ОписСелище Троїцьке. Храм Святої Трійці.jpg	Українська: Храм Святої Трійці (мур.), Троїцьке, вул. Совєтська (Паркова) Це фотографія пам'ятки культурної спадщини в Україні, номер у каталозі конкурсу «Вікі любить пам'ятки»: 44-254-0008
Час створення	30 вересня 2020
Джерело	Власна робота
Автор	Скляр

Місцеположення камери	49° 54′ 53,6″ пн. ш., 38° 17′ 31,5″ сх. д.	Перегляньте це та інші зображення поблизу на: OpenStreetMap	49.914889; 38.292083

Час змінює зовнішній вигляд людини, його внутрішній світ. Не менш безжальний він до всього, що створено руками людини, навіть до того, що створено самою природою. Узяти хоча би наше селище. З часом багато чого в ньому змінюється. Будуються нові будинки, зруйновано старі. Парк із затишного перетворився на занедбаний і нудний. Маленька річка ще менше стала схожою на річку. Але є й таке, що не піддається руйнації часу. Це церква. І те, що вона собою уособлює – віру. Троїчани люблять гуляти біля церкви. І справа навіть не лише в монументальності самої споруди. Тут тихо, спокійно. Легко думається та мріється. Все змінюється. А ось церква та віра – вічні. Тому й легко тут, бо хочеться вірити в майбутнє свого народу, країни. Храм та віра поєднують минуле селища з сучасним життям. В березні 1870 року «Воронежские епархиальные ведомости» надрукували матеріал «Слобода Кальновка или Новотроицкая Валуйского уезда». Невідомий автор, посилаючись на свідчення сторічного мешканця слободи Кальнівка Андрія Казацького визначає дату створення села –1750 р. В 1829 році з дозволу епіскопа Воронезького і Черказьського Єпіфанія слобожани побудували кам’яну « о двух престолах церковь». З того часу всі важливі події в селищі були пов’язані з церквою, з церковними святами. Навіть такі прозові заходи, як ярмарки, проводился згідно з церковними святами. За деякими свідченнями, ярмарки в нашому селищі не поступалися відомим усім Сорочинським. Проводилися вони, як вже було сказано, під свята. Під Різдво, наприклад, проводився одноденний ярмарок, на якому селяни купляли все, що потрібно було для святкування. Напередодні Пасхи – на вербному тижні , на сирному тижні – три дні торгували. Це відбувалося зазвичай у березні, напередодні початку польових робіт. І чого тільки тут не було! І скотина, і сільськогосподарський реманент, і посуд. Перед початком жнив, в свята Казанської Божої Матері, також проводився триденний ярмарок. А рівно через місяць, на Спас, на ярмарок звозили яблука, мед. А на Покров, коли вже прибраний останній врожай, проводилася найяскравіший ярмарок, куди привозили все, що придбали улітку, восени. Проводився він в найлюдянішому місці, біля церкви. Слобода Троїцька росла. Вона вже була волосним центром. Треба сказати, що інтерес до освіти у наших земляків народився раніше, ніж до торгівлі. При церкві існувала церковно-прихідська школа. Священник навчав Слову Божому. Інші знання давав вчитель, який утримувався за рахунок церкви. До речі, вже в радянські часи, коли церква була закрита, будівля цієї школи використовувалася для блага людей: в ній була поліклініка районної лікарні, музична школа. Колі в часи перебудови відновилася робота церкви, священик звернувся по допомогу до селищної Ради. Він просив допомогти відновити занедбану будівлю. В ній планували зробити зал для хрещення малюків (церква не обігрівалася, і цей обряд взимку виконувати було неможливо) та столову для паломників та прихожан. Деякі матеріали були завезені, але почався в історії нашого народу такий період, коли треба було не будувати, а виживати. До церковних будівель відносилася і будівля , яка була розташована позаду того місця, де зараз пам’ятник Леніну. Там був магазин господарчих товарів, потім ��нижковий магазин. Дуже довго в радянські часи слугувала народу ще одна з церковних будівель – колишня селищна пошта. Як свідчать «Воронежские епархиальные ведомости», ще в 1828 році слобожанин Федір Семидоцький , який навчився читати у місцевого дячка Василя Одинцова, вступив до Валуйського училища. В 1843 році слобожани зібралися на схід, щоб скласти рішення про відкриття суспільного училища. Відкрили. В ньому навчалися 30 хлопчиків. Але без церкви й тут не обійшлося. Наставником був місцевий священик Андріан Шовський., а після його смерті – священик Іоанн Єфимовський. Люди довіряли всім справам, які йшли від церкви, і охоче віддавали своїх дітей до школи. Але в 1856 році училище закрили. Завдячуючи наполегливості священників Троїцького храму, в 1859 році його знов відкрили. Більш того, за рішення Валуйської училищної ради при училищі було відкрито друге відділення. В двох класах навчалися від 60 до 80 хлопчиків. Училищем керували два священика: Павло Путилін та Іаків Васильєв.

В 1893 році в слободі Новотроїцькій нараховувалося 395 навчених грамоті чоловіків та 10 жінок.  Так церква у нас завжди була центром культурного життя. Треба додати, що у відкритій в 1893 році в слободі земській лікарні лікарем працював син священника слободи Двулучної , випускник Юріївського університету Дмитро Іванович Соболев.

На жаль, наступна сторінка історії нашої церкви не світліша , ніж усіх церков в країні. Змінилася влада. Змінилося ставлення до релігії. Потерпала наша церква від нерозумних дітей своїх. Її було закрито. Будівлю під що тільки не пристосовували! Терпіла. Багато чого змінюється. Багато чого було раніше, а зараз не стало. І лише храм не « раніше», а завжди. Шедевр, поема архітектурного мистецтва. Не визначеними за планом строками вимірялося створення його, а високою любов’ю, зльотом натхнення. Що створили люди, починаючи з 1820 року, краще за це? Або рівне цьому? Довгі десятиріччя вели « боротьбу» із храмом у селищі. Як тільки його не використовували! Навіть Будинок культури в ньому був. Замість церковних співів лунали під його дахом сучасні пісні. Скільки разів будівлю «оновлювали», намагалися переробити, перебудувати. Але навіть після цих зусиль вона залишалася прекрасною, неповторною. Усе, що навколо церкви, було «раніше». А вона і була, і є, і буде. Досконалість архітектурної думки, гармонічне злиття з навколишньою природою, з високим чистим небом викликають святі, чисті почуття. Краса храму вічна, як вічна взагалі краса. Як вічні милосердя, любов, надія. Місце для церкви було обране живописне. Повноводна тоді річка поволі несла свої води серед лугових трав. І над нерукотворним чудом – величним храмом природи, створювався «собственным иждивением» храм. З усього приходу в слободу бричками в кошика�� везли яйця. Розчин для будівництва храму робили на органічній основі – на віки. Не поспіхом, ґрунтовно, з любов’ю будували. Ще з більшою любов’ю берегли свою церкву. За більш ніж півтора сторіччя з’явилося багато легенд, пов’язаних із цією святинею моїх земляків. А з якою гордістю згадують старі люди, як намагалися зруйнувати її, але красу і віру не в змозі знищіти ні час, ні зла воля людини.

Потерпав храм і чекав. Чекав повернення православних синів своїх. Так і сталося. Мої односельці повернулися до віри. Церкву, над якою наругалися, яку кривдили,відновили. Зараз вірячи зібрали гроші на ремонт будівлі, на побудову колокольні. Відновлена, вона знов своїми дзвонами  нагадує троїчанам  про святі свята та кличе очиститися, покаятися. Сюди, як і раніше, люди приходять із своїми нещастями та радощами. Малюки починають життя з хрещення, родини народжуються з благословення, отриманого в його стінах. Є вже й нові обряди. Вже багато років віпускники нашої гімназії після останнього дзвоника йдуть в храм за благословенням, перш ніж відправитися в доросле житя, де буде багато життєвих іспитів. Храм приймає своїх дітей та благословляє їх. Земне життя закінчується також тут. Отець Сергій править молитви над покійниками. Новими традиціями стали панахиди по загиблим в роки Великої Вітчизняної війни, по жертвам голодомору. На них збираються всі мешканці селища. Це єднає людей, не дозволяє забути спільні нещастя , зачерствіти душею.

Мовчить храм. Його німий сум навіює відчуття незрозумілої тривоги. Поглядом вибіленого сідинами мудреця вдивляється він в суєтність людей. І як збагачений великим життєвим досвітом батько благословляє блудного сина, що повернувся до батьківського порогу.

Лопашко Н.

Я, власник авторських прав на цей твір, добровільно публікую його на умовах такої ліцензії:

Цей файл ліцензований на умовах Creative Commons Із зазначенням автора - Розповсюдження на тих самих умовах 4.0 Міжнародна

Ви можете вільно:

• ділитися – копіювати, поширювати і передавати твір
• модифікувати – переробляти твір

При дотриманні таких умов:

• зазначення авторства – Ви повинні вказати авторство, надати посилання на ліцензію і вказати, чи якісь зміни було внесено до оригінального твору. Ви можете зробити це в будь-який розсудливий спосіб, але так, щоб він жодним чином не натякав на те, наче ліцензіар підтримує Вас чи Ваш спосіб використання твору.
• поширення на тих же умовах – Якщо ви змінюєте, перетворюєте або створюєте іншу похідну роботу на основі цього твору, ви можете поширювати отриманий у результаті твір тільки на умовах такої ж або сумісної ліцензії.

https://creativecommons.org/licenses/by-sa/4.0CC BY-SA 4.0 Creative Commons Attribution-Share Alike 4.0 truetrue

Це зображення завантажене в рамках проекту «Вікі любить пам'ятки 2020». Afrikaans ∙ Alemannisch ∙ العربية ∙ جازايرية ∙ azərbaycanca ∙ Bikol Central ∙ беларуская ∙ беларуская (тарашкевіца) ∙ български ∙ বাংলা ∙ brezhoneg ∙ bosanski ∙ català ∙ čeština ∙ Cymraeg ∙ dansk ∙ Deutsch ∙ Zazaki ∙ Ελληνικά ∙ English ∙ Esperanto ∙ español ∙ eesti ∙ euskara ∙ فارسی ∙ suomi ∙ français ∙ Frysk ∙ Gaeilge ∙ galego ∙ עברית ∙ हिन्दी ∙ hrvatski ∙ magyar ∙ հայերեն ∙ Bahasa Indonesia ∙ Ido ∙ italiano ∙ 日本語 ∙ ქართული ∙ 한국어 ∙ кыргызча ∙ Lëtzebuergesch ∙ latviešu ∙ Malagasy ∙ македонски ∙ മലയാളം ∙ Bahasa Melayu ∙ Malti ∙ norsk bokmål ∙ नेपाली ∙ Nederlands ∙ norsk nynorsk ∙ norsk ∙ polski ∙ português ∙ português do Brasil ∙ română ∙ русский ∙ sicilianu ∙ davvisámegiella ∙ slovenčina ∙ slovenščina ∙ shqip ∙ српски / srpski ∙ svenska ∙ ไทย ∙ Tagalog ∙ Türkçe ∙ українська ∙ اردو ∙ oʻzbekcha / ўзбекча ∙ Yorùbá ∙ 中文 ∙ 中文（中国大陆） ∙ 中文（简体） ∙ 中文（繁體） ∙ 中文（香港） ∙ 中文（臺灣） ∙ +/−