Соловейко

Серце моє примирало від щастя; за плечима у мене виростали крила мрії рожевої, і я летів далеко, високо-високо вгору до ясних зірок. Піді мною все зливалось у темній сутіні: і садок, і лісок, і поле. Все, все. Один спів соловія було чути виразно, дуже виразно: він перейняв усю просторінь між небом і землею^[1]… — «Гість»//«Сни»

Тиша, музикальна тиша ночі панує над округою, — а над усім панує соловейко; пісня його лунає, котиться, ллється, ллється без кінця! На хвилину він замовкне, але повітря ще повне його співом чарівним. Ось він тьохнув знову, раз, другий, і знов полинула його пісня широко, високо, далеко. Зорі спалахнули і ще люб'язніше замиготіли у безодній горі.
Серце дівоче то замирає, то тіпається враз з тьохканням чарівного співця, а думка, а мрія лине далеко, далеко за синє море, у небо високе, у степи широкі^[2]… — «На огнище прогресу»

Я відчинив вікно з своєї хати в садок; темне гілля зазирнуло до мене, десь в траві зажеврів світлячок, широкою хвилею укупі з лагідним вітром вечірнім ринули пахощі квітів і спів соловейків. Соловейко співав. Ох, як співав. Спів його так і лунав чистим щастям, натхненням небесним. Я сідав біля вікна, слухав спів і впивався солодким диханням ночі і садку^[1]. — «Гість»//«Сни»

Солов’ятко, маленьке солов’ятко,
рости великий –
будеш великий,
співатимеш свої пісеньки,
у яких промовлятимеш своїми трьома голосами
усі наші слова,
але ніколи не проспіваєш
людського слова «смерть»^[3].

Соловейко щебече,
А зозуленька кує,
— Скажи, скажи, зозуленько,
Де мій милий ночує^[4]?