряд джерел заперечують існування палестинського народу як такого. Існування палестинського народу не визнають також деякі араби, як, приміром Джозеф Фара, американський журналіст, християнин арабського походження, відомий як один з найвідданіших друзів Ізраїлю у світі,^[14][15] і американець арабо-палестинського походження, за власним зізнанням колишній член ОВП і терорист Валід Шебат.^[16][17]

Аргументи прихильників цього підходу такі:^[18][19][20]

• До 1967 не відомі згадки палестинців як окремого народу;
• Не існує і не існувало раніше ні палестинської мови, ні палестинської культури, ні будь-яких інших ознак, за якими палестинських арабів можна було відрізнити від арабів Єгипту, Лівану або Йорданії;
• Навіть у той час, коли ця територія перебувала під арабським контролем, не існувало держави, званої «Палестина» і керованої палестинцями. З цього приводу один з найбільших сходознавців Бернард Льюїс сказав:^[20]

З кінця існування Єврейської держави в давнину і аж до Британського мандата регіон, що нині позначається як Палестина, ніколи не був країною і не мав чітких кордонів, тільки адміністративні межі.

• Після Першої Світової війни в Єрусалимі видавалася арабська газета «Південна Сирія».^[21]

За словами прем'єр-міністра Ізраїлю Голди Меїр, до проголошення держави Ізраїль в 1948 році палестинцями називали проживаючих в Палестині євреїв^[22]. Про це ж писав у своїй книзі «Місце під сонцем» ще один прем'єр-міністр Ізраїлю Біньямін Нетаньягу^[23]. При цьому «Palestine Post» була єврейської газетою, а Палестинський філармонічний оркестр — єврейським колективом. Британці називали палестинцями єврейських солдатів британської армії, зокрема бійців «Єврейської бригади». Слово «палестинці», що застосовується по відношенню до євреїв — жителям Палестини до 1948, можна зустріти в газетах і звітах того часу, а також у художніх творах, наприклад у романі відомого американського письменника Леона Юріса «Ексодус».

Існування палестинського народу заперечували також лідери арабських націоналістів. Зокрема, 1937 арабські лідери заявили членам британської Комісії Піля, що термін «Палестина» — це взагалі «вигадка сіоністів».^[20]

Член Виконкому Організації визволення Палестини, що стояла на позиціях панарабізму^[24], Захір Мухсейн в інтерв'ю голландській газеті «Трау» сказав:

Палестинського народу не існує. Заснування палестинської держави є лише засобом продовження нашої боротьби проти держави Ізраїль за арабську єдність … Насправді немає ніякої різниці між йорданцями, палестинцями, сирійцями та ліванцями. Лише з політичних і тактичних міркувань ми говоримо про існування палестинського народу, так як арабський національний інтерес вимагає протиставити сіонізму існування окремого палестинського народу. Через тактичні міркування не може Йорданія, яка є державою з визначеними межами, пред'явити претензії на Хайфу і Яффо. Але як палестинець я, безумовно, можу вимагати Хайфу, Яффо, Беер-Шеву і Єрусалим. Однак у той момент, як ми повернемо собі наші права на всю Палестину, ми не будемо баритися ні хвилини, щоб об'єднати Палестину з Йорданією.^{[23][25][26][27][28]}

Аналогічне висловлювання, але з твердженням, що Палестина належить Сирії, а ніякого «палестинського народу» не існує робив також президент Сирії Хафез Асад.^[29]» Всі знають, що Палестина є ніщо інше, як південна частина Сирії "стверджував в 1956 році, перед Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй засновник і перший голова ОВП Ахмед Шукейрі, у той час представник Саудівської Аравії в ООН.^[20]

Генерал-лейтенант румунської розвідки Іон Міхай Пачепа, який втік на Захід, писав:

Спочатку на світ з'явився винайдений Радами так званий «палестинський народ», який нібито «потребував самовизначення». Цей термін, «палестинський народ», сфабрикований майстрами радянської дезінформації в 1964 році, коли була створена Організація Визволення Палестини (ОВП), за задумом його авторів, мав на увазі арабів, що живуть на території Палестини. Вперше він був вжитий у вступній частині палестинської хартії (декларації політичних вимог), написаної в Москві в тому ж 1964 році. Хартію затвердили 422 члени палестинського національного Ради, ретельний відбір яких проводився в КДБ.^[30]

В ході Арабо-ізраїльської війни 1947—1949 років значна частина арабів — жителів Палестини, на заклик своїх духовних лідерів^[31][32][33], а також з примусу ізраїльських військ^[34], покинули місця свого проживання, що розташовані на території, визначеній для єврейської держави, відповідно до резолюції ООН про розділ Палестини, і частини території, визначеної під арабську державу і переселилися на території, визначені тією ж резолюцією для арабської держави: окуповані Йорданією Західний берег річки Йордан і окупований Єгиптом Сектор Газа. Частина палестинських арабів також емігрувала в інші арабські держави, зокрема в Сирію і Ліван. Жодна арабська держава, за винятком Йорданії, не надала переселеним на її територію палестинським арабам громадянства та супутніх прав, і не доклала зусиль для їх абсорбції, незважаючи на їхнє важке гуманітарне становище в перші роки.

Створене ООН в грудні 1949 Близькосхідне агентство ООН для допомоги палестинським біженцям і організації робіт (БАПОР) визнає як біженців переміщених під час воєн палестинців та їхніх нащадків (понад 4 млн осіб). Це єдина група вимушених мігрантів у світі, до якої застосовується правило визнання біженцями нащадків, народжених за межами країни.

За даними ООН чисельність зареєстрованих БАПОР палестинських біженців (на 31 березня 2006) — 4375050 чоловік. У тому числі в Йорданії — 1835704, в Сирії — 434896, в Лівані — 405425, на Західному березі річки Йордан — 705207, в секторі Газа — 993818 html.

За пропозицією Генеральної Асамблеї ООН починаючи з 1978 р. 29 листопада відзначається Міжнародний день солідарності з палестинським народом. Цього дня в 1947 році Генеральна Асамблея рекомендувала план розділу Палестини.

• Палестина
• Звинувачення Ізраїлю в апартеїді
• Палестинська держава
• Араби Ізраїлю
• Палестинські християни

• Питання про Палестину і Організація Об'єднаних Націй (видання Департаменту громадської інформації ООН, березень 2003)
• Офіційний сайт БАПОР
• Проблема громадянства та правове становище палестинців
• Who are the Palestinians?