Список руських князівств
Список удільних руських князівств, які існували як складові частини або напівавтономні князівства у складі Київської Русі, Королівства Руського та Великого князівства Литовського, Руського та Жемайтійського, або утворилися після розпаду цих держав.
Із самого свого початку Київська Русь не була унітарною державою. Перший розділ був проведений між синами Святослава Ігорьовича в 972 році, другий — між синами Володимира Святославича в 1015 і 1023 роках, причому нащадки Ізяслава Полоцького, ставши ізгоями для Києва, виділилися в особливу династію вже на початку XI століття, внаслідок чого Полоцьке князівство раніше інших відокремилося від Київської Русі. Проте початком поділу на власне князівства прийнято вважати поділ Русі Ярославом Мудрим в 1054 році. Наступним важливим етапом було рішення Любецького з'їзду князів («кожен нехай тримає отчину свою») у 1097 році, але Володимир Мономах і його старший син і спадкоємець Мстислав Великий шляхом захоплень і династичних шлюбів змогли знову поставити 2/3 князівств під контроль Києва.
Смерть Мстислава в 1132 році прийнято вважати початком періоду феодальної роздробленості, однак Київ залишався не тільки формальним центром, але і найпотужнішим князівством ще кілька десятиліть. Його вплив на периферії не зник, а лише ослаб у порівнянні з першою третиною XII століття. Київський князь продовжував розпоряджатися власним князівством, а також Туровським, Переяславським та Володимиро-Волинським князівствами і мати в кожному регіоні Русі як противників, так і прихильників до середини століття. Відокремилися від Києва Чернігово-Сіверське, Смоленське, Ростово-Суздальське, Муромо-Рязанське, Перемишльське і Теребовльске князівства та Новгородська земля. Літописці стали застосовувати для князівств назву «землі», яким раніше позначалася тільки Русь у цілому («Руська земля») або інші країни («Грецька земля»). Землі виступали самостійними суб'єктами міжнародних відносин і керувалися власними династіями Рюриковичів, за деякими винятками: Руська земля була спільною спадщиною всієї династії Рюриковичів та була об'єктом боротьби між ними, а в Новгородській землі князь запрошувався правити з інших земель, при цьому в Новгороді його права були сильно обмежені на користь місцевої боярської аристократії, а за Галицько-Волинське князівство після загибелі Романа Мстиславича протягом близько 40 років йшла війна між усіма південноруськими князями, що закінчилася перемогою Данила Романовича Волинського. При цьому зберігалися єдність княжого роду і церковна єдність, а також подання про Київ як формально найголовнішого руського престолу і Руської землі як спільної спадщини всіх князів.
Коли князь суздальський Андрій Боголюбський у 1169 році захопив та спустошив Київ, та не залишився в ньому правити і тим самим вивів землі Залісся зі складу Русі, проголосивши себе великим князем Владимирським та Суздальським. Після зруйнування хрестоносцями столиці Візантії Царгороду центр світової торгівлі переміщується до Венеції, торговельний шлях із варягів у греки занепадає. Роман Мстиславич переносить свій престол до Володимира, значення Києва падає. Остаточне зруйнування Києва монголо-татарами у 1240 р. засвідчило трагічний кінець Київської держави Русь.
- Київське князівство (860 — 1471)
- Торчеське князівство (1155 —1235 ). Столи��я Торчеськ.
- Пороське (Михайлівське) князівство ~1126-~1280-ті
- Овруцьке князівство (1168 — 1240). Столиця Овруч.
- Вишгородське князівство (1077 — 1239). Столиця Вишгород.
- Білгородське князівство (1117 — 1207). Столиця Білгород (Київський).
- Юр'ївське князівство. Столиця Юр'їв.
- Богуславське князівство. Столиця Богуслав.
- Корсунське князівство. Столиця Корсунь.
- Трипільське князівство. Столиця Трипілля.
- Болохівська земля (? — 1240).
- Турово-Пинське князівство (? — 1330). Бл. 1330 р. остаточно розпалося.
- Турівське князівство (1167/1174 — 1540)
- Пінське князівство (1167/1174 — 1521)
- Городецьке князівство. Столиця Давид-Городок
- Степанське князівство
- Дубровицьке князівство
- Бродницька земля
- Чернігівське князівство (1054 — 1525):
- Верховські князівства
- Карачевське князівство (1246 — 1360)
- Новосільське князівство (1376 — 1425)
- Одоєвське князівство (1376 — 1547)
- Воротинське князівство (бл. 1455 — 1573)
- Бельовське князівство (1468 — 1558)
- Таруське князівство (1246 — 1392)
- Тростянецьке князівство (бл. 1460 — 1490)
- Тмутороканське князівство (бл. 988 — 1100)
- Галицьке князівство (1141 — 1349)
- Перемишльське князівство (1084 — 1264)
- Звенигородське князівство (1084 — 1141)
- Теребовлянське князівство (1084 — 1141)
- Берладницька земля
- Волинське князівство (бл. 990 — 1452)
- Володимирське князівство (988 — 1393)
- Луцьке князівство (1125 — 1393)
- Перемильське князівство
- Чорторийське князівство
- Погорина
- Пересопницьке князівство (1146 — 1238)
- Дорогобузьке князівство (бл. 1085 — 1227)
- Шумське князівство (1152 — 1160)
- Червенські городи (1170 — 1171), (1195 — ?)
- Белзьке князівство (1170 — 1462)
- Буське князівство (1100 — 1180)
- Холмське князівство (1352 — 1382)
- Берестейське князівство (1087 — 1444)
- Дорогичинський уділ (1173 — 1411)
- Кобринське князівство (1366 — 1529)
- Подільське князівство (1352 — 1471)
- Полоцьке князівство (988 — 1392)
- Вітебське князівство
- Слуцьке князівство
- Несвізьке князівство
- Клецьке князівство
- Копильське князівство
- Свислоцьке князівство
- Велике князівство Смоленське (бл. 990 — 1404)
- Новгородська республіка (862 — 1136)
- Новгородська республіка (1136 — 1478)
- Псковська вічова республіка (1348 — 1510)
- Володимиро-Суздальське князівство
- Нижегородсько-Суздальське велике князівство (1328 — 1424). Столиця Суздаль, з 1340 р. — Нижній Новгород.
- Тверське князівство (1242 — 1490)
- Ярославське князівство (1218 — 1463)
- Московське князівство (1276 — 1547)
- Ростовське князівство (бл. 989 — 1474)
- Углицьке князівство
- Віленське князівство
- Троцьке князівство
- Заславське князівство
- Керновське князівство
- Гольшанське князівство
- Свірське князівство
- Гедройське князівство
У XIV ст. почали підноситися Литва, Польща та Московія. Ці суспільства дуже швидко розросталися, і їх, цілком природно, приваблював вакуум влади, що виник на півдні. Протягом тривалого часу Київ навіть не мав свого князя. Після смерті останнього князя галицько-волинської династії західноукраїнські землі теж опинилися без свого провідника, ставши легкою поживою для ворога. Майже 80 років титул володаря українських земель належав монголо-татарам. Але навіть протягом відносно короткого періоду їхнього панування хронічні чвари у Золотій Орді унеможливлювали для монголів безпосереднє управління тутешніми землями.
У середині XIII ст. литовський князь Міндаугас (Міндовг) об'єднав войовничі відсталі язичницькі племена, щоб дати відсіч натиску Тевтонського ордену німецьких хрестоносців-колонізаторів, що виник на прибалтійських землях. Із цієї боротьби литовці вийшли сильнішими й тісніше об'єднаними, ніж будь-коли. У перші десятиліття XIV ст. під проводом великого князя Гедимінаса (Гедиміна) вони рушили на територію теперішньої Білорусі. А у 1340-х роках, під час правління його сина Альгердаса (Ольгерда), який рішуче проголосив, що «вся Русь просто повинна належати литовцям», вони вступили на українські землі.
До 1350-х років Альгердас поширив свою владу на дрібні князівства, розташовані на лівому березі Дніпра, а у 1362 р. його військо зайняло Київ. У 1363 р. слов'янські полки литовців та українців остаточно розгромили монголо-татар на Синіх Водах, завдавши нищівної поразки Золотій Орді.
- Орест Субтельний. Історія України. К.: Видавництво Либідь. 1993. — 717 с. ISBN 5-325-00451-4