Трансністрія

Можливо, ви шукали статтю Придністров'я

Guvernământul Transnistria Губернаторство Трансністрія
Цивільна адміністрація
↓ 1941 – 1944 ↓
Прапор Герб
Адміністративна мапа губернаторства Трансністрія
Столиця	Тирасполь, Одеса (з 17 жовтня 1941)[1]
Мови	румунська, російська, німецька
Релігії	православ’я
Державний устрій	Цивільна адміністрація
Губернатор
- 1941 — 1944	Георге Алексяну
Історія
- Німецько-румунський договір у Бендерах від 30 серпня 1941	19 серпня 1941
- Передача Трансністрії румунському військовому командуванню	29 січня 1944
Площа	40 000 км2
Населення
-	2 200 000 осіб
Густота	55 осіб/км²
Попередник Наступник Українська РСР Молдавська РСР Українська РСР Молдавська РСР
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Трансністрія

Трансні́стрія (рум. Transnistria «Задністров'я») — адміністративно-політична одиниця на південному заході сучасної України та лівому березі Дністра сучасної Молдови, яку німці на підставі договору в Бендерах від 30 серпня 1941 року віддали під тимчасову румунську цивільну управу. Румунський регіон Трансністрія був поділений на 13 повітів (жудеців) (19 серпня 1941 — 29 січня 1944).

На відміну від Бессарабії та Буковини, Трансністрія формально до складу Румунії не входила. І. Антонеску отримав лише німецький мандат на здійснення тимчасового правління та економічної експлуатації.
Німеччина зберігала в Трансністрії своє верховне право, за яким вона розпоряджалася залізницями та морськими портами, а також запровадила свою німецьку марку (Reichskreditkassenscheine, XDEK) як єдину «законну» валюту на окупованій радянській території.
Гітлерівська Німеччина здійснювала свій контроль також у Бессарабії та Буковині під виглядом консульств, комендатур, «радників» та «експертів», які активно втручалися у діяльність румунської окупаційної адміністрації.

Трансністрія (таку назву вживали румунські історики з початку 20 століття для земель на схід від Дністра) охоплювала територію (близько 40 000 км² з 2,2 млн мешканців) між Дністром і Південним Бугом до річок Лядової і Рову на півночі та поділялася на 13 повітів і 65 районів. Губернатором Трансністрії призначено Георге Алексяну з осідком в Одесі (спершу в Тирасполі); він підпорядковувався «Військово-цивільному кабінетові для управління Басарабією, Буковиною і Трансністрією» при Раді міністрів Румунії^[2].

Адміністрація Трансністрії була з вихідців із Румунії. Спеціальні комісії «румунізації й колонізації» румунізували наддністрянські повіти, а офіційно вживаними мовами були румунська, російська й німецька.

Румунська адміністрація Придністров'я намагалася опанувати ситуацію в регіоні під час окупації. З цією метою відкриті всі церкви, раніше закриті Радянською владою. В 1942—1943 рр. у регіоні було організовано 2200 початкових шкіл (у тому числі 1677 українських, 311 румунських, 150 русинських, 70 німецьких та 6 болгарських), відкрито 65 середніх шкіл, 29 технікумів та 23 академічні виші. Театри були відкриті в Одесі й Тирасполі, а також у декількох музеях, бібліотеках та кінотеатрах по всьому регіону. 7 грудня 1941 р. в Одеському університеті було відкрито 6 факультетів — медичний, політехнічний, юридичний, науковий, філологічний та аграрний^[3].

Ситуація на фронті в січні 1944 р., пов'язана з наближенням радянських військ до кордонів губернаторства, привела до істотних змін — цивільне управління в Трансністрії було скасовано. Тепер влада в межиріччі Бугу і Дністра перейшла до румунського військового командування, внаслідок чого відбулося скорочення адміністративного апарату. Всі дирекції губернаторства, так само як і міські, було ліквідовано. Натомість було утворено лише дві; в межах їх компетенції були питання адміністрації та економіки. За німецьким зразком повітову структуру було замінено на дистрикти.

18 березня 1944 р. німці змусили своїх румунських союзників підписати протокол про передачу територій між Дністром та Бугом генералу Аулебу, уповноваженому Верховного Головнокомандування німецької армії. Територія перейшла до рук німецького командування і фактично перебувала під ним до початку квітня 1944 р.^[1]

Під час румунської окупації багато євреїв було депортовано до Придністров'я з Бессарабії та Буковини. У період 1941—1944 років, 200.000 ромів і євреїв стали жертвами румунської окупації Придністров'я^[4]. Не будучи румунською територією, Придністров'я використовувалося як полігон для знищення євреїв. Ті, що вижили в нацистській Німеччині розповідали, що в порівнянні з німцями, у яких депортації були ретельно сплановані, румунський уряд розміщував людей у сирих казармах без води, електроенергії та туалетів. Той, хто не міг ходити — залишався без догляду і помирав^[5]. Загалом у Придністров'ї було близько 150 гетто і таборів^[6].

До Одеси з тодішнім населенням 80-90 тис. було вивезено 180 тис. євреїв. 22 жовтня 1941 року в румунському військовому штабі вибухнула бомба, що спровокувала масову різанину євреїв та багатьох було спалено живими. Тільки в жовтні та листопаді 1941 року в місті загинули близько 30000 євреїв^[7]. Крім того, багато євреїв залишилися у Бессарабії (залишено 84 000, вивезено 105 000 євреїв) та Північної Буковини (залишено 36 000, вивезено 60 000 євреїв). Але водночас більшість румунських євреїв (375 000) під режимом Антонеску пережили Другу світову війну^[8].

• Ананьївський повіт
• Балтський повіт
• Березівський повіт
• Дубосарський повіт
• Голтянський повіт
• Джугастрівський повіт
• Могилівський повіт
• Овідіопольський повіт
• Одеський повіт
• Очаківський повіт
• Рибницький повіт
• Тираспольський повіт
• Тульчинський повіт

Спершу румунська адміністрація зберігала колгоспи й радгоспи, а з березня 1942 року колгоспи перетворено на «трудові громади», що поділялися на бригади з 20-30 родин, які були зобов'язані обробляти по 200—400 га землі. Промислові й торгові підприємства були віддані в користування румунським урядовцям або державним кооперативам.

На церковному відтинку румуни підпорядкували православне населення під опіку румунському патріархату в Бухаресті, який вислав до Одеси «Румунську православну місію Трансністрії». Місію спершу очолював архімандрит Ю. Скрібан, потім митрополит Вісаріон Пую (1942) і єпископ Антін Ніка (1943) (всі румуни). Діяли також місцеві православні священики УАПЦ, «тихонівці» й «обновленці». Усього було 300 — 400 церков (з 617 священиками) і 12 монастирів^[9].

Основні державні та адміністративно-територіальні формування на території Одещини

Єдисанська орда (Кримське ханство)

Очаківська область

Ханська Україна

Новоросійська губернія

Новоросійське генерал-губернаторство

Херсонська губернія

Одеська радянська республіка

Бессарабська РСР

Одеське земство

Новоросійська область

Одеська губернія

Одеський повіт

Одеса (УНР)

Одеська округа

Одеський район

Трансністрія

Одеська область

Одеська область (Україна)

Одеський район

З наближенням фронту на початку 1944 року Трансністрію передано румунській, згодом німецькій військовій управі. У березні 1944 року на територію Трансністрії ввійшли радянські війська.

• Трансдністрія // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1966. — Т. 8, кн. XV : Літери Ст — Уц. — С. 1924. — 1000 екз.
• Олександр Горобець Румун не німець, але все ж таки окупант
• Левченко Ю. І. Особливості реалізації політики окупаційної влади в адміністративно-територіальних одиницях України 1941–1944 рр. : монографія / Ю. І. Левченко ; за наук. ред. К. П. Двірної. – Київ : Видво НПУ імені М. П. Драгоманова, 2017. – 402 c.

• М. І. Михайлуца, І. Я. Нікульча. Трансністрія // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2013. — Т. 10 : Т — Я. — С. 137. — ISBN 978-966-00-1359-9.
• Никульча И. Я. Румынский оккупационный режим в Транснистрии // Записки історичного факультету Одеського державного університету ім. І. І. Мечникова. — Одеса, 1997. — Вип. 5. — С. 182—187.
• Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.