Вікіпедія

Сьоґун

одновласний правитель Японії у 1185-1868 рр.
Це стабільна версія, перевірена 13 листопада 2024.
У Вікіпедії є статті про: Сьоґун (значення) та Державець.

Сьоґун[1][2] або шьоґун[3][1][4][5] (від яп. 将軍, しょうぐん, [ʃʲoːgun]/[ɕʲoːgun], «полководець») — найвища військова посада у домодерній Японії. Голова самурайського уряду.

Токуґава Ієясу, засновник сьоґунату Едо, у парадних шатах шьоґуна.

Спочатку сьоґуном називали тимчасового головнокомандувача імператорської армії, яка вирушала в похід проти племен еміші, автохтонів Японських островів, так званих «північно-східних варварів». У XII столітті титул сьоґуна закріпився за однією з військових посад імператорського двору — сейї-тайсьоґуном[6], лідером самураїв Східної Японії і головою самурайського уряду — сьоґунату. З XIV століття шьоґунів також називали державцями (公方, кубо) — титулом представника верховної державної влади, яким у давнину позначали імператора, його двір та вищих чиновників[7].

Зустрічаються також — шоґун[8], шогун або сьо́гун[9].

Назва

ред.

Назва цієї посади прийшла до Японії з Китаю (переклад посади цзянцзунь), тому її інколи замінювали словами тайкі (大樹) або тайкі шьоґун (大樹将軍) на китайський лад. Слово тайкі шьоґун (大樹将軍) означає «полководець (将軍) великого дерева (大樹)». Воно вперше зустрічається у китайських хроніках IV—V століть, «Записах пізньої Хань», на адресу видатного генерала Хьо-І (馮異). Він був настільки скромний, що втік під велике дерево (大樹) під час розмов про свої подвиги, не бажаючи вихвалятися ними. На основі цього оповідання виникло словосполучення «полководець великого дерева», яким називали доброчесних військовиків.

Стародавність (VIII—XI століття)

ред.

Різноманіття «сьоґунів»

ред.

У VII— VIII століттях, у періодах Асука і Нара, існувало декілька посад, які включали себе слово «сьоґун». Серед них були:

  • сейї-сьоґун (征夷将軍) — «полководець — завойовник варварів Сходу»;
  • чінтекі сьоґун (鎮狄将軍) — «полководець — завойовник варварів Заходу»;
  • чінджю сьоґун (鎮守将軍) — «полководець — пацифікатор».

Як правило, ті хто обіймав ці посади займали високий ранг у чиновницькій системі Японії. Вони були головами експедиційних армій або командирами їхніх окремих частин. Першим відомим чінджю сьоґуном був Косе но Маро у 709 році.

Сьогуни також поділялися на «вищих» і «нижчих»:

  • тайсьоґун (大将軍) — «великий полководець»
  • сьоґун (将軍) — «полководець»
  • фукусьоґун (副将軍) — «заступник полководця»

Військові кампанії були тимчасовими, посадовець повертав пост сьоґуна Імператору одразу після її завершення[10].

Іноді синонімом сьоґуна виступала посада державного «посланця» сі (使). Зокрема, у VII — початку VIII століттях поняття «посланець — завойовник варварів Сходу» сейї-ші (征夷使) та «полководець — завойовник варварів Сходу» сейї-сьоґун (征夷将軍) ототожнювалися[10].

Перші сейї-тайсьоґуни

ред.
 
Саканоуе но Тамурамаро, перший сейї-тайсьоґун стародавньої Японії (Кікуті Йосай, Збірка гравюр «Дзенкен кодзіцу», 1825—1836)

У VIII столітті одним із найпріоритетніших напрямків зовнішньої політики імператорів Японії було об'єднання острова Хонсю під своєю владою. Нескореною землею залишався північний схід острова — регіон Тохоку, споконвічне місце проживання племен еміші. Японці вважали ці племена «варварськими» і періодично висилали армії для їх підкорення. Головнокомандувачі цих армій обіймали посади сейї-сьоґун. Першими відомими історії сейї-сьоґунами були Тадзіхі но Аґатаморі[11] у 720 та Фудзівара но Умакаі[12] у 725 роках.

Згодом посаду сейї-сьоґуна заступила посада сейї-тайсьоґун. Її вперше отримав у 793 році Отомо но Отомаро. 797 року його перейняв Саканоуе но Тамурамаро, а у 811 році — Фун'я но Ватамаро. Подвиги Саканоуе, який практично підкорив увесь північний схід острова Хонсю і полонив емішійського вождя, оповили посаду сейї-тайсьоґуна особливим ореолом воєнної слави і величі.

У IX столітті, після приєднання еміші, необхідність у нових експедиційних арміях відпала. Посада сейї-тайсьоґуна лишалась тривалий час вакантною. На завойованих північно-східних землях японці сформували пацифікаційний уряд-адміністрацію тіндзюфу. Її начальником призначався «сьоґун-пацифікатор» — тіндзю сьоґун. Він мусив ліквідовувати залишки опору емішійських племен та наглядти за реалізацією асиміляційних проєктів центрального уряду.

У X столітті у східних районах Японії спалахнуло повстання самурайського ватажка Тайри но Масакадо. Для його придушення імператорський уряд відрядив каральну експедицію на чолі з Фудзіварою но Тадабумі, якого призначив «великим сьоґуном — завойовником Сходу» — сейто тайсьоґуном. Призначення ж на посаду «великого сьоґуна — завойовника варварів Сходу», сейї-тайсьоґуна, не було, оскільки повстанці були знатними самураями, а не «варварами» еміші.

Загалом, до середини XII століття, завдяки стабілізації соціально-економічного життя, посада сейї-тайсьоґуна практично канула у небуття.

Сьогун — самурайський лідер (XII—XIX століття)

ред.
 
Портрет знатного самурая, ймовірно Мінамото но Йорітомо, засновника самурайського уряду в Камакурі.

Відродження імені сейї-тайсьоґуна мало місце наприкінці епохи Хей'ан під час війни між родами Тайра і Мінамото. 1184 року командир останніх, Мінамото-но Йосінака, вигнав самураїв Тайра зі столиці і, призупинивши правління імператора-інока Ґо-Сіракава, самовільно призначив себе на цю посаду. Цим кроком він хотів залучити на свій бік вояків для походу проти Мінамото-но Йорітомо, конкурента зі Сходу Японії, армії якого підступали до Кіото. Сили останнього ототожнювалися зі зниклими еміші, «варварами Сходу» стародавніх часів, які мусили бути покарані. Завдяки діям Йосінаки сейї-тайсьоґун перетворився на фактично незалежну від центрального уряду політичну фігуру, яка формально підкорялася лише імператору Японії і отримувала від нього частину монарших повноважень.

Того ж року Мінамото но Йорітомо знищив Йосінаку і, захопивши столицю, негайно забажав від двору призначення себе на посаду сейї-тайсьоґуна. Це підвищило політичну вагу цієї посади, котра стала символізувати військового лідера Східної Японії. Проте Ґо-Сіракава, який боявся виникнення незалежного самурайського уряду на сході країни, не задовольнив прохання Йорітомо. Останній був призначений на сьоґунську посаду лише після смерті імператора-інока у 1192 році.

Пост сейї-тайсьоґуна був тимчасовим, але Йорітомо збирався перебувати на ньому постійно. За японським звичаєм обіймач сьоґунської посади мусив тричі відіслати посольство до Кіото з проханням повернути її дворові. Як правило, після двох відмов імператора посада поверталася під час прибуття третього посольства. Проте Йорітомо відрядив лише два посольства до столиці, на які отримав традиційну відмову. Під приводом того, що двір не бажає забирати посаду, він не відправляв третього посольства і залишався сьоґуном до кінця свого життя.

Така політика Йорітомо сприяла тому, що більшість населення країни сприймала його нащадків як сьоґунів, не залежно від того чи було офіційне затвердження на цю посаду імператорським двором чи ні. Наприклад, Мінамото но Йорііе, син Йорітомо, був призначений на пост сейї-тайсьоґуна у 1202 році, лише за три роки після смерті свого батька. Проте у світі ходили чутки, що він вже перебував на сьоґунівському посту безпосередньо перед кончиною Йорітомо. У історичному джерелі «Адзума каґамі», яке було складене у 1266 році, згадується, що Йорііє став спадкоємцем саме сьоґуна. Це свідчить про наявний симбіоз титулів і посад сейї-тайсьоґуна і голови самурайського уряду — «Камакурського господаря» (鎌倉殿) — у свідомості тогочасних японців. Цей симбіоз було остаточно закріплено урядом у 1203 році, коли Мінамото но Санетомо був призначений на сьоґунську посаду одразу ж по успадкуванню головування у Камакурі.

Таким чином, на початок XIII століття посада сейї-тайсьоґуна перетворилася на спадкову. Вона стала синонімом лідера самураїв Японії і голови самурайського уряду. Відтепер слово «сьоґун» асоціювалося лише з цією посадою, а не різноманітними «сьоґунами» стародавніх часів. У наступні століття призначення на пост сейї-тайсьоґуна було приводом до заснування власного самурайського уряду і слугувало легалізацією пануючого режиму. Поєднання сьоґунської посади і функцій голови японського уряду проіснувало до середини XIX століття. Пост сейї-тайсьоґуна був ліквідований імператорським указом у 1867 році.

Церемонія призначення на посаду

ред.

У давнину церемонія призначення на посаду сьоґуна проводилася у імператорському палаці. Вона супроводжувалась оголошенням едикту про призначення та врученням церемоніального меча (節刀), який був символом делегування судових повноважень імператора сьоґуну. Там само у палаці призначався заступник сьоґуна і верхівка командного складу армії.

Докладних відомостей про те, як призначали сьоґунів у XII — XIII століттях немає. Ймовірно, церемонії супроводжувались оголошенням едикту і врученням меча як у стародавні часи. Відомо, що у випадку з Мінамото-но Йорітомо та принца Хісаакі едикт про призначення на посаду сейї-тайсьоґуна відсилався до сьоґунівської ставки у Камакурі імператорським послом (勅使). В усіх інших випадках двір такого привілею не надавав, а сповіщав номінанта про призначення його сьоґуном через простих гінців.

У XIV — XVII століттях, включаючи перших трьох правителів сьоґунату Токуґава, обов'язковим для номінанта на сьоґунівську посаду було прибуття до столиці і аудієнція з імператором. Така практика була припинена за часів правління Токуґави Іецуни, який через свій малий вік не зміг з'явитися до кіотського двору. Він був оголошений сьоґуном у своєму Едоському замку через імператорського посла. До середини XIX століття його наступники також ставали сьоґунами не полишаючи ставки в Едо.

Церемонія призначення на посаду сьоґуна з XIV по XIX століття була вельми скромною. Під час оголошення едикту про призначення сьоґуном, номінант обіцяв взоруватися на «світлий приклад» Мінамото но Йорітомо і, наповнивши золотим піском скриньку, у якій містився едикт, передавав її імператорському посланцю. З XV століття, починаючи від правління Асікаґи Йосіміцу, обіймач посту сейї-тайсьоґуна також призначався «старшим роду Мінамото» (源氏長者), головою школи Сьоґакуін (奨学院) і буддистського павільйону Дзюннаін (淳和院), а також інспектором імператорських конюшень (馬寮御監).

Список сейї-тайсьоґунів

ред.

Загальна кількість сьоґунів становить 45 осіб. Кількість правлінь дорівнює 46.

 
Сьогуни 8 — 12 століть
№ Українською Японською Роки життя Роки служби
1 Отомо-но Отомаро 大伴弟麻呂 731–809 793–794 (?)
2 Саканоуе-но Тамурамаро 坂上田村麻呂 758–811 797–811 (?)
3 Фун'я но Ватамаро 文屋綿麻呂 765–823 813–816
4 Мінамото-но Йошінака 源義仲 1154–1184 1184
 
1 Мінамото-но Йорітомо 源頼朝 1147–1199 1192–1199
2 Мінамото-но Йорііе 源頼家 1182–1204 1202–1203
3 Мінамото-но Санетомо 源実朝 1192–1219 1203–1219
4 Фуджівара-но Йоріцуне 藤原頼経 1218–1256 1226–1244
5 Фуджівара-но Йоріцуґу 藤原頼嗣 1239–1256 1244–1252
6 Принц Мунетака 宗尊親王 1242–1274 1252–1266
7 Принц Кореясу 惟康親王 1264–1326 1266–1289
8 Принц Хісаакі 久明親王 1276–1328 1289–1308
9 Принц Морікуні 守邦親王 1301–1333 1308–1333
 
1 Принц Морійоші 護良親王 1308–1335 1333
2 Принц Нарійоші 成良親王 1326–1344 1335–1336
 
1 Ашікаґа Такауджі 足利尊氏 1305–1358 1338–1358
2 Ашікаґа Йошіакіра 足利義詮 1330–1367 1358–1367
3 Ашікаґа Йошіміцу 足利義満 1358–1408 1368–1394
4 Ашікаґа Йошімоті 足利義持 1386–1428 1394–1423
5 Ашікаґа Йошікадзу 足利義量 1407–1425 1423–1425
6 Ашікаґа Йошінорі 足利義教 1394–1441 1429–1441
7 Ашікаґа Йошікацу 足利義勝 1434–1443 1442–1443
8 Ашікаґа Йошімаса 足利義政 1436–1490 1449–1473
9 Ашікаґа Йошіхіса 足利義尚 1465–1489 1473–1489
10 Ашікаґа Йошікі 足利義材 1466–1523 1490–1493
11 Асікаґа Йосідзумі 足利義澄 1480–1511 1494–1508
10[13] Ашікаґа Йошітане 足利義稙 дивіться Ашікаґа Йошікі 1508–1521
12 Ашікаґа Йошіхару 足利義晴 1511–1550 1521–1546
13 Ашікаґа Йошітеру 足利義輝 1536–1565 1546–1565
14 Ашікаґа Йошіхіде 足利義栄 1538—1568 1568
15 Ашікаґа Йошіакі 足利義昭 1537～1597 1568–1573
 
1 Токуґава Іеясу 徳川家康 1543–1616 1603–1605
2 Токуґава Хідетада 徳川秀忠 1579–1632 1605–1623
3 Токуґава Іеміцу 徳川家光 1604–1651 1623–1651
4 Токуґава Іецуна 徳川家光 1641–1680 1651–1680
5 Токуґава Цунайоші 徳川綱吉 1646–1709 1680–1709
6 Токуґава Іенобу 徳川家宣 1662–1712 1709–1712
7 Токуґава Іецуґу 徳川家継 1709–1716 1713–1716
8 Токуґава Йошімуне 徳川吉宗 1684–1751 1716–1745
9 Токуґава Іешіґе 徳川家重 1712–1761 1745–1760
10 Токуґава Іехару 徳川家治 1737–1786 1760–1786
11 Токуґава Ієнарі 徳川家斉 1773–1841 1787–1837
12 Токуґава Ієйоші 徳川家慶 1793–1853 1837–1853
13 Токуґава Іесада 徳川家定 1824–1858 1853–1858
14 Токуґава Іемоті 徳川家茂 1846–1866 1858–1866
15 Токуґава Йошінобу 徳川慶喜 1837—1913 1866–1867

Див. також

ред.

Примітки

ред.
  1. ↑ а б Японські запозичення і український правопис. Бондар Олександр Іванович
  2. ↑ Сьоґун Словник іншомовних слів За редакцією О. С. Мельничука, Головна редакція Української Радянської Енциклопедії Академії Наук Української РСР (АН УРСР), Київ — 1974.
  3. ↑ Шпігунов А., Івахненко М. Японська фонетика та українська транслітерація (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 11 серпня 2017. Процитовано 11 серпня 2017. [Архівовано 2017-08-11 у Wayback Machine.]
  4. ↑ О. О. Коваленко. Ода Нобунаґа в японській антихристиянській літературі на прикладі «Записів про розквіт і падіння Храму південних варварів». Східний світ № 2 2009
  5. ↑ *Рубель. В. А. Нова історія. Азії та. Африки: Постсередньовічний Схід (XVIII — друга половина ХІХ ст.) — К.: Либідь, 2007. — С. 81; Коваленко О. Самурайські хроніки. Ода Нобунаґа. — К.: Дух і Літера, 2013. — С.19.
  6. ↑ яп. 征夷大将軍, せいいたいしょうぐん, дослівно: «великий полководець — завойовник варварів». Розбір по знаках: сей (征, захоплювати, карати), і (夷, східні варвари), тай (大, великий), сьо (将, вести у бій), ґун (軍, військо, полк).
  7. ↑ Коваленко 2013, С. 560.
  8. ↑ Газета Свобода. 15 березня 1938 (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 11 серпня 2017. Процитовано 11 серпня 2017. [Архівовано 11 серпня 2017 у Wayback Machine.]
  9. ↑ Українське мовознавство: міжвідомчий науковий збірник, випуски 29 – 30, ст. 112[джерело?]
  10. ↑ а б 『国史大辞典』15巻、17冊 (Великий словник історії Японії)．東京、吉川弘文館、 1972－1997.　第8巻、P.190—191.
  11. ↑ Японською:多治比県守
  12. ↑ Японською: 藤原宇合
  13. ↑ Ашікаґа Йошікі заступив на пост сьоґуна під новим іменем Асікаґи Йошітане

Бібліографія

ред.

Сьоґун // 『日本大百科全書』 [Енциклопедія Ніппоніка]. — 第2版. — 東京: 小学館, 1994—1997. — 全26冊. (яп.)

Посилання

ред.
 
У Вікісловнику є сторінка сьоґун.


Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Сьоґун&oldid=43884409