Перегляд вихідного коду сторінки Київська Русь

{{Otheruses-2|Київська Русь (значення)|Русь}}
{{Картка:Колишня країна
|conventional_long_name = Київська Русь
|common_name = Київська Русь
|continent   = Європа
|region      = Україна
|country     = [[Україна]], [[Білорусь]], [[Литва]] [[Росія]], [[Польща]]
|era         = Середньовіччя
|status      = 
|government_type = [[феодальна монархія]]
|year_start  = IX століття
|year_end    = 1240
|event_start = <small>захоплення Києва</small>
|date_start  = [[882]]
|event1      = <small>[[Хрещення Русі]]</small>
|date_event1 = [[988]]
|event2      = <small>будівництво [[Софійський собор (Київ)|собору Софії]]</small>
|date_event2 = [[1037]]
|event3      = <small>[[Любецький з'їзд 1097|Любецький з'їзд]]</small>
|date_event3 = [[1097]]
|event4      = <small>[[Розорення Києва (1169)|розорення Києва]]</small>
|date_event4 = [[1169]]
|event_end   = <small>[[Облога Києва (1240)|завоювання монголами]]</small>
|date_end    = [[1240]]
|image_coat  = VladimirsTrident.svg<!--будь ласка не змінюйте консенсусний варіант, дет на сторінці обговорення-->
|symbol      = Знаки Рюриковичів
|symbol_type = Герб Володимира Великого
|coa_size    = 100px
|image_map   = Location of Kyivan Rus.png
|image_size  = 250px
|capital     = [[Київ]]
|common_languages = [[Давньоруська мова|давньоруська]]<ref name="Shevelov"/><ref name="Мозер"/><ref name="Півторак"/>, [[Церковнослов'янська мова|церковнослов'янська]]
|religion    = [[Язичництво]]<br />[[Християнство]]
|leader1     = [[Олег Віщий|Олег]] (перший)
|leader2     = [[Данило Галицький|Данило]] (останній)
|year_leader1 = [[882]]—[[912]]
|year_leader2 = [[1239]]—[[1240]]
|title_leader = [[великий князь київський|великий князь]]
|stat_pop1   = 4,500,000—7,900,000<ref>{{Cite web |url=http://stud.com.ua/26590/istoriya/demografichniy_rozvitok_etnichniy_sklad_naselennya_rosiyi_kintsya_xvii_stolittya |title=Демографічний розвиток і етнічний склад населення Росії до кінця XVII століття |accessdate=21 червня 2018 |archiveurl=https://web.archive.org/web/20161118045246/http://stud.com.ua/26590/istoriya/demografichniy_rozvitok_etnichniy_sklad_naselennya_rosiyi_kintsya_xvii_stolittya |archivedate=18 November 2016 |deadurl=no }}</ref><ref>{{Cite web |url=https://studfiles.net/preview/5411251/page:31/ |title=Соціальна структура населення Київської Русі |accessdate=21 Червня 2018 |archive-date=11 Березня 2019 |archive-url=https://web.archive.org/web/20190311175443/https://studfiles.net/preview/5411251/page:31/ }}</ref>
|stat_pop4   = 
|stat_year1  = [[X століття|X]]—[[XIII століття]]
|stat_year2  = [[XI століття]]
|stat_year3  = [[XII століття]]
|stat_year4  = 
|stat_area2  = 800 000<ref>{{Cite web |url=http://histua.com/istoriya-ukraini/knyaya-doba/kiivska-rus |title=Історія Княжа доба Київська Русь |accessdate=2 вересня 2012 |archiveurl=https://web.archive.org/web/20121201044944/http://histua.com/istoriya-ukraini/knyaya-doba/kiivska-rus |archivedate=1 December 2012 |deadurl=no }}</ref>
|stat_area3  = 1 330 000<ref>Карта «Древнерусское государство 10&nbsp;— 12 вв.» // БРЭ. Том «Россия».&nbsp;— М., 2004.&nbsp;— С. 268. {{ref-ru}}</ref>
|currency    = [[Історія української гривні#Часи Київської Русі|Київська гривня]]
|footnotes   = <!--- Accepts wikilinks --->
|today       = {{flagcountry|Ukraine}} <br/>{{flagcountry|Belarus}}<br/>{{flagcountry|Moldova}}<br/>{{flagcountry|Poland}}<br/>{{flagcountry|Romania}}<br/>{{flagcountry|Russia}}<br/>{{flagcountry|Slovakia}}<br/>
|p1          = 
|s1          = [[Галицько-Волинське князівство|Королівство Русь]] <ref>{{Cite web |url=http://litopys.org.ua/links/galvol.htm |title=Галицько-Волинський Літопис |author= Переклад: Л.Махновця|date= |website= http://litopys.org.ua/index.html |publisher= [[Ізборник|ІЗБОРНИК]]|archiveurl=https://web.archive.org/web/20230608082228/http://litopys.org.ua/links/galvol.htm|archivedate=2023-06-08|accessdate=2023-08-27}}</ref>
|flag_s1     = Alex K Halych-Volhynia-flag.svg
|s2          = 
|flag_s2     = 
|s3          = 
|flag_s3     = 
|s4          = 
|flag_s4     = 
|s5          = 
|flag_s5     = 
|s6          = 
|flag_s6     = 
}}
'''Ки́ївська Русь'''&nbsp;— [[Східна Європа|східноєвропейська]] [[Феодальна монархія|феодальна монархічна держава]] зі столицею в [[Київ|Києві]], що існувала впродовж IX—XIII століть. Назва Київська Русь є усталеною в історіографії, у тогочасних же джерелах відома як «Руська земля», або «Русь».{{перехід|#Назва}}

Ядром Київської Русі було [[Подніпров'я|середнє Подніпров'я]], яке власне і називалося [[Руська земля|Руською землею]].<ref name="ЕІУ" /><ref name=":0" /> У часи найбільшої могутності Київська Русь простягалася від [[Біле море|Білого моря]] на півночі до [[Чорне море|Чорного моря]] на півдні, і від верхів'їв [[Вісла|Вісли]] на заході до середньої [[Волга|Волги]] на сході. Основним населенням країни були нащадки [[Східні слов'яни#Східнослов'янські племена|східнослов'янських племен]], в ході розширення впливу Русі відбувалася також поступова [[Асиміляція (культурна)|асиміляція]] сусідніх [[балти|балтських]] та [[Фіно-угорські народи|фіно-угорських]] племен<ref>http://litopys.org.ua/pivtorak/pivtorak.htm ПІВТОРАК Григорій Петрович //
Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов</ref>.

[[Повість временних літ]] починає вживати поняття ''Руська земля'' з 852 року, описуючи події у [[Візантійська імперія|Візантії]].<ref name="ЕІУ" /> У 860 році з Києва відбувся [[Похід на Царгород (860)|похід руси на Константинополь]], який за літописом очолювали легендарні князі [[Аскольд і Дір]].<ref name="ЕІУ"/><ref>{{ЕІУ|||стаття=Аскольд і Дір|автор=Арістов Вадим Юрійович|посилання=http://www.history.org.ua/?termin=askold_i_dir}}</ref> 882 року Київ захопив варязький конунг, напівлегендарний князь [[Олег Віщий|Олег]],<ref name="ЕІУ"/><ref>{{ЕІУ|7|728|стаття=Олег|автор=[[Котляр Микола Федорович|Котляр М. Ф.]]|посилання=http://www.history.org.ua/?termin=Oleh}}</ref><ref>[https://www.britannica.com/biography/Oleg Oleg] // [[Британіка|Encyclopædia Britannica]] {{ref-en}}</ref><ref>[http://izbornyk.org.ua/litop/lit02.htm Літопис руський] / Пер. з давньорус. Л.&nbsp;Є.&nbsp;Махновця; Відп. ред. О.&nbsp;В.&nbsp;Мишанич.&nbsp;— К. : Дніпро, 1989.&nbsp;— С. 14. {{Webarchive|url=https://web.archive.org/web/20210507021855/http://izbornyk.org.ua/litop/lit02.htm |date=7 Травня 2021 }}]</ref> який привіз з собою [[Ігор Рюрикович|Ігоря Рюриковича]] і правив від його імені, що вважають початком утворення держави.<ref>{{ЕІУ|3|672|стаття=Ігор Старий|автор=[[Котляр Микола Федорович|Котляр М. Ф.]]|посилання=http://www.history.org.ua/?termin=Igor_stary}}</ref> Після смерті Олега [[Ігор Рюрикович|Ігор]] воював із [[Візантійська імперія|Візантією]] і загинув від рук [[Повстання древлян 945|деревлян]]. Вдові Ігора, княгині [[Ольга (княгиня)|Ользі]] вдалося стабілізувати державу будучи [[регент]]ом її малолітнього сина [[Святослав Ігорович|Святослава]]. Ставши самостійним правителем, [[Святослав Ігорович]] здійснив низку походів на схід та південь, розгромив [[Хозарський каганат]] (968). Його син [[Володимир Святославич]], що посів трон після [[усобиця Святославичів|братовбивчої війни]], розширив терени держави, [[місто Володимира|розбудував Київ]] і [[хрещення Русі|охрестив Русь]] (988). Після його смерті спалахнула [[усобиця Володимировичів|усобиця]], внаслідок якої київським князем став [[Ярослав Мудрий]]. За його правління була збудована [[Софійський собор (Київ)|Софія Київська]] (1037), була укладена «[[Руська Правда]]»&nbsp;— перша кодифікація юридичних норм Русі, були укладені династичні союзи з низкою європейських держав. Згодом влада перейшла до [[Тріумвірат Ярославичів|тріумвірату Ярославичів]], нащадки яких розділили Русь на окремі князівства, давши початок процесу [[Розпад Київської Русі|феодальної роздробленості]]. Винятком слугують правління [[Володимир Мономах|Володимира Мономаха]] та його сина [[Мстислав Великий|Мстислава]], які на певний час спромоглися консолідувати владу.

Унаслідок [[Монгольська навала на Русь|монгольської навали]] 1237—1241 років більшість руських князівств потрапили в політичну залежність від [[Золота Орда|Золотої Орди]]. Київ втратив своє значення як політична столиця, проте руська державність була продовжена [[Галицько-Волинське князівство|Галицько-Волинським князівством]].<ref>{{Cite web|title=Том III. Розділ I. Стор. 1. Михайло Грушевський. Історія України-Руси.|url=http://litopys.org.ua/hrushrus/iur30101.htm|website=litopys.org.ua|accessdate=2023-07-17}}</ref> Протягом кінця XIII&nbsp;— початку XV століть західні й південні землі колишньої Київської Русі увійшли до складу [[Велике князівство Литовське|Великого князівства Литовського]] та [[Королівство Польське|Королівства Польського]], які згодом об'єдналися у [[Річ Посполита|Річ Посполиту]].

== Назва ==
{{main|Русь|Русь (назва)}}

''Власна назва:''

* [[Русь]] ({{lang-orv|Роусь}}, {{lang-el|Ῥωσία}}, {{lang-la|Russia, Rossia, Ruthenia, Ruzzia}}), [[Русь|Руська земля]]<ref>{{Cite web |url=http://litopys.org.ua/ipatlet/ipat01.htm |title=Іпат. літопис |accessdate=20 Грудня 2020 |archive-date=6 Серпня 2011 |archive-url=https://web.archive.org/web/20110806112334/http://litopys.org.ua/ipatlet/ipat01.htm }}</ref><ref name="ЛВ 21"/><ref name="ЛВ 21">''[[Войтович Леонтій Вікторович|Войтович Л]].''[http://shron.chtyvo.org.ua/Voitovych_Leontii/Polskyi_korol_Kazymyr_III_i_borotba_za_spadschynu_Romanovychiv.pdf Польський король Казимир ІІІ і боротьба за спадщину Романовичів] {{Webarchive |url=https://web.archive.org/web/20170215111557/http://shron.chtyvo.org.ua/Voitovych_Leontii/Polskyi_korol_Kazymyr_III_i_borotba_za_spadschynu_Romanovychiv.pdf |date=15 лютого 2017 }} // Вісник Львівського у-ту. Серія історична.&nbsp;— 2011.&nbsp;— Вип. 46.&nbsp;— С. 21.</ref><ref>Леонід Залізняк «Давньоруська народність. Історія проблеми» Наукові записки. Том 9, Спеціальний випуск: у двох частинах. Частина 1 / Національний університет «Києво-Могилянська академія».&nbsp;— 1999.</ref><ref>''Войтович Л.'' [http://shron.chtyvo.org.ua/Voitovych_Leontii/Korolivstvo_Rusi_realnist_i_mify.pdf Королівство Русі: факти і міфи] {{Webarchive|url=https://web.archive.org/web/20171019163959/http://shron.chtyvo.org.ua/Voitovych_Leontii/Korolivstvo_Rusi_realnist_i_mify.pdf|date=19 жовтня 2017}} // [[Дрогобицький краєзнавчий збірник]]. Збірник наукових праць.&nbsp;— 2003.&nbsp;— Вип. VII.&nbsp;— С. 64.</ref>;
''Кабінетні терміни:''

* Київська Русь&nbsp;— усталена назва в історіографії;
* Київська держава;
* Руська держава;
* Давньоруська держава ({{lang-ru|Древнерусское государство}})&nbsp;— популярна назва в радянській історіографії, а також&nbsp;— у російській.

=== Походження назви ===
Термін '''Київська Русь''' виник у першій половині XIX століття.<ref>Київська Русь // [[Велика сучасна енциклопедія]] в 10 томах. Т. 5 : К&nbsp;— Л / [уклад. Івченко А. С.].&nbsp;— Х.: Книжковий Клуб [[Клуб Сімейного Дозвілля|«Клуб Сімейного Дозвілля»]], 2013.&nbsp;— С. 48.&nbsp;— 351 с.&nbsp;— ISBN 978-966-14-4743-0.</ref> У сучасній історіографії використовується як для позначення єдиної держави, що проіснувала до середини XII століття,<ref>''Рибаков Б.&nbsp;А.'' Київська Русь і російські князівства ХII—ХIII&nbsp;ст.&nbsp;— М., 1982.&nbsp;— С. 468.</ref><ref>Горінов&nbsp;М.&nbsp;М., Горський&nbsp;А.&nbsp;А., Дайнес&nbsp;В.&nbsp;О. та ін.; Під ред. М.&nbsp;Н.&nbsp;Зуєва. Історія Росії із давнини до наших днів: Посібник для вступників до ВНЗ&nbsp;— М. : Высш. шк.&nbsp;— 1994</ref> так і для ширшого періоду середини XII&nbsp;— середини XIII століть,<ref>Древнерусское государство и его международное значение.&nbsp;— М., 1965. С. 76 и др; Черепнин&nbsp;Л.&nbsp;В. К вопросу о характере и форме Древнерусского государства Х&nbsp;— начала XIII&nbsp;в. // Исторические записки.&nbsp;— М., 1972.&nbsp;— Вып. 89.&nbsp;— С. 353—408. {{ref-ru}}</ref> коли Київ залишався центром країни й керування Руссю здійснювалося єдиним князівським родом на принципах «колективного сюзеренітету».<ref>''Войтович Л.&nbsp;В.''&nbsp;Середні віки в Україні: хронологія, проблеми періодизації // Украинский исторический журнал.&nbsp;— 2003.&nbsp;— №&nbsp;4&nbsp;— С. 134—139.</ref> Обидва підходи зберігають актуальність і в наш час.
[[Файл:Historic_core_of_Rus'.png|міні|«Руська земля» у вузькому розумінні цього терміну.<ref name=":0">{{Cite journal |last=Motsia |first=Oleksandr |date=2009 |title=«Руська» термінологія в Київському та Галицько-Волинському літописних зводах |trans-title="Ruthenian" question in Kyiv and Halych-Volyn annalistic codes |url=http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/5284/02-Motsya.pdf |journal=Arkheolohiia |issue=1 |pages= |doi=10.6084/M9.FIGSHARE.1492467.V1 |issn=0235-3490 |access-date=25 січня 2023 |archive-date=2 лютого 2014 |archive-url=https://web.archive.org/web/20140202101523/http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/5284/02-Motsya.pdf |url-status=live }}</ref>
{{legend|LightSalmon|1. за [[Толочко Петро Петрович|П.П.Толочком]]}}
{{legend|Yellow|2. за [[Насонов Арсеній Миколайович|А.М.Насоновим]]}}
{{legend|LimeGreen|3. за  [[Рибаков Борис Олександрович|Б.О.Рибаковим]]}}]]
У зв'язку з тим, що центром східнослов'янської держави впродовж багатьох століть був Київ, в історичній літературі Русь отримала назву «Київська Русь». [[Чернігів]]ський [[ієромонах]] [[Леонтій Боболинський]] наприкінці XVII століття вжив щодо Києва вислів «отчество и праотчество своего [царя [[Олексій Михайлович|Олексія Михайловича]]] скиптроцарствия Кіевскаго Роскаго»<ref>{{Cite web |url=https://books.google.com/books?id=vwo7AQAAIAAJ&pg=PA319 |title=О приходѣ множественныхъ силъ Царскихъ и войскъ Запорожскихъ ко Кіеву // Лѣтопись &#91;&#91;Граб'янка Григорій Іванович{{!}}Григорія Грябянки&#93;&#93;. Издана Временною коммиссіею для разбора древнихъ актовъ.&nbsp;— Кіевъ: Въ Университетской типографіи, 1854.&nbsp;— С. 318—319. |accessdate=9 Січня 2022 |archive-date=9 Січня 2022 |archive-url=https://web.archive.org/web/20220109131216/https://books.google.com/books?id=vwo7AQAAIAAJ&pg=PA319 }}</ref>. Проте в той час таке визначення не набуло популярності. Тож термін ''Київська Русь''&nbsp;— книжного походження й веде свій початок не з джерел, а з'явився на основі розробки московськими книжниками XVI століття, а пізніше М.&nbsp;М.&nbsp;Карамзіним, С.&nbsp;М.&nbsp;Соловйовим, В.&nbsp;Й.&nbsp;Ключевським та іншими дослідниками Російської імперії концепції про генеалогічну безперервність протягом тривалого часу правлячого в Москві князівського роду. Водночас із обґрунтуванням вказаної теорії виникли й терміни «Київська Русь», «Володимирська Русь», «Московська Русь»&nbsp;— за назвами центрів концентрації владних функцій. Цієї концепції дотримується більшість сучасних російських (та й не тільки російських) істориків<ref>[[Моця Олександр Петрович|Моця О. П.]] [https://archive.org/details/uizhur/1996_4/page/41/mode/1up?view=theater Київська Русь; результати та перспективи досліджень] // [[Український історичний журнал]].&nbsp;— 1996.&nbsp;— №&nbsp;4.&nbsp;— С. 41.</ref>. На думку [[Толочко Олексій Петрович|О. Толочка]], це поняття виникло в російській науці як елемент періодизації історії Росії.<ref>Толочко&nbsp;А. Химера «Киевской Руси» // Родина.&nbsp;— 1999.&nbsp;— №&nbsp;8.&nbsp;— С. 29—33.</ref> З часом історики ввели до наукового обігу ще два терміни «Давня Русь» і «Давньоруська держава».<ref name="ЕІУ"/>

У вітчизняних писемних джерелах ця держава називається «Руською землею» або «Руссю», в іноземних&nbsp;— «Руссю». Відповідно й народ цієї країни називали «руським». Однак цей термін не був одвічним іменем всього народу країни. Широкого вжитку він набув тут лише від IX—X століть. Уперше в давньоруському літописі він з'являється в тексті, що стосується 852 року: «Нача ся прозывати Руская земля». З початком X століття назва «Русь» набула офіційного значення.<ref name="ЕІУ"/>

Походження терміна «русь» є предметом дискусій істориків, що тривають уже понад 200 років. За цей час викристалізувалося щонайменше три теорії: ''південна'', згідно з якою етнонім «русь» має місцеве, середньодніпровське походження, ''північна'', за якою цю назву слов'яни запозичили у скандинавів, і ''соціальна'', яка, однак, нічого не говорить про безпосереднє походження терміна, але схильна тлумачити його як назву лише верхівки східнослов'янського суспільства. Остання теорія має нині тільки історіографічний інтерес, дві перші й досі виборюють право на істинність.<ref name="ЕІУ"/>

Б.&nbsp;Рибаков, досліджуючи літописний вислів: «Поляне иже нын зовомся Русь», дійшов висновку, що полянський союз племен (див. [[Поляни (східні)|Поляни]]) Середнього Подніпров'я взяв собі за самоназву ім'я одного з племен, які об'єдналися в ньому,&nbsp;— «рос», відомого вже в VI столітті далеко за межами східнослов'янського світу. Про плем'я «рос» говориться в сирійському джерелі VI століття&nbsp;— «Церковній історії» Псевдозахарія.<ref name="ЕІУ"/>

Чимало науковців, особливо петербурзької школи, схиляються до тієї філологічної точки зору, що пов'язує назву «Русь» із фінською назвою шведів&nbsp;— «Ruotsi». Однак, як зазначає історик Г.&nbsp;Ловмянський, якому належить ґрунтовне дослідження цього питання, у даному разі лінгвісти вийшли за межі своїх дослідницьких можливостей. Назва «Русь», як доводить Г.&nbsp;Ловмянський, первісно мала географічний зміст і здавна означала територію Середнього Подніпров'я.{{факт}} У процесі створення тут держави вона стала її назвою, а пізніше набула також етнічного й соціального значення. Німецький славіст Л.&nbsp;Мюллер виводив походження терміна «русь» від скандинавського етноніма «Ruder». Вказуючи на значну звукову розбіжність між термінами «рудер» і «русь», він вважав, однак, що термін «русь» вживався не як самоназва скандинавів, а лише як слов'ян, еквівалент їхньої справжньої самоназви. Історики, котрі відстоюють північне походження назви «Русь», часто апелюють до авторитету «[[Повість временних літ|Повісті временних літ]]», у якій говориться: «Отъ варягъ бо прозвашася Русью, а первое бўша словене».<ref name="ЕІУ"/>

Іраномовне походження терміна «русь» аргументується в дослідженнях відомого іраніста В.&nbsp;Абаєва. Згідно з ними, етнонім «русь» відповідає перському «ruxs», що означає сяйво, або осетинському «ruxs»&nbsp;— «roxs»&nbsp;— світлий.<ref>Ліутпранд, у своїй хроніці «Antapodosis», називає подібне походження назви «Русь»: ''Є народ в краях північних, яких греки за їх зовнішність звуть «руді»''.</ref> На початку IX століття слово «русь» як назва держави і народу з'являється в текстах арабських та візантійських письменників. В арабській літературі назва «Русь» уперше вжита середньоазійським ученим [[IX століття]] аль-Хорезмі.<ref name="ЕІУ"/>

=== Історіографія ===
До питання походження Київської Русі вперше звернувся легендарний літописець [[Нестор Літописець|Нестор]] понад вісім століть тому в [[Повість временних літ|«Повісті минулих літ»]]. Трактування цього питання є одним із найзаплутаніших у вітчизняній та світовій історіографії. Вузькість джерельної бази, суперечливість і неоднозначність відомого фактичного матеріалу, хибні методологічні підходи, політична заангажованість та ідеологічні симпатії істориків неодноразово ставали на заваді об'єктивному погляду на процес виникнення Давньоруської держави. Перші спроби знайти вирішення цієї проблеми було здійснено ще середньовічними хроністами, які штучно пов'язували ранню історію Русі з відомими їм народами [[Східна Європа|Східної Європи]]&nbsp;— [[скіфи|скіфами]], [[кельти|кельтами]], [[сармати|сарматами]], [[алани|аланами]].

У середині XVIII століття німецькі історики, члени [[Петербурзька академія наук|Петербурзької академії наук]] [[Готліб-Зігфрід Баєр|Готліб-Зігфрід Байєр]] та [[Герард-Фрідріх Міллер|Герхард Міллер]] обґрунтували концепцію [[Норманська теорія|норманізму]]. Посилаючись на літописну легенду про прикликання [[варяги|варягів]] на Русь, ці науковці висунули тезу щодо скандинавського походження Давньоруської держави.<ref>Славяне и Русь: Проблемы и идеи: Концепции, рожденные трехвековой полемикой в хрестоматийном изложении.&nbsp;— М., 1999.&nbsp;— С. 246.</ref> Рішучим опонентом і палким критиком норманізму став [[Ломоносов Михайло Васильович|Михайло Ломоносов]].<ref>Ломоносов М.&nbsp;В.&nbsp;Замечания на диссертацию Г.-Ф. Миллера «Происхождение имени и
народа российского».</ref> Майже відразу [[полеміка]] потрапила в русло не наукової дискусії, а ідеологічного протистояння. «Космополітизмові» німецьких вчених, які, абсолютизуючи «варязький фактор», принижували державотворчу здатність слов'ян, було протиставлено «державницький патріотизм», що був своєрідним виявом зростання присутності слов'ян у керівництві Російської імперії та її Академії Наук.

На початковому етапі цієї багатовікової дискусії в основу концепцій як норманістів, так і антинорманістів було покладено хибну методологічну засаду&nbsp;— виникнення держави вони розглядали, по-перше, як кульмінаційний одномоментний акт, по-друге, як безпосередній наслідок діяльності конкретної історичної особи. Такий підхід і визначив коло питань, які були в центрі уваги істориків аж до кінця XIX століття.

У 20-х роках XX століття на основі численних історичних, археологічних та мовних джерел значна частина науковців світу почала віддавати перевагу «варязькому чиннику» у становленні державності русів. Офіційна радянська історіографія назвала [[Норманська теорія|норманську теорію]] політично шкідливою, оскільки вона не визнавала здатності слов'янських народів створити незалежну державу самотужки. Дискусія спалахнула з новою силою. На захист своєї теорії норманісти висували такі аргументи:<ref>О.&nbsp;Д.&nbsp;Бойко. Історія України, ст. 42</ref>
# русь отримала назву від «Руотсі». Так у середині XI століття [[фіни]] називали [[шведи|шведів]];
# більшість імен руських послів, що зафіксовані в договорах із [[Візантійська імперія|Візантією]] (911, 944), мають скандинавське походження&nbsp;— Карл, Інегельд, Фарлоф, Веремуд та ін.;
# візантійський імператор [[Костянтин VII Багрянородний]] у своїй книзі «[[Про управління імперією]]» наводить як слов'янські, так і руські назви [[Дніпрові пороги|дніпровських порогів]]. Більшість руських назв має [[Нормандія|давньонорманське]] походження;
# ісламські географи та мандрівники IX—X століть завжди чітко розділяли «русів» і «слов'ян».

На противагу антинорманісти стверджували:
# жодного племені чи народу під назвою «руси» не було відомо в [[Скандинавія|Скандинавії]] і про нього не згадує жодне давньонорманське джерело, включно з [[сага]]ми;
# один з найдавніших ісламських письменників [[Абу-ль-Касим Убапдаллах ібн Абдаллах ібн Хордадбег|Ібн-Хордадбег]] чітко називає русів слов'янським племенем;
# археологічні матеріали з міст та торговельних шляхів [[Східна Європа|Східної Європи]] свідчать про обмежений, фрагментарний вплив «варязького чинника».

Кожна з позицій мала свої сильні та слабкі місця, що спричинило поглиблення дискусії. Пояснення процесу виникнення державності як наслідку тривалої еволюції суспільного розвитку, відмова від погляду на утворення держави як на одномоментний акт, різнобічно обґрунтовані твердження істориків та археологів про те, що східнослов'янське суспільство ще до літописного закликання варягів мало свої протодержавні утворення, заклали підвалини сучасного якісно нового бачення процесу державотворення русів.

=== Назви Київської Русі у інших народів ===
* [[Гардарикі]] («країна міст (городів)»)&nbsp;— назва Русі у древніх [[скандинавія|скандинавів]]. Київ вони називали [[Кенугард]] («місто кораблів»).
* [[Куявія]]&nbsp;— ймовірна назва Русі у арабів.

== Історія ==

=== Періодизація ===
Історики часто ділять політичну історію руської держави на 3 основні періоди{{sfn|Субтельний|1991|с=65}}.

* Підготовчий етап (VIII—IX століття). У цей час відбувається розселення слов'ян на північний схід і становлення внутрішньо- та міжплемінних відносин.
* '''Конституціювання держави''' (кінець IX&nbsp;— початок X століття). Період швидкого зростання. Розпочинається 882 роком, коли на престол у Києві сів [[Олег Віщий|Олег]]. Здійснюються перші походи на Костянтинополь Олега та Ігоря 911, 943 років. Внутрішня політика княгині Ольги звернена на затвердження централізованої влади. Відбувається остаточне утвердження держави на міжнародній арені за активної діяльності [[Святослав Ігорович|Святослава I Хороброго]]. Закінчується етап смертю князя 972 року від рук печенегів. Було підкорено сусідні східнослов'янські племена, унаслідок чого утворилося величезне господарське й політичне об'єднання, здатне кинути виклик основним суперникам у цьому регіоні.
* '''Розквіт держави''' (кінець X&nbsp;— початок XI століття). Період охоплює князювання [[Володимир Святославич|Володимира Святославича]] (978—1015) та [[Ярослав Мудрий|Ярослава I Мудрого]] (1034—1054), що було добою зміцнення Києвом своїх завоювань і досягнення ним вершини політичної могутності й стабільності, економічного та культурного розквіту. На противагу територіальному зростанню попереднього періоду тут переважає внутрішній розвиток. Було [[Хрещення Русі|впроваджено християнство]], що значною мірою вплинуло на політичне й культурне життя держави, а також вироблено [[Руська Правда|кодекс законів]].
* '''Період феодальної роздробленості''' (середина XI&nbsp;— середина XIII століття). Він характеризується князівськими чварами, зростанням загрози нападів кочових племен та економічним застоєм. Початок цього періоду, за різними оцінками, припадає на час смерті Ярослава I Мудрого 1054 року або кінець князювання останніх правителів Києва при яких держава мала єдність&nbsp;— [[Володимир Мономах|Володимира II Мономаха]] (1113—1125) та його сина [[Мстислав Великий|Мстислава Великого]] (1125—1132){{sfn|Субтельний|1991|с=66}}. Феодальна роздробленість була узаконена [[Любецький з'їзд 1097|на з'їзді князів у Любечі]] 1097 року. Після захоплення та розорення Києва суздальським князем [[Андрій Боголюбський|Андрієм Боголюбським]] 1169 року, політичне й економічне значення міста впало.
* [[Монгольська навала на Русь]] у 1237—1241 роках, руйнування Києва 1240 року й включення князівств до складу держави монголів&nbsp;— [[Золота Орда|Золотої Орди]], поклали край існуванню Київської Русі та незалежності окремих князівств.

<small><gallery caption="Хроногеографія руської держави" widths="" heights="" mode=packed perrow="" class= style=>
Kyivan Rus-2.png|border|[[945]] рік
Kyivan Rus-3.png|border|[[1015]] рік
Kyivan Rus-4.png|border|[[1054]] рік
Kyivan Rus-5.png|border|[[1101]] рік
Kyivan Rus-6.png|border|[[1151]] рік
Kyivan Rus-7.png|border|[[1200]] рік
Kyivan Rus-8.png|border|[[1226]] рік
</gallery></small>

=== Теорії утворення ===
{{main|Теорії походження Київської держави}}
[[Файл:0750 Ukraine.png|міні|праворуч|Карта земель України VIII століття]]
Наприкінці IX століття рівень державної організованості східних слов'ян все ще був низьким, частина племен не входила до племінних об'єднань, або охоплювалася ними частково. Існували невеликі держави або напівдержавні племінні княжіння. У той самий час процес державотворення в [[Європа|Європі]] розширювався. Зокрема, [[Германці|германські племена]] боролися за об'єднання і створили [[Франкське королівство|державу]] [[Карл I Великий|Карла I Великого]], у VII столітті виникає [[Болгарія|Болгарська]], у [[X століття|X столітті]] [[Польща|Польська]], [[Чехія|Чеська]], [[Угорщина|Угорська]] та ін. Цей процес у [[Західна Європа|Західній]] та [[Центральна Європа|Центральній Європі]] не міг не стимулювати державотворчість у [[Східні слов'яни|східних слов'ян]]. [[Поляни (східні)|Поляни]] в [[Наддніпрянщина|Наддніпрянщині]], територія проживання яких стала називатися «<nowiki/>[[Руська земля|Руською землею]]<nowiki/>» в IX столітті, грали фундаментальну роль у консолідації різних племен у більшу Руську державу.<ref>{{Cite web|url=https://web.archive.org/web/20130524073357/http://www.matica.hr/HRRevija/revija2006_2.nsf/AllWebDocs/Pascenko|title=Matica hrvatska - Hrvatska revija - KULTURNA BAŠTINA UKRAJINE (хорватська)|date=2013-05-24|website=web.archive.org|access-date=2024-11-25}}</ref>

Слов'янські племена, у яких відбувалося майнове розшарування, виділилася керівна верхівка, підійшли до такого рівня соціально-економічного розвитку, коли державність, що охоплювала б усі племена, стала історично необхідною. Утворення перших слов'янських держав Східної Європи розвивалось органічним чином, внаслідок економічного зростання, торгівлі та потреби протидіяти сусіднім сформованим державам&nbsp;— Хазарії, Візантії. Скандинавське походження їхніх лідерів є випадковістю й звичним явищем утворення династій в Європі. Самі нормани на той час ще не утворили власних національних держав, але досить активно очолювали наявні західноєвропейські державні утворення ([[Нормандське герцогство|Нормандія]], [[Данелаг|Британія]], [[Сицилійське королівство|Південна Італія]], [[Антіохійське князівство|Левант]]). Зміна династій 882 року, перехід [[Новгородщина|Новгородщини]]<ref name="Носов" /> під владу Києва та захоплення таким чином повного контролю над [[Шлях із варяг у греки|шляхом «із варяг у греки»]] сприяло об'єднанню з часом усіх східнослов'янських та деяких фіно-угорських племен у єдину державу&nbsp;— могутню Давньоруську державу.

==== Норманська теорія ====
{{main|Норманська теорія}}
Уперше запропонована німецькими істориками Російської імперії XVIII століття, [[Готліб-Зігфрід Баєр|Баєром]] і [[Герард-Фрідріх Міллер|Міллером]]. Виводить державу від перших норманських князів Києва&nbsp;— [[Аскольд і Дір|Аскольда і Діра]], а також скандинавської династії варяга [[Рюрик]]а. [[Нормани]]&nbsp;— загальна назва для середньовічного населення [[Скандинавський півострів|Скандинавії]], з якого викристалізувалися сучасні [[шведи]], [[норвежці]], [[данці]]. У слов'янських літописах тотожні з [[варяги|варягами]]. У VII—IX століттях вони почали широкі завойовницькі походи в [[Європа|Європу]]. У Західній Європі вони грабують, руйнують [[Німеччина|Німеччину]], [[Франція|Францію]], [[Англія|Англію]], [[Італія|Італію]] та ін. Нормани відіграли ключову роль у формуванні і становленні Давньоруської держави. Нормани активно освоювали східну частину циркумєвропейських водних торговельних шляхів річками [[Західна Двіна]], [[Волхов (річка)|Волхов]], [[Дніпро]] («з варяг у греки»), [[Волга]] («з булгар у перси»), торували шляхи до Костянтинополя і на Близький Схід [[Каспійське море|Каспійським]] і [[Чорне море|Чорним морями]] в пошуках скарбів і слави. У верхів'ях Волги нормани підкорили місцеві угро-фінські й балтські племена ([[меря]], [[мурома]], [[мещера]] та ін.) і встановили своє панування над Волзьким шляхом через Каспій до Персії. Густо заселяють верхів'я Дніпра ([[Гньоздовські кургани|Гньоздово]]).

<small><gallery caption="" widths="" heights="" mode=packed perrow="" class= style=>
Nicholas Roerich, Guests from Overseas.jpg|border|''«Гості з-за моря»'', Микола Реріх, 1901 рік
Varangian routes.png|border|Торгові шляхи Східної Європи
Volok by Roerich.jpg|border|''«Волокуть волоком»'', Микола Реріх, 1915 рік
Dryzhyna 1.png|border|Княжа дружина
Normannen.png|border|Норманські держави початку XII століття
</gallery></small>

Схожим на західноєвропейські події є процес становлення державності у Східній Європі. Літопис оповідає, що 859 року варяги прийшли з-за моря, брали данину з «чуді, із словен і з мері, і з весі, кривичів». 862 року ці племена вигнали варягів «за море»<ref>«''изъгнаша варѧги за море и не даша имъ дани и почаша сами в собѣ володѣти''» // [[Повість временних літ|Повість врем'яних літ]] за [http://izbornyk.org.ua/lavrlet/lavr01.htm Лаврентіївським списком] {{Webarchive|url=https://web.archive.org/web/20131203001757/http://izbornyk.org.ua/lavrlet/lavr01.htm |date=3 грудня 2013 }}</ref>, але не змогли організувати свою владу і закликали інших варягів, щоб її організувати. Прибули три брати: [[Рюрик]], [[Синеус]] і [[Трувор]]. Рюрик став князювати у [[Великий Новгород|Новгороді]], Синеус&nbsp;— у [[Білозерськ|Білоозері]], Трувор&nbsp;— в [[Ізборськ]]у.

Два [[дружинник]]и Рюрика, [[Аскольд]] та [[Дір]], відпросилися в нього у похід до [[Візантійська імперія|Візантійської Імперії]], спустилися нижче по [[Дніпро|Дніпру]] та наткнулися на містечко Київ, де вони і залишилися та стали правити [[Поляни (східні)|полянами]]. Згідно з Повістю минулих літ, у 866 році Аскольд в Дір огранізували [[Похід на Царгород (860)|перший похід на Константинополь]], що дозволив Києву увірватись на політичну арену Європи. Після смерті братів, Рюрик став єдиновладним князем, об'єднавши під владою варягів північні слов'янські племена словенів, кривичів та фінські&nbsp;— мерю, весь, чудь. Літописи повідомляють, що перед своєю смертю Рюрик передав правління своєму родичу [[Олег Віщий|Олегу]] й доручив йому малолітнього сина [[Ігор Рюрикович|Ігоря]]. Поряд із цим є відомості, що Ігор був рідним сином Олега{{sfn|Білоцерківський|1999|с=27}}. 882 року Олег із великим військом рушив на південь, завоював [[Смоленськ]], [[Любеч]] та інші землі, обійняв владу в Києві, хитрістю скинувши Аскольда і Діра, що правили містом, та не визнав їх повноправними князями.

==== Антинорманська ====
З'явилась як критика російського вченого [[Ломоносов Михайло Васильович|Михайла Ломоносова]] тез попередньої гіпотези і бажання щось протиставити засиллю німецької культури в тогочасній Росії. За свого життя йому не вдалося завершити власну працю ''«[[Давня російська історія (Ломоносов)|Давня російська історія]]»''<ref>[[:s:ru:Древняя российская история (Ломоносов)|ss]]</ref>. Проте його ідеї в подальшому взяли на озброєння патріотичні сили в пропагандистських цілях.

==== Хозарська ====
Спробою кардинально змінити напрям пошуку стала хозарська гіпотеза професора [[Гарвардський університет|Гарвардського університету]] [[Омелян Пріцак|Омеляна Пріцака]]. Що виводить коріння Київської держави з [[Хозарський каганат|Хозарського каганату]]. На думку Пріцака, [[Поляни (східні)|поляни]] були не слов'янами, а різновидом [[хозари|хозар]], а їхня київська гілка&nbsp;— спадкоємницею роду [[Кий (князь)|Кия]], який заснував (іноді вживається термін «завоював») Київ у [[VIII століття|VIII столітті]]. Хозарський каганат виступав у IX столітті єдиним державним механізмом на Лівобережній Україні, що контролював торговельні шляхи і взаємодіяв із іншою великою державою, [[Візантійська імперія|Візантійською імперією]], під вплив якої підпадав південь і південний захід сучасної України. Однак ця версія не витримує критичної перевірки. Археологічні дослідження стародавнього Києва свідчать про місцеву слов'янську самобутність його матеріальної культури. Пам'ятки салтово-маяцької археологічної культури (хозарської) зустрічаються надзвичайно рідко й не становлять навіть 1&nbsp;% загальної кількості знахідок<ref>[http://chtyvo.org.ua/authors/Tolochko_Petro/Davnia_istoriia_Ukrainy_Knyha_2/ Давня історія України: У 2 кн.] {{Webarchive|url=https://web.archive.org/web/20191219052551/http://chtyvo.org.ua/authors/Tolochko_Petro/Davnia_istoriia_Ukrainy_Knyha_2/ |date=19 Грудня 2019 }}&nbsp;— К., 1995.&nbsp;— Кн. 2.&nbsp;— С. 97.</ref>.

==== Автохтонна ====
Низка науковців, зокрема академік [[Толочко Петро Петрович|Петро Толочко]], дійшли висновку, що в Києві 882 року стався спрямований проти князя-християнина Аскольда державний заколот, у якому імовірно брали участь язичники&nbsp;— [[бояри]] з великокнязівського оточення. Як наслідок, до влади прийшла нова династія&nbsp;— Рюриковичі. Про жодне норманське завоювання й створення Руської держави, таким чином, не можна говорити. Олег зі своєю дружиною стали на службу середньовічній ранньофеодальній слов'янській державі, яка на той час пройшла вже довгий шлях розвитку. Не випадково варяги не змінюють і її назви{{sfn|Білоцерківський|1999|с=28}}. На думку сучасних дослідників «варяги»&nbsp;— скандинави-найманці, воїни, прийняті на певних умовах (за угодою) до війська руських князів<ref name="Мельникова"/>. Слід зазначити, що ця думка повністю узгоджується із дослідженнями Грушевського «Анти&nbsp;— племена, що утворили етнографічну цілість, яку тепер звемо українсько-руською»<ref name="Грушевський"/>. Тобто Русь не виникала на порожньому місці, а є прямим спадкоємцем [[Антський союз|Антського союзу]].

Варяги приходили на Русь не лише як [[дружина (військо)#Терміни|дружинники]] своїх [[конунг]]ів (вождів, князів), але також як купці, поєднуючи військову службу з торгівлею. Вони були нечисельними вкрапленнями у величезний слов'янський світ, що мав досить високу культуру. Тому процес їхньої [[Асиміляція (культурна)|асиміляції]] слов'янами здійснився дуже швидко, і варяги не зіграли, та й не могли зіграти вирішальної ролі у формуванні і розвитку великої середньовічної слов'янської держави&nbsp;— Київської Русі. Нині фахівці виваженіше підходять до оцінки ролі «варязького чинника» в політичному житті Східної Європи. Яскравим свідченням цього є вислів одного із західних дослідників Г. Штокля:

{{text|
''«Перша руська держава середньовіччя виросла з поєднання багатьох елементів. Варяги були лише елементом серед багатьох, однією історичною силою серед інших. Руська історія тільки через варягів є така сама фікція, як руська історія без варягів».''<ref name="Бойко"/>
}}

=== Період зростання ===

==== Князювання Олега ====
[[Файл:1899. Russian konung Oleg by Vasnetsov-2.jpg|thumb|Олег біля кісток коня. Ілюстрація до «Піснь про віщого Олега» [[Пушкін Олександр Сергійович|О.&nbsp;С.&nbsp;Пушкіна]].]]
Осівши в Києві, князь [[Олег Віщий]] (882—912) проголосив його «<nowiki/>[[Мати міст руських|матір'ю міст руських]]<nowiki/>». Після цього, за кілька років у результаті численних війн і походів підкорив своїй владі племена [[Деревляни|деревлян]], [[сіверяни|сіверян]], [[радимичі]]в, а також почав збирати данину з [[Ільменські словени|ільменських словен]], [[кривичі]]в та [[Меря|мері]].<ref>«''и оустави дани Словѣномъ Кривичемъ и Мери…''» // [[Повість временних літ|Повість врем'яних літ]] за [http://izbornyk.org.ua/lavrlet/lavr01.htm Лаврентіївським списком] {{Webarchive|url=https://web.archive.org/web/20131203001757/http://izbornyk.org.ua/lavrlet/lavr01.htm |date=3 грудня 2013 }}</ref> Загалом влада Києва тепер поширювалася ще й на [[радимичі]]в, [[хорвати|хорватів]], [[уличі]]в, [[чудь]] та інші [[Фіно-угорські народи|фіно-угорські племена]].

Значних успіхів він досяг і на міжнародній арені. Одним із важливих заходів Олега були дії, спрямовані на захист держави від нападів сусідів, зокрема й [[варяги|варягів]]. Цій меті слугувала данина варягам у триста гривень на рік&nbsp;— «заради миру», яка виплачувалася до смерті князя [[Ярослав Мудрий|Ярослава I Мудрого]]. Це був своєрідний договір про «мир і дружбу». У такий самий спосіб (данина 10 тис. марок) Олег порозумівся з [[Угорці|уграми]], які проходили через землю Русі на Захід. Компенсацією за ці матеріальні витрати стала данина, яку [[Візантійська імперія|Візантія]] виплачувала Русі «заради миру» за договорами з часів [[Аскольд]]а.

У [[Повість временних літ|Повісті минулих літ]] описано похід Олега на Царгород 907 року. Значна частина істориків вважає його легендарним, оскільки він відсутній в інших джерелах. Відомості про цей похід можуть базуватися на поході 860 року Аскольда і Діра, або на пізніших походах Ігоря.

911 року було підписано новий, значно вигідніший і ширший договір. Було укладено і воєнні угоди. Цікаво, що Олег на знак перемоги прибив щит на воротях [[Константинополь|Царграда]] (так слов'яни тоді іменували Константинополь).

==== Ігор Рюрикович ====
[[Файл:Kyivan Rus-2.png|міні|праворуч|250пкс|Київська Русь (945).]]
Наступник Олега, князь [[Ігор Рюрикович|Ігор]] (912—945), син легендарного новгородського князя [[Рюрик]]а продовжив справу свого попередника. Перш за все він приборкав непокірних [[Деревляни|деревлян]], підкорив слов'янські племена [[тиверці]]в та [[уличі]]в між [[Дністер|Дністром]] і [[Дунай|Дунаєм]]. Двічі ходив в похід на схід: 913 року за угодою з [[хозари|хозарами]] пройшов до берегів [[Каспійське море|Каспійського моря]] і дістався [[Баку]], руйнуючи і грабуючи все на своєму шляху. 943 року ходив на багаті мусульманські міста [[Кавказ]]у, де захопив велику здобич.

У роки князювання Ігоря на кордонах Київської Русі вперше з'явилися [[Печеніги|племена печенігів]]. У 915 році вони уклали договір з Києвом і відкочували до Дунаю, однак 930 року порушили угоду і почали напади на землі київського князя. Дослідження{{факт}} сучасних істориків свідчать, що це пов'язано з інтригами візантійської дипломатії, яка використовувала печенігів для ослаблення Русі{{факт}}. У Києві не зразу здогадалися про підступність імператорського двору і аж до 30-х років X століття надавали [[Візантійська імперія|Візантії]] військову допомогу. Зокрема, [[русичі]] у складі імператорської армії брали участь у війнах в [[Італія|Італії]].

У 30-ті роки X століття економічна, військова і політична міць Русі продовжувала зростати. Русь посилює свої намагання міцно утвердитись у [[Чорне море|Північному Причорномор'ї]], а також на східних торговельних шляхах, особливо у [[Північне Приазов'я|Приазов'ї]], [[Надволжя|Поволжі]], [[Південний Кавказ|Закавказзі]]. Але найбільші зусилля великий князь ігор спрямував на боротьбу з Візантією. На початку 40-х років [[X століття|X]] ст. імперія припинила виплату Русі щорічної данини і 941 року починається війна. Ігор організував похід на Візантію великої флотилії, однак у морській битві біля Константинополя греки використали пальну суміш&nbsp;— «[[грецький вогонь]]», яким спалили багато човнів і примусили руське військо відступити. Після цієї невдачі Ігор організував новий похід 943 року, однак імператор Візантії запропонував мир і відновлення виплати данини. Русичі отримали дари і від [[Дунай|Дунаю]] повернули додому. 944 року було укладено новий русько-візантійський договір, який увібрав в себе статті угод 907 і 911 років. Однак умови торговельної діяльності руських купців були погіршені.

Згідно з літописною легендою [[Ігор Рюрикович|Ігор]] загинув у 945 році, під час спроби вдруге зібрати з [[Деревляни|деревлян]] данину. Така форма збирання, відсутність законодавчо встановлених розмірів податку призводили до того, що в населення часто забиралося майно, руйнувалося господарство. У країні загалом, а надто у волелюбних древлян та інших племен, зростало невдоволення. Древляни влаштували під [[Коростень|Іскоростенем]] засідку, в якій загинули Ігор і його невелика дружина.

==== Княгиня Ольга ====
[[Файл:Radziwiłł Chronicle (miniatures of Olga of Kiev received and baptized in Constantinople).jpg|thumb|250px|right|Хрещення Ольги в Царгороді. Мініатюра з [[Радзивіллівський літопис|Радзивіллівського літопису]].]]
Після смерті Ігоря залишився малий син [[Святослав Ігорович|Святослав]], і правління державою перейшло до його матері, княгині [[Ольга (княгиня)|Ольги]] (945—964). Вона стала правителькою величезної, ще не впорядкованої держави, де вибухали повстання проти центральної влади. Ольга жорстоко розправилася з деревлянами, спаливши їхнє головне місто Іскоростень. Частину жителів було вбито, інших&nbsp;— перетворено на рабів. Та жорстока розправа була законною кривавою помстою, традицією тих часів.

Після цього всі подальші роки її правління характеризувалися миром і спокоєм. Тому літопис ставиться до неї, як до наймудрішої серед людей. Виявом її високої політичної і культурної зрілості було її охрещення, а також толерантне ставлення до інших вірувань. Ольга приділяє велику увагу внутрішнім справам, конкретно аналізує розвиток кожного регіону держави. З цією метою вона об'їхала на возі і санях величезну територію своєї країни, побувала і в недавно підкорених землях, що було досить небезпечно. Першою серед князів навела порядок в організації збирання податків, визначила їхні фіксовані розміри. Податки за часів Ігоря та Ольги сплачувалися переважно хутром, а грошовою одиницею була «[[Куна (гроші)|куна]]»&nbsp;— шкурка куниці. Було встановлено, що данина ділилася на три частини, з яких дві йшли на державні витрати, а третина на потреби княгині, її міста [[Вишгород]]а. У цьому визначилась ідея поділу між бюджетом і власністю князів, що засвідчувало високий рівень державного мислення як керівної еліти, так і суспільства в цілому.

[[Ольга (княгиня)|Ольга]] виявила глибоке розуміння міжнародного становища свого часу в [[Європа|Європі]], 940 року здійснила важливий державний візит до Візантії, встановила з нею досить дружні відносини, відновила військовий союз. Вона також зуміла встановити дипломатичні зв'язки зі [[Священна Римська імперія|Священною Римською імперією]].

Таким чином, за складних зовнішніх і внутрішніх обставин вона здійснювала обережну, виважену політику, тримала державну систему в міцних руках, не давши їй розвалитися чи ослабнути, а також вела мудру й ефективну дипломатичну діяльність.

==== Святослав I Хоробрий ====
[[Файл:Lebedev Svyatoslavs meeting with Emperor John.jpg|right|thumb|Клавдій Лебедєв. Зустріч Святослава I Хороброго з візантійським імператором [[Іоанн I Цимісхій|Іоанном I Цимісхієм]] на березі Дунаю.]]
Значно розширилася Русь, зросла її могутність та міжнародна вага за часів сина Ігоря й Ольги [[Святослав Ігорович|Святослава]] (964—972). Це був мужній, войовничий князь із лицарською вдачею, що провів усе своє правління у війнах, охопивши своїми походами грандіозну територію в Європі й [[Азія|Азії]].

Святослав розпочав князювання походами на [[Ока (притока Волги)|Оку]] та [[Волга|Волгу]] у 964—965&nbsp;рр. Пройшовши землю [[в'ятичі]]в, він завдає удар по союзниках [[Хозарський каганат|Хозарії]], об'єднаннях [[волзька Болгарія|волзьких булгар]] та [[Буртаси (плем'я)|буртасів]] ([[Мордва|мордви]]), а потім розбиває [[Хозарський каганат]]. Далі руси пішли на [[Північний Кавказ]], де перемогли [[Яси|ясів]] ([[Осетини|осетинів]]) і [[Касоги|касогів]] ([[Черкеси|черкесів]]), а потім рушили на [[Каспійське море|Каспій]] і зруйнували [[Семендер]]. Святослав також зміцнив своє панування на [[Тамань|Тамані]], де згодом виникає [[Тмутороканське князівство|князівство Тмутороканське]]. Після переможного походу на Схід він підкорив в'ятичів і, загалом, завершив об'єднання всіх племен [[Східні слов'яни|східних слов'ян]] у єдиній державі.

Внаслідок походу 964—965&nbsp;рр. Русь розгромила великий [[Хозарський каганат]], що дало можливість закріпитися у межиріччі [[Волга|Волги]] і [[Дон]]у. 965 року русичі захопили [[Біла Вежа|Саркел]]. Від часу усунення хозар господарями південноруських степів до річок [[Сула (притока Дніпра)|Сули]] і [[Рось]] стали [[печеніги]], що блокували торгові шляхи до країн [[Близький Схід|арабського Сходу]].

Зовнішньополітична активність [[Святослав Ігорович|Святослава Ігоровича]] турбувала [[Константинополь]], і візантійська дипломатія таємно намагалася зіштовхнути Русь із одним із її сильних сусідів, зокрема [[Болгарія|Болгарією]]. Це була традиційна політика імперії: нацькувати одних варварів на інших. Святослав погодився допомогти грекам у війні з [[Перше Болгарське царство|Болгарським царством]].

[[968]] року починається [[Походи Святослава на Болгарію|перший балканський похід]] Святослава. У [[Доростольська оборона|битві під Доростолом]] болгари зазнали поразки, руські війська заволоділи багатими придунайськими містами і захопили Східну Болгарію. Резиденцією руського князя стає місто [[Переяславець]]. Там, як він казав, «усі добра сходяться: із [[греки|греків]]&nbsp;— паволоки, золото, вина й овочі різні, а з чехів і з [[Фіно-угорські народи|угрів]]&nbsp;— срібло й коні, із Русі ж&nbsp;— хутро і віск, і мед, і невільники»{{sfn|Білоцерківський|1999|с=31}}. Однак, 969 року, довідавшись про [[облога Києва (968)|облогу Києва]] печенігами, Святослав змушений повернутися в Русь. Розбивши печенігів, він проводить деякі заходи щодо зміцнення управління державою: посадив на Київському столі старшого сина [[Ярополк Святославич|Ярополка]], у Древлянській землі&nbsp;— [[Олег Святославич (князь древлянський)|Олега]], у [[Великий Новгород|Новгороді]]&nbsp;— [[Володимир Святославич|Володимира]]. Цим було покладено початок державній реформі, внаслідок якої Русь поступово ставала володінням однієї князівської династії. Сам Святослав 969 року повертається на [[Дунай]] і починається його другий Балканський похід.

[[Файл:BelagerungvonDorostolon.jpg|thumb|250px|праворуч|[[Генріх Семирадський|Генрик Семирадський]]. «Воїни Святослава святкують [[тризна|тризну]] під час захоплення Доростола».]]

Та ситуація на [[Балканський півострів|Балканах]] змінилася не на користь Русі. Коли київський князь здобув низку перемог, Візантія різко змінила свою політику, і сам імператор [[Іоанн I Цимісхій]] пішов із величезним військом вибивати свого недавнього союзника з [[Болгарія|Болгарії]]. Почалася завзята боротьба у невигідній для русичів ситуації: відірваність від батьківщини, чуже населення, велика перевага військових сил противника та ін. Святослав боронив не тільки свої завоювання, але й честь руської землі. Літопис сповіщає, що він заохочував своїх воїнів до мужності в бою словами: «Так не посоромимо Землі Руської, ляжемо кістьми тут, і бо ж мертвий сорому не знає»{{sfn|Білоцерківський|1999|с=32}}. У низці битв візантійців було розбито. Однак в останній, одній із найбільших, [[Битва при Аркадіополі|битві під Аркадіополем]] руське військо зазнало поразки. Після кількох місяців виснажливої боротьби знесилені сторони перейшли до переговорів і підписали договір, за яким війська Святослава дістали можливість почесно відійти у свою країну. Поряд із цим Русь відмовлялася від претензій на візантійські володіння в [[Крим]]у та на [[Дунай|Дунаї]]. Договір [[971]] року відновлював дію угод 907 та 944&nbsp;рр., у результаті чого Русь повернулася до мирних і союзних відносин з Візантією.

Під час повернення до [[Київ|Києва]] біля [[Дніпрові пороги|дніпрових порогів]] на розпорошені, на ослаблені сили русичів напали печеніги, яких намовила Візантія, вбили Святослава та багатьох його дружинників. Святослав був визначним політичним діячем X століття, діяльність якого сприяла широкому виходу Русі на міжнародну політичну арену, служила фактором розширення, зміцнення і подальшого розвитку давньоруської держави. Однак, дбаючи про міжнародний авторитет Русі, її територіальне розширення, зміцнення економічних позицій на чорноморських ринках, руський князь не приділив достатньої уваги внутрішнім справам. Святослав, безумовно, був природженим полководцем, лицарем навіть у ставленні до ворогів і таким він увійшов в історію. Переважна частина його війн були відверто агресивними, орієнтованими на зростання могутності держави, мала кривавий, жорстокий характер.

Загибель князя Святослава від рук печенігів продемонструвала, що ці орди становили дедалі більшу загрозу й боротьба з ними ставала для Київської держави життєвою необхідністю. А це означало, що зовнішньополітичний фактор у її житті продовжував залишатися одним із найважливіших, вимагаючи подальшого зміцнення її внутрішнього становища{{sfn|Білоцерківський|1999|с=33}}.

=== Період розквіту ===

==== Володимир Великий ====
[[Файл:Vasnetsov Bapt Vladimir fresco in Kiev.jpg|thumb|Хрещення Володимира. Фреска [[Васнецов Віктор Михайлович|В.&nbsp;М.&nbsp;Васнецова.]]]]

[[Файл:Kyivan Rus-3.png|міні|праворуч|Київська Русь ([[1015]]).]]
За часів [[Святослав Ігорович|Святослава]] Київська держава являла собою величезну країну з територією 800 тис. км²{{sfn|Білоцерківський|1999|с=33}}. До її складу входило до 20 об'єднань племен та земель&nbsp;— [[Слов'яни|слов'янських]] і [[Фіно-угорські народи|фінських]]. Весь цей конгломерат ще не був об'єднаний нічим, окрім княжої влади, ослабленої Святославом та міжусобицями його синів у перші роки після його смерті. Ця боротьба за владу між князями [[Ярополк Святославич|Ярополком I]], [[Олег Святославич (князь древлянський)|Олегом]] та [[Володимир Святославич|Володимиром]] тяглася досить довго (972—979) і завершилася перемогою новгородського князя Володимира (980—1015). У перші роки правління в [[Київ|Києві]] Володимир продовжував політику свого батька, спрямовану на розширення меж держави. Уже 979 року, прямуючи з дружиною з [[Великий Новгород|Новгорода]] на Київ, дорогою князь завоював [[Полоцьке князівство]] і приєднав до Київської держави. У 981—993 роках було здійснено кілька вдалих походів. Він остаточно підкорив непокірні племена [[в'ятичі]]в і [[радимичі]]в, відвоював у польських королів давньоруські червенські міста ([[Червен]], [[Белз]] та ін.), заволодів частиною землі литовського племені [[Ятвяги|ятвягів]], де збудував місто [[Берестя]] (Брест), захопив [[Херсонес Таврійський|Херсонес]] (Корсунь) у [[Крим]]у, що належав [[Візантійська імперія|Візантії]], здійснив вдалий похід у [[Закарпаття]] тощо. У кінці [[X століття|X]] ст. в межах Київської Русі було об'єднано всі східнослов'янські племена.

З часом у зовнішній політиці князя [[Володимир Святославич|Володимира]] формується новий відтінок: дедалі більша увага зосереджується на захисті власних кордонів, особливо від [[Печеніги|печенігів]]: будуються лінії укріплень, а також нові міста. Однак, хоч Володимир вів боротьбу з печенігами до кінця свого життя, ліквідувати цю небезпеку йому не вдалося. Поступово князь дедалі більше надає пріоритетне місце внутрішнім проблемам: зміцненню держави, її єдності, консолідації земель, підвищенню добробуту людей. З метою укріплення князівської влади, її централізації у руках своєї династії в усіх великих містах і землях він призначив намісниками своїх численних синів, їх у нього було 12, від різних жінок. [[Варяги|Варязьку]] дружину він замінив укомплектованою [[русичі|русичами]] і постійно про неї дбав, виконував її бажання, радився з нею, з неї також призначав намісників, воєвод. За його правління зникають місцеві «ясні князі», і племінні назви [[Поляни (східні)|поляни]], [[сіверяни]], [[радимичі]] тощо заміняються на кияни, чернігівці, смолянії і&nbsp;т.&nbsp;д{{sfn|Білоцерківський|1999|с=33}}.

[[Файл:Вид на городище в Заріччі.jpg|праворуч|міні|Залишки городища в селі Заріччя. Укріплення було збудоване за часів правління князя Володимира]]
Однак найбільш ефективним і далекоглядним заходом, спрямованим на укріплення влади, зміцнення єдності держави, на піднесення моральної та культурної зрілості тогочасного суспільства, було здійснення низки релігійних реформ і запровадження християнства. На той час [[язичництво]] себе вичерпало. Воно відповідало первісному суспільству та початковим стадіям формування держави, коли кожне плем'я мало свого князя, а часто і свого Бога, коли важливою життєвою потребою людей було вміння знайти можливості порозуміння з природою. Язичництво не вирішувало проблем людського співіснування в умовах соціальної нерівності. Авторитет великого князя потребував освячення єдиною вірою. Поряд із цим не можна ігнорувати і впливи країн, що оточували Київську Русь. 864 року було охрещено [[Болгарія|Болгарію]], у 928—936 роках&nbsp;— [[Чехія|Чехію]], у 962—992 роках&nbsp;— [[Польща|Польщу]]. Вони своїм прикладом стимулювали прийняття Руссю християнства, яке несло в собі високий потенціал моралі, культури, доброти у стосунках між людьми. Володимир розумів, що, тільки прийнявши християнство, його держава зможе ввійти як рівноправна до кола європейських держав.

Сприяло введенню християнства і те, що воно мало на Русі глибоке коріння. Протягом IX століття у Києві існували християнські громади. Князь [[Аскольд]] був християнином. На Русі проповідували слово Боже видатні місіонери [[Андрій Первозваний]], [[Кирило і Мефодій|Кирило та Мефодій]]. Зрештою, княгиня [[Ольга (княгиня)|Ольга]] і значна частина її оточення були християнами. Багато християн було і в оточенні самого князя Володимира.

Особисто Володимир охрестився 987 року, тоді ж одружився із сестрою імператорів Візантії [[Анна Порфірогенета|Анною]], а [[988]] року провів охрещення киян та жителів інших міст. Охрещення здійснювалося насильницькими методами, викликало невдоволення, намагання зберегти язичництво, особливо у північних землях. Незважаючи на опір, язичницькі ідоли знищувалися, а натомість будувалися християнські храми. Церква отримала широкі привілеї, значну автономію, на її потреби надходила десята частина княжих прибутків. На Русі творилася своя церква, певною мірою відмінна від візантійської і болгарської. Однією з характерних рис руської церкви був її тісний зв'язок із державною владою. Християнська релігія Русі увібрала в себе багато свят, традиційних обрядів східного слов'янства.

Прийняття християнства (східного варіанта&nbsp;— [[Православна церква|православ'я]]) Київською Руссю мало для неї велике історичне значення. Воно сприяло зміцненню князівської влади, єдності східнослов'янських племен. Одружившись із сестрою імператорів Візантії Анною, охрестивши країну, Володимир значно підніс її міжнародний авторитет, особливо серед сусідів&nbsp;— Польщі, Чехії, [[Німеччина|Німеччини]], сприяв розширенню економічних та культурних зв'язків із багатьма європейськими країнами. Було відкрито двері для культурних впливів Візантії в усіх галузях життя: у сфері понять про державні і суспільно-політичні відносини, у шкільній освіті, книгарстві, у будівництві тощо. Великий вплив справляла церква на мораль суспільства, активно пропагуючи пом'якшення стосунків між людьми, засуджуючи звичаї помсти, злодійство, рабство, сороміцькі слова, розпусту, багатоженство та ін. Поряд із тим монастирі, церковні ієрархи самі були великими [[феодал]]ами й освячували феодальний лад.

Тепер [[Володимир Святославич|Володимир I Великий]], християнин і керівник могутньої християнської держави, став одним з найвидатніших лідерів [[Європа|Європи]]. З ним підтримують дружні стосунки керівники [[Польща|Польщі]], [[Угорщина|Угорщини]], Чехії, [[Норвегія|Норвегії]], Німеччини та ін. З багатьма з них Володимир I встановив численні династичні зв'язки, одруживши синів з доньками польського князя [[Болеслав I Хоробрий|Болеслава I Хороброго]], шведського короля [[Олаф I Трюґґвасон|Олафа I]] тощо. Першим серед руських князів Володимир починає карбувати свою монету&nbsp;— золоту і срібну, багато чого запозичивши від арабських країн, Візантії. На них було зображено самого князя, образ Христа, а на деяких замість цього було вибито [[тризуб]].

За Володимира Руська держава перетворилася на одну з наймогутніших в Європі, а Київ за красою, розмірами змагався з [[Константинополь|Константинополем]]. Місто налічувало 8 базарів, 400 церков і&nbsp;т.&nbsp;д{{sfn|Білоцерківський|1999|с=35}}. За князювання Володимира починається нова доба в усіх галузях державного життя: політики, релігії, культури, торгівлі, будівництва та ін. Після смерті Володимира між його синами тяглися [[Міжусобні війни|міжусобиці]], в яких остаточно переміг і утвердився [[Ярослав Мудрий|Ярослав]]. Але від 1022 року по 1036 рік він управляв Київською державою спільно з братом [[Мстислав Хоробрий|Мстиславом]], що до цього князював у [[Тмуторокань|Тмуторокані]]. Ярослав керував правобережною частиною держави, а Мстислав&nbsp;— Лівобережжям.

==== Ярослав Мудрий ====
[[Файл:Kyivan Rus-4.png|міні|праворуч|250пкс|Київська Русь (1054)]]
[[Файл:Golden Gate Kiev 2018 G1.jpg|thumb|left|[[Золоті ворота (Київ)|Золоті ворота]], [[Київ]]|221x221пкс]]

[[Ярослав Мудрий|Ярослав Володимирович]] (1019—1054) відзначався мужністю, глибоким державним розумом, різнобічними знаннями, політичною гнучкістю, любов'ю до книг, за що й був прозваний Мудрим{{Fact}}.<ref>{{Cite book
|title=Історія України в особах. Давньоруська держава
|last=Котляр
|first=Микола
|year=1996
|publisher=Видавництво Україна
|location=Київ
|pages=240
|language=українська
|isbn=966-524-004-8
}}</ref> Він продовжував справу батька зі зміцнення Київської держави, справу подальшого зростання її міжнародної ролі. Перш за все запроваджувалася лінія на розширення меж країни. 1030 року він підпорядковує своїй владі західний берег [[Чудсько-Псковське озеро|Чудського озера]], де засновує місто [[Тарту|Юр'їв]] (тепер Тарту). Приєднуються ще кілька фінських племен і їхні території на північному сході. 1031 року в [[Польща|Польщі]] було відвойовано [[Червенські городи|червенські міста]], захоплені нею 1018 року під час міжусобиць. 1036 року під Києвом удалося остаточно розгромити печенігів, і Русь дістала перепочинок у боротьбі з кочовиками, аж поки не з'явилися нові&nbsp;— [[половці]]. Однак загроза експансії степових сусідів залишалася реальною, і Київ обводять ще однією лінією фортифікацій уздовж р. [[Рось]]. За Ярослава 1043 року було здійснено останній похід на Візантію. У похід вирушила велика флотилія морем і сухопутна армія по західному берегу [[Чорне море|Чорного моря]]. Обидві сили зазнали поразки. Візантійці «[[Грецький вогонь|грецьким вогнем]]» спалили значну частину флоту біля [[Босфор]]у, решта повернула назад. Грецька ескадра рушила навздогін, але сама була знищена коло гирла [[Дніпро|Дніпра]]. Сухопутне військо візантійці розбили під [[Варна|Варною]], 800 полонених русичів привели до Константинополя і осліпили. І все ж через деякий час відносини з Візантією стали покращуватись, і 1052 року остаточно утвердився мир, скріплений шлюбом четвертого сина князя [[Всеволод Ярославич|Всеволода I]] з візантійською царівною. Однак це була поодинока невдача у зовнішній політиці князя Ярослава.

Значну увагу Ярослав приділяв відносинам із Польщею, де у першій половині XI століття відбувалася гостра міжусобиця, народні повстання, безперервні війни між групами вельмож. Київський князь підтримав спадкоємця польського престолу [[Казимир I Відновитель|Казимира I Відновителя]], який поступово зміцнював владу, утверджував порядок у країні. Ярослав здійснив кілька походів проти ворогів Казимира, надавав йому військову допомогу, дипломатичну підтримку, і це сприяння привело до відновлення міцної Польської держави, що в недалекому майбутньому повернулося проти руського народу{{sfn|Білоцерківський|1999|с=36}}.

Зібравши майже всі східнослов'янські землі, крім [[Полоцьке князівство|Полоцького князівства]], яке Володимир виділив в окреме (воно твердо відстоювало свою незалежність), приєднавши ряд територій фінських та інших племен, Ярослав став одним з найсильніших володарів Європи, а Русь зайняла одне з чільних місць у системі європейських держав{{sfn|Білоцерківський|1999|с=36}}.

У середньовічній Європі ознакою престижу династії була готовність панівних груп сусідніх країн вступити з нею у шлюбні зв'язки, і в цьому авторитет Ярослава був великим. Його називали «тестем Європи». Дружина його була шведською принцесою, одну з його сестер узяв за себе польський король, іншу&nbsp;— візантійський царевич. Поряд із цим кілька його синів одружилися з європейськими принцесами, а три доньки вийшли заміж за французького, норвезького й угорського королів. Особливо гучної слави набула у [[Франція|Франції]] донька Ярослава [[Анна Ярославна|Анна]], яка брала участь в управлінні державою за життя чоловіка, короля [[Генріх I (король Франції)|Генріха І]]. Після його смерті вона залишилася регенткою. На королівських документах збереглися її підписи кирилицею та [[латинська мова|латинською мовою]], тоді як король і більшість вельмож ставили хрестики, бо були неписьменні.

Продовжуючи справу батька, Ярослав надає пріоритетного значення зміцненню внутрішньополітичного становища. У цій сфері він спирався на бояр, які на той час зміцнилися, посилили свій вплив на життя країни. Варяги вже повністю втратили своє попереднє значення і востаннє згадуються [[1036]] року. Всі Ярославові воєводи були місцевого походження{{sfn|Білоцерківський|1999|с=37}}. Намісниками у головних містах були сини князя. Таким чином, Ярослав багато зробив для вдосконалення державного і політичного ладу. З цією метою було вироблено і кодекс законів «[[Руська Правда|Руська правда»]]. Вона перш за все захищала інтереси феодалів, великого князя, також інтереси народних мас від грубих форм феодального свавілля, які могли спровокувати народні виступи. Кровна помста замінялася штрафами, які встановлювали князь чи його намісники. Все це свідчило, що керівник країни дбає про життя своїх підданих, про підвищення організованості і цивілізованості суспільства.

Ярослав надавав різноманітну і значну підтримку церкві і за її активної участі зміцнював ідеологічну основу суспільства. Він дбав про поширення християнської релігії, організацію церкви, розповсюдження візантійської освіти, культури, будував багаті храми, великі монастирі. Зокрема, на місці перемоги над печенігами 1036 року було збудовано браму з церквою Благовіщення, згори вкриту позолоченим металом&nbsp;— тому й назва «[[Золоті ворота (Київ)|Золоті ворота]]»: збудовано [[Софійський собор (Київ)|собор святої Софії]], відому на весь світ величну архітектурну пам'ятку. У Києві з'явилися монастирі св. Юрія, [[Києво-Печерська лавра|Печерський]]. Чудові храми, монастирі збудовані і в [[Чернігів|Чернігові]], Чудові у [[Переяслав]]і, [[Володимир (місто)|Володимир-Волинському]] та інших містах{{sfn|Білоцерківський|1999|с=37}}.

1039 року у Києві засновано митрополію, що залежала від [[Патріарх Константинопольський|Константинопольського патріарха]]. Ярослав спробував розірвати стосунки з патріархом. 1051 року з його наказу єпископи у Києві обрали митрополитом [[Іларіон Київський|Іларіона]], «русина». Це був високоосвічений князів духівник, блискучий промовець, талановитий письменник, стійкий і глибокий патріот. Його «[[Слово про закон і благодать|Слово о законі і благодаті]]», виголошене в [[Десятинна церква|Десятинній церкві]],&nbsp;— видатний твір, рівного якому не було у тогочасній грецькій церкві{{sfn|Білоцерківський|1999|с=37}}.

Ярослав розбудував [[Київ]], значно розширив його територію, оточив її валом. Було зведено чудові будівлі: палаци князя, митрополита, високих сановників із князівського оточення та ін.

[[Ярослав Мудрий]] помер 1054 року, залишивши заповіт, яким поділив свою державу між дітьми. Його смерть знову висвітлила недосконалість процесу передачі і наслідування влади великого князя. Ярослав намагався це зробити, як йому здавалося, раціонально, традиційно, розділивши свою могутню державу мі�� синами. При цьому трьом старшим дав більші частини, двом меншим&nbsp;— менші.

Найстарший, [[Ізяслав Ярославич|Ізяслав I]], отримав Київ, [[Великий Новгород|Новгород]] і великокнязівський престол, [[Святослав Ярославич|Святослав]]&nbsp;— [[Чернігів]] і більшість території [[Сіверська земля|Сіверщини]], землі в'ятичів, радимичів і [[Тмуторокань]], а [[Всеволод Ярославич|Всеволод]] отримав [[Переславль-Залєський|Переяславль]], і, крім того, [[Ростов-на-Дону|Ростов]], [[Суздаль]], [[Надволжя|Поволжя]] та ін. Розподіляючи землі, Ярослав заповідав, щоб сини жили у злагоді і шанували старшого брата, який посідав місце батька. Однак це моральне побажання було недостатнім для збереження стабільності, єдності держави. Рішення про поділ держави було фатальним, підривало саму ідею єдності країни. Українська держава вступила в період розпаду, міжусобиць, небезпечних потрясінь.

==== Русь за потомків Ярослава ====
{{main|Руські князівства}}
[[Файл:Kievan Nativity.jpg|278x278px|thumb|ліворуч|Сторінка з [[Молитовник Гертруди|Молитовника Гертруди]]. 1060-ті роки]]
[[Файл:Kyivan Rus-5.png|міні|праворуч|323x323px|Київська Русь ([[1101]]).]]

Старший син [[Ізяслав Ярославич]] (1054—1078), що не мав здібностей до керування державою, виконував роль її формального глави, у перші роки правління за підтримки братів Святослава і Всеволода. Вони створили, по суті, [[тріумвірат]], що вів спільну політику і підтримував єдність держави{{sfn|Білоцерківський|1999|с=38}}. Однак незабаром між ними виникли суперечності. До того ж 1068 року у битві з половцями вони зазнали поразки і, розгубившись, не змогли організувати оборону країни. Цим скористалися кочовики і безборонно грабували Київщину, Переяславщину, виводили тисячі невільників. Кияни, обурені недостатньою активністю і твердістю Ізяслава у боротьбі з кочовиками, зібрали віче і проголосили нового князя.

Після тривалих міжусобиць до влади приходили по черзі останні члени тріумвірату, які продовжували невдало вести боротьбу з половцями. Велика половецька орда продовжувала спустошувати країну. Справи ускладнювалися через відсутність єдності серед князів. Зростала кількість князів-ізгоїв, тобто тих, хто залишився без престолів і земель, що відійшли до старших у роді.

З метою владнати суперечності і спільно виступити проти кочовиків з ініціативи князя Переяславщини [[Володимир Мономах|Володимира Мономаха]] і Київського [[Святополк Ізяславич|Святополка II]] 1097 року у [[Любеч]]і, біля Києва, було проведено [[Любецький з'їзд 1097|з'їзд князів]]. Головною ухвалою Любецького з'їзду було таке: кожен володіє своєю вотчиною, тобто спадщиною батька. Друга ухвала&nbsp;— встановлення союзу князів для оборони і відповідальність за його порушення покладалася на весь загал князів. Коли хтось із них порушував єдність, рішенням з'їзду проти нього решта йшли війною. Третя ухвала: союз князів проти половців і заборона приватних угод з кочовиками.

Проте ухвали з'їзду відразу ж порушили: внаслідок інтриг і змови князя [[Теребовлянське князівство|Теребовльського]] [[Василько Ростиславич|Василька]] підступно захопив київський князь [[Святополк Ізяславич|Святополк II]] і осліпив. Це викликало нову хвилю війн і усобиць. Поступово ця боротьба скінчилася й у практику ввійшли майже щорічні князівські з'їзди, в центрі уваги яких стає боротьба з половцями. Це свідчило, що Київська Русь почала перетворюватися на федерацію князівств{{sfn|Білоцерківський|1999|с=38}}.

Все перше десятиліття XII століття було присвячене походам проти половців, і головним героєм боротьби став [[Володимир Мономах]]. Війни з половцями велися з перемінним успіхом і коштували величезних жертв. Однак поступово сила ударів об'єднаних військ руських наростала. Нарешті, 1111 року зусиллями всіх князів організовано похід аж до [[Сіверський Донець|Сіверського Дінця]], де половців було остаточно розгромлено. Володимир Мономах цими переконливими перемогами здобув велику популярність, і ореол слави оповив його постать.

==== Володимир Мономах ====
[[Файл:Monomakh's hunting.jpg|thumb|праворуч|[[Васнецов Віктор Михайлович|Віктор Васнецов]]. Відпочинок великого князя Володимира Мономаха після полювання]]
1113 року помер київський князь [[Святополк Ізяславич]]. У місті почалися народні заворушення. Народне віче і боярство Києва запросило Володимира Мономаха на престол, хоча це і було порушенням рішень [[Любецький з'їзд 1097|Любецького з'їзду]], бо спадкоємцями влади в Києві були інші князі, сини Святополка. [[Володимир Мономах]] (1113—1125) зробив останню успішну спробу зберегти єдину, централізовану Київську державу, відродити її могутність.

Володимир був привабливою і яскравою постаттю на політичному небосхилі Руської держави, пройшов увесь свій життєвий шлях у безперервній боротьбі з ворогами країни. Син [[Всеволод Ярославич|Всеволода I Ярославича]] і доньки візантійського імператора [[Костянтин IX Мономах|Костянтина IX Мономаха]] (звідти прізвисько Володимира&nbsp;— Мономах), він з раннього дитинства брав участь в обороні [[Переяславське князівство|Переяславського князівства]], яке Ярослав Мудрий дав в уділ його батькові. Найпівденніше з давньоруських князівств, воно часто зазнавало нападів половецьких орд, що кочували в сусідніх степах. Тому військову науку князь опанував ще з юнацьких років. Також рано почав займатися і державними справами. Як пише він у своєму творі «[[Повчання Володимира Мономаха|Повчання дітям]]», Із 13 років батько посилав його з дорученнями до інших князівств. Володимир об'їхав усю [[Східна Європа|Східну Європу]] до [[Дон]]у, [[Ока (притока Волги)|Оки]] і [[Балтійське море|Балтійського моря]], а на Заході бував у Польщі і Чехії. Таких подорожей нараховано ним 83{{sfn|Білоцерківський|1999|с=39}}. Завдяки цьому він ґрунтовно ознайомився з життям різних земель, міст Київської Русі, сформував широкий погляд на державні справи. Хоча великим князем Київським Мономах став уже в похилому віці&nbsp;— 60 років, все своє життя він суттєво впливав на зовнішню і внутрішню політику давньоруської держави.

У державницькій діяльності Володимира II Мономаха найважливішим напрямком була зовнішня політика, головним чином боротьба з половцями, які протягом певного часу загрожували існуванню земель і населення Русі. Володимир Мономах і після повного розгрому половецької орди хана [[Шарукан]]я у березні 1111 року та перебазування залишків орди за Дон і на [[Північний Кавказ]] продовжував боротьбу. Тепер воєнні дії русичі весь час проводили у глибині степу. Останні половецькі вежі на Дону було розгромлено сином Мономаха Ярополком 1116 року, а 1120 року той самий [[Ярополк Володимирович|Ярополк]] вже не знайшов їх у донецькому степу.

Русько-половецькі відносини не можна повністю втиснути у схему «напад—відсіч». [[Половці]] відігравали помітну роль у внутрішніх справах київських великих, а також удільних князів, укладаючи союзи то з одним, то з іншим, їх використовували у боротьбі за владу. Той самий Мономах, за свідченням [[Соловйов Сергій Михайлович|Сергія Соловйова]], у боротьбі з чернігівськими князями користувався допомогою половців 19 разів{{sfn|Білоцерківський|1999|с=40}}. Відомі і тісніші взаємини: Київський князь Святополк був одружений із дочкою хана [[Тугоркан]]а, 1107 року Володимир Мономах та [[Олег Віщий|Олег]], князь Чернігівщини, оженили своїх синів на половчанках.

Перелік таких фактів можна ще продовжувати. Слід зазначити, що половці легко переходили у православ'я. Промовистим є і факт значної допомоги, хоч і невдалої, руських князів половцям у битві на р. [[Кальчик (річка)|Калка]] проти [[монгольська навала на Русь|татаро-монгольських загарбників]] 1223 року. Все це свідчить про помилковість і неприпустимість спрощеного трактування питань русько-половецьких відносин. Вони іноді були і союзницькими, взаємокорисними, близькими{{sfn|Білоцерківський|1999|с=40}}.

Відтіснивши половців, Володимир сприяв новій хвилі колонізації степів [[Північне Причорномор'я|Причорномор'я]]. Першими тут осіли так звані «[[чорні клобуки]]», залишки різних племен, зокрема кочових, що підкорилися князям і перейшли до осілого життя. За ними йшли степові здобичники, що займалися полюванням і скотарством і, зрештою, землероби. Спираючись на них, Мономах намагається закріпитися на Чорному морі, приєднати гирло [[Дунай|Дунаю]]. Однак це було надто складним завданням, позаяк Візантія все ще зберігала могутність і дипломатичними кроками та іншими засобами відвертала ці спроби від своїх кордонів. З цим періодом пов'язують так звану «[[Шапка Мономаха|Шапку Мономаха]]», яку буцімто подарував київському князю його дід&nbsp;— базилевс [[Костянтин IX Мономах|Костянтин IX]]. Насправді ж то золота бухарська тюбетейка, яку Хан Узбек подарував Івану Калиті, яку московити вважають за «доказ» спадкових прав московських правителів на Київський великокняжий престол та спадщину колишньої Візантійської імперії<ref>{{Cite web|last = Ярослав Дашкевич.|title = Як Московія привласнила історію Київської Русі|work = Борщ.info|accessdate = 18 березня 2018|date = |url = https://borsh.info/2011/07/06/yak-moskoviya-pryvlasnyla-istoriyu-kyyiv/|archiveurl = https://web.archive.org/web/20180319005607/https://borsh.info/2011/07/06/yak-moskoviya-pryvlasnyla-istoriyu-kyyiv/|archivedate = 19 березня 2018|deadurl = yes}}</ref>. Поряд із цим візантійський імператорський двір породичався з Мономахом: один із синів імператора одружився з онукою князя. Володимир, наслідуючи діда Ярослава Мудрого, також розширював династичні зв'язки зі [[нордичні країни|скандинавськими країнами]], [[Німеччина|Німеччиною]], [[Угорщина|Угорщиною]] та ін{{sfn|Білоцерківський|1999|с=40}}.

Силою свого авторитету, дипломатичними і військовими акціями Мономах об'єднав землі [[Київське князівство|Київську]], [[Турівське князівство|Турівсько-Пінську]], [[Переяславське князівство|Переяславську]], [[Смоленське князівство|Смоленську]], [[Новгородщина|Новгородську]] і [[Надволжя|Поволжя]]. Пізніше він підкорив мінське і волинське князівства. Таким чином, князь зосередив під своєю владою три чверті території, що за Ярослава Мудрого входила до складу держави.

Для цього доводилося долати багато перешкод. Зокрема, приєднання [[Волинь|Волині]] спричинило конфлікт із [[Польща|Польщею]]. Польські князі інтригами, погрозами намагалися відірвати і повернути Волинь. До боротьби проти Мономаха долучилася й Угорщина. Тоді Мономах вислав на Польщу половців, і Волинь залишилася за Київською державою.

Володимир приділяв велику увагу і внутрішнім справам. Владу в Києві йому дали народні повстання, і він перш за все подбав про ліквідацію причин масового невдоволення: встановив нові, справедливіші, правила виплати лихварям боргів і значне зменшення відсотків за них, затвердив закони про охорону збанкрутілих купців і закупів-селян, що працею відробляли позики та ін. У своєму творі «Повчання дітям» князь підкреслював, що завжди виступає проти зловживань урядовцями владою, наказував синам самим творити справедливий суд, стежити, щоб «ані худий смерд, ані вбога удовиця» не були покривджені. Він заповідав: «не вбивайте ані невинного, ані винного», чим було продемонстровано глибокий і навіть незвичайний для [[XII століття]] гуманізм, турботу про людей різних соціальних груп.

Влада за часів Мономаха швидко зміцнювалась і доходила до такого рівня, який був у державі Ярослава. Князь тримав під контролем своїх синів, які завжди виконували його волю. Інші князі також корилися його владі.

[[Володимир Мономах]] доповнив новими статтями «[[Руська Правда|Руську правду»]]. Син Мономаха [[Мстислав Великий]] (1125—1132) продовжив правління батька, однак отримав лише частину держави&nbsp;— [[Київ]], [[Смоленськ]], [[Великий Новгород|Новгород]]. Інші землі перейшли до його братів. А це означало, що Мономах не насмілився порушити негативну традицію ділити державу між своїми дітьми. Мстислав разом із братами вів боротьбу проти тих князів, які намагалися відокремитися чи зберегти свою незалежність. Зокрема, він підкорив [[Полоцьке князівство]], яке тривалий час було відокремлене від Київської держави. Поза його владою залишилася лише [[Галичина]].

Після смерті Мстислава Київська Русь остаточно розпалася на удільні князівства.

=== Занепад ===

==== Політична роздрібненість ====
[[Файл:Kyivan Rus-6.png|міні|праворуч|325x325px|Київська Русь ([[1151]]).]]
[[Файл:Kyivan Rus-7.png|міні|праворуч|250пкс|Київська Русь ([[1200]]).]]
[[Файл:Київська Русь-Україна.png|міні|праворуч|250пкс|Київська Русь ([[1220]]—[[1240]]).]]
{{Докладніше|Розпад Київської Русі}}
Через порівняно короткий період створене першими київськими правителями об'єднання земель почало розпадатися. Аналогічна доля спіткала інші середньовічні імперії [[Європа|Європи]], зокрема державу [[Карл I Великий|Карла I Великого]]. Цим величезним, хоч і примітивним, політичним утворенням просто бракувало відповідних технічних засобів та організаційних структур для того, щоб утримувати великі території протягом тривалого часу. На Русі [[Рюриковичі]] через членів своєї розгалуженої династії забезпечували принаймні позірну єдність земель. Хоча це тривало рівно стільки, скільки між князями була згода щодо того, хто серед них найстарший і, отже, мав право на верховну владу. З порушенням такої одностайності різко слабшали родові та особисті узи між різними князівствами.

Проте існував іще один аспект проблеми політичної роздрібненості. З перемогою принципу спадкового престолонаслідування ([[Вотчина|вотчини]]) над системою старшинства або ротації [[Ярослав Мудрий|Ярослава I Мудрого]] княжі роди дедалі глибше пускали коріння у своїх батьківських землях, для них дедалі очевиднішим ставав той факт, що їхнє майбутнє пов'язане з удільними володіннями, а не з Києвом, за який точилася безперервна боротьба. Протягом [[XII століття]] виникло від 10 до 15 таких удільних князівств, найбільшими з яких були [[Галицько-Волинське князівство|Галицько-Волинське]], [[Велике князівство Владимирське|Володимиро-Суздальське]], [[Новгородщина|Новгородське]], [[Чернігівське князівство|Чернігівське]] та [[Смоленське князівство|Смоленське]]{{sfn|Субтельний|1991|с=62}}. Кожне мало незалежний політичний, економічний і навіть культурний статус. Унаслідок цього Київська Русь поступово перетворилася на ціле з багатьма центрами, пов'язаними спільними релігійними та культурними традиціями, династичними узами. Проте центри ці були значною мірою самостійними й часто ворогували між собою.

З відокремленням нових і нових князівств багатства, населення та землі [[Київ|Києва]] зменшилися до такої міри, що перед ним мало чим поступалися інші князівства. Власне тоді місто Київ з прилеглими територіями стало називатися «Руською землею»&nbsp;— у вузькому розумінні слова. Та незважаючи ні на що, Київ залишався великою принадою. Той, хто завойовував його, не тільки пишався престижем правителя «матері міст руських», а й міг претендувати на верховенство в династії Рюриковичів. Оскільки в Києві жив митрополит, і там були головні храми й монастирі, він лишався незаперечним культурним і релігійним, якщо не політичним, центром усієї Русі. Навіть із зменшенням свого населення й територій Київ з довколишніми землями залишався одним із найбільш розвинених і густозаселених князівств на всій Русі{{sfn|Субтельний|1991|с=63}}.

Проте переваги Києва були водночас і його нещастями. Тривали нескінченні чвари між князями за місто. Український історик [[Томашівський Степан Теодорович|Степан Томашівський]] підрахував, що між 1146 і 1246&nbsp;рр. 24 князі 47 разів правили в Києві{{sfn|Субтельний|1991|с=63}}. З них один сім разів займав престол, п'ять князів правили по три рази кожен, а вісім&nbsp;— по два рази. Характерно, що 35 князювань тривали менш як рік кожне. У 1169 ріку результаті походу коаліції 11 князів, що діяли за ініціативою володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського, Київ вперше в практиці князівських усобиць був узятий штурмом і розграбований, і вперше князь, який заволодів містом, не залишився в ньому правити сам, а посадив на князювання свого ставленика<ref>[https://web.archive.org/web/20140714141150/http://history.org.ua/JournALL/journal/2003/1/2.pdf ''[[Котляр Микола Федорович|Котляр М. Ф.]]'' Дипломатичні відносини між двома осередками влади в давньоруській державі (70&nbsp;— 90-ті роки XII&nbsp;ст.)// Український історичний журнал.&nbsp;— 2003.&nbsp;— №&nbsp;1.&nbsp;— С.&nbsp;23—36.]</ref><ref>{{Cite web |url=http://www.hist.msu.ru/Science/Conf/lomweb01/piatnov.htm |title=''Пятнов А. П.'' Киев и Киевская земля в 1167—1173 гг. |accessdate=25 червня 2014 |archiveurl=https://web.archive.org/web/20150924043842/http://www.hist.msu.ru/Science/Conf/lomweb01/piatnov.htm |archivedate=24 September 2015 |deadurl=no }}</ref>. Після цього проголосив себе великим князем [[Владимир|Володимиро-Суздальським]], фактично засвідчивши цим вихід свого уділу зі складу Русі, оскільки в нього та його нащадків відсутній великокнязівський домен «Русі».

==== Економічний застій ====
Поряд із політичними проблемами існували й господарські. Розташування Києва на великому торговому шляху «[[Шлях із варягів у греки|із варягів у греки]]» відігравало важливу роль у його піднесенні. З кінця [[XI століття]] значення цього шляху стало зменшуватися. Це мало згубні наслідки для економіки Києва. Заповзятливі [[італійці|італійські]] купці, оминаючи Київ, встановили прямі зв'язки між [[Візантійська імперія|Візантією]], [[Мала Азія|Малою Азією]] та [[Близький Схід|Близьким Сходом]], з одного боку, і [[Західна Європа|Західною Європою]]&nbsp;— з іншого. Крім того, руським князям, що воювали між собою, важко було захистити шлях по [[Дніпро|Дніпру]] від набігів кочовиків. 1204 року торговельні зв'язки Києва зазнали нового удару, коли під час хрестового походу було пограбовано Константинополь. Водночас вступив у період стрімкого занепаду квітучий колись [[Аббасидський халіфат]] зі столицею в [[Багдад]]і. Внаслідок цього Київ утратив двох найзначніших партнерів у торгівлі. Ці економічні лиха загострили й без того напружені стосунки між багатим і бідним населенням міста, часто призводячи до соціальних вибухів. З усією очевидністю колись велична столиця Русі політично, економічно і соціально занепадала. Саме тоді автори [[Галицько-Волинський літопис|Галицько-Волинського літопису]], вболіваючи за долю держави в умовах занепаду Києва, висувають гасло «[[Галич]]&nbsp;— Другий Київ»<ref>''Тарапон О.'' [https://archive.org/stream/slovnyksymvoliv#page/n453/mode/2up Літописи] // Енциклопедичний словник символів культури України / За заг. ред. [[Коцур Віктор Петрович|В.&nbsp;П.&nbsp;Коцура]], [[Потапенко Олександр Іванович|О.&nbsp;І.&nbsp;Потапенка]], В.&nbsp;В.&nbsp;Куйбіди.&nbsp;— 5-е вид.&nbsp;— Корсунь-Шевченківський: ФОП Гавришенко В. М., 2015.&nbsp;— С. 454.&nbsp;— 912 с.</ref>.

==== Монголо-татарська навала ====
{{main|Битва на Калці|Монгольське завоювання Русі}}
[[Файл:Kyivan Rus-8.png|міні|праворуч|250пкс|Князівства після ліквідації Русі ([[1262]]).]]
Найдавнішими ворогами Києва були [[кочовики]]. Проте найтяжчого удару завдали Києву не [[половці]], оскільки після десятиліть затятої та виснажливої для обох суперників боротьби руські князівства встановили з цими племенами постійні взаємини, а деякі руські князі навіть вступали у шлюбні зв'язки з представниками половецької знаті. Нищівного удару завдали Києву [[Монгольська імперія|монголо-татари]].

Хоча походження монголів (татар) ще не встановлено остаточно, відомо, що у XII столітті вони кочували у прикордонних землях [[Китай|Китаю]]. Майже всю свою силу й енергію вони витрачали на міжплемінні та родові конфлікти за убогі пасовиська. В останні десятиліття XII століття серед них з'являється надзвичайно обдарований вождь на ім'я [[Чингісхан|Темучин]] (1206 року він прибрав собі високий титул Чингісхана, тобто хана над ханами), який вдаючись до сили й політичних інтриг, об'єднав ворогуючі племена, змусивши їх визнати свою абсолютну владу. Наступним його кроком стало спрямування величезної військової сили та агресивності цих племен проти сусідніх не кочових цивілізацій.

Монголо-татарське військо, що ніколи не було численним (найбільше від 120 до 140 тис. воїнів){{sfn|Субтельний|1991|с=64}}, зате надзвичайно рухливим, добре організованим і блискуче керованим, спочатку підкорило Китай, [[Середня Азія|Середню Азію]] та [[Іран]]. 1222 року монголо-татарський загін перейшов [[Кавказ]] і напав на половців. Половецький хан [[Кобяк]] звернувся по допомогу до кількох руських князів, що підтримали його. 1223 року об'єднані русько-половецькі сили (''у битві не брали участі володимирсько-суздалські князі, які з 1169 року вважали себе незалежними від Києва&nbsp;— фактично вийшли зі складу Русі'') зустрілися біля річки [[Кальчик (річка)|Калки]] з монголо-татарами й у жорстокій [[Битва на Калці|битві]] зазнали страшної поразки. Але монголи, надто розпорошивши свої сили, вирішили не користатися з цієї перемоги й повернули назад, додому. Руські князі швидко забули цей катастрофічний випадок, знову поринувши у внутрішні чвари. Проте 1237 року на кордонах Русі з'явилося сильне монголо-татарське військо на чолі з онуком Чингісхана [[Батий|Батиєм]]. Військо зруйнувало міста [[Рязань]], [[Суздаль]] і [[Володимир]], а 1240 року дійшло до Києва. Хоча місцевий князь [[Михайло]] втік, городяни на чолі з [[Дмитро (тисяцький)|воєводою Дмитром]], що його послав [[Данило Галицький]], вирішили оборонятися від нападників. Облога міста була тривалою й жорстокою, і навіть коли монголо-татари подолали міські мури, бої точилися за кожну вулицю й за кожний будинок. На початку грудня [[1240]] року Київ упав під ударами монголо-татар.

== Державний устрій ==
{{main|Великий князь київський|Боярська рада|Віче}}
До приходу [[варяги|варягів]] основною політичною одиницею східних слов'ян виступало [[плем'я]]. Скупі відомості про їхню племінну організацію свідчать про те, що в руках вождя роду і племені зосереджувалася широка влада, використання якої диктувалося звичаєм і традиціями. Важливі питання вирішували шляхом згоди між старійшинами, які збиралися на племінні ради й були панівними постатями політичного життя, починаючи з найнижчого рівня&nbsp;— общини (миру, задруги) й аж до найвищого рівня&nbsp;— союзу племен, такого, як існував у [[Поляни (східні)|полян]], [[сіверяни|сіверян]] і [[деревляни|древлян]]. Центрами політичної влади були численні обнесені частоколом племінні поселення, що виникали на очищених від лісу узвишшях, довкола яких селилися члени племені.

На цю племінну систему східних слов'ян варяги наклали свої комерційно і військово зорієнтовані форми організації, встановивши серед місцевих племен такі порядок і єдність, які дозволяли їм ефективніше господарювати. Найбільшими «володарями» їхніх торговельних підприємств були члени династії [[Рюриковичі]]в, і саме вони мали найбільше прибутків і влади. Проте оскільки князі великою мірою залежали від дружини, то значну кількість своєї поживи їм доводилося ділити з дружинниками. Характерно, що однією з основних турбот перших київських правителів було прагнення задовольнити власних дружинників, щоб вони не перейшли до суперника. З поширенням впливу варягів політична влада зосереджувалася у містах, що виникали на основних торгових шляхах. Найважливішим із цих міст був [[Київ]].

Київським князям у неоднаковій мірі вдавалося монополізувати владу. До правління [[Ярослав Мудрий|Ярослава I Мудрого]] в середині XI століття найбільш честолюбним, талановитим і жорстоким членам династії неодноразово вдавалося захоплювати київський стіл та утверджувати свою зверхність над братами та іншими конкурентами. У цей період сильної влади стримувалися відцентрові тенденції та забезпечувалася єдність володінь. Услід за реформою Ярослава Мудрого в системі успадкування влади, за якою кожний член швидко зростаючої династії Рюриковичів отримував практичну чи теоретичну частку володінь, почалася [[Децентралізація|децентралізація влади]]. Внаслідок цього великий князь київський врешті-решт став не більше ніж титулованим главою династично зв'язаного конгломерату князівств, що безперервно ворогували між собою.

[[Файл:Knyaz Igor in 945 by Lebedev.jpg|thumb|К.&nbsp;В.&nbsp;Лебедєв. «Князь Ігор збирає данину з [[Деревляни|древлян]] в [[945]] році».|285x285пкс]]

Найважливішим механізмом влади була княжа влада, рада бояр (дума) та збори міщан ([[віче]]). Кожна з цих інституцій була виявом відповідно [[монархія|монархічної]], [[аристократія|аристократичної]] та [[демократія|демократичної]] тенденцій у політичному устрої Києва. Влада й престиж, що ними користувався князь, у свою чергу зобов'язували його забезпечувати підданим справедливість, порядок і захист. У виконанні своїх військових функцій князь насамперед залежав від дружини. В разі потреби більших військових сил збиралося ополчення городян або, рідше, проводилася загальна мобілізація. Чисельність цього війська була відносно невеликою&nbsp;— десь близько 2—3 тис. осіб, а то й менше{{sfn|Субтельний|1991|с=68}}. Аналогічно суспільствам, що не мали ще державної організації, управлінням князівством у цілому займалися також особисті слуги князя, такі, зокрема, як дворецький, управитель маєтком та інші, оскільки не існувало чіткої різниці між державною й приватною управлінськими функціями. У віддалені міста і землі князі призначали [[посадник]]ів, що, як правило, обиралися з членів власної родини. На периферійних землях волю князя виконував [[тисяцький]] місцевого ополчення зі своїми підлеглими. Правосуддя вершив сам князь чи призначені ним судді згідно з [[руська Правда|«Руською правдою»]] Ярослава Мудрого. Зрозуміло, що княжа влада мала першочергове значення в управлінні Київської Русі, але разом із тим поєднання в ній військової, судової та адміністративної функцій свідчить, наскільки ця система була відносно нерозвиненою й примітивною.

У фінансуванні своєї діяльності князі насамперед залежали від [[Данина|данини]]. Згодом розвинулася складніша система оподаткування, що включала кожне господарство (яке називалося «дим» або «соха»). До інших джерел княжих доходів належали мито на торгівлю, плата за судочинство і штрафи. Останні складали важливе джерело прибутків, оскільки київські закони щодо покарання за злочин віддавали перевагу грошовим виплатам перед [[Смертна кара|смертною карою]].

За порадою й підтримкою князь мусив звертатися до [[Боярська рада|боярської думи]]&nbsp;— органу, що виник зі старших членів дружини, багато з яких були нащадками варязьких ватажків чи слов'янських племінних вождів. Пізніше місце у думі дістали й церковні ієрархи. Функції думи ніколи чітко не визначалися, а князь не був зобов'язаний радитися з нею. Проте, ігноруючи її, він ризикував позбутися підтримки з боку цього впливового органу, що представляв усю боярську знать. Тому князі, як правило, брали до уваги позицію боярської думи. Демократичну сторону політичного устрою [[Київ|Києва]] репрезентувало [[віче]], або збори міщан, що виникли ще до появи князів і, очевидно, походили від племінних рад східних слов'ян. Віче скликалося князем або городянами, коли виникала потреба порадитись або висловити свою думку. Серед питань, обговорюваних на вічі, були військові походи, укладення угод, престолонаслідування, розподіл посад у державі, організація війська. Віче могло критикувати або схвалювати князівську політику, але воно не мало права визначати свою власну політику чи видавати закони. Проте, коли на престолі сідав новий князь, віче могло укласти з ним формальну угоду («ряд»), за якою князь зобов'язувався не переходити традиційно встановлених меж влади щодо віча, а воно в свою чергу визнавало над собою його владу. Хоча право брати участь у вічі мали голови сімей, фактично на вічових сходах панувала міська [[Купецтво|купецька знать]], яка перетворювала їх на арену міжфракційних суперечок.

=== Адміністративно-територіальний устрій ===
Для ІХ – початку ХІІ ст. найбільш загальною моделлю (основним ядром) територально-адміністративної структури Київської Русі є наступна схема: Руська земля – волость – град. Під Руською землею мається на увазі сама Руська держава, під волостю – володіння того чи іншого князя, а під градом – конкретна територіальна одиниця. Найбільша політико-адміністративна одиниця, князівська волость, включала всі ті складові, які в тій чи іншій мірі знаходились у сфері впливу князя, що уособлював політичну владу. Головним елементом волості був „стольний град”, в якому сидів князь-волоститель. Саме з цього града і здійснювалося державне управління, яке з'єднувало воєдино всі частини волості. Будь-яке місто було центром сільської округи, яку воно обороняло і обслуговувало. Крім вільних общинних сіл, які давали воїнів до князівського ополчення і платили ті чи інші податки або несли повинності, існували також села приватні (княжі та боярські), де були посаджені залежні та напівзалежні категорії селян. Але число останніх до початку ХІ ст. було значно меншим і у пізнішу епоху зростало незначно. Село могло включати до свого складу одну обо декілька общин – вервей, які були більше соціальними громадами. Князівській владі верві підпорядковувались у деяких сферах законодавства та судочинства. Вже згадані погости згодом могли перетворитися в общинні центри („одержавлені” общини).

Вертикальна (управлінсько-функціональна) структура, яка приводила в рух всю систему волостей, градів, сіл, вервей та погостів, виглядає наступним чином. На чолі держави стоїть князь, завдяки якому і здійснюється можливість організації політико-адміністративного управління. В руках князя зосереджена адміністративна, законодавча, судова, фіскальна і військова влада. Але в старих племінних центрах продовжують існувати віча і князям в означений період доводиться з ними рахуватися. Князь може безпосередньо виконувати політико-адміністративні функції (фіскальну, законодавчо-судову, релігійну та ін.) або ж призначати для цього спеціальних посадовців. Найвищою адміністративною посадою у Київській Русі була посада посадника. Протягом кінця ІХ – початку ХІІ ст. прослідковуються шість основних функцій руських посадників: фіскальна, військова, судова, поліцейська, релігійна та будівнича. Нижчими управлінськими посадами князівської адміністрації з переважно фіскальними та судовими функціями були тіуни, вірники, ябетники, ємці, старости, митники і мечники.<ref>{{Cite news|url=https://dspace.uzhnu.edu.ua/jspui/handle/lib/12060|title=Політико-адміністративний устрій Київської Русі ІХ – початку ХІІ ст.|last=Мателешко|first=Юрій Павлович|date=2008|language=uk|access-date=2024-12-17}}</ref> 

== Економіка ==
{{main|Економіка Київської Русі|Монети Київської Русі}}
[[Файл:Київська Русь.JPG|thumb|280px|Металообробка часів Київської Русі]]
[[Файл:Yarthewise.png|thumb|200px|Срібник Ярослава Мудрого]]

Соціально-економічний устрій держави не відрізнявся від устрою інших тогочасних європейських держав. Основу його складало [[натуральне господарство]], [[община (система миру)|громадське володіння землею]], [[підсічно-вогнева система землеробства|підсічно-вогневе землеробство]], [[тваринництво|скотарство]]. Державні інституції займались восени [[полюддя|збиранням данини]] (кружляння, полюддя), зовнішньою торгівлею (імпорт зброї, предметів розкоші, вина; експорт хутра, меду, шкір, воску, рабів), військовою підтримкою купців та війнами.

У найдавніших джерелах Київської Русі [[варяги]] вперше згадуються саме як відчайдушні й розбишакуваті купці. У VIII—IX століттях від своїх поселень на [[Балтійське море|Балтійському узбережжі]] вони по [[Волга|волзькому]] шляху рухалися на схід аж до [[Каспійське море|Каспійського моря]], де вступали в контакти з купцями [[іслам|мусульманського світу]]. На IX століття, коли центр торгівлі перемістився на південь, до [[Константинополь|Константинополя]], головною торговою артерією для [[Київ|Києва]] став славнозвісний шлях [[Шлях із варягів у греки|«із варягів у греки»]]. Відтак заморська торгівля стала складати основу економічної системи Київської Русі.

Тому не випадково, що першою формальною угодою, укладеною київськими правителями, став договір князя [[Олег Віщий|Олега]] з [[Візантійська імперія|Візантією]] в 911 році, згідно з яким руським купцям у Константинополі створювалися надзвичайно сприятливі умови. Коли у XII—XIII століттях у результаті пограбування Константинополя хрестоносцями та частих нападів кочовиків на торгові шляхи по [[Дніпро|Дніпру]] став занепадати обмін з Візантією, дедалі більшого значення для Києва набували торговельні зносини із [[Західна Європа|Західною Європою]], що головним чином йшли через [[Краків]]&nbsp;— [[Прага|Прагу]]&nbsp;— [[Регенсбург]].

На противагу середньовічному [[Західна Європа|Заходу]], де земельна [[аристократія]] ухилялася від торговельної діяльності, в Київській Русі торгівлею активно займалися не лише [[бояри]], а й сам князь. Більшу частину року перші правителі витрачали на збір данини у близьких і далеких землях своїх володінь, на перевезення її до Києва та на спорядження великої флотилії, що Дніпром везла до Константинополя невільників, [[хутро|хутра]], [[льон]], [[мед]], [[віск]] та інший товар, який обмінювався на предмети розкошів. Навіть коли князі й бояри ставали більш осілими й прибирали у власність великі земельні володіння, значна частина продукції їхніх господарств призначалася для чужоземних ринків. Для заняття торгівлею існували різноманітні можливості, оскільки в руських містах сформувався численний прошарок купців, а його найбільш впливові й заможні представники вели заморську торгівлю й користувалися однаковими з боярами політичними та юридичними правами. Але у величезній більшості його складали просто дрібні крамарі, які торгували на внутрішньому ринку й часто визискувалися та закабалялися заможнішими купцями.

За оцінками сучасних учених, 1З—15&nbsp;% населення Русі мешкало у міських осередках{{sfn|Субтельний|1991|сторінки=72-73}}. Як засвідчують [[літопис]]и, у країні налічувалося близько 240 міст і селищ{{sfn|Субтельний|1991|с=73}}. Проте цілком імовірно, що десь 150 із них фактично являли собою укріплені поселення напівземлеробського люду. Серед майже 90 великих селищ і міст найбільшим був, поза всяким сумнівом, [[Київ]]. До [[монгольська навала на Русь|монголо-татарської навали]] чисельність його мешканців становила близько 35—40 тис. ([[Лондон]] досяг таких цифр лише через 100 років). Для порівняння, такі важливі центри, як [[Чернігів]] та [[Переяслав]], [[Володимир (місто)|Володимир-Волинський]], [[Львів]] і [[Галич]], налічували не більше 4—5 тис. жителів кожен. Населення цих міст переважно складалося з дрібних торговців та ремісників, оскільки великого поширення набули ремесла. Так, у Києві було представлено від 40 до 60 різних ремесел, найважливішими серед них були [[теслярство]], [[ковальство]], [[гончарство]] та [[кожум'яцтво]].

Деякі історики підкреслюють комерційну спрямованість економіки Київської Русі. Інші, на противагу їм, доводять, що її основу становило землеробство. Цієї ж думки тримаються видатні українські дослідники [[Грушевський Михайло Сергійович|Михайло Грушевський]], [[Багалій Дмитро Іванович|Дмитро Багалій]] та [[Пастернак Ярослав Іванович|Ярослав Пастернак]], а також провідні [[союз Радянських Соціалістичних Республік|радянські]] фахівці з цього питання. Вони вважають, що оскільки слов'яни традиційно були людом землеробським, то малоймовірно, що у Київську добу вони раптом змінили спосіб життя{{sfn|Субтельний|1991|с=74}}. Додатковим підтвердженням цієї гіпотези є часті згадки про землеробську діяльність на Русі у літописах, аграрна орієнтованість календаря та міфології давніх слов'ян і, що найпереконливіше,&nbsp;— археологічні знахідки.

Недавні розкопки виявили, що у Х ст. в [[Україна|Україні]] користувалися залізним лемешем і що тут, як і в Західній Європі, дістала поширення відносно прогресивна двотрипільна система сівозміни (за якою одна друга чи одна третя орної землі лишалася під паром). Культивувалися переважно пшениця, овес, жито та ячмінь. Значного поширення серед селян на Русі набула вигодівля худоби. Це забезпечувало їх не лише м'ясом та молоком, але й шкірою для одягу і взуття. Те ж саме можна сказати про розведення коней, свиней, овець, гусей, курей і голубів. Використання волів уможливлювало землеробство у ширших масштабах. Хоч селяни часто мали власний реманент, необхідний для обробки землі, вони, як правило, об'єднувалися в колективи, або общини (до них входили кревні родичі кількох поколінь на чолі зі старійшиною), допомагаючи один одному. Пізніше община виникала на основі спільності території, об'єднуючи сусідів, не пов'язаних кревно.

Відомий радянський учений [[Тихомиров Михайло Миколайович|Михайло Тихомиров]], погляди якого поділяють багато його радянських колег, стверджував, що появу численних ремесел зумовив розвиток і все відчутніший прогрес у [[Сільське господарство|сільському господарстві]]&nbsp;— відтак у районах великого зосередження ремесел виникали міста. Він визнає, що з появою міст важливу роль в їхньому піднесенні стала відігравати торгівля, проте не заморська, а перш за все між містом та аграрною провінцією.

== Населення і площа ==
{{main|Русь (народ)|Давньоруська народність|Русини}}
Точна чисельність населення Давньої Русі невідома. Згідно з оцінками ��сторика [[Вернадський Георгій Володимирович|Г.&nbsp;В.&nbsp;Вернадського]], загальна чисельність населення становила 7,5 мільйонів осіб, з яких 1 мільйон проживав в містах, число яких на час татаро-монгольської навали досягало 300{{sfn|Вернадський|2012|с=120}}.

Маючи, за різними підрахунками, від 3 до 12&nbsp;млн населення й величезну територію, що обіймала близько 800 тис. км² (майже половина її&nbsp;— в межах сучасної [[Україна|України]]), Київська Русь була найбільшою політичною формацією середньовічної [[Європа|Європи]]{{sfn|Субтельний|1991|с=70}}. До того ж ця формація швидко розвивалася. В [[XII століття|XII столітті]] площа Русі сягала 1 300 тис. км², це була максимальна територія за весь час існування держави.<ref>{{Cite web |url=http://ua-referat.com/Київська_Русь_-_теорії_походження_та_розвиток |title=Київська Русь — теорії походження та розвиток |accessdate=2 вересня 2012 |archiveurl=https://web.archive.org/web/20160305153409/http://ua-referat.com/Київська_Русь_-_теорії_походження_та_розвиток |archivedate=5 March 2016 |deadurl=no }}</ref>{{Неавторитетне джерело}}

Давню Русь, як і інші європейські держави, заселяли локальні [[етнос]]и, що виникали на базі племен. Землі (князівства), в період розробленості, фактично виступали окремими самостійними країнами. На теренах [[Україна|України]] існували Руська ([[Київське князівство|Київське]] й [[Переяславське князівство|Переяславське]] князівства), [[Галицьке князівство|Галицька]], [[Волинське князівство|Волинська]] та [[Чернігівське князівство|Чернігівська]] землі. Їх відповідно населяли наступні земельні етноси [[Русь (етнонім)|русь]], [[галичина|галичани]], [[Волиняни|володимирці-волинці]] і [[Сіверяни|чернігівці]]. Між Київським, Волинським та Галицьким князівствами мешкали [[болохівці]]. [[Сіверське князівство|Сіверщина]] поступово виділилася в окрему землю котру заселяли [[Сіврюки|сіверяни-севрюки]]<ref>Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Збірник наукових праць&nbsp;— Випуск 20&nbsp;— Львів: Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України, 2011. В.&nbsp;Г.&nbsp;Балушок Давньоруська народність: що насправді ховається за цим терміном? (ст. 77)</ref>.

=== Найбільші міста Київської Русі ===
{| class="toccolours sortable" border=1 cellpadding=3 style=border-collapse:collapse
|-
! Місце
! Місто
! Нинішнє розташування
! Перша згадка /<br/> рік заснування
! Населення, осіб (на початок [[XIII століття]])<ref>Історія України: О.&nbsp;В.&nbsp;Буштрук, Харків 2011</ref><ref>{{Cite web |url=http://ukrmap.su/program2009/uh7/Maps/7_22.jpg |title=Мапа міст київської Русі |accessdate=2 вересня 2012 |archiveurl=https://web.archive.org/web/20120728214455/http://ukrmap.su/program2009/uh7/Maps/7_22.jpg |archivedate=28 липня 2012 |deadurl=yes }}</ref><ref>{{Cite web |url=http://kampot.org.ua/history/praci_istorukiv/Vunokur/st_2.shtml |title=КИЇВСЬКА РУСЬ |accessdate=3 вересня 2012 |archiveurl=https://web.archive.org/web/20111021045833/http://kampot.org.ua/history/praci_istorukiv/Vunokur/st_2.shtml |archivedate=21 October 2011 |deadurl=no }}</ref>
|-
| 1
| [[Київ]]
| {{UKR}}
| 482
| 50 000&nbsp;— 100 000
|-
| 2
| [[Чернігів]]
| {{UKR}}
| 907
| 35 000&nbsp;— 40 000
|-
| 3
| [[Галич]]
| {{UKR}}
| 898
| 35 000&nbsp;— 40 000
|-
| 4
| [[Великий Новгород|Новгород]]
| {{RUS}}
| 859<ref>Вказана дата так званої «першої літописної згадки». «…стан сьогоднішніх знань про новгородський культурний шар і датування його найдавніших ділянок не підтверджує існування Новгорода в IX&nbsp;ст.» Носов Е.&nbsp;Н.&nbsp;Новгородская земля: Северное Приильменье и Поволховье // [http://ru.scribd.com/doc/137322517/Макаров-Н-А-отв-ред-Русь-в-IX–X-веках-археол-панорама-2012 Русь в IX—XI веках: археологическая панорама / Ин-т археологии РАН; отв. ред. Н.&nbsp;А.&nbsp;Макаров.&nbsp;— Москва; Вологда: Древности Севера, 2012.]{{Недоступне посилання|date=квітень 2019 |bot=InternetArchiveBot }}&nbsp;— С. 118. {{ref-ru}}</ref>
| 25 000&nbsp;— 30 000
|-
| 5
| [[Володимир (місто)|Володимир]]
| {{UKR}}
| 988
| 20 000
|-
| 6
| [[Полоцьк]]
| {{BLR}}
| 862
| 20 000
|-
| 7
| [[Смоленськ]]
| {{RUS}}
| 863
| 20 000
|-
| 8
| [[Владимир]]
| {{RUS}}
| 990
| 20 000
|-
| 9
| [[Переяслав]]
| {{UKR}}
| 907
| 12 000&nbsp;— 20 000
|-
| 10
| [[Білгород-Київський|Білгород]]
| {{UKR}}
| 991
| 12 000
|-
| 11
| [[Бєлозерськ|Білоозеро]]
| {{RUS}}
| 862
| 10 000
|-
| 12
| [[Вишгород]]
| {{UKR}}
| 946
| 10 000
|-
| 13
| [[Новгород-Сіверський]]
| {{UKR}}
| 1044
| 4 000
|-
| 14
| [[Ростов]]
| {{RUS}}
| 862
| 3 000
|-
|}

== Суспільство ==
{{main|Аграрне суспільство}}
Попри поступове зростання відмінностей між простим людом і новосформованою племінною знаттю землеробське суспільство [[Східні слов'яни|східних слов'ян]] IX століття залишалося порівняно однорідним в етнічному та соціальному відношенні, але внаслідок швидкої розбудови [[Київ|Києва]] до слов'янського середовища потрапляють [[варяги|варязькі]] воїни-купці, фінські мисливці, тюркські найманці, грецькі [[ремісник]]и, вірменські та єврейські торгівці. З піднесенням міст стали процвітати купці та ремісники. Нарешті, [[хрещення Русі|прийняття християнства]] спричинилося до появи нового класу&nbsp;— [[Духовенство|духовенства]]. Словом, населення Київської Русі стало більш космополітичним за культурною орієнтацією, етнічно строкатим і дедалі глибше розшарованим соціально.

Найвище місце в суспільній ієрархії, що народжувалася, посідали численні члени різних відгалужень династії [[Рюриковичі]]в. Княжі воїни, старші й молодші дружинники і місцева знать утворювали клас [[Бояри|бояр]], яких ще називали мужами. З часом знать [[Скандинавський півострів|скандинавського]] походження слов'янізувалася; це відбилося у перетворенні таких суто скандинавських імен, як Хельгі, Хельга, Інгвар та Вальдемар на відповідні слов'янські еквіваленти&nbsp;— Олег, Ольга, Ігор та Володимир. Постійні напади [[кочовики|кочовиків]] на торгові шляхи, а також економічний занепад [[Константинополь|Константинополя]] у XII столітті призвели до обмеження можливостей займатися торгівлею, внаслідок чого колишні воїни-купці поступово перетворилися на великих землевласників. Знайти собі землю не становило труднощів, оскільки князі мали в достатку незайманих угідь і роздавали їх дружині. На відміну від [[Західна Європа|Західної Європи]], де феодальне землеволодіння узалежнювалося службою своєму сюзерену, на Русі бояри користувалися правом спадкового володіння маєтками ([[вотчина]]ми), зберігаючи його навіть з переходом від одного князя до іншого. Багато бояр проживали у містах, здаючи свою землю селянам, за що брали частину їхньої продукції та продавали її на ринку. Власне, орієнтованість на місто, зацікавленість у комерції та рухливість відрізняли бояр Київської Русі від західноєвропейських [[феодал]]ів.

[[Файл:Russkaya pravda razvorot.jpg|міні|Сторінка з короткої редакції «Руської Правди».]]

На щабель нижче від бояр стояла міська знать, або, як її ще називали,&nbsp;— люди, що часто вважались «середнім класом» Києва{{sfn|Субтельний|1991|с=71}}. Найвизначніші його представники були великими купцями, що займалися міжнародною торгівлею, вступали в родинні зв'язки з боярами й домінували у міській політиці. Порівняно з бюргерами Західної Європи тих часів міська знать Київської Русі була далеко могутнішою й численнішою, навіть після того, коли занепад торгівлі у [[XII століття|XII]] столітті призвів до часткового зменшення її ролі. До менш впливових і бідніших городян, яких ще називали «молодшими людьми», належали дрібні торгівці, крамарі, високомайстерні ремісники, зокрема [[зброярі]], [[каменяр]]і, гончарі, [[ювелір]]и, що гуртувалися в ремісничі корпорації ([[цех]]и). Найнижчу сходинку соціальної драбини міста займала «чернь»&nbsp;— ті, хто нічого не мали й наймалися на «чорну роботу».

Величезну більшість населення становили селяни, або [[смерди]]. Про селян відомо небагато, оскільки історичні джерела зосереджували увагу на вищих класах. Загальновизнаним є факт, що протягом усієї Київської доби більшість селян були відносно незалежними. Проте у XII—XIII століттях із початком лихоліття з'являються ознаки зростаючого закабалення селянства [[феодал]]ами, що набувало різних форм. Вільний селянин мав право звертатися до суду, переїжджати з місця на місце, передавати землю у спадщину синам (якщо ж він мав тільки дочок, то князь мав право претендувати на його землю). Основним обов'язком смердів була сплата данини та відбування [[Військовий обов'язок|військової повинності]] (як правило, допоміжного характеру) під час війни. Про безправне становище селян у суспільстві свідчив передбачений [[руська Правда|«Руською правдою»]] штраф за вбивство смерда: кровні гроші у цих випадках становили 5 гривень. Для порівняння: за вбивство купця чи молодшого дружинника компенсація родині становила 40, а за вбивство старшого дружинника князя&nbsp;— 80 гривень.

Коли селянин чи представник іншої соціальної верстви потрапляв у кабалу (а це при лихварських процентах від 25 до 50 траплялося нерідко), або коли просто брав гроші у позичку, він міг укласти угоду з кредитором, за якою зобов'язувався за отримані гроші відпрацювати певний час. Ці закабалені або напіввільні робітники називалися [[Закупи|закупами]]. На самому низу суспільної піраміди перебували [[рабство|раби]], або [[холопи]]. Оскільки головним товаром в обміні між Києвом і Константинополем виступали раби, неважко зрозуміти, що рабство на Русі було явищем звичайним, особливо до прийняття християнства. Серед рабів, багато з яких працювали у княжих маєтках, були [[Військовополонений|військовополонені]], невільничі діти, закупи, що намагалися втекти від виконання повинності. Проте вони могли самі викупити себе на свободу ��бо бути звільненими у винагороду за вірну службу своєму панові.

Окрему значну за розмірами соціальну групу становили служителі церкви. Виключно церкві підлягали парафіяльні священники, [[диякон]]и з сім'ями, ченці та черниці. Крім того, під захистом церкви перебували [[ізгої]]. Так спочатку називали князів, що втратили свою [[Вотчина|вотчину]] (часом їх також називали князями-ізгоями), а пізніше й усіх, хто не вписувався в рамки даної соціальної верстви. До них належали недавно звільнені раби (церква заохочувала до звільнення рабів, вважаючи це за богоугодний вчинок), збанкрутілі купці, сини священників, яких через неписьменність не допускали до сану.

Історики довгий час міркували над тим, щоб виявити спільні риси між суспільством Київської Русі та середньовічного Заходу. І зокрема, їх цікавило питання, чи скрізь європейський феодалізм передував добі [[Індустріалізація|індустріалізації]]. [[Союз Радянських Соціалістичних Республік|Радянські]] історики вважають само собою зрозумілим, що Київська Русь була феодальним суспільством. Цієї думки тримаються й такі немарксистські історики, як [[Павлов-Сильванський Микола Павлович|Микола Павлов-Сильванський]], котрий звертав особливу увагу на той факт, що Київська Русь розпалася у XII столітті на низку невеликих князівств із дедалі виразнішою сільськогосподарською орієнтацією. Проте більшість сучасних немарксистських істориків відкидає цю теорію. При цьому вони вказують, що центральний для [[феодалізм]]у інститут [[васал]]ьної залежності у володіннях [[Рюриковичі]]в не існував, позаяк влада князів над боярами була мінімальною{{sfn|Субтельний|1991|с=72}}. До того ж велика роль торгівлі та міст у життєдіяльності Київської Русі, а також наявність переважно не закабаленого селянства свідчать про те, що ситуація на сході Європи докорінно відрізнялася від становища на заході. Тому західні історики схильні розглядати Київську Русь радше як унікальну й самобутню соціальну систему, а не підводити її під загальну категорію феодальних суспільств.

=== Право Київської Русі ===
{{main|Руське право|Руська правда}}
Найдавнішим джерелом права в Київській Русі був звичай, який з IX століття набув значення неписаної правової норми. У додержавний період звичай був єдиним джерелом права, який регулював усі правовідносини, однак з об'єднанням [[список руських князівств|руських князівств]] сфера його регулювання звузилася. Звичаєве право переважало у приватно-правових відносинах, таких як відносини власності, спадкування, зобов'язання і шлюбно-сімейних відносинах. Воно регулювало порядок здійснення [[Кровна помста|кровної помсти]], проведення деяких процесуальних дій ([[присяга]], [[Ордалія|ордалії]], оцінка показань свідків). Звичаєве право випливало із народного досвіду та усталеності суспільної практики, забезпечувалось державним та суспільним примусом. Неписане звичаєве право знайшло своє місце у перших актах князівського законодавства.<ref>{{Cite book|title=ІСТОРИКО-ПРАВОВИЙ ОГЛЯД ДЖЕРЕЛ ПРАВА КИЇВСЬКОЇ РУСІ|last=Бедрій М.М.|first=|year=2014|publisher=«Young Scientist»|location=Львів|pages=|language=українська|isbn=}}</ref>

Правовий розвиток Київської Русі зумовив необхідність систематизації норм. Першою писаною збіркою права вважається «Устав і закон руський». Писемна пам'ятка не збереглася до нашого часу, однак згадку про неї можна знайти у статті 6 русько-візантійського договору [[945]] року.

== Культура ==
{{see also|Культура Київської Русі|Мистецтво Київської Русі}}
[[Файл:Oranta-Kyiv.jpg|thumb|250px|праворуч|Богоматір Оранта ([[Мозаїки Софійського собору|мозаїчний образ із собору Київської Софії]])]]

Будь-яка дискусія про культуру середньовічного суспільства зосереджується насамперед на його релігійних віруваннях та інститутах. В історії Київської Русі маємо дві окремі релігійні, а відтак і культурні епохи. До [[988|988 року]] засобом задоволення духовних потреб східних слов'ян був [[анімізм]], у засаді якого лежало обожнення сил природи та поклоніння духам предків. Найвищим божеством у [[Язичництво|язичницькому]] [[Пантеон (боги)|пантеоні]] вважався [[Перун]]&nbsp;— бог грому і блискавки, аналогічний скандинавському богові [[Тор (міфологія)|Тору]], хоч пов'язана з ним міфологія не була такою химерною. До інших важливих божеств належали [[Дажбог]] і [[Сварог]]&nbsp;— боги повітря й сонця, дарителі земних благ. Закономірно, що серед землеробського люду поширеним був також культ богів родючості&nbsp;— [[Род (божество)|Рода]] та [[Рожаниці]]. Крім того, об'єктами поклоніння вважалися сотні духів річок, лісів та предків; це часто виражалось у жертвуванні їм тварин, а подекуди й людей. Східні слов'яни не зводили своїм божествам величних храмів, як і не мали складної духовної ієрархії&nbsp;— власне це й пояснює відносно слабкий опір християнству з боку їхньої релігії. І все ж із приходом нової релігії вірування предків не зникли безслідно. Під личиною християнства ще протягом століть серед [[Східні слов'яни|східних слов'ян]] зберігався релігійний [[дуалізм]], або двовір'я, що полягало у дотриманні язичницьких за походженням звичаїв та обрядів (таких, зокрема, як святкування приходу весни).

Із [[хрещення Русі|прийняттям християнства]] у Київській Русі поширилася нова, витончена й складно організована релігія. У 1037 році після приїзду із [[Константинополь|Константинополя]] першого у довгій низці грецьких митрополитів (протягом усієї Київської доби лише двічі на цей пост призначалися не [[греки]]) була заснована митрополича єпархія. Первинно до Руської митрополії входило вісім єпископств, але згодом їхня кількість зросла до шістнадцяти. Десять із них розташовувалися на землях сучасної України. Багато єпископів теж були [[Візантійська імперія|візантійцями]]. Вони везли з собою власне оточення: [[писар]]ів, помічників, майстрів, перетворюючи єпископства на осередки поширення візантійської культури. Духовенство поділялося на дві категорії: «біле», тобто парафіяльні священники, що не давали обітниці [[целібат]]у (безшлюбності) й звичайно одружувалися в своєму ж середовищі, та «чорне», тобто ченці, з яких обиралися високі духовні ієрархи. Намагаючись уникнути мирських гріхів і спокус, ченці жили у відлюдненні, й тому їх вважали цвітом віруючого люду, а їхні монастирі були осередками християнської освіти й науки. У XIII столітті в Київській Русі існувало близько 50 монастирів, із них 17&nbsp;— у самому Києві{{sfn|Субтельний|1991|с=76}}.

Церква справляла величезний вплив на культуру Київської Русі. Спорудження одного лише храму&nbsp;— славетної [[Софійський собор (Київ)|Софії Київської]]&nbsp;— є безпосереднім підтвердженням того, наскільки всеосяжним був вплив церкви на мистецтво. Збудована у 1037 році за князювання [[Ярослав Мудрий|Ярослава I Мудрого]] ця чудова кам'яна споруда, зведена грецькими майстрами на взірець [[Софійський собор (Константинополь)|константинопольського храму]], мала п'ять [[апсида|абсид]], п'ять [[Нава (архітектура)|нефів]] і тринадцять [[Баня (архітектура)|бань]]. Розкішне прикрашений інтер'єр підтримували мармурові й алебастрові колони. Напевно, краса цього храму християнського Бога здавалася просто сліпучою призвичаєним до скромних дерев'яних будівель киянам. Власне, саме таке враження й мав справляти собор, позаяк у візантійській церкві добре розуміли, що високе мистецтво, звернене до людських емоцій, часто куди ефективніше посилювало віру, ніж богослов'я, що апелює до розуму. З цією метою церква сприяла розвиткові мистецтв і ремесел. Зокрема, інтер'єр [[Софійський собор (Константинополь)|Святої Софії]] прикрашали кольорові мозаїки та фрески, що з дивовижною правдоподібністю змальовували людину. Інший спосіб викликати благоговіння полягав у використанні ікон, тобто зображень божественних істот на спеціально оброблених дошках. Ікони поширювалися по приватних оселях, де ставали найціннішою в родині спадщиною. Кожен із цих нових різновидів мистецтва попервах зазнавав впливу грецьких зразків. Та з часом майстри навчилися поєднувати в цих жанрах і місцеві елементи, створюючи дедалі виразніший власний стиль. Проте впливи східної церкви на мистецтво не завжди були благотворними. Так, через те, що візантійці не любили ставити у своїх храмах статуй, скульптура не дістала помітного розвитку.

Таким же визначальним був вплив християнства на способи інтелектуальної експресії давніх [[русичі]]в. Після [[988]] року в ужиток увійшло письмо, базоване на [[абетка|абетці]], створеній ченцями [[Кирило і Мефодій|Кирилом і Мефодієм]]&nbsp;— [[греки|греками]] з [[болгари|болгарськими]] коренями, що поширювали християнство серед [[слов'яни|слов'ян]]. На відміну від [[Рим]]у з його наполяганнями використовувати в богослужіннях латину [[Константинополь]] погоджувався з тим, що новонавернені народи користувалися у церкві власною мовою. Відтак у богослужіннях та інших справах церкви вживали [[Церковнослов'янська мова|церковнослов'янську мову]]&nbsp;— літературну норму, що спиралася на південнослов'янські діалекти й була легко зрозумілою східним слов'янам. Поступово вона поширилася на лише на [[Середньовічна література#Релігійна література|релігійну]], а й на [[Куртуазна література|світську літературу]], що ставала багатшою та різноманітнішою.

Закономірно, що більшість зразків цієї писемної літератури мала релігійний характер. Тут у достатку маємо уривки зі [[Старий Завіт|Старого]] й [[Новий Заповіт|Нового заповітів]], гімни, проповіді, житія святих. Найвидатнішими серед них є [[Києво-Печерський патерик|«Патерик»]], тобто оповідь про життя святих, написана ченцями [[Києво-Печерська лавра|Києво-Печерської лаври]], проповіді й гімни святого [[Кирило Турівський|Кирила Туровського]], писання київського митрополита середини [[XI століття]] [[Іларіон Київський|Іларіона]]&nbsp;— можливо, найосвіченішого мужа Київської Русі. У своєму знаменитому «[[Слово про закон і благодать|Слові про закон і благодать]]», прочитаному у 1052 році в присутності [[Ярослав Мудрий|Ярослава Мудрого]], Іларіон майстерно протиставляє християнство язичництву й описує хрещення Русі. У цьому творі він демонструє чудове володіння складними прийомами візантійської риторики, а також глибоке знання [[Біблія|Біблії]]. Проте при всій своїй повазі до грецької культури Іларіон не був грекофілом. У «Слові про закон і благодать» він підкреслює велич і значення Русі, применшує роль [[Візантійська імперія|Візантії]] в її наверненні до нової віри, приписуючи всю заслугу у здійсненні цього історичного кроку [[Володимир Святославич|Володимирові]].

Якщо в релігійних творах грецькі впливи цілком домінували, то у літописах вони були менш помітними. Ранні київські літописи, створені переважно [[чернець|монахами]] й пройняті християнським світовідчуттям, характеризувалися реалізмом і багатством подробиць. У них відтворювалися й головні проблеми доби&nbsp;— такі як князівські чвари, боротьба з кочовиками,&nbsp;— й подробиці окремих подій. Найважливішим із них є літопис, відомий під назвою «[[Повість временних літ]]». Його пов'язують з іменами монахів [[Нестор Літописець|Нестора]] та [[Сильвестр (ім'я)|Сильвестра]], які склали літопис у 1113—1116&nbsp;рр. Займалися літературною творчістю й представники світської верхівки. Незважаючи на постійну зайнятість політичними справами, написав своє зворушливе й сповнене роздумів «[[Повчання Володимира Мономаха|Повчання]]» князь [[Володимир Мономах]]. Є підстави допускати, що анонімний автор найчудовішого поетичного твору Київської доби&nbsp;— «[[Слово о полку Ігоревім|Слова о полку Ігоревім]]» (1185—1187) також належав до княжого двору. Вся його оповідь про невдалий похід на кочовиків дрібного руського князя пройнята пристрасним закликом до ворогуючих руських князів об'єднатися задля спільного блага. Застосувавши ритмізований вірш, яскраві образи, багату мову, дивовижні за своєю уособленістю картини природи, автор створив справжній літературний шедевр.

Але при всьому багатстві експресії писемні джерела лишалися недоступними для неписьменного люду [[Київ|Києва]]. Скарбницею народної мудрості й творчого духу слугували для нього пісні, приказки, загадки, казки й особливо усний епос, або [[билини]]. З вуст в уста, від покоління до покоління переказувалися билини, в яких розповідалося про подвиги таких популярних народних персонажів, як веселий селянський син [[Ілля Муромець]], кмітливий син священника [[Олешко Попович|Альоша Попович]] і син боярина [[Добриня Микитич]]; усі троє&nbsp;— члени міфічної дружини князя Володимира. Подібно до лицарів [[Круглий стіл|Круглого Столу]] [[Король Артур|короля Артура]] ці східнослов'янські витязі лишили Володимирів двір і вирушили на боротьбу із силами зла. Часто серед їхніх ворогів були половецький Тугоркан, що вмів перетворюватися на змія Тугарина і символізував у народній свідомості постійну загрозу зі степу, або ж це був Жидовин, присутність якого в епосі, ймовірно, є відлунням народної пам'яті про тривалу боротьбу з [[хозари|хозарами]], які сповідували [[юдаїзм]]. Усі ці оповіді були сповнені таємниць і чаклунства, а християнські цінності часто перепліталися в них із залишками язичницького минулого.

Серед учених побутують різні думки щодо рівня і поширення освіти в Київській Русі. Не підлягає сумніву, що представники знаті діставали освіту. В літописі повідомляється, що у 988 році князь Володимир I наказав віддати у навчання [[бояри|боярських]] дітей, а його син [[Ярослав Мудрий|Ярослав I]] заснував у [[Великий Новгород|Новгороді]] школу для 300 хлопчиків аристократичного походження. У Києві центром цієї діяльності стала [[Софійський собор (Київ)|Свята Софія]]. В 1037 році на терені собору містилися школа та бібліотека. [[Києво-Печерська лавра]] також мала бібліотеку, а деякі її монахи славилися своєю освіченістю, що в ті часи переважно означало добру обізнаність із релігійними текстами. Серед князів наука також була у пошані. Відомо, яким книголюбом був Ярослав Мудрий; його син [[Всеволод Ярославич|Всеволод I]] володів п'ятьма мовами, письменною була й дочка [[Анна Ярославна|Анна]]. Коли вона стала королевою [[Франція|Франції]], це незвичайне для жінки тих часів досягнення відрізняло її від більшості жінок французького двору. Проте складніше відповісти на питання про поширеність освіти серед простого люду. Деякі вчені вважають, що знайдені в Новгороді [[берестяні грамоти|абетки на бересті]] для школярів та настінні написи у Святій Софії є свідченням доступності освіти й для нижчих верств, але багато інших фахівців доводять, що освіта взагалі та обізнаність із візантійсько-християнською культурою зокрема були в основному привілеями мирської та церковної еліти, а відтак лишалися недосяжними для мас{{sfn|Субтельний|1991|с=79}}.

Художня спадщина Київської Русі зберігала значення як зразки, які намагалися наслідувати. Виникали місцеві школи, у творчості яких прийоми і форми київського мистецтва одержали самостійний розвиток. Утворення місцевих шкіл сприяло зближенню мистецтва народного і «вченого», ширшому проникненню народних елементів у культуру панівного класу.
Виникнення руського співочого мистецтва відносять до часу князювання [[Володимир Святославич|Володимира I Великого]] і його сина [[Ярослав Мудрий|Ярослава I Мудрого]].

Важливими архітектурними пам'ятками Галицької землі є князівський палац і [[церква Святого Пантелеймона (Шевченкове)|церква Пантелеймона]] в [[Галич]]і.

Видатною пам'яткою літописання Південно-Західної Русі цього періоду є [[Галицько-Волинський літопис]]&nbsp;— головне джерело для вивчення історії південно-західних руських земель в XIII столітті.

<small><gallery caption="" widths="" heights="" mode=packed perrow="" class= style=>
Apsida_Sofiyskogo_Sobora_Kiev.jpg|border|Софійський собор
Annunciation sofia kievskaya.jpgБлаговіщення, [[мозаїка]], собор Святої Софії, Київ
Saint Demetrius. Святий Димитрій.jpg|border|Кам'яна ікона святого Димитрія, початок ХІІІ століття
Oranta.jpg|border|Оранта. Ярославль, близько 1218 року
Богородиця Волинська Одигітрія.jpg|border|[[Волинська Богородиця]], злам XIII–XIV століть
14 2 List of Radzivill Chron.jpg|border|Повість врем'яних літ у [[Радзивіллівський літопис|Радзивіллівському літописі]]
Володимир. Василівська ротонда. Реконструкція.png|border|[[Василівська ротонда|Василівська церква-ротонда]] у Володимирі
</gallery></small>

== Зовнішні відносини ==

Київська Русь існувала за безперервної боротьби зі степовими кочівниками ([[печеніги|печенігами]], [[торки|торками]], [[половці|половцями]]). Для організації відсічі [[кочовики|кочівникам]] збиралися [[княжі з'їзди|з'їзди князів]] ([[Любецький з'їзд 1097|Любецький з'їзд]] 1097 року, [[Долобський з'їзд]] 1103 року та інші). Значну роль у становленні Київської Русі відіграв візантійський вплив (церковний, соціокультурний, політичний) та торговельні відносини з [[Візантійська імперія|Візантійською імперією]]. Дві поїздки до [[Константинополь|Константинополя]] здійснила княгиня [[Ольга (княгиня)|Ольга]]. Під час однієї з них вона прийняла хрещення від константинопольського патріарха. На міжнародній арені Київська Русь заявила про себе походами на Візантію київських князів [[Аскольд]]а (860), [[Олег Віщий|Олега]] (907), [[Ігор Рюрикович|Ігоря]] (941, 943), [[Святослав Ігорович|Святослава]] (969—971), [[Володимир Святославич|Володимира]] (989), [[Ярослав Мудрий|Ярослава]] (1043), спрямованими на захист торговельних інтересів.

Знаходячись у центрі торгових шляхів, Київська Русь була контактною зоною між [[Близький Схід|Арабським Сходом]] і [[Західна Європа|Західною Європою]], [[Візантійська імперія|Візантією]] і [[Скандинавський півострів|Скандинавією]], підтримувала широкі торговельні зв'язки з багатьма країнами світу, сприяла значній активізації світової торгівлі. Різноманітні політичні, культурні зв'язки мала Русь із Візантією, слов'янськими країнами&nbsp;— [[Болгарія|Болгарією]], [[Чехія|Чехією]], [[Польща|Польщею]], а також з [[Угорщина|Угорщиною]], [[Німеччина|Німеччиною]], [[Франція|Францією]], [[Англія|Англією]], [[Норвегія|Норвегією]], [[Швеція|Швецією]] та ін. Досить широкими були контакти з країнами [[Кавказ]]у. З київськими князями підтримували родинні стосунки правлячі кола більшості європейських країн, що особливо прагнули поріднитися з великими князями могутньої Русі. Високий рівень економіки, культури, вдала дипломатична діяльність на міжнародній арені, підкріплювана силою зброї у боротьбі проти іноземних загарбників, широке використання здобутків світової цивілізації висунули Русь на провідні позиції у [[Європа|Європі]] й принесли їй глибоку пошану найрозвинутіших країн тогочасного світу.

== Оцінки ==
[[Файл:Hrushevskyi Mykhailo XX.jpg|thumb|200пкс|[[Грушевський Михайло Сергійович|Михайло Грушевський]]&nbsp;— професор історії]]
[[Файл:Coin of Ukraine Kyiv Rus R.jpg|thumb|[[Київська Русь (біметалева монета)|Монета НБУ присвячена Київській Русі]]|right|200px]]
Справа національної приналежності населення в Київській Русі була і є досі контроверсійною темою східноєвропейських істориків. [[Україна|Українські]], [[Росія|російські]] та [[білорусь]]кі історики розглядають давньоруську державу як невіддільну частину історії своїх народів. Тут часто закономірно виникає питання про те, хто має більше право вважати себе її спадкоємцями.

Намагання росіян проголосити себе єдиними правонаступниками Київської Русі почалися наприкінці XV століття, коли московські великі князі почали захоплювати території колишнього Київського князівства, і хотіли довести свій зв'язок з попередніми стародавніми володарями (задля задоволення середньовічної містичної теорії передачі верховної влади [[Translatio imperii]])[[Москва — Третій Рим|.]]

Російські історики, особливо ті, котрі зазнали впливу юридичної школи XIX століття, доводять, що оскільки росіяни були єдиною східнослов'янською нацією, яка створила у новітні часи свою державу (апогей історичного процесу вони вбачають у розвитку державності), то зв'язок [[Московське царство|Московської держави]] із першою державою східних слов'ян був найбільш важливим і послідовним. Із цього випливає, що оскільки у новітню епоху [[українці]] й [[білоруси]] власних держав не мали, то між їхньою історією ніяких суттєвих зв'язків не існувало. Впливовий російський історик [[Погодін Михайло Петрович|Михайло Погодін]] пішов іще далі, доводячи, що зв'язки [[Росія|Росії]] з Києвом не тільки спадкові, а й етнічні. За його теорією, після зруйнування монголо-татарами Києва у 1240 році велика частина населення, що врятувалося, переселилася з півдня на північний схід&nbsp;— у серцевину сучасної Росії. І хоч цю теорію давно розвінчано, її продовжують пропагувати багато російських і неросійських істориків{{sfn|Субтельний|1991|сторінки=79-80}}.

У XIX столітті із поглибленням національної свідомості українців зросло невдоволення тим, що росіяни монополізували «славу Києва». У 1906 році найвагоміший аргумент проти традиційної схеми російської історії висунув славетний український історик [[Грушевський Михайло Сергійович|Михайло Грушевський]]. Як послідовний демократ, Грушевський піддав сумніву правомірність вивчення історії як насамперед процесу творення держави. Для нього стрижнем історії був досвід, накопичений певною етнічною спільністю, котра населяє землі своїх предків. Він припускав (а це його припущення підтверджують ряд недавніх радянських досліджень з археології), що починаючи з племені [[анти|антів]] VI століття до XX століття велику частину України займали народності, які у своїй основі належали до одного етнічного типу. Якщо населення й справді полишало Центральну Україну через наскоки монголо-татар (а на думку Грушевського, спустошення та міграції, спричинені ними, були менших масштабів), то з відновленням відносного спокою воно знову поверталося. За твердженням Грушевського, який аж ніяк не поділяв [[Норманська теорія|норманської теорії]], українці є прямими нащадками [[Поляни (східні)|полян]]&nbsp;— племені, яке відіграло провідну роль у розвитку Києва. Власне, тому саме цей їхній досвід і займає найважливіше місце в [[Історія України|історії України]]{{sfn|Субтельний|1991|с=80}}.

[[Грушевський Михайло Сергійович|Грушевський]] вважає, що приписувати [[Княжа доба|Київській добі]] центральне місце в російському минулому&nbsp;— значило б не тільки применшувати унікальні поляно-українські здобутки, але й обтяжувати російську історію штучним, якщо не перебільшеним, додатком, що стояв би на заваді пошуків її справжнього коріння. Якщо ж все-таки вважати державу засобом збереження київської спадщини, доводить далі Грушевський, то куди більшу частину цієї спадщини зберегли [[Галицько-Волинське князівство]], а пізніше Велике князівство Литовське з його сильними українськими та білоруськими елементами, ніж це могли зробити розташовані далеко на північному сході [[Ростовське князівство|Ростовське]], [[Велике князівство Владимирське|Суздальське]], [[Велике князівство Владимирське|Володимирське]], [[Велике князівство Тверське|Тверське]] та [[Велике князівство Московське|Московське князівства]]. Подібно до того як [[Галлія]]&nbsp;— колись провінція [[Римська імперія|Риму]], а нині сучасна [[Франція]]&nbsp;— запозичила з Риму багато елементів його суспільно-економічного устрою, законодавства та культури, щось подібне вчинила [[Москва]] стосовно Києва. Але Москва не була продовженням чи якимось другим етапом історичного процесу, започаткованого у Києві. При наявності рис, які Москва запозичила у Києва, її коріння, вважає Грушевський, виростало з географічних, політичних та етнічних умов, притаманних Північному Сходові{{sfn|Субтельний|1991|с=80}}.

У питанні про спадщину Київської держави радянські історики займають компромісну позицію. Вони доводять, що Київ створили всі три східнослов'янські народи&nbsp;— українці, росіяни та білоруси. Точніше, населення Київської Русі, так званий «давньоруський народ», було спільними предками всіх трьох націй. Радянські вчені постійно наголошують на одноманітності та однорідності культури, мови, звичаїв, господарства та політики «давньоруського народу». Це положення свідомо підкреслюється, щоб не лише запобігти зазіханням «буржуазно-націоналістичних істориків» того чи іншого народу на більшу частину спадщини Київської Русі, а й унеможливити саму думку про наявність якихось регіональних відмінностей на величезних просторах Русі. Теорія етнічної та культурної одноманітності Київської Русі створює враження, що «давні русичі»&nbsp;— це немовби проєкція у минуле однорідного «радянського народу», запланованого на майбутнє.

Теорія радянських істориків, що поступово витісняє погляди традиційної російської історіографії, ґрунтується на твердженні, що оскільки три східнослов'янські народи сформувалися лише після занепаду Києва, то суперечки навколо київської спадщини є безпідставними. Основною причиною розщеплення східних слов'ян на три окремих народи пропонується вважати [[монгольська навала на Русь|монголо-татарську навалу]] та поглинення українців і білорусів [[Річ Посполита|польсько-литовською державою]]{{sfn|Субтельний|1991|с=81}}. Це досить несподіваний відступ від традиційного марксистського положення про величезну роль у процесі формування націй соціально-економічних чинників. Більше того, з такого підходу випливає, що якби не згадані зовнішні чинники, ніякої диференціації в «давньоруському народі» не відбулося б. Так чи інакше, суперечки щодо спадщини Київської держави зайвий раз свідчать про те, як тісно переплелися в історіографії Київської доби політичні, ідеологічні та наукові питання{{sfn|Субтельний|1991|с=81}}.

== Примітки ==
{{reflist|2|refs=
<ref name="ЕІУ">{{ЕІУ|4|528|стаття=Київська Русь, становлення та розвиток ядра держави|автор=[[Толочко Петро Петрович|Толочко&nbsp;П.&nbsp;П.]]|посилання=http://history.org.ua/?termin=Kyivska_Rus}}</ref>

<ref name="Носов">{{ref-ru}} {{книга |автор=Носов Е. |частина=Новгородская земля: Северное Приильменье и Поволховье |посилання частина= |заголовок=Русь в IX—X веках: археологическая панорама |посилання=https://www.scribd.com/doc/137322517/Макаров-Н-А-отв-ред-Русь-в-IX-X-веках-археол-панорама-2012  |том= |відповідальний=отв. ред. Н.&nbsp;А.&nbsp;Макаров |місце= {{М.}} |видавництво=Ин-т археологии РАН |рік=2012 |сторінок= |сторінки= |серія= |тираж= |isbn=978-5-93061-068-0 |ref=Носов }}&nbsp;— Дані археологічних досліджень засвідчили, що Новгорода у ІХ століття ще не було: "У межах початкових ядер міських територій на Неревському, Людиному і Славенському кінцях відкладення культурного шару почалося не раніше початку X&nbsp;століття […] На інших, частина яких перебуває навіть у центральних районах, життя почалося не раніше XI, XII, а часом і в XIV&nbsp;ст.</ref>

<ref name="Грушевський">''Грушевський М.'' [https://www.m-hrushevsky.name/uk/History/1898/Anty/2.html Анти у візантійських авторів] {{Webarchive|url=https://web.archive.org/web/20191219050246/https://www.m-hrushevsky.name/uk/History/1898/Anty/2.html |date=19 Грудня 2019 }} // Твори у 50-и томах.&nbsp;— Львів: [[Світ (видавництво)|Світ]], 2004&nbsp;р.&nbsp;— т. 6.&nbsp;— С. 452—464.</ref>

<ref name="Мельникова">''Мельникова О. О.'' [http://www.history.org.ua/?termin=Variahy Варяги] {{Webarchive|url=https://web.archive.org/web/20130405055513/http://history.org.ua/?termin=Variahy |date=5 Квітня 2013 }} // {{ЕІУ|1|440—441}}</ref>

<ref name="Бойко">''Бойко О. Д.'' [https://history.vn.ua/pidruchniki/ukraine-history-boyko-7-edition-2018/4.php Київська Русь. Походження Давньоруської держави] // Історія України: підручник / О.&nbsp;Д.&nbsp;Бойко.&nbsp;— 7-е вид., стер.&nbsp;— Київ: [[Академія (видавничий центр)|Академія]], 2018.&nbsp;— 720 с.</ref>

<ref name="Shevelov">{{книга |автор=Shevelov G. Y. |заголовок=A Historical Phonology of the Ukrainian Language |посилання=  |відповідальний= |місце={{comment|Heidelberg|Гейдельберг}} |видавництво= |рік=1979 |сторінок= |тираж= |isbn= |ref=Shevelov G. Y. }}&nbsp;— Шевельов розрізняв давньоукраїнські, давньоросійські і церковнослов'янські тексти.</ref>

<ref name="Мозер">{{книга |автор=Мозер М. |заголовок=Прич��нки до історії української мови |посилання=  |відповідальний= |місце={{comment|Вінниця|Вінниця}} |видавництво=Нова Книга |рік=2011 |сторінок= |тираж= |isbn= |ref=Мозер М. }}&nbsp;— Мозер використовує термін «давньоукраїнська мова» для позначення східнослов'янського народно-діалектного масиву півдня Київської Русі.</ref>

<ref name="Півторак">{{книга |автор= Півторак Г. П. |заголовок=Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов : міфи і правда про трьох братів слов'янських зі «спільної колиски» |посилання=  |відповідальний= |місце={{К.}} |видавництво=Академія |рік=2001 |сторінки=100–101 |тираж= |isbn= |ref=Півторак Г. П. }}&nbsp;— «Рубіж XI—XII&nbsp;ст. можна умовно визнати часом завершення формування української мови і початком нового етапу її історії, коли вона в народнорозмовному варіанті вже набула в основному всіх притаманних їй мовних рис. Такий висновок збігається і з поглядами українських мовознавців XIX&nbsp;— першої половини XX&nbsp;ст. на час виникнення української мови. Наприклад, П. Житецький ще в 1876&nbsp;р. дійшов висновку, що система голосних звуків української мови визначилася вже у XII—XIII&nbsp;ст. На думку О. Потебні, українська мова за часів Київської Русі вже існувала. Всесвітньовідомий учений академік А. Кримський, дослідивши величезний фактичний матеріал, категорично твердив, що жива українська мова XI&nbsp;ст. „стоїть посеред східного слов'янства цілком уже відокремлена“ […] Крім народного усного діалектного мовлення, у містах Київської Русі існували так звані усно-літературні койне наддіалектного типу. Вони утворювалися в процесі взаємин різних верств населення і представників різних етноплемінних груп, формувалися на основі якогось конкретного діалекту або вбирали в себе й мовні елементи інших діалектів, а також різноманітну термінологічну лексику, професіоналізми, жаргонізми тощо. Койне використовували купці, дружинники, князівські адміністратори, ремісники. У кожному місті ці койне мали свої особливості, тому їх не можна сприймати як спільний давньоруський мовний стандарт і називати його давньоруською мовою. […] Усі державні й світські культурні функції на всій території Київської Русі виконувала давньокиївська (давньоруська) писемно-літературна мова. Вона виникла на основі місцевих мовних традицій фольклору, суспільно-політичної практики і дружинного епосу за зразками й мовними моделями старослов'янської мови. Маючи розгалужені стилі (юридично-діловий, літописний, світсько-художній), давньокиївська писемно-літературна мова функціонувала паралельно з церковнослов'янською мовою (деякі вчені вважають ці мови лише двома жанрами тієї самої літературної мови). Це&nbsp;— мова збірника законів „Руська правда“, літопису „Повість минулих літ“, а також „Слова про Ігорів похід“, „Повчання Володимира Мономаха“, „Моління Данила Заточника“ та ін. У різних реґіонах Русі ця писемно-літературна мова поступово збагачувалася місцевими лексичними й стилістичними особливостями і згодом стала основою формування української, білоруської і частково російської писемно-літературних мов давнього періоду. Проникнення ж місцевих народнорозмовних елементів у церковнослов'янську мову спричинилося до виникнення української, білоруської та російської редакцій церковнослов'янської мови.»</ref>
}}

== Бібліографія ==

=== Джерела ===

==== Літописи ====
* {{ПСРЛ|1}}
* {{ПСРЛ|2}}
* {{ПСРЛ|4}}
* [http://litopys.org.ua/pvlyar/yar01.htm ПовЂсть временныхъ лЂтъ черноризца Федосьева манастыря Печерьскаго, откуду есть пошла Руская земля и хто в ней почалъ пЂрвЂе княжити] // ''litopys.org.ua''
* [http://litopys.org.ua/novglet/novg.htm Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов] {{Webarchive|url=https://web.archive.org/web/20071026045625/http://litopys.org.ua/novglet/novg.htm |date=26 Жовтня 2007 }}.&nbsp;— Москва-Ленинград: «Издательство Академии Наук СССР», 1950.
* ''[[Літопис руський]]'' / Пер. з давньорус. Л.&nbsp;Є.&nbsp;Махновця. Київ: Дніпро, 1989.
** {{ref-uk}} Бугославський С. ''[http://litopys.org.ua/buhos/bu.htm Україно-руські пам'ятки XI—XVIII&nbsp;в.в. про князів Бориса та Гліба] {{Webarchive|url=https://web.archive.org/web/20121012081740/http://litopys.org.ua/buhos/bu.htm |date=12 Жовтня 2012 }}'' (Розвідка й тексти).&nbsp;— Київ: Всеукраїнська Академія Наук, 1928.
** {{ref-uk}} Юшков С. ''[http://litopys.org.ua/yushkov/yu.htm Руська Правда] {{Webarchive|url=https://web.archive.org/web/20110806114815/http://litopys.org.ua/yushkov/yu.htm |date=6 Серпня 2011 }}'' (тексти на основі 7 списків та 5 редакцій).&nbsp;— Київ: Всеукраїнська Академія Наук, 1935.
** {{ref-uk}} [http://litopys.org.ua/slovo67/sl.htm ''Слово о плъку ИгоревЂ та його поетичні переклади і переспіви''] {{Webarchive|url=https://web.archive.org/web/20120625162703/http://litopys.org.ua/slovo67/sl.htm |date=25 Червня 2012 }}.&nbsp;— Київ, 1967.
** {{ref-uk}} [http://litopys.org.ua/slovo/slovo.htm Слово о плъку ИгоревЂ, Игоря сына Святъславля, внука Ольгова] {{Webarchive|url=https://web.archive.org/web/20120930200517/http://litopys.org.ua/slovo/slovo.htm |date=30 Вересня 2012 }}
** {{ref-uk}} [http://litopys.org.ua/oldukr2/oldukr2.htm Українська література 11&nbsp;— 13 століття] {{Webarchive|url=https://web.archive.org/web/20041024094224/http://litopys.org.ua/oldukr2/oldukr2.htm |date=24 Жовтня 2004 }}
** Котляр М.&nbsp;Ф.&nbsp;Історія України в особах.: Давньоруська держава.&nbsp;— Київ: Україна, 1996.&nbsp;— 240 с. ISBN 966-524-004-8

==== Збірники документів ====
* ''[[Давньоруські князівські устави XI—XV ст.|Древнерусские княжеские уставы XI—XV&nbsp;вв.]]''. Москва, 1976.
* ''[[Древнейшие источники по истории Восточной Европы]]''. Москва, 1977—.

=== Монографії. Підручники ===
* {{книга |автор= [[Білоцерківський Василь Якович|Білоцерківський В. Я.]]   |заголовок=Історія України (Курс лекцій) : Посібник для вузів  |посилання=  |том=  |відповідальний=  |місце= {{Х.}} |видавництво= |рік= 1999 |сторінок= |сторінки= |серія= |тираж= |isbn= |ref= Білоцерківський }}
* [[Андрощук Федір Олександрович|Андрощук Ф. О.]] ''[https://nmiu.org/scientific-publications/22 Від вікінгів до Русі]''.&nbsp;— Київ: Laurus, 2022.
* Греков Б. Д. ''Киевская Русь''. Москва, 1953.
* Грушевський М. ''[[Історія України-Русі (Аркас)|Історія України-Русі]]''. І&nbsp;— III тт. Львів, 1898—1899; Київ, 1991.
* {{ref-ru}} {{книга |автор=[[Гумільов Лев Миколайович|Гумилёв Л. Н.]] |заголовок=Древняя Русь и Великая степь |посилання=http://www.spsl.nsc.ru/history/gumilev/p1/index.htm |відповідальний= |місце={{М.}} |видавництво=АСТ |рік=2019 |сторінок=960 |isbn=978-5-17-100425-5 |ref=Гумилёв Л. Н. }}
* ''Древнерусское государство и его международное значение''. Москва, 1965.
* Ловмянский Х. ''Русь и норманны''. Москва, 1985.
* Насонов А. Н. ''«Русская земля» и образование территории Древнерусского государства''. Москва, 1951.
* Рыбаков Б. А. ''Киевская Русь и русские княжества XII—XIII вв''. Москва, 1982.
* Пашуто В. ''Внешняя политика Древней Руси''. Москва, 1968.
* Полонська-Василенко Н. ''Дві концепції історії України і Росії''. Мюнхен, 1964.
* Свердлов М. Б. ''Домонгольская Русь''. СПб., 2003.
* {{книга |автор= [[Орест Субтельний|Субтельний О.]] |заголовок=[[Україна: Історія]] |посилання=  |том=  |відповідальний=  |місце= {{К.}} |видавництво= |рік= 1991 |сторінок= |сторінки= |серія= |тираж= |isbn= |ref= Субтельний }}
* Толочко П. П. ''Київська Русь''. Київ, 1996.
* Толочко О. П., Толочко П. П. ''Київська Русь''. Київ, 2001.
* Чубатий М. ''Княжа Русь-Україна та виникнення трьох сх.-слов. націй.'' Нью-Йорк—Париж, 1964.
* Łowmiański Н. ''Zagadnienie roli normanów w genezie państw słowiańskich''. W. 1957

=== Довідники ===
* {{ЕІУ|4|528|стаття=Київська Русь, становлення та розвиток ядра держави|автор=[[Толочко Петро Петрович|Толочко&nbsp;П.&nbsp;П.]]|посилання=http://history.org.ua/?termin=Kyivska_Rus}}
* [http://cyclop.com.ua/content/view/1122/58/1/9/#33781 Київська Русь] {{Webarchive|url=https://web.archive.org/web/20160809195453/http://cyclop.com.ua/content/view/1122/58/1/9/#33781 |date=9 Серпня 2016 }} // {{Юридична енциклопедія|3}}

=== Додаткова література ===
* [http://ir.nusta.edu.ua/jspui/bitstream/123456789/6104/1/6291_IR.pdf Шевченко А. Є., Кудін С. В., Настюк А.&nbsp;А.&nbsp;Становлення та розвиток князівської влади в Київській Русі в ІХ&nbsp;— на початку ХІІ ст. Вінниця: ТОВ «ТВОРИ», 2020. 468 с.] {{Webarchive|url=https://web.archive.org/web/20210706113121/http://ir.nusta.edu.ua/jspui/bitstream/123456789/6104/1/6291_IR.pdf |date=6 Липня 2021 }}
* [[Корінний Микола Миколайович|М.&nbsp;М.&nbsp;Корінний]]. Пам'ятки історії та культури Київської Русі.&nbsp;— К., 1982.
* ''Шигабутдинова А. Л.'' [https://core.ac.uk/download/pdf/197369133.pdf Древнерусское государство и право: учеб. пособие] / А.&nbsp;Л.&nbsp;Шигабутдинова.&nbsp;— Казань: Изд-во Казан. ун-та, 2015.&nbsp;— 124 с.

== Посилання ==
{{commonscat}}
{{Wikiquote1}}
* [http://litopys.org.ua/ Ізборник] {{Webarchive|url=https://web.archive.org/web/20121210163342/http://litopys.org.ua/anton/ant18.htm |date=10 Грудня 2012 }}
* [http://kyivrus.inf.ua/ Історія України-Руси. Інтерактивний проєкт] {{Webarchive|url=https://web.archive.org/web/20160307005319/http://kyivrus.inf.ua/ |date=7 Березня 2016 }}
* [http://kyivrus.inf.ua/Drevo.html Історія України-Руси. Генеалогічна схема Київських правителів] {{Webarchive|url=https://web.archive.org/web/20160307001514/http://kyivrus.inf.ua/Drevo.html |date=7 Березня 2016 }}
* [http://www.youtube.com/watch?v=EU9XouVx2Lc&feature=player_embedded Телепередача «Очима культури». №&nbsp;16. Про Русь і Руську спадщину] {{Webarchive|url=https://web.archive.org/web/20151114224015/https://www.youtube.com/watch?v=EU9XouVx2Lc&feature=player_embedded |date=14 Листопада 2015 }}
* {{Cite web|last = [[Дашкевич Ярослав Романович|Ярослав Дашкевич]].|title = Як Московія привласнила історію Київської Русі|work = Журнал [[Універсум (журнал)|«Універсум»]]|accessdate = 11–12 (217–218), 2011|date = |url = https://universum.lviv.ua/journal/2011/6/dashk.htm}}
* [https://archive.org/details/etyka2014/page/n151/mode/1up?view=theater Етика Києворуської доби] // ''Тофтул М. Г.'' Сучасний словник з етики.&nbsp;— Житомир: Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2014.&nbsp;— 416с. ISBN 978-966-485-156-2
* [https://youtu.be/68h56Zj29Cs ВІДЕОЕКСКУРСІЯ «Східні слов'яни. Держава Русь»] від [[Національний музей історії України|Національного музею історії України]]

{{Київська Русь}}
{{Русь}}
{{Історія України}}
{{Україна в темах}}
{{ac}}
{{Портали|Київщина|Київ|Україна|Географія України|Історія України|Історія}}

{{DEFAULTSORT:Київська Русь}}
[[Категорія:Київська Русь| ]]
[[Категорія:Русь| ]]
[[Категорія:Середньовічні держави України]]
[[Категорія:Держави і території, засновані 882]]
[[Категорія:Засновані в Україні 882]]
[[Категорія:Держави і території, зникли 1240]]
[[Категорія:Надпопулярні статті]]
[[Категорія:Середньовічні слов'янські держави]]
[[Категорія:Середньовічні держави Білорусі]]
[[Категорія:Середньовічні держави Росії]]