Література Туреччини

Література Туреччини — літературні твори, створені на території Анатолії, частина культури Туреччини.

Диванна література замикалася в колі вищого класу, а ашуго-сазова література зберегла риси народної творчості і була вільна від містичних і схоластичних ідей ісламу^[1]. Це розділення відбилося в лінгвістиці держави Сельджукидів і в Османській імперії, де головними були дві мови: арабська (релігійна і наукова мова) і османська (офіційна та літературна мова), а турецька мова довгий час залишалася народним і розмовною.^[2]

Романтичні оповідання хік'яйє^[ru], казки і байки про Ходжу Насреддіна і про тварин, прислів'я, приказки, загадки, популярні коломийки — мані, пісні «тюркюї кошма» (ліричні) і «хули ташлама» (трагічні)^[3].

Диванна поезія Османської імперії почала складатися в XIII—XV століттях за подобою арабської та перської літератури і серед перших зразків цієї поезії часто зустрічаються переклади віршів з перської мови. Перші диванні поети Ахмед-і Даї та Каді Бурханеддін були учнями медресе і писали переважно вірші релігійної тематики.^[4] Поети складали вірші у формі османських чотиривіршів, які мали силабічну і силабо-тонічну метрику, а також у метриці аруз, яку вони перейняли з арабо-перської літератури^[5]. Крім того, турки запозичили поетичні форми: маснаві, касида, газель.

У перехідний період диванної поезії (XV—XVI століття) велику підтримку її розвитку надав двір. Крім віршів з'явилася проза, написана такими авторами, як Ахмет-паша^[ru], Неджаті^[ru], Ашикпашазаде^[ru] і Сінан паша. В період розквіту диванної поезії (XVI—XVIII ст.) почала формуватися класика на основі місцевого матеріалу, стали з'являтися нові течії, такі як «Себк-і Хінді^[tr]» (індійський стиль), якого дотримувалися османські письменники і поети Баки^[ru], Юсуф Набі^[ru], Ахмед Недім^[ru], Кятіб Челебі, Вейсі^[ru][4][6].

Перші твори староанатолійської літератури (середина XIII — середина XV століть) відносилися до суфізму. Найдавнішим твором вважається «Книга долі» Ахмеда Факіха. Його учень, Шейад Хамза, написав поему «Юсуф і Зеліха». Крім них перський поет Румі залишив кілька віршів османською мовою. Мандрівний дервіш Юнус Емре був відомий своїми натхненними віршами-гімнами, в яких відбилися його опозиційні погляди. Першим великим твором була поема-маснаві «Книга блукача» суфія Ашик-паші^[ru].^[7][3]

Починаючи з XVIII століття Османи стали активно залучатися в західну цивілізацію. Початком розвитку цього етапу в літературі вважають дату видання газети «Терджуман-и Ахвал» (1860 рік). Вона була першим приватним і незалежним виданням. Ця література поділяється на такі періоди: період конституційних реформ, «сервет-і фюнун», «феср-і аті», національний період, республіканський і сучасний періоди.^[4]

В період конституційних реформ відомим став письменник Намик Кемаль.

Починаючи з 20-х років почала формуватися турецька мова і нова література турків.

З 1891 по 1944 рік у Стамбулі виходив літературний журнал Serveti fünun (Багатство наук), навколо якого гуртувалися молоді письменники, які створили «нову літературу» і мали західницьку орієнтацію. Найвідомішими з них були Тевфік Фікрет●, Ушаклигиль Халід Зія^[ru], Сулейман Назіф. У журналі виходили критичні статті, есеї, присвячені історичним постатям, переклади французької класики, нова європейська поезія, турецькі й османські вірші, написані верлібром, ілюстрації з різних європейських журналів, турецький роман «Вересень» (Eylül) М. Рауфа і османський роман «Зламані життя» (Kırık hayatlar), Х. Зії.^[8]

Утворене 24 лютого 1910 року Fecr-i ati (Майбутня зоря) перше літературне товариство проіснувало до 1912 року. Завданням товариства були просвітницькі цілі. У нього входили двадцять молодих письменників: Ахмет Хашим^[ru], Мехмет Бехчет^[ru], Мехмет Фуат Кепрюлю-заде^[ru], Хамдуллах Супхі Танріевер^[ru] та інші^[4][9].

Імена основних діячів національного періоду: Омер Сейфеддін^[ru], Мехмет Акіф Ерсой, Халіде Едіб Адивар, Решат Нурі Гюнтекін^[4].

Найбільші письменники Турецької Республіки: Решат Нурі Гюнтекін, Ака Гюндюз^[ru], феміністка Халіде Едіб Адивар, для яких були властиві соціальний реалізм, критичне сприйняття дійсності, використання національних мотивів і психологізм персонажів.^[10]

Найяскравішим поетом стає Назим Хікмет Ран, який відійшов від віршової форми «дізе». Однак багато поетів продовжували слідувати стилю «хедже», послідовниками якого були Ахмет Хамді Танпинар●, Зія Осман Саба^[ru][10].

У 1940-х роках напрямок реалізму розвивали Джеват Шакір Кабаагачли^[ru], Халдун Танер^[ru][10].

З 1950-х років у літературу приходить тема села. Найбільш відомими творами цього напряму є: «Наше село» Махмута Макала●. Яшар Кемаль● у 1955 році видав перший том роману «Худий Мемед» про життя долини Чукурова^[ru], що заклав основи стилю письменника Кемаля Тахіра● («Люди з озера», 1955)^[10].

Сатиричний напрям набув помітного представника в особі Азіза Несіна, який двічі отримав літературну нагороду «Золота пальма» і всесвітню популярність. Музаффер Ізгю^[ru] і Рифат Илгаз^[ru], автор комедій «Клас Хабабам», також прославилися в даному жанрі^[10].

Внаслідок значних змін у суспільстві в 1960-х — 1970-х роках соціально-політичні теми стали найбільш актуальними. Письменники Ісмет Озель^[ru], Севгі Сойсал●, Четін Алтан●, Адалет Агаоглу, Томріс Уяр^[ru] намагалися знайти нові літературні форми. Тільки в 1980 році деполітизація турецького суспільства призвела до появи інтересу до турецької і тюркської історії, відбилася в творах Мустафи Неджаті Сепетчиоглу^[tr][10].

Найбільш відомим сучасним письменником Туреччини є володар нобелівської премії Орхан Памук^[10].

• Турецька література на рубежі XIX—XX століть

• Т. Д. Меликли «История литературы Турции».- М., 2010
• Гениш Эйюн Турецкая литература: Биографии самых известных поэтов и писателей, направления их творчества и примеры произведений. М.: Издательство ЛКИ, 2008. — 464 с. ISBN 978-5-382-00442-6
• Кямилев Х. У истоков современной турецкой л��тературы. М., 1967.
• Алькаева Л. О. Очерки по истории турецкой литературы. М., 1959.