Чорновіл В'ячеслав Максимович

В'ячеслав Максимович Чорновіл
Голова Львівської обласної ради
квітень 1990 — квітень 1992
Наступник	Горинь Микола Миколайович
Народився	24 грудня 1937(1937-12-24) село Єрки[1]
Помер	25 березня 1999(1999-03-25) (61 рік) Бориспільський район , Київська область
Похований	Байкове кладовище
Відомий як	журналіст, правозахисник, політик, публіцист, літературний критик
Громадянство	СРСР →  Україна
Національність	українець
Alma mater	ННІ журналістики КНУ ім. Т. Шевченка і Львівський національний медичний університет імені Данила Галицького
Політична партія	Народний Рух України
У шлюбі з	Атена Пашко
Діти	Тарас та Андрій
Професія	політик
Релігія	Українська Автокефальна Православна Церква[2]
Нагороди
Підпис
Висловлювання у Вікіцитатах
Медіафайли у Вікісховищі

В'ячесла́в Макси́мович Чорнові́л (*24 грудня 1937 с.Єрки,Черкаської області — †25 березня 1999, Бориспіль,Київської області) — український політик, публіцист, літературний критик, діяч руху опору проти русифікації та національної дискримінації українського народу, політичний в'язень СРСР. Провідник українського національно-демократичного визвольного руху кінця 80-х - 90-х років; Герой України (2000, посмертно). Лауреат Міжнародної журналістської премії ім. Ніколаса Томаліна (1975).

Ініціатор проголошення Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 р. та Акту проголошення Незалежності України 24 серпня 1991 р.

Разом із іншими видатними діячами започаткував в Україні національно-визвольний рух шістдесятників та дисидентів. Засновник та головний редактор підпільного українського часопису "Український вісник". Член Української Гельсінської групи. Один із ініціаторів створення Української гельсінської спілки. Кілька разів ув'язнений за «антирадянську пропаґанду» (1967—1969, 1972—1979, 1980—1988). Перебував у мордовських таборах суворого режиму і на засланні. Сумарно пробув у неволі 17 років. У 1990-92 рр. - голова Львівської обласної ради. Народний депутат України з березня 1990 р.

Кандидат у Президенти України на виборах 1991 р (2 місце, 7 420 727 голосів або 23,27%). З 1992 р. і до смерті - голова Народного Руху України. З жовтня 1991 - Гетьман українського козацтва. З 1995 року член української делегації в Парламентській Асамблеї Ради Європи.

Загинув 25 березня 1999 року за нез’ясованих обставин в автокатастрофі на шосе під Борисполем. Чимала частина суспільства досі переконана, що Чорновола прибрали як небезпечного конкурента на майбутніх президентських виборах. Похований у Києві на Байковому кладовищі на центральній алеї. У похороні взяли участь сотні тисяч людей.

Народився 24 грудня 1937 року в селі Єрки Катеринопільського району, тоді Київської області в сім'ї вчителів. Батько - Максим Йосипович - походив з давнього козацького роду Чорноволiв. Хоча на селi не надавали особливого значення родоводам, iсторична пам'ять сiм'ї сягала кiлькох поколiнь - до часiв остаточного закрiпачення козакiв, коли уярмлене село Вiльхiвець покинув бунтiвний Стратiн Чорновiл i, пройшовши життiвий шлях аналогiчний до Миколи Джерi з повiстi Нечуя-Левицького, осiв у вiльнiй Юркiвцi (обидва села на Шевченковiй Звенигородщинi). Мати - Килина Харитонiвна Терещенко належала до одного з вiдгалужень славного роду цукрозаводчикiв i меценатiв Терещенкiв. У Вiльхiвцi пройшли дитячi та юнацькi роки Вячеслава та його старшого брата Бориса (нинi покiйного) й молодшоi сестри Валентини. Тепер у Вiльхiвцi з роду Чорноволiв не залишилося нiкого, лише нагадують про давнiшi поколiння деякi топонiми: куток Чорноволи й Чорноволiвський лiс.

У радянські часи сім'я Чорновола зазнала переслідувань від комуністичного тоталітарного режиму. 1937 року було заарештовано рідного батькового брата Петра Йосиповича Чорновола, який не повернувся з ув'язнення. Зазнавав переслідувань і батько. Сім'ї доводилося переїжджати з села в село, міняючи місце роботи.

В'ячеслав Чорновіл до школи пішов 1946 року відразу до 2-го класу (читав з чотирирічного віку).

1955 року закінчив Вільхівецьку середню школу із золотою медаллю і того ж року вступив до Київського державного університету ім. Тараса Шевченка на філологічний факультет, а з 2-го курсу перевівся на факультет журналістики. Уже в університеті мав неприємності за свої погляди, з чим пов'язана майже річна перерва в навчанні 1958 року (узявши річну відпустку, їздив на будівництво домни в Жданові (Маріуполь), де працював спочатку теслярем, потім — у виїзній редакції газети «Київський комсомолець»). У студентські роки вже багато писав до газет. Протягом місяця склав усі пропущені сесії і 1960 року закінчив університет з відзнакою. Захистив дипломну роботу на тему «Публіцистика Бориса Грінченка», ще донедавна забороненого письменника.

З липня 1960 до травня 1963 років В'ячеслав Чорновіл працював на Львівській студії телебачення спочатку редактором, потім — старшим редактором передач для молоді.

Почав виступати як літературний критик, досліджуючи творчість Т. Шевченка, В. Самійленка, Б. Грінченка.

У травні 1963 року переїхав до Києва, щоб продовжити наукову роботу з історії української літератури. Відтоді до вересня 1964 року працював на будівництві Київської ГЕС і жив у Вишгороді.

1964 року склав кандидатський мінімум, пройшов за конкурсом до аспірантури Київського педінституту, але не був допущений до навчання через політичні переконання. Це стало перешкодою до захисту вже майже готової дисертації про публіцистичну творчість та громадську діяльність Б. Грінченка.

Започаткував в Україні національно-визвольний рух шістдесятників разом з І. Світличним, І. Дзюбою, Є. Сверстюком, В. Стусом, Ігором та Іриною Калинець, А. Горською, М. Плахотнюком, Л. Танюком, Г. Севруком та ін. В'ячеслав Чорновіл був одним з найяскравіших організаторів та активістів цього руху, що в 60-ті —70-ті роки протистояв тоталітарному режимові, виступав за відродження України, її мови, культури, духовності, державного суверенітету. Брав активну участь у діяльності Київського клубу творчої молоді (КТМ).

4 вересня 1965 року виступив разом з Іваном Дзюбою та Василем Стусом у кінотеатрі «Україна» на прем'єрі фільму Параджанова «Тіні забутих предків» з протестом проти арештів української інтелігенції. Дану демонстрацiю розглядають як першу акцiю вiдкритого протистояння тоталiтарнiй владi, хоча ще 8 серпня Чорновiл виголосив гостру антикомунiстичну промову на вiдкриттi пам'ятника Шевченкові в с. Шешори на Гуцульщинi. Далі, звичайно ж, — безробіття, обшуки й допити.

У цей же час В. Чорновiл самостiйно та у спiвавторствi пише ряд документiв правозахисного й антишовіністичного характеру: відкритий лист вiд 15 вересня 1965 року до ЦК компартii й комсомолу Украiни, статтi "З приводу процесу над Погружальським", "В шовiнiстичному зашморзі", "12 запитань до тих, хто вивчає суспільствознавство" тощо. Того ж місяця за участь у правозахисному русі звільнений з роботи в газеті «Молода гвардія». Тоді ж улаштовується літпрацівником у газеті «Друг читача».

За відмову давати свідчення на закритому суді братів Горинів В. Чорновола засудили до трьох місяців примусових робіт.

Репресії лише посилювали в ньому силу опору: звільнення з роботи прискорило працю над документальним дослідженням «Правосуддя чи рецидиви терору?» (травень 1966 року). Це був, мабуть, один із найсміливіших зразків тогочасної української політичної публіцистики. Наступний вирок 15 листопада 1967 року Львівського обласного суду — жорстокіший: 3 роки ув'язнення в таборах суворого режиму. Причиною і цього разу виявилася журналістика: В'ячеслав Чорновіл уклав документальну збірку «Лихо з розуму» (Портрети двадцяти «злочинців»), де подав матеріали про арештованих 1965 року шістдесятників. Після того, як книжку було надруковано за кордоном, міжнародна громадськість піднесла голос на захист ув'язнених, і брежнєвські холуї змушені були на це зважати. Отож дехто з тоді арештованих завдячує Чорноволові життям.

За свої книжки Чорновіл став лауреатом премії для кращих журналістів світу, що боронять права людини; а від Радянського Союзу отримав нове тюремне ув'язнення.

Після звільнення 1969 року з великими труднощами вдалося влаштуватися на роботу. З 1970 року В'ячеслав Чорновіл працював спостерігачем метеостанції в Закарпатті, землекопом археологічної експедиції в Одеській області, вагарем на станції Скнилів у Львові, з 1971 року — у Львівському відділенні Українського товариства охорони природи^[3].

1970 року Чорновіл у Львові починає випуск підпільного журналу «Український вісник», в якому друкує матеріали самвидаву, хроніку українського національного спротиву. Він — його організатор, редактор і видавець. Журнал стає справжнім рупором демократії та національної свідомості у підрадянській Україні. У видавництві Чорноволові допомагає його найближче у Львові оточення: Ігор та Ірина Калинці, Ярослав Дашкевич з дружиною Людмилою Шереметьєвою, Ярослав Кендзьор. У часопису друкуються статті та твори також Василя Симоненка, Василя Стуса, Івана Світличного, Івана Дзюби, Євгена Сверстюка та ін.

Під час відомої страхітної загальноукраїнської «зачистки» 1972 року його арештовують знову — попереду суд і вирок: 6 років таборів і три роки заслання. Це знову суд над журналістом, суд над Словом: Мордовія, Якутія, Чаппанда, боротьба за статус політв'язня, підпільна публіцистика й новий, ще потужніший виток спротиву. Відбував термін у мордовських таборах для політв'язнів ЖХ-385/17-А (с. Озерне) і ЖХ 385/3 (с. Барашево). В. Чорновіл був організатором і учасником численних акцій протесту, голодувань, виснажливої боротьби за статус політв'язня. Понад половину терміну провів у ШІЗО (штрафний ізолятор) і ПКТ (приміщення камерного типу).

«Зеківський генерал» — так назвав нарис про нього письменник Михайло Хейфец. Разом з Борисом Пенсоном В'ячеслав Чорновіл написав книгу «Хроніка таборових буднів» (1975), яку було нелегально передано з табору за кордон і опубліковано 1976 року у журналі «Сучасність». На початку 1978 року був відправлений етапом на заслання в с. Чаппанду (Якутія), де працював чорноробом у радгоспі, пізніше в Нюрбі — постачальником. Там написав брошуру про боротьбу за статус політв'язня в таборах (1977–1978) під назвою «Тільки один рік». Від рукопису, переданого за кордон, відновлено тільки фрагменти. 1978 року прийнятий до міжнародного ПЕН-клубу.

22 травня 1979 року Чорновіл став членом Української Гельсінської Групи.

У квітні 1980 року знову заарештований на засланні за сфабрикованим звину��аченням (фактично — за опозиційні виступи та за участь у Гельсінській групі). Тримав 120-денне голодування протесту. В останньому слові на суді В'ячеслав Чорновіл звинуватив КДБ і міліцію у фальсифікації та закликав суд не брати участі в змові. Був засуджений на п'ять років позбавлення волі. 1983 року звільнений за протестом прокурора Якутії без права виїзду в Україну. Працював кочегаром на заводі будівельних матеріалів у місті Покровську.

У травні 1985 року В'ячеслав Чорновіл повернувся в Україну. Зміг улаштуватися на роботу у Львові тільки кочегаром у Міськрембудтресті та школі-інтернаті. Відновив активну політичну діяльність. Восени 1988 року разом з М. Горинем дав інтерв'ю закордонній журналістці Марті Коломієць, у зв'язку з чим влада розгорнула кампанію за видворення їх з СРСР. Чорновіл і Горинь звернулися до урядів усіх держав, щоб їх не приймала жодна країна. Тоді ж звільнений з роботи з політичних мотивів.

Улітку 1987 року В. Чорновіл відновив видання «Українського вісника», редактором та автором якого був протягом двох років.

6 вересня 1987 року у Львові створена «Українська ініціативна група за звільнення в'язнів сумління». До її складу увійшли М.Горинь (голова), В.Барладяну, І.Гель, З.Попадюк, С.Хмара, В.Чорновіл. [1]. 11 березня 1988 року з М. Горинем і З. Красівським підписав Звернення до української та світової громадськості про відновлення діяльності УГГ.

Навесні-влітку 1988 року Львів, а за ним і всю Україну сколихнули перші політичні мітинги. В'ячеслав Чорновіл, співорганізатор і неповторний оратор усіх акцій протесту, підсумував даний період відомою статтею "10 днів, які сколихнули Львів". У цей час поряд з поважним аналітичним виданням "Український вісник" В. Чорновіл започатковує оперативне інформаційне видання "Експрес-випуск "Українського вісника", номери якого розходилися рекордними для самвидаву тиражами.

Нарощуються контакти з національно-визвольними рухами інших поневолених народів СРСР. У червні 1988 року у Львовi за ініціативи В. Чорновола проходить міжнаціональна нарада, на якій присутні представники України, Естонії, Литви, Грузії й Вірменії.

Наприкінці червня 1988 стає ініціатором та ідейним натхненником створення Української Гельсінської спілки - першої в Україні опозиційної до радянської влади партії. Вперше про цю ідею публічно оголосив під час підсумкового засідання другого дня консультацій Міжнародної антикомуністичної наради і, не задумуючись, сформулював основні програмні положення майбутньої партії, які пізніше лягли в "Декларацію принципів УГС". Фактично в цей день завершилася монополія Компартії в Україні.

7 липня 1988 року на 50-тисячному мітингу у Львові Чорновіл офіційно оприлюднив Декларації принципів Української гельсінської спілки, співголовою якої став. УГС стала першою в Україні відкритою опозиційною КПРС організацією партійного типу. В'ячеслав Чорновіл був одним з трьох робочих секретарів, потім членом виконкому УГС, очолював пресову службу — написав і відредагував понад сто листів прес-служби УГС, які оперативно, у день виходу, передавалися по радіо «Свобода», а також розповсюджувалися самвидавом.

В. Чорновiл також не настоював на правi керiвництва, тому став лише спiвголовою, посаду голови залишивши Л. Лук'яненку, що, очевидно, й спричинилося до неiативних трансформацiй в УГС упродовж наступних рокiв аж до перетворення в Українську республiканську партiю, в члени якоi Чорновiл перереiстровуватися вiдмовився. Загалом короткий перiод iснування УГС був для нього насичений подiями й полiтичною дiяльнiстю. Вiн бере участь у численних мiтинiах (за один з них його, фактично викравши, садять на 15 дiб аж у Золочiвському райвiддiлi мiлiцii, приховуючи навiть вiд родичiв iнформацiю про мiсце утримання), форумах, iнших полiтичних акцiях. i, звичайно ж, багато пише.

4 серпня 1988 у Львові біля університету ім. І.Франка відбувся несанкціонований мітинг, на який зібралось декілька тисяч осіб. Газета «Вільна Україна» писала, що правоохоронні органи вжили оперативних заходів до його припинення. Особи, які порушували громадський порядок і виявили непослух працівникам міліції, затримані. Ведеться слідство. Фактично ж у цей день, як відзначалось у протестній телеграмі Виконавчого комітету Української Гельсінської спілки, надісланій 6 серпня 1988 р. М. Горбачову, «органи міліції КГБ, шоста рота спеціального призначення жорстоким і цинічним способом розігнали мітинг біля Львівського університету. На людей нацьковували собак, їх тягли до машин за волосся й ноги. Багатьох били, в тому числі жінок і підлітків. Таке придушення волевиявлення громадян, що потягнулися до громадського життя після 60-річного мовчання, нагадує методи розправ над народом найреакційніших режимів». Василь Берладяну, Богдан Горинь, Михайло Горинь, Олесь Шевченко, В'ячеслав Чорновіл, які підписали телеграму за дорученням виконавчого комітету УГС, вимагали «притягнення до відповідальності винуватців антидемократичного погрому». Цей день увійшов в історію Львова, як «кривавий четвер».

Від часу створення (8—10 вересня 1989 року) Народного Руху України (НРУ) — член Руху та його Великої Ради, з березня 1992 — співголова, а з грудня 1992 року — голова НРУ. Ось як про цей час згадував сам В'ячеслав Чорновіл:

«Ідея створення Руху виникла спонтанно, вона йшла знизу. Прийшов час „розвалу імперії“, так званої перебудови. Він закликав низи до дії, а серед інтелігенції, колишніх політв'язнів, політичних діячів виявилися люди, які вирішили очолити цей рух. Я пригадую, як 17 вересня 1989 року ми вивели на вулиці Львова 200–250 тис. осіб. Це була природна потреба різко змінити ситуацію, яка на цей момент склалася в країні: ішло розвалювання комуністичної системи, дуже активізувалися народні маси, і це треба було оформити. Перша спроба створити у Львові „Демократичний фронт сприяння перебудові“ була літом 1988 року, але нас тоді розігнали собаками й ОМОНом. Наприкінці 1988 року, зайнявши національно-патріотичні позиції, нашу ідею підтримала більшість членів Спілки письменників України. Завдяки цьому нам легше було захищатися від свавілля влади. Ми змогли виголосити програмні положення НРУ. Почалося інтенсивне зростання організацій Народного Руху в областях. У вересні 1989 року відбулися установчі збори НРУ. 1993 року НРУ був перереєстрований на політичну партію, бо, будучи громадсько-політичною організацією, ми не могли брати участь у виборах.»

Дуже непростим був шлях Чорновола до Руху i Руху до Чорновола. У його задумах УГС мала виконати ту ж роль, що й Народнi фронти у балтiйських республiках, i на початок 1989 року ситуацiя складалася саме так. Можливо для протидii УГС завiдуючий iдеологiчним вiддiлом ЦК КПУ Леонiд Кравчук, який ще напередоднi керував комiсiєю, покликаною обґрунтувати заборону нацiональноi символiки, раптом став сприяти iнiцiативi творчих спiлок щодо створення Народного Руху Украiни за перебудову. Згадаймо: в областях, де УГС не мала серйозного впливу, iнiцiаторiв Руху переслiдували, зате в проугаесiвських регiонах, особливо у Львовi й Києвi, iм вiдверто сприяли. У мiсцевих iнiцiативних групах стали домiнувати так званi демократичнi комунiсти. Тож до перших рухiвських структур Чорновiл ставився з певною пересторогою, хоча й запропонував делеґувати вiд УГС в iнiцiативну групу Львiвського Руху Михайла Гориня i реiулярно йшов на вiдвертi дискусii. Зроштою, й Чорновола старалися до Руху не допустити. Особливо брутально це виглядало на Установчiй конференцiї Київського мiського Руху. Тiльки тривале скандування залу змусило президiю надати йому слово. Згаданий форум пам'ятний ще й тим, що ведучий, Дмитро Павличко, з пiною на губах кричав на групу людей, якi пiдняли синьо-жовтий прапор: "Винесiть ЦЕ, це провокацiя, заберiть ЦЕ!" Однак ситуацiя зазнала перелому. Самi рухiвцi не захотiли йти з Кравчуком, Павличком, Драчем "за перебудову", а обрали шлях Чорновола за незалежну Україну. Починаючи з установчого з'iзду В. Чорновiл - член Великої Ради Руху, з березня 1992-го - спiвголова (разом з М. Горинем та І. Драчем), а з грудня 1992 року - незмiнний голова Народного Руху України.

Весна 1990 року для В'ячеслава Чорновола стала часом трiумфу. Абсолютна перемога на виборах до Верховної Ради й Львiвської облради. Опiсля - обрання головою обласної ради. Це був дiйсно перiод великих реформ. Вiдроджувалися нацiональнi святинi, традицiї й символи, запроваджувалися в окремiй областi адмiнiстративна, земельна, житлова реформи. До iнiцiатив Львiвщини приєдналися Тернопiльська й Івано-Франкiвська областi, урочисто була проголошена Галицька Асамблея. Тi епохальнi зрушення, якi В'ячеслав Чорновiл започаткував у Галичинi, щойно наприкiнцi 1999 - початку 2000 рокiв зi скрипом почали впроваджуватися по всiй Українi.

У Верховнiй Радi на противагу комунiстичнiй "групi 239" утворюється демократична Народна Рада, в якiй Чорновiл стає лiдером радикального крила. Перебуваючи в меншостi, та ще й розбавлена рiзноманiтними угодовцями та перекінчиками, Народна Рада таки добивається в липнi 1990-го проголошення Декларацiї про державний суверенiтет, а в серпнi 1991-го пiсля невдалого путчу - Акту Незалежности України й заборони Компартiї. У всiх цих визначних актах вагомий внесок В. Чорновола. А щодо заборони Комунiстичної партiї, то без його рiшучих дiй український парламент мiг цього кроку й не зробити. Саме вiн перший вiддав вказiвку захопити обком, коли ще не були знищенi всi компрометуючi комунiстiв документи, й надав докази участи компартiї в переворотi.

1991 року В'ячеслав Чорновіл був кандидатом у Президенти України (2 місце, 7 420 727 голосів або 23,27%). День 1 грудня назавжди увійшов в історію України як тріумф національної ідеї - понад 90% громадян України підтвердили Незалежність. Однак був тут і зворотній бік медалі: першим Президентом відновленої України став Леонід Кравчук - колишній член Політбюро ЦК КПУ, завідувач ідеологічного відділу комуністів, людина, що прагнула подавити національний рух ще у зародку - Кравчук свого часу ініціював заборону діяльності Народного Руху України. Нинi можна лише здогадуватися, що стало причиною поразки: вiдвертий тиск на виборцiв i фальсифiкацii, загальна iнертнiсть суспiльства й тяга людей до старого способу життя, чи те, що Чорновола поборювали ще й "гетьманчики" з Народної Ради: Лук'яненко, Юхновський, Гриньов. Очевидно, саме вони принесли таку вiдчутну перемогу Л. Кравчуку. Чимало дослідників вважають, що саме цей вибір у 1991 р. розвернув Україну не на той вектор національного становлення та зумовив таку глибоку прірву нині між ситуаціями в Україні з одної сторони та країнах колишнього СРСР та соцтабору Прибалтики та Центральної Європи з іншої.

Кандидатуру В'ячеслава Чорновола більшістю підтримали лише 3 області Галичини: 75,86% на Львівщині, 67,1% на Франківщині та 57,45% на Тернопільщині. Чималу підтримку також отримав на Буковині та Волині.

Пiсля виборiв вiдбулося реформування мiсцевих органiв влади - обласнi голови трансформувалися в представникiв Президента в областях. В. Чорновiл вважав недопустимим ставати чиновником на послугах у свого полiтичного опонента й пiшов у вiдставку з голови Львівської обласної ради, повнiстю зосередившись на роботi у Верховнiй Радi й Народному Русi України.

14 жовтня 1991 року на Великій козацькій раді В'ячеслава Чорновола обрано Гетьманом українського козацтва. 21 червня 1992 року вiн скликає Переяславську раду, де розриває Переяславську угоду з Росiєю 1654 р.

З квітня 1992 року — на постійній роботі в парламенті України. Народний депутат України двох наступних скликань — 1994 і 1998 років. Керівник депутатської фракції Народного Руху України. Йому вдається перетворити Рух з угодовської аморфної орiанiзацiї в добре структуровану боєздатну полiтичну партiю з конкретною програмою й чiткими нацiональними орiєнтирами. Але весь цей шлях усiяний заколотами й спробами розколiв. Це вiдколення гротескних "письменницького Руху", "Всенародного Руху Украiни" (ВНРУ), "Антиiмперського антибiльшовицького фронту" (ААФ) i злопам'ятного "Конгресу нацiонально-демократичних сил" (КНДС). Всі ці перипетії сприяли поширенню негативного образу Руху та пониження його популярності.Тому весь перiод з 1994 по 1998 роки Чорновiл, уникаючи надто гучних акцiй, планомiрно займався розбудовою партiйних структур.

З 1995 року член української делегації в Парламентській Асамблеї Ради Європи. Шеф-редактор незалежної громадсько-політичної газети «Час/Time» (з січня 1995 до травня 1998) і «Час» (з жовтня 1998 до березня 1999).

На парламентських виборах 1998 року очолюваний ним Народний Рух України займає друге місце, набравши лише 9,4% голосів, поступившись комуністам. Через роздробленість національно-демократичних сил було втрачено щонайменше 10% голосів.

У січні 1999 року частина керівництва Руху на чолі з Юрієм Костенком, незгодна з рішеннями першого етапу дев'ятого з'їзду, пішла на розкол Руху, виступивши відкрито проти В'ячеслава Чорновола. 28 лютого вони організували нестатутне зібрання, оголошене ними «десятим з'їздом», і проголосили Юрія Костенка «головою НРУ».Ось як згадує ті події Ярослав Кендзьор, тодішній депутат-рухівець, давні друг Чорновола та його постійний соратник:

Так, це сталося 19 лютого 1999 року. Володимир Черняк вийшов на трибуну, зачитав вердикт про недовiру й усунення Чорновола з посади голови парламентської фракцiї Руху. Називав поiменно вершителiв цього акта -- чiтко, голосно, повiльно. Було видно, що вiн дiстає неймовiрну насолоду вiд приниження людини, якiй ранiше i слова поперек боявся сказати. "Червона" частина депутатiв, аплодуючи, стояла i вигукувала в бiльшовицькому екстазi: "Руховцы, молодцы!!! Давно бы так!" А вiн сидiв, не опускаючи голови, i дивився просто у вiчi Черняковi. Менi здавалося, ще трохи, i комунiсти закричать: "Розiп'яти його!" У мене, власне, i було таке вiдчуття, нiби людину розпинають, мов останнього злочинця. Тридцять однопартiйцiв iз 48-ми. Багато молодих, хто потрапив до парламенту завдяки авторитету Чорновола, "примазавшись" до його iменi, - той же Юрiй Костенко, В'ячеслав Кириленко. Вiдомi Iван Драч, Дмитро Павличко, якi, по сутi, й не були справжнiми "рухiвцями". А ще Iгор Юхновський, Роман Зварич, Iван Заєць, Iгор Тарасюк... Найболiснiше, коли з тобою чинять так люди, котрим ти довiряєш.

У ситуації гострої організаційної кризи за ініціативою 13 крайових організацій Руху 7 березня 1999 року у Києві відбувся другий етап дев'ятого з'їзду, який розглянув внутрішньопартійну ситуацію та визначив політику Руху на виборах 1999 року. З'їзд підтвердив повноваження В'ячеслава Чорновола як Голови Руху та нівелював розкольницькі наміри Костенка. Однак цей конфлікт став тяжкою моральною травмою для Чорновола.

Не сумнiваюся, що цим публiчним катуванням мого батька свiдомо намагались довести до iнфаркту, знаючи, що вiн вже мав два ранiше. З ним i справдi стався серцевий напад, довелося лягти до лiкарнi. На щастя, все обiйшлося. Скоро вiн повернувся сповненим сили i рiшучостi. Щоправда, цiлком сивим -- за одну нiч волосся срiбним зробилося... Але не втрачав оптимiзму, бо зберiг команду з 18-ти чоловiк. Почав їздити в регiони з виступами, адже збирався формувати iншу власну полiтичну силу. I вже тодi його довелося знищити фiзично.
Тарас Чорновіл

25 березня 1999 року В'ячеслав Чорновіл загинув за нез'ясованих обставин в автокатастрофі на шосе під Борисполем. Трагедія сталася на 5-му кілометрі автотраси Бориспіль—Золотоноша. Автомобіль Чорновола врізався в «КамАЗ» з причепом, який розвертався посеред шосе. В. Чорновіл і його водій Євген Павлов загинули на місці, прес-секретар лідера НРУ Дмитро Понамарчук був госпіталізований з важкими травмами. Самі обставини дуже загадкові: видимість в той день була нормальна, отже водій Чорновола повинен був побачити вантажівку, що стояла посеред дороги.

Вже наступного ранку, не дочекавшись висновків експертів, керівник МВС Юрій Кравченко заявив, що це - нещасний випадок, і іншої версії слідство не розглядатиме. Перший свідок трагедії - один з лідерів Руху, майбутній кандидат у Президенти Геннадій Удовенко чомусь теж не зміг надати чіткої картини побаченого ним - лише наголошував на нещасному випадку.

Пізніше внаслідок серцевого нападу макож за дивними обставинами помер один з трьох пасажирів «КамАЗу». Дуже дивно склалася доля у Володимира Куделі, водія КАМАЗу, який нібито був за кермом під час аварії. Слідством було нібито доведено, що він скоїв злочин, тобто ДТП із тяжкими наслідками, однак, несподівано він, не відбуваючи покарання був амністований. Більш того, МВС розповсюдило серед медіа чутки, що він нібито вмер від серцевого нападу. Насправді ж – це виявилося стандартною спецоперацією прикриття, бо Куделя, слава Богу, живий й здоровий, щоправда змінив місце проживання.

Соратники В. Чорновола та його син Тарас Чорновіл, патріотично налаштована громадськість вважають його загибель політичним убивством напередодні майбутніх президентських виборів.

Похорон В'ячеслава Чорновола став однією з наймасовіших акцій часів Незалежності - за різними оцінками у процесії взяли участь 150-250 тисяч людей. Це також наймасовіший похорон в Україні. Тільки мізерна частина з них за спеціальними перепустками могла попрощатися з В'ячеславом Максимовичем, труна з тілом якого була виставлена в Київському будинку вчителя (колишня резиденція Центральної Ради). Черга бажаючих тяглася аж до Хрещатика. Не обійшлося і без висловлення обурення, коли церемонію прощання порушили перші особи держави - Президент, Прем'єр-Міністр, спікер Верховної Ради, котрі могли би висловити свою шану покійному завчасно. Але в цілому організація похорону була добра.

Труну з тілом від Будинку вчителя до Володимирського собору несли на руках. Панахиду відслужив Патріярх всієї України-Руси Філарет. Після цього сумна процесія рушила до пам'ятника Тарасові Шевченкові, і вже звідти на Байкове кладовище. За труною рухалася жалобна процесія протяжністю до півтора кілометра. Сотні тисяч людей стояли щільними шпалерами вздовж усього шляху. На територію кладовища було допущене лише обмежене коло осіб. Там відбулося останнє прощання. Серед промовців були політичні і громадські діячі України та представники зарубіжних делегацій. Поховали В'ячеслава Чорновола на центральній алеї. На місці загибелі встановлено справжній козацький хрест.

• 22 березня 2011 року генпрокуратура передала на додаткове розслідування до столичного главку міліції кримінальну справу, порушену за фактом загибелі в ДТП колишнього лідера Народного руху України В'ячеслава Чорновола^[4]. В той же час Тарас Чорновіл вважає, що розслідування справи про загибель його батька має залишатися у веденні Генпрокуратури^[5].

• 2 червня 2011 року прокуратура Києва підтвердила інформацію про ексгумації тіла В'ячеслава Чорновола. При цьому за словами сестри Чорновола Валентини, її не попередили і не сповістили про ексгумацію.^[6]

• Лауреат Міжнародної журналістської премії ім. Ніколаса Томаліна (1975).

• Лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка (1996) — за збірки «Правосуддя чи рецидиви терору?», «Лихо з розуму», книгу «Хроніка таборових буднів», публіцистичні виступи в пресі^[7]. Премію присуджено у тому числі за твори, раніше інкриміновані як антирадянські.

• Нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня (1997)^[8].

• Присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави (2000) (посмертно) — за визначний особистий внесок у національне відродження України, послідовне відстоювання ідеї побудови незалежної Української держави, активну громадську і політичну діяльність^[9].

Відвідини В'ячеславом Чорноволом політв'язня Степана Кожум'яки. Новомиргород. Травень, 1990 рік

В'ячеслав Чорновіл на шахті ім. Поченкова, Макіївка. 1990-і роки

Вулиці, названі на честь В'ячеслава Чорновола є в таких містах: Полтава, Івано-Франківськ, Одеса, Вінниця, Черкаси, Тернопіль, Хмельницький, Кіровоград, Луцьк, Рівне, Ковель, Дрогобич та ін. У Львові та Стрию існує проспект В'ячеслава Чорновола.

Ім'я В.М.Чорновола присвоєно: Єрківській загальноосвітній школі І–ІІІ ступенів Катеринопільського району Черкаської обл. (2012), Львівському державному інститутові новітніх технологій та управління ім. В. Чорновола, Галицький коледж ім. В. Чорновола Національного Університету "Києво-Могилянська академія" у Тернополі,

Пам'ятники і меморіальні дошки В'ячеславу Чорноволу

• Народний Рух України
• Українська Гельсінська спілка
• Український вісник
• Акт проголошення незалежності України
• Вибори Президента України 1991
• Список Голів Львівської обласної ради

Вікіцитати містять висловлювання від або про: Чорновіл В'ячеслав Максимович

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Category:Vyacheslav Chornovil

• В'ячеслав Чорновіл. Автобіографія.
• Фото з сайту НРУ
• В'ячеслав Чорновіл. Життя посвячене Україні
• Д/ф "Той, хто пробудив Кам'яну державу"
• Д/ф "Дорога В'ячеслава Чорновола"
• Інститут історії НАНУ: Цей день в історії

• Бурій В. В'ячеслав Чорновіл / Валерій Бурій // Місто робітниче (Ватутіне). - 2007. - 7 груд. - С. 4; 28 груд. - С. 4.
• Бурій В. Маловідомі штрихи до біографії В'ячеслава Чорновола / Валерій Бурій // Місто робітниче (Ватутіне). - 2012. - 21 груд. - С. 4.
• Бурій В. Герой України - наш земляк / Валерій Бурій // Катеринопільський вісник. - 2005. - 23 груд. - С. 2.
• Бурій В. Герой України - наш земляк В'ячеслав Чорновіл / Валерій Бурій // Місто робітниче (Ватутіне). - 2002. - 27 груд. - С. 4; Те саме // Катеринопільський вісник. - 2002. - 24 груд. - С. 3.
• Бурій В. В'ячеславові Чорноволу - 60 / Валерій Бурій // Шевченків край (Звенигородка). - 1997. - 27 груд. - С. 2.