Перейти до вмісту

Курилов Станіслав Васильович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Курилов Станіслав Васильович
рос. Станислав Васильевич Курилов
Ім'я при народженнірос. Станислав Васильевич Курилов
Народився17 липня 1936(1936-07-17)
Владикавказ, РСФРР, СРСР
Помер29 січня 1998(1998-01-29) (61 рік)
Тиверіадське озеро, Тверія, Кінерет[d], Північний округ, Ізраїль
·death from scuba divingd
ПохованняМіжнародне кладовище церкви Альянсу Месіанських громад
Країна СРСР
 Канада
 Ізраїль
Діяльністьокеанолог, yogi, різноробочий, письменник, водолаз
Галузьокеанографія
Alma materInstitute of Human Philosophyd і Російський державний гідрометеорологічний університетd
Знання мовросійська і англійська
ЗакладІнститут океанології імені П. П. Ширшова РАНd і Israel Oceanographic and Limnological Researchd

Станіслав Васильович Курилов (17 липня 1936 — 29 січня 1998) — радянський, канадський та ізраїльський океанограф, письменник. Відомий завдяки своїй утечі з СРСР, коли він вистрибнув за борт радянського круїзного лайнера у відкритий океан.[1]

Біографія

[ред. | ред. код]

Народився в 1936 році в місті Орджонікідзе. Дитинство провів в Семипалатинську, де навчився плавати; в 10-річному віці переплив Іртиш. Намагався без документів влаштуватися юнгою на Балтійський флот. Відслужив в армії хімічним інструктором саперного батальйону.

Курилов вивчав соціальну психологію в Російському державному педагогічному університеті імені О. І. Герцена, закінчив морехідне училище, закінчив Ленінградський гідрометеорологічний інститут за фахом «Океанологія». Після того працював у філії Інституту океанології Академії Наук СРСР в Ленінграді, був інструктором з глибоководного занурення в Інституті біології моря у Владивостоці. Вивчав йогу за самвидавськими публікаціями. Намагався отримати дозвіл поїхати в закордонне відрядження, проте йому в цьому вперто відмовляли з різних причин, в тому числі, у зв'язку з тим, що у нього жили родичі за кордоном (його рідна сестра вийшла заміж за індійця і поїхала зі своїм чоловіком в Індію, а потім у Канаду).

Утеча з СРСР

[ред. | ред. код]
Див. також: Неповерненці

Не маючи можливості легально покинути СРСР, Станіслав Курилов став готуватися до втечі. Ця думка зріла в ньому довго, а знайшла вихід спонтанно, коли він побачив оголошення про круїзний тур на лайнері «Радянський Союз», що в грудні 1974 року прямував із Владивостока до екватора і назад без заходу в порти. Оскільки теплохід не заходив в іноземні порти, для участі в круїзі не була потрібна виїзна віза.

Розрахувавши по карті оптимальний маршрут, уночі 13 грудня 1974 року Станіслав стрибнув з корми з висоти понад 12 метрів. Дивом уникнувши потрапляння під гвинти теплохода, він надів ласти, маску і трубку і вплав попрямував до берега. Без сну, їжі і пиття, не маючи морського спорядження (навіть компаса), Курилов стверджував, що плив у відкритому океані майже три доби. Орієтувався спочатку — по напрямку руху лайнера, з якого він стрибнув, потім — по сонцю і зірках. Він залишився живий, вибравшись на берег острова Сіаргао (Філіппіни). Через проблеми з навігацією і течіями, плановані вісімнадцять кілометрів перетворилися майже в сто. Виявленій Куриловим витривалості сприяли, з його слів, багаторічні заняття йогою.

Натомість, відповідно до звіту Associated Press, базованому на інформації, поданій владою Філіппін, який було оприлюднено на декілька днів пізніше, його знайшов місцевий рибалка, коли Курилов «учепився в дрейфуючий рибал��ский човен».

Філіппінці доставили Курилова в місто Кагаян-де-Оро на острові Мінданао і інформація про його втечу потрапила в міжнародну пресу.

Після розслідування, проведеного філіппінською владою, і перебування в ув'язненні, за допомогою сестри був переправлений до Канади, де отримав канадське громадянство.

Про втечу повідомила радіостанція «Голос Америки». Курилов був заочно засуджений в СРСР до 10 років позбавлення волі за зраду Батьківщини.

Після втечі

[ред. | ред. код]

У Канаді Курилов спочатку був різноробом у піцерії, потім працював у канадських і американських фірмах, що займаються морськими дослідженнями (пошуки корисних копалин) в районі Гавайських островів, працював у Арктиці, займався океанографічними дослідженнями в екваторіальних водах.

Під час однієї з робочих поїздок до США зустрівся там з ізраїльськими літераторами Олександром і Ніною Воронель. За їх запрошенням побував в Ізраїлі, познайомився там з Оленою Генделевою.

1986 року, одружившись з Генделевою, оселився в Ізраїлі, став співробітником Хайфського океанографічного інституту. У 1986 році ізраїльський журнал «22» повністю опублікував повість Курилова «Утеча». Уривки з повісті були опубліковані в 1991 році в журналі «Огонёк» і принесли автору звання лауреата премії журналу. Передмову до книги написав російський прозаїк і дисидент Василь Аксьонов.

Загинув 29 січня 1998 року під час водолазних робіт на Тіверіадському озері в Ізраїлі. Звільняючи разом з напарником від риболовецьких сіток установлену на дні апаратуру, Курилов заплутався в сітках і витратив усе повітря. Похований в Єрусалимі на маловідомому кладовищі німецької громади темплерів.

Бібліографія

[ред. | ред. код]
  • Станіслав Курилов. «Один в океане» (російською). Літературно-художнє видання. Москва. Видавництво «Время», 2004

Переклади українською

[ред. | ред. код]
  • Слава Курилов. «Сам в океані» / Пер. з рос. Петр Ромк, Леонід Кононович. — К. : Час майстрів, 2023. — 248 с. — (Рекомендуємо прочитати) — 1500 прим. — ISBN 978-966-915-241-1.

Пам'ять

[ред. | ред. код]

У 2012 році режисер Олексій Літвінцев зняв документальний фільм про Курилова «Один в океані». Прем'єра відбулася 16 грудня 2012 року.

У 2017 році український гурт Антитіла випустив кліп на пісню «TDME», знятий як міні-історія втечі Станіслава Курилова. Роль Курилова в ньому зіграв багаторазовий чемпіон світу з плавання Олег Лісогор. Реліз кліпу відбувся 22 грудня[2].

Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. Елена Генделева-Курилова: Слава был счастливым [Архівовано 25 лютого 2018 у Wayback Machine.], The Epoch Times, Израиль, 2014-03-19
  2. Антитіла — TDME / Official video. Архів оригіналу за 23 грудня 2017. Процитовано 18 лютого 2018.

Посилання

[ред. | ред. код]