Австралопітек грацильний

Австралопітек грацильний (лат. gracilis — стрункий) — вид австралопітеків, що був розповсюджений у Східній та Південній Африці 3,9–2,0 млн років тому. Представники виду мали відносно невеликі розміри та помірні пропорції. Грацильні австралопітеки є нащадками ранніх австралопітеків та предками масивних австралопітеків (парантропів) і ранніх людей. Відомо 5 видів цих гомінідів: Австралопітек афарський, Kenyanthropus platyops, Австралопітек бахр-ель-газальський, Австралопітек африканський, Австралопітек гарі, із яких найбільш відомим і добре вивченим є Australopithecus afarensis (австралопітек афарський).

Зріст цих гомінідів становив 105—110 см, а маса тіла коливалася від 12 — 15 до 36 — 37 кг (для порівняння: шестирічна дитина важить близько 35 кг). Об'єм головного мозку становив близько 500 см³ (для порівняння: у Шимпанзе — 345, а у горили — 420 см³) із тенденцією до зростання. До примітивних рис черепа цих істот можна віднести низький лоб, великий надочний валик, обличчя, що виступає вперед, плоский і широкий ніс, скошене підборіддя. Прогресивними рисами будови черепа можна вважати відносно зменшений лицьовий відділ, більший мозковий відділ, параболічну зубну дугу, редуковані ікла, «узор дріопітека» на нижніх молярах.

За типом харчування грацильні австралопітеки були всеїдними. Зміна способу живлення була пов'язана з тим, що в умовах савани значно розширилися джерела одержання тваринного білка і різко обмежувалося споживання фруктів. Це всіляко сприяло розвитку характерної для приматів схильності до полювання. Перші гомініди були стервоїдні: поширеним було підбирання залишків трапези після традиційних хижаків від критих просторів. Із часом вони навчилися активно добувати собі м'ясну їжу. Полювали в основному на тварин дрібних та середніх розмірів. М'ясо вживали сирим. У жертв найчастіше виявлялися зламаними кістки черепа в лівій скроневій ділянці, тобто мисливці завдавали удару правою кінцівкою. Це дозволяє припустити, що більшість класичних австралопітеків була праворукою. Цю групу австралопітеків вважають безпосередніми предками людей.

Для австралопітеків важливим адаптивним досягненням виявилася двоногість і зумовлене нею прямоходіння. Виникнення саме такої, а не будь-якої іншої, локомоції можна пояснити кількома причинами: перехід до життя у саванах (відкрита місцевість), носіння в руках предметів, демонстрації, біоенергетичні переваги тощо.

Піднімання на задні кінцівки для оглядання більшої території є поширеним біологічним пристосуванням. Воно властиве усім ссавцям, але особливо — тим, що живуть на відкритих просторах. Збільшення зросту за рахунок біпедії(прямоходіння) від 0,5 до 1,5 м дозволяє розширити огляд місцевості до 4 –5 км. Це досить суттєва перевага, особливо коли згадати, що близько 90 % інформації про зовнішній світ людини одержує від органів зору. Завдяки цьому прямоходіння вникало неодноразово у різних лініях гомінідів, тобто біологічний комплекс морфологічних ознак, необхідний для біпедії, міг сформуватися внаслідок мутацій як преадаптація.

Остаточне формування біпедії потребувало суттєвих змін у будові тазового пояса. До них можна віднести розширення клубової кістки, ствердіння її передньої частини, зміщення і зближення крижовоклубових і тазовостегнових зчленувань, розвиток відповідного м'язового апарату, завдяки якому двонога хода людини потребує значно менше енергії, ніж у приматів.

Відсутність подібних структур в інших приматів спонукає їх пересуватися на двох ногах швидко, зігнувши тулуб уперед. Двонога хода австралопітеків також іще не була досконалою. Про це, зокрема, свідчить наявність у них таких ознак: не повністю розвинений механізм стабілізації тіла під час пересування; недосконала перед��ча ваги тіла на нижні кін цівки; можливе неповне розгинання тазостегнового суглоба; певна зігнутість колінного суглоба; дещо відведений великий палець стопи; неповністю сформоване її склепіння; відносно короткі ноги тощо. Порівняно з тим, як пересуваються інші тварини, біпедія виглядає складним акробатичним номером: це безперервне балансування, яке потребує по чергового скорочення і розслаблення м'язів стопи, гомілки, стегна і спини відповідно до синхронних сигналів спинного і головного мозку.

Таке пристосування дорого обійшлося людям: важкі пологи, радикуліт тощо.

Багато тварин можуть епізодично пересуватися на двох кінцівках, але тільки люди — постійно. Біпедія не давала значних переваг у швидкості, зате забезпечувала колосальну витривалість і універсальність гомінідів, зокрема, людина може загнати оленя (у зебри настає колапс після

800 м бігу); в розрахунку на 1 кг ваги — нести більше за осла; бігти зі швидкістю 25 км/год., а на короткі відстані — понад 35 км/год.; стрибати в довжину більше ніж на 8 м; пройти за день понад 75 км; перепливати річки й підніматися в гори тощо. Для людей практично не залишилося недоступних місць на земній кулі.

• Огінова І. О. Теорія еволюції (системний розвиток життя на Землі)
• Кэрролл Р. Палеонтология и эволюция позвоночных. В 3-х томах.
• Хрисанфова Е. Н., Перевозчиков И. В. Антропология.