Райхскомісаріат Україна

Цю статтю треба вікіфікувати для відповідності стандартам якості Вікіпедії. Будь ласка, допоможіть додаванням доречних внутрішніх посилань або вдосконаленням розмітки статті. (Лютий 2008)

Reichskommissariat Ukraine Райхскомісаріат Україна
Цивільна адміністрація
↓ 1941 – 1944 ↓
Прапор Герб
План Розенберга, квітень 1941. Фактична територія темно-зеленого кольору
Столиця	Брест, Рівне
Мови	німецька, українська
Державний устрій	Цивільна адміністрація
Рейхскомісар
- 1941-1944	Еріх Кох
Історія
- встановлення	1 вересня 1941
- ліквідація	10 листопада 1944
Населення
-	17 млн осіб
Валюта	карбованець, райхсмарка, окупаційна марка
Попередник Наступник УРСР БРСР Українська держава УРСР БРСР
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Райхскомісаріат Україна

Райхскомісаріа́т Украї́на (нім. Reichskommissariat Ukraine) — адміністративне утворення, що охоплювало частину сучасних українських та білоруських земель у 1941–1944 роках. Контролювалося і підпорядковувалося нацистській Німеччині, проте не входило до її складу. Фактично Райхскомісаріат був колонією Третього Рейху.

Райхскомісаріат Україна був одним з 5 райхскомісаріатів, що мали бути створені на європейській частині території СРСР за планом Альфреда Розенберґа, якому 20 квітня 1941 Гітлер доручив підготувати план політичної перебудови СРСР після його окупації німецькими військами. Райхскомісаріат Україна мав становити незалежний від Росії край з українським (бодай тимчасовим) урядом, але з забезпечен��ям німецького контролю у політичній, військовій та економічній сферах. 17 липня 1941 Гітлер призначив Розенберґа міністром окупованих територій Східної Європи, однак не вважав за відповідне створити український уряд. Для того, щоби послабити прагнення до незалежности, він виділив з планованого райхскомісаріату Галичину (яку було приєднано до т. зв. Генеральної Губернії), Північну Буковину і так зв. Трансністрію (їх передано до Румунії), а столицею став не Київ, а місто Рівне. Підкарпатську Русь окупувала Угорщина за згоди Гітлера ще у березні 1939 р.

Райхскомісаріат Україна було проголошено 1 вересня 1941 р. Він охоплював Волинь, Полісся, Правобережжя і частину Полтавщини; при дальшому просуванні німецьких військ 2 вересня 1942 було приєднано решту Полтавщини й Запорізької области (решта Лівобережжя залишалася під військовою владою). Територія райхскомісаріату охоплювала 339 275 км² з бл. 17 млн. населення.

Міністр окупованих земель на Сході А.Розенберґ пропонував включити до Райхскомісаріату частину російської етнічної території як компенсацію за Галичину, яка увійшла під назвою дистрикт «Галичина» до польської Генеральної Губернії, і щоб ослабити можливі політичні амбіції українців.

Окупаційний режим у райхскомісаріаті передбачав використання певних елементів, які мали надати йому національного забарвлення — визнання української мови як офіційної нарівні з німецькою, запровадження карбованця, утворення української допоміжної поліції тощо. Деякі українські націоналістичні діячі сприйняли утворення райхскомісаріату як крок до утворення української держави під протекторатом Німеччини. Насправді концепція Райхскомісаріату трактувала Україну виключно як географічне, а не як політичне чи національне утворення. Для підкреслення цього факту Еріх Кох вибрав столицею райхскомісаріату не Київ, а провінційне місто Рівне. У післявоєнний час планувалося приєднати райхскомісаріат до території Третього Райху.

Хоч райхскомісаріат мав бути залежний від німецького Міністерства Сходу, на практиці влада була зосереджена у руках Еріха Коха, якого Гітлер без узгодження з Розенберґом призначив райхскомісаром України (спочатку пропонувався А. Розенберґом на посаду райхскомісара Росії, де окупаційний режим мав бути жорстокішим, ніж на інших територіях). Кох був безоглядним адміністратором і впроваджував у життя нігілістичну концепцію Гітлера супроти слов'ян, за якою на Сході всі питання найкраще вирішувати з позицій сили. Кох був лише формально підпорядкований Розенберґові; завдяки добрим зв'язкам з секретарем Гітлера М. Борманом Кох нейтралізував більшість розпоряджень Розенберґа, з якими він не погоджувався. До видатніших осіб у райхскомісаріаті належали заступник і однодумець Коха Павль Дарґель і їхній опонент Альфред Фрауенфельд, генералкомісар Райхскомісаріату Тавріди.

З-під влади Міністерства Сходу була відокремлена низка сфер: поліція була підпорядкована Г. Гіммлерові, заготівля сировини та велика промисловість Г. Ґерінґові як уповноваженому чотирилітнього економічного плану, мобілізація робочої сили на працю в Німеччині Ф. Завкелеві, осередки пропаганди — Й. Ґеббельсові, транспорт і зв'язок — відповідним міністерствам у Берліні.

У адміністративному відношенні райхскомісаріат поділявся на шість генеральних округ (нім. Generalbezirke): «Волинь і Поділля», «Житомир», «Київ», «Дніпропетровськ», «Миколаїв» і «Таврія», які очолювали генеральні комісари (нім. Generalkomissare). Керівників генеральних округів призначав особисто Гітлер. Генеральні округи ділилися на «крайзи» (Kreis, ними завідували ґебітскомісари, призначувані Розенберґом), що охоплювали по 4 райони. У більших містах були штадткомісаріати, в осідках районів — станиці німецької поліції і т. зв. «ландвіртшафтсфюрери» для нагляду над сільським господарством. Місцева адміністрація складалася з районових управ, посадників міст і сільських старост, яких затверджували і мали над ними нагляд ґебітскомісари. Посадники більших міст були під зверхністю «штадткомісарів». Українську допоміжну поліцію вербували шефи районів і посадники більших міст; вона підлягала німецькій поліції і цивільній владі Райхскомісаріату.

• Еріх Кох — Райхскомісар України (одночасно за сумісництвом Гауляйтер НСДАП в Сх. Пруссії) — 1.09.1941—1944

• Фрідріх Єкельн (Friedrich Jeckeln), обергрупенфюрер СС — 23.06.1941—14.12.1941

• Ганс-Адольф Прюцман (Hans-Adolf Prützmann), бригадефюрер СС — з 11.12.1941—18.03.1944

• Людольф фон Альвенслєбен (Ludolf von Alvensleben), бригадефюрер (з 9.11.1943 групенфюрер) — 29.10.1943—11.02.1944, за сумісництвом СС- та поліцай-фюрер Таврії-Криму-Сімферополя
• Ріхард Хільдебранд (Richard Hildebrandt), обергрупенфюрер — 25.12.1943—16.09.1944
• Артур Фелпс (Artur Phelps), обергрупенфюрер — 16.09.1944—18.09.1944
• Ганс Прюцман (Hans Prützmann), обергрупенфюрер (з 1.07.1944 генерал Ваффен-СС) — 29.10.1943—вересень 1944

В Райхкомісаріаті було скасовано радянське кримінальне право і введено німецьке. У цивільних процесах застосовувалися німецькі юридичні норми, однак користалися також звичаєвим правом і розпорядженнями німецької влади. Так, існувало як німецьке, так і так зване «власнокрайове» судівництво. В осідках тен. комісарів діяли німецькі суди, які були судами першої інстанції у кримінальних і цивільних справах, якщо до них були причетні німецькі громадяни або німці за походженням (т. зв. Volksdeutsche). У Рівному засідав німецький Верховний Суд (Deutsches Obergericht). До кожного німецького суду був прикріплений так званий «спеціальний суд», який складався з одного судді і двох засідателів (останні могли не мати правничої освіти), що розглядав справи, які «загрожували інтересам Рейху» (наприклад, напад на представників влади, вбивство «райхсдойчів» тощо — провини, за які за статутами передбачена смертна кара). Так само, як у випадку німецького Верховного Суду, на вирок «спеціальних судів» не було відклику. В обставинах безпосередньої загрози безпеки і порядку провини, «що загрожували інтересам Рейху», могли судитися «становими судами» (Standesgerichte). Їх покликав генералкомісар або його представники. Їх вирок після затвердження генералкомісаром був невідкличний.

Щойно (через зволікання Коха) навесні 1942 р. введено для ненімецького населення власне «крайове судівництво» для цивільних і меншої ваги карних справ (важливіші з них розглядали німецький суд). Численні справи вирішував «ґебітскомісар» адміністративним шляхом. Назагал незначне число трибуналів, приступних ненімецькому населенню Райхкомісаріату Україна, не давало достатньої юридичної опіки, особливо сільському населенню. Зрештою, винищувальна політика Коха і Гімлера не в'язалася існуючими нормами в Райхкомісаріаті Україна.

Нарукавні нашивки українських батальйонів Охоронної поліції[1]
106-й		114-й		115-й і 118-й		Офіцерська

Не з'ясоване було право власності. Формально німецька влада, скасувавши радянське законодавство, відстоювала концепцію приватної власності на землю і критикувала колгоспну систему, однак в Райхкомісаріаті Україна її було в основному залишено (на думку Коха і німецького Міністерства прохарчування ця система була зручніша для експлуатації українських селян на користь Німеччини). Тільки після німецької поразки під Сталінградом Розенберґ запропонував реприватизацію колгоспної землі (статут 3. 6. 1943), але вона була значною мірою бойкотована Кохом і обмежена завдяки активності партизанів та постійного відступу німецьких військ, так що ледве бл. 10 % землі, призначеної до розподілу, було фактично розділено селянам. Промисел і торгівля мали служити насамперед чотирирічному економічному планові, затверджуваному Ґерінґом. Остаточне вирішення права власності промислових та торгових об'єктів мало бути ухвалене після війни. Доти вони вважалися в засаді націоналізованими. Промисловими об'єкти передано під тимчасовий заряд різних німецьких підприємців і фірм (т. зв. «тройгандфервальтунґ») та створено ряд монополістичних німецьких торгових фірм, яким належала заготівля продуктів для потреб Німеччини і розподіл споживчих товарів для частини працюючого населення Райхкомісаріату Україна. Єдиним винятком була українська кооперативна організація Вукопспілка, що її з практичних міркувань залишено в українських руках, хоч понадрайонову організаційну структуру її в кінці 1942 р. перетворено на німецьку торгову інституцію.

Певний період нарівні з рейхсмаркою в обігу перебували окупаційні гроші Райхскомісаріату «Україна» в карбованцях за курсом 1 марка = 10 крб. Грошові знаки друкувалися Центральним Емісійним Банком України в місті Рівне, починаючи з березня 1942 року, номіналами від 1 до 500 крб. Були в обігу лише на окупованій німцями території України паралельно з райхс- та окупаційними марками. На території генерал-губернаторства (Польща) та Райху не визнавалися.

Наприкінці 1944 року територія обігу грошових знаків була визволена радянськими військами і банкноти припинили свій обіг.

Робилося все можливе, щоб не допустити перетворення місць культури в осередки національної ідеї. Німецька окупаційна влада закрила населенню окупованої України шлях до освіти. Гітлер був переконаний в тому, що було б великою помилкою дати змогу українцям здобувати знання. Він відкидав навіть можливість відкриття в Києві університету. «Краще не вчити їх навіть читати», — говорив він. «Російський простір — це для нас Індія. Як і англійці, ми правитимемо в цій імперії жменькою людей», — продовжував свою думку фюрер. Вище керівництво рейху вважало, що початкової освіти для українців більш, ніж досить.

Райхскомісар Е. Кох дозволив відкрити тільки початкові 4-річні школи для дітей віком від 9 до 12 років. З виповненням 14 років українську молодь відправляли на примусову працю до Німеччини.

Величезних масштабів набуло пограбування окупантами мистецьких та історичних цінностей українського народу, відчутних втрат зазнали історичні та краєзнавчі музеї, бібліотеки, картинні галереї. З України вивезено понад 330 тис. цінних музейних експонатів.

Від рук гітлерівських окупантів знищення і плюндрування зазнала величезна кількість закладів культури України. Відповідно до спеціальної директиви рейхміністра східних територій Розенберга для вивезення культурних цінностей з окупованих територій було створено спеціальні робочі групи «Україна», які розміщувалися у місті Києві і при міністерстві закордонних справ — батальйон СС спеціального призначення. Окупанти зруйнували 151 музей, вивезли з них близько 40 тис. найцінніших експонатів. Був пограбований культурно-історичний заповідник Києво-Печерська лавра. Вивезені унікальна колекція зброї часів Запорозької Січі, нумізматична колекція, стародавні рукописи, золоті та срібні вироби і прикраси. Вони ешелонами вивозили до Німеччини цінне наукове обладнання, унікальні колекції, твори образотворчого мистецтва тощо. Частина художніх культурних цінностей після війни була повернута в СРСР, але залишена в музеях Москви і Ленінграда (тепер Санкт-Петербург).

Населення райхкомісаріату, з самого початку німецько-фашистської окупації було позбавлене будь-яких можливостей національного духовного життя. На цій території німецька влада проводила відверту антиукраїнську політику, в тому числі й на культурно-освітньому фронті. Рейх-міністр східних територій Розенберг наказав «узяти під охорону» культурні цінності окупованих територій Сходу. Цим наказом започатковано систематичне пограбування духовних надбань українського народу. Окупаційною владою було закрито наукові установи, бібліотеки, музеї і театри. Всі 115 друкованих періодичних видань, які виходили в райхкомісаріаті, підлягали німецькій цензурі. З дозволу окупаційної влади активізувалося релігійне життя. Однак церковна діяльність також перебувала під їхнім пильним оком.

Розуміючи провідну роль інтелігенції у відродженні культурно-національного життя, окупанти з особливою насторогою ставились до неї. Гітлер наполягав на тому, щоб «знищити більшу частину української інтелігенції». Багато її представників було ув'язнено, відправлено в концтабори, де основна її частина загинула.

Перший удар фашисти завдали 13 грудня 1941 p., коли айнзацкоманда СД заарештувала велику групу національне свідомої інтелігенції і та працівників культури — І. Рогача, Т. Олійника та ін. 21 лютого 1942 р. окупанти розстріляли у Києві в Бабиному Яру за націоналістичну діяльність поетесу Олену Телігу. Одночасно з нею були розстріляні поет і І. Ірлявський, журналіст В. Кошик. У німецькому концентраційному таборі Заксенгаузен був закатований Олег Кандиба-Ольжич — поет, вчений, один із провідних діячів Організації українських націоналістів.

У 1942–1943 pp., на виконання вказівки «зверху», були розстріляні поети Е. Фомін, М. Пронченко, драматург Н. Гупал. Тисячі вчених, лікарів, учителів, представників художньої інтелігенції загинули від голодної смерті, нестерпних умов життя. Німецькі власті намагалися не просто фізично знищити українську інтелігенцію, а прагнули позбавити людей гідності, відчуття національної належності і почуття національної гордості.

Політика фізичного та ідеологічного терору гітлерівців на культурному фронті зводилась до того, щоб зупинити її розвиток, знищити духовні скарби, позбавити український народ можливості користуватися її здобутками.

Життя обох київських театрів, ім. Садовського під керівництвом М. Тинського та ім. Затиркевич-Карпинської під керівництвом Ю. Григоренка, відкритих у жовтні 1941 р., було більше, ніж короткочасним. Вони проіснували тільки до прем'єр і були закриті. Згодом, у квітні 1942 p., було закрито і київську оперу, після чого театральне життя в Києві зовсім припинилось. Спроба Г. Затворницького, П. Коваленка та В. Ревуцького оживити культурне буття киян через театр-студію «Гроно» закінчилося тим, що в липні 1943 р. новостворений творчий колектив було вислано до Німеччини.

В умовах німецької окупації в Києві почали виходити щоденна газета «Українське слово», літературний журнал «Літаври». Книжки українською мовою не виходили фактично на всій території України. Намагання організувати українські видавництва з самого початку присікалися німецькою адміністрацією. Так було із спробою О. Теліги, І. Рогача, О. Чемеринського та інших організувати у Києві видавництво, із намаганням У. Самчука і І. Тиктора започаткувати українське видавництво у Луцьку. Контрольовані німецькими властями україномовні газети населення стало справед��иво називати «німецькими газетами з українським шрифтом».

Питання остаточних леґальних форм Райхкомісаріату Україна та правового статусу його мешканців Гітлер залишив неясними. Національні почування українців у Райхкомісаріаті Україна мали бути підтримувані настільки, наскільки така політика ділила українців та росіян, усуваючи небезпеку спільного протинімецького фронту. Це були головні мотиви, наприклад, для введення в Райхкомісаріаті Україна, поряд з німецькою урядовою мовою української з виключенням російської; карбованця, замість рубля тощо. Поза тим нацистська політика ослаблювала та сповільнювала ті потенційні чинники національної свідомости, які могли стати важливим елементом у змаганнях до незалежности взагалі. Це виявлялося в обмеженні загальної освіти до чотирьох класів народної школи, скорочення вищих щаблів освіти до вузько спеціалізованих практичних фахів, придушення виявів культурної ініціативи українського населення (напр., «Просвіт», видавничого руху), закриття наукових установ, бібліотек і музеїв та їх пограбування, зниження рівня преси (її видавали німці), театрів тощо. Ослаблення населення з біологічного погляду велося виморенням з голоду, обмеженням санітарно-медичної обслуги, нелюдською поведінкою з вивезеними до Німеччини українськими робітниками (приблизно 1,5 млн) і радянськими військовополоненими та масовими екзекуціями різних груп населення за фактичну чи уявну підтримку руху опору.

Жорстокий окупаційний режим призвів до різкого посилення антинімецьких настроїв в Україні. Одним із безпосередніх наслідків стало розгортання на території райхскомісаріату радянського партизанського та українського націоналістичного повстанського рухів. Повстанські і партизанські загони контролювали значну частину території райхскомісаріату і перешкоджали постачанню техніки і продовольства для німецьких військ. Окремі керівники нацистської партії мали намір віддати Е.Коха під партійний суд за розладнання надійного тилу, відсутність якого стала однією з головних причин поразки німецьких військ на Східному фронті. Після зайняття Радянською армією українських територій «Райхскомісаріат Україна» було офіційно ліквідовано 10 листопада 1944.

На території райхскомісаріату з 1942 року вели визвольну боротьбу проти окупантів загони Української Повстанської Армії

Фактично Райхскомісаріат Україна являв собою колонію, яка входила до обсягу німецького «життєвого простору». Він був позбавлений міжнародного і автономного статусу. У повоєнний час райхскомісаріат мав бути з'єднаний з територією Третього Райху і більшість українців (непридатних до германізації) мали бути виселені за Урал, щоб звільнити місце для німецьких колоністів.

У зв'язку з поразками Німеччини на східному фронті Райхскомісаріат Україна було офіційно ліквідовано 10 листопада 1944 р.

• Багазій Володимир Пантелеймонович
• Крамаренко Олексій Іванович
• Оглоблин Олександр Петрович
• Самчук Улас Олексійович
• Семененко Олександр Платонович
• Форостівський Леонтій Іванович
• Штепа Костянтин Теодосійович

• Бабин Яр
• Кох Еріх
• Музей-архів переходової доби
• Рогач Іван
• Теліга Олена Іванівна
• Українська Національна Рада

• Форостівський Л. Київ під ворожими окупаціями. Буенос-Айрес 1952;
• Хорошунова И. А. Дневник.
• Bräutigam O. Überblick über die Besetzten Ostgebiete während des zweiten Weltkrieges. Тюбінґен 1954;
• Herzog R. Grundzüge der deulschen Besatzungsverwallung in den Ost- und Südeuropäischen Ländern während des zweiten Weltkrieges. Тюбінґен 1955;
• Moritz G. Gerichtsbarkeit in der von Deutschland besetzten Gebieten, 1939–1945. Тюбінґен 1955;
• Ilnytzkyj R. Deutschland und die Ukraine 1939–1945. 2 тт. Мюнхен 1955–1956;
• Kamenetsky I. Hitlers Occupation of Ukraine, 1941–1944. Мільвоке 1956;
• Kamenetsky I. Secret Nazi Plans for Eastern Europe. A study of Lebensraum Policies. Нью-Йорк 1961;
• Armstrong J. A. Ukrainian Nationalism. 2 вид. Нью-Йорк 1963.
• Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.