Реймон Арон

Реймон Арон
фр. Raymond Claude Ferdinand Aron
Ім'я при народженні	фр. Raymond Claude Ferdinand Aron[1]
Народився	14 березня 1905(1905-03-14) Париж, Франція
Помер	17 жовтня 1983(1983-10-17) (78 років) Париж, Франція ·інфаркт міокарда
Поховання	цвинтар Монпарнас
Громадянство	Франція
Національність	єврей
Місце проживання	Франція
Діяльність	філософія, соціологія, журналістика
Галузь	міжнародні відносини
Відомий завдяки	питання війни і миру політичний лібералізм
Alma mater	Вища нормальна школа
Науковий ступінь	докторський ступінь[2] (1938)
Вчене звання	професор
Науковий керівник	Леон Бренсвіґ[3]
Вчителі	Hippolyte Rigaultd[4], Charles Salomond[5], Едуард Ле Руа[6], Леон Бренсвіґ[7], Célestin Bougléd[8], Олександр Кожев[9] і Leo Spitzerd
Відомі учні	Jean-Jacques Salomond і П'єр Хасснер
Знання мов	французька[10][11] і німецька[12]
Заклад	Національна школа адміністрації Інститут політичних досліджень, Сорбонна École pratique des hautes études Колеж де Франс
Учасник	Друга світова війна
Членство	Американська академія мистецтв і наук, Німецька академія мови і поезії, Академія моральних і політичних наук і Comité des intellectuels pour l'Europe des libertésd
Посада	президент, президент[13], директор і директор[14]
Партія	Об'єднання французького народу і Французька секція робітничого інтернаціоналу
Батько	Gustave Arond
Брати, сестри	Adrien Arond
У шлюбі з	Suzanne Arond
Діти	Dominique Schnapperd
Автограф
Нагороди	Премія Гьоте (Франкфурт, 1979)
Медіафайли у Вікісховищі

Реймо́н Аро́н (фр. Raymond Claude Ferdinand Aron; 14 березня 1905— 17 жовтня 1983) — французький філософ, політолог, соціолог і публіцист. Ліберал. Вважав, що держава зобов'язана створювати закони, що забезпечують свободу, плюралізм і рівність громадянам, а також забезпечити їх виконання.

Народився в Парижі в єврейський сім'ї середнього достатку. Після навчання у Версальському ліцеї та паризькому ліцеї Кондорсе вивчав філософію у Вищій нормальній школі, котру закінчив у 1928 році з найкращою оцінкою у своєму випуску. Служив у французькій армії, у 1930—1933 роках жив у Німеччині, викладав французьку літературу у Кельнському університеті (1931—1933). 1938 року захистив у Сорбонні докторську дисертацію «Вступ до філософії історії: есей про межі історичної об'єктивності та теорія історії сучасної Німеччині: критична філос��фія історії». У 1940 році одержав посаду викладача в університеті Тулузи, але не встиг її зайняти через напад Третього Рейху на Францію.

Під час Другої світової війни емігрував у Велику Британію, там приєднався до рядів де Голлівської «Вільної Франції», видавав однойменний часопис.

Після повернення з еміграції довгий час займався журналістикою в Парижі, писав для провідних французьких часописів Ле Фігаро та Експресс. Лише після отримання 1955 року професорської посади в Сорбонні повернувся до академічної діяльності.

Є одним з авторів теорії індустріального і постіндустріального суспільств.

Реймон Арон вірив у те, що, оскільки капіталістичне й соціалістичні суспільства — це два різновиди індустріального суспільства (їхніми головними відмінностями є політичні режими і форми власності на фактори виробництва), то в майбутньому вони можуть бути об'єднані в єдине індустріальне суспільство за лідерства капіталізму. Під «індустріальним суспільством» Арон розумів таке суспільство, де переважає велике промислове виробництво. Реймон Арон протягом майже всієї своєї наукової діяльності послідовно критикував марксизм, стверджував, що Карл Маркс не врахував специфіку сучасних суспільств і надто розраховував на саморуйнування капіталізму, що, врешті, повинно було спричинити усунення загального нерівності. Ці ідеї філософ розвивав у своїх працях:

• «Опій інтелектуалів» (1955). У цій праці Арон міркує про тяжіння інтелігенції до марксистської ідеології та радянської системи. На його думку, вона з часом розчарується в марксизмі та втратить до нього інтерес, усвідомивши всю антидемократичність радянського ладу.
• «Демократія та тоталітаризм» (1958) — містить детальний порівняльний аналіз політичних систем СРСР і країн Заходу.

• La Sociologie allemande contemporaine, Paris, Alcan, 1935.
• Introduction à la philosophie de l'histoire. Essai sur les limites de l'objectivité historique, Paris, Gallimard, 1938.
• Essai sur la théorie de l'histoire dans l'Allemagne contemporaine. La philosophie critique de l'histoire, Paris, Vrin, 1938.
• L'Homme contre les tyrans, New York, Éditions de la Maison française, 1944.
• De l'armistice à l'insurrection nationale, Paris, Gallimard, 1945.
• L'Âge des empires et l'Avenir de la France, Paris, Défense de la France, 1945.
• Chroniques de guerre. «La France Libre», 1940—1945, Gallimard.
• Le Grand Schisme, Paris, Gallimard, 1948.
• Les Guerres en chaîne, Paris, Gallimard, 1951.
• La Coexistence pacifique. Essai d'analyse, Paris, Éditions Monde nouveau, 1953, sous le pseudonyme François Houtisse, avec Boris Souvarine[réf. nécessaire].
• L'Opium des intellectuels, Paris, Calmann-Lévy, 1955.
• Polémiques, Paris, Gallimard, 1955.
• La Tragédie algérienne, Paris, Plon, 1957.
• Espoir et peur du siècle. Essais non partisans, Paris, Calmann-Lévy, 1957.
• L'Algérie et la République, Paris, Plon, 1958.
• La Société industrielle et la Guerre, suivi d'un Tableau de la diplomatie mondiale en 1958, Paris, Plon, 1959.
• Immuable et changeante. De la IVe à la Ve République, Paris, Calmann-Lévy, 1959.
• Dimensions de la conscience historique, Paris, Plon, 1961.
• Paix et guerre entre les nations, Paris, Calmann-Lévy, 1962.
• Le Grand Débat. Initiation à la stratégie atomique, Paris, Calmann-Lévy, 1963.
• Dix-huit leçons sur la société industrielle, Paris, Gallimard, 1963
• La Lutte des classes, Paris, Gallimard, 1964
• Essai sur les libertés, Paris, Calmann-Lévy, 1965.
• Démocratie et totalitarisme, Paris, Gallimard, 1965.
• Trois essais sur l'âge industriel, Paris, Plon, 1966.
• Les Étapes de la pensée sociologique, Paris, Gallimard, (1967).
• De Gaulle, Israël et les Juifs, Paris, Plon, 1968.
• La Révolution introuvable. Réflexions sur les événements de mai, Paris, Fayard, 1968.
• Les Désillusions du progrès, Paris, Calmann-Lévy, 1969.
• D'une sainte famille à l'autre. Essai sur le marxisme imaginaire, Paris, Gallimard, 1969.
• De la condition historique du sociologue, Paris, 1971.
• Études politiques, Paris, Gallimard, 1972.
• République impériale. Les États-unis dans le monde (1945—1972), Paris, Calmann-Lévy, 1973.
• Histoire et dialectique de la violence, Paris, Gallimard, 1973. Ce livre, qui est un commentaire de la Critique de la raison dialectique de Sartre, fait lui-même l'objet d'une analyse récemment publiée par son ancien éditeur Pierre Verstraeten, professeur à l'ULB: L'Anti-Aron, La différence, 2008.
• Penser la guerre, Clausewitz, 2 vol., Paris, Gallimard, (1976).
• Plaidoyer pour l'Europe décadente, Paris, Laffont, 1977.
• Le Spectateur engagé (entretiens), Paris, Julliard, 1981.
• Mémoires. 50 ans de réflexion politique, 2 volumes, Paris, Julliard, 1983, 1082 p.
• Les Dernières Années du siècle, Paris, Julliard, 1984.
• Le Marxisme de Marx, Paris, Fallois, 2002 (ISBN 2-87706-423-9) et en livre de poche, Paris, 2004 (ISBN 2-253-10800-6).
• Raymond Aron, spectateur engagé. Entretiens avec Raymond Aron. Durée : 2H30 — DVD — Éditions Montparnasse, (2005).
• De Giscard à Mitterrand : 1977—1983 (éditoriaux parus dans L'Express), préface de Jean-Claude Casanova. Éditions de Fallois, Paris, octobre 2005. 895 pages. (ISBN 2-87706-570-7).

• Реймон Арон. Вступ до філософії історії: Есе про межі історичної об'єктивності. пер. з фр. Оксана Йосипенко, Сергій Йосипенко. — Київ: Український центр духовної культури, 2005. — 580 с.
• Реймон Арон. Мир і війна між націями / Пер. з фр. Віктор Шовкун, Зоя Борисюк та Григорій Філіпчук. — К.: МП «Юніверс», 2000. — 688 с.
• Реймон Арон. Етапи розвитку соціологічної думки; пер. з фр. Г. Філіпчук. — Київ: Юніверс, 2004. — 688 с. ; 22 см — ISBN 966-8118-02-2 (в тв. опр.).
• Реймон Арон. Опій інтелектуалів; пер. з фр. Г. Філіпчук. — К. : Юніверс, 2006. — 271 с. — ISBN 966-81-18-39-1

• Кара-Мурза А. А. Арон Реймон Клод Фердінанд [Архівовано 18 квітня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 124. — ISBN 966-00-0734-5.

• K. Богуславська. Арон (Aron) Раймон Клод Фердінан // Політична енциклопедія / редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови). — К. : Парламентське видавництво, 2011. — С. 40. — ISBN 978-966-611-818-2.
• Nicolas Baverez, Raymond Aron, un moraliste au temps des idéologies, Flammarion, 1993
• Giulio De Ligio, La tristezza del pensatore politico. Raymond Aron e il primato del politico, Bononia University Press, Bologna 2007
• Stephen Launay, La Pensée politique de Raymond Aron, préface de Philippe Raynaud, PUF, 1995.
• Stephen Launay, La guerre sans la guerre. Essai sur une querelle occidentale", Paris, Descartes et Cie, 2003.
• Matthias Oppermann, Raymond Aron und Deutschland. Die Verteidigung der Freiheit und das Problem des Totalitarismus, Ostfildern: Thorbecke Verlag 2008.
• Matthias Oppermann (Ed.), Im Kampf gegen die modernen Tyranneien. Ein Raymond-Aron-Brevier, Zurich: NZZ Libro 2011.
• Emile Perreau-Saussine, Raymond Aron et Carl Schmitt lecteurs de Clausewitz, Commentaire, 103, 2003, p. 617—622.
• Joachim Stark, Das unvollendete Abenteuer. Geschichte, Gesellschaft und Politik im Werk Raymond Arons, Würzburg: Königshausen & Neumann, 1986
• Olivier de Lapparent, «Raymond Aron et l'Europe, itinéraire d'un européen dans le siècle^{[недоступне посилання з квітня 2019]}», Peter Lang, 2010.

• Французький політолог Арон Раймон [Архівовано 23 вересня 2013 у Wayback Machine.]