Перейти до вмісту

Катрін Денев

Добра стаття
Перевірена версія
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Катрін Деньов)
Катрін Денев
фр. Catherine Dorléac
Катрін Денев, 1995 рік
Катрін Денев, 1995 рік
Катрін Денев, 1995 рік
Ім'я при народженніКатрін Дорлеак
Народилася22 жовтня 1943(1943-10-22)[3][4][…] (81 рік)
Париж
ГромадянствоФранція Франція
Діяльністьакторка, кіноакторка, модель, співачка, акторка озвучення
Роки діяльності1957—досі
У шлюбі зДевід Бейліd
ДітиКрістіан Вадимd і Кьяра Мастроянні
БатькиМоріс Дорлеакd[6]
Рене Сімоно[6]
Брати / сестриФрансуаза Дорлеак, Сільві Дорлеакd і Данієль Кларйонd
IMDbnm0000366
АвтографАвтограф

CMNS: Катрін Денев у Вікісховищі
Q:  Висловлювання у Вікіцитатах

Катрі́н Фаб'є́н Дорлеа́к (фр. Catherine Fabienne Dorléac), відома під сценічним ім'ям Катрі́н Дене́в (фр. Catherine Deneuve; нар. 22 жовтня 1943, Париж) — французька акторка, продюсерка, співачка та модель.

Має статус культової та однієї з найвидатніших, світової слави французьких акторок другої половини XX століття[7][8]. Також вважається однією з найкасовіших французьких акторок та «останньою мегазіркою Франції»[9][10]. Знімається в кіно з 1957 року. Набула суперзіркового статусу після каннського тріумфу музичного фільму Жака Демі «Шербурзькі парасольки» (1964). У наступні роки зміцнила репутацію провідної французької акторки, працюючи з цілою низкою визначних режисерів світового кіно, серед яких Луїс Бунюель, Роман Поланскі, Аньєс Варда, Теренс Янг, Роберт Олдріч, Жан-П'єр Мельвіль, Марко Феррері, Діно Різі, Тоні Скотт, Франсуа Трюффо, Андре Тешіне. Маючи статус різнопланової акторки, вона виконала безліч визначних ролей у різних жанрах: від комедій, драм, мюзиклів, трилерів до фентезі та історичних фільмів. Знялася в таких відомих картинах, як «Відраза» (1965), «Дівчата з Рошфора» (1966) «Денна красуня» (1967), «Трістана», (1970) «Останнє метро», (1980), «Голод» (1983), «Індокитай» (1991), «8 жінок» (2002). Номінувалася на премію «Оскар» за найкращу жіночу роль та завоювала безліч інших нагород, зокрема дві премії «Сезар» за найкращу жіночу роль і почесну нагороду на трьох найбільших кінофестивалях у Каннах, Венеції та Берліні. 2020 року газета The New York Times поставила її на 21 місце у списку 25 найвидатніших акторів XXI століття[8].

Ранні роки

[ред. | ред. код]
Катрін у 9-річному віці на фото для студії «Harcourt[fr]» (1952)

Катрін Дорлеак народилася 1943 року у 17-му окрузі Парижа, у районі Сіте де Флер[fr][11]. Батько Катрін, Моріс Дорлеак[fr] (1901—1979), був актором театру і кіно, а також режисером дубляжу іноземних фільмів для студії Paramount. Її мати, Рене Сімоно (1911—2021), також була акторкою, працювала в театрі «Одеон». У тому ж театрі суфлером працювала її бабуся. Сімоно — це лише сценічний псевдонім Рене, її справжнє прізвище — Денев, яке надалі використовувала Катрін. Рене вела весь будинок, але роботу в театрі не залишила[12].

Катрін була третьою з чотирьох дочок у сім'ї; її сестрами були Данієль (народилася 27 жовтня 1936 року, донька актора Еме Кларіона), Франсуаза (народилася 21 березня 1942 року, загинула 26 червня 1967 року в автокатастрофі на автостраді Естерель-Лазурний берег[fr]) і Сільві[fr] (народилася 14 грудня 1946 року). Вона виросла на бульварі Мюрат[fr], 146 (16-й округ) і навчалася у Ліцеї Жан-де-ла-Фонтен[fr], який був неподалік[13]. Крім цього, вона й сестра мали блискучу домашню освіту та виховання — їх навчали музики й мов, танців і гарних манер[14].

Сім'я Дорлеак, будучи цілком буржуазною, не мала нічого спільного з богемою. За словами Катрін, батьки «грали в театрі, а театр — це дисципліна. Крім того, це така професія, якою займаються вечорами, що давало нам змогу протягом дня вести нормальне життя». Усі сестри, які виросли в акторській родині, так чи інакше пов'язали своє життя з театром і кіно[12].

Кінокар'єра

[ред. | ред. код]

Дебют у кіно

[ред. | ред. код]

У дитинстві, як і її сестра Франсуаза, Катрін дублювала дитячі голоси у фільмах студії Paramount[15]. У віці 13 років Катрін уперше виступила перед камерою як статистка у комедійній драмі Андре Юнебеля «Гімназистки» 1957 року[16][17]. Через три роки Франсуаза переконала Катрін пройти кінопроби на роль молодшої сестри її героїні у фільмі «Двері хлопають»[18]. Хоча режисер Жак Пуатрено[fr] зрештою взяв Катрін на цю роль, сама вона згадувала, що їй просто сподобалося грати з сестрою, і вона не планувала продовжувати[19]. Щоб її не плутали з сестрою, вона вирішила взяти прізвище матері й від того часу фігурувала в титрах під прізвищем Денев, про що іноді жалкувала[19].

1960 року актор Мел Феррер знайшов схожість між Денев і своєю дружиною Одрі Гепберн, після чого запросив її на роль у драмі «Ловелас», де також знялася Даніель Дар'є[20].

1960-ті роки

[ред. | ред. код]
Роль у «Шербурзьких парасольках» разом з Ніно Кастельнуово принесли Катрін Денев міжнародне визнання.

1961 року Денев знялася разом зі співаком Джонні Голлідеєм в одній з новел комедії «Парижанки» Марка Аллегре[21]. Вона зіграла школярку Софі, у якої почався роман з гітаристом у виконанні Голлідея[22]. На зніманні вона познайомилася з режисером і сценаристом Роже Вадимом, старшим від неї на п'ятнадцять років, з яким у неї розпочався роман[23]. Їхні стосунки, що тривали з 1961 по 1964 рік, принесли Денев певну популярність, однак її сприймали радше як публічну особу, ніж як акторку[24]. 1963 року, коли у Денев від Вадима народився син Крістіан[fr], режисер запропонував їй першу головну роль у фільмі «Порок і доброчесність», що торкався теми нацизму і був вільною екранізацією роману «Жюстина[fr]» маркіза де Сада[25]. За словами акторки це був її «перший серйозний фільм»[26].

Ще 1961 року режисер Жак Демі обрав Денев на головну роль у своєму новому фільмі «Шербурзькі парасольки». Проте фільм зняли лише через два роки, оскільки акторка завагітніла, і режисер погодився відкласти зйомки[27]. Під музику Мішеля Леґрана Денев виконала роль Женев'єв, продавчині парасольок, яка під тиском своєї матері погоджується одружитися з багатим ювеліром, попри те, що вона закохана і вагітна від Ґі, гаражного механіка, який пішов на Алжирську війну. Представлений на Каннському кінофестивалі 1964 року, фільм, створений у вигляді поетичної, але водночас жорстокої «казки», отримав тріумфальний прийом і здобув «Золоту пальмову гілку»[28]. Крім цього, фільм мав великий успіх у критиків та глядачів і дав початок кар'єрі Денев[29].

На зніманні «Шербурзьких парасольок» Денев познайомилася з молодим франко-польським режисером Романом Поланскі, який щойно зняв свій перший повнометражний фільм «Ніж у воді» (1962). Хоча акторка була зачарована Поланскі, вона відмовилася зніматися в написаній ним екранізації твору Ролана Дюбільяра[fr] «Наївні жирондисти», вважаючи, що це «роль для ідіотки»[30]. Надалі, коли Денев уже почала шкодувати про відмову, режисер запросив її до свого нового проєкту, заснованому на оригінальному сценарії, який він написав у співавторстві з Жераром Браком[fr], — на що акторка з ентузіазмом погодилася. В результаті вона зіграла у «Відразі» (1965), де виконала роль молодої жінки, хворої на шизофренію, чия відраза до сексуальності доводить її до смерті. Під час зйомок, які проходили в Лондоні, між режисером і акторкою встановилися близькі стосунки[31]. Стрічка мала успіх у критиків та публіки й здобула нагороду «Срібний ведмідь» на Берлінському кінофестивалі 1965 року[32].

1966 року Денев з'явилася в комедії «Життя багатіїв». Це був перший повнометражний фільм режисера Жана-Поля Раппно, події якого відбувалися за часів Другої світової війни. Він розповідав історію пари, що ворогує між собою: Жерома, тихої, «домашньої» людини, та Марі, молодої енергійної жінки, якій набридає флегматичність її чоловіка, і вона зачаровується бійцем Руху Опору[33]. Фільм, на зніманні якого Денев вперше зустрілася з Філіппом Нуаре, мав великий успіх у публіки, зібравши понад 1,7 мільйона глядачів[34].

1967 року акторка возз'єдналася з Жаком Демі для знімання мюзиклу «Дівчата з Рошфора», де знялася разом зі своєю сестрою Франсуазою Дорлеак, а також з Джином Келлі, Джорджем Чакірісом і Даніель Дар'є. Фільм розповідає історію сестер-близнючок, учительок танців і музики, які мріють поїхати до Парижа і користуються нагодою втілити це, коли до міста приїжджає трупа ярмаркових артистів[35][36]. Як і «Шербурзькі парасольки», «Дівчата з Рошфора» мали великий успіх, коли вийшли на екрани кінотеатрів. Стрічка зблизила Денев з її сестрою[37], але протягом тривалого часу цей фільм був для Денев неприємним спогадом через смерть Франсуази невдовзі після його виходу[38].

Катрін Денев з режисером Аньєс Варда під час презентації фільму «Істоти» на Венеційському кінофестивалі 1966 року

Того ж року на екрани вийшов фільм «Денна красуня», вільна екранізація однойменного роману[fr] Жозефа Кесселя. Продюсери фільму брати Акім[fr], які бажали бачити у головній ролі саме Денев, довірили його знімання Луїсу Бунюелю[39]. Фільм розповідає історію сором'язливої молодої буржуазної жінки, закоханої у свого чоловіка і, вочевидь, фригідної[fr], яка, маючи садомазохістські мрії, вирішує заповнити своє неробство проституцією. Тоді Денев часто грала ролі молодих жінок, покірних соціальним умовностям[40]. У «Денній красуні» це кінематографічне зображення покірності традиціям у поєднанні з еротизмом, іноді насильницьким, але завжди без відвертості, виражало соціальний переворот, що відбувався в той час. За спогадами Денев, роль була ризиковою для неї, бо сильно контрастувала з роллю юної романтичної дівчини з «Шербурзьких парасольок»[41]. Крім того, у «Денній красуні» Денев втілила фантазію про трансгресію, водночас обережно дотримуючись соціальних умовностей. Створений нею образ справив враження на глядачів у період переходу від класицизму до модерну, від традиційності до емансипації[40]. Хоча зустріч з режисером стала однією з найважливіших у її житті, їхні стосунки під час знімання були напружені через протилежність характерів. Також, за словами Денев, Бунюель хотів зробити фільм більш відвертим, з більшою кількістю сцен оголення, але вона завадила цьому, і вважає що це пішло на користь фільму[42]. Спочатку заборонений французькою цензурою, фільм «Денна красуня» був згодом дозволений після низки скорочень. Він привернув увагу понад двох мільйонів глядачів і здобув нагороду «Золотий лев» на Венеційському кінофестивалі[43].

1967 року Денев разом з Мішель Морган, Мішелем Пікколі та П'єром Клементі знялася в комедії Мішеля Девіля «Бенжамен, або Щоденник незайманого», де зіграла спадкоємицю замку. Фільм посів 11 місце у французькому кінопрокаті 1968 року[44]. На початку знімання фільму Денев спіткало лихо — 26 червня в дорожній аварії у віці 25 років загинула її сестра Франсуаза[45]. За словами Денев, утрата сестри стала «найбільшою душевною раною в її житті». Попри це, незабаром вона розпочала зніматися в «Бенжамені», вживаючи безліч заспокійливих. «Якимось чином я, мабуть, відчувала, що фільм допоможе мені вижити…», – згадувала вона[46].

Катрін Денев і Джек Леммон
у фільмі «Квітневі безумства» (1969)

Наступний фільм Денев, «Манон 70» режисера Жана Ореля[fr], що вийшов на екрани 1968 року, був сучасною адаптацією роману абата Прево «Манон Леско». Денев зіграла у ньому головну роль. Фільм не мав успіху у прокаті і його неоднозначно сприйняли критики, зокрема дискусії точилися навколо характеру Манон і того, чи була вона утриманкою, або ж просто емансипованою жінкою[47]. Проте з роками фільм став класикою французького кіно і запам'ятався своїм стилем, включаючи зачіски, одяг і навіть французькі берети[48]. Також 1968 року вона знялася у романтичній драмі «Капітуляція», екранізації однойменного роману[fr] Франсуази Саган, режисера Алена Кавальє, де зіграла продажну молоду жінку, що вагається між світським коханцем, багатим промисловцем, і молодим інтелігентом, з яким у неї починається пристрасний роман[49]. Після виходу на екрани «Капітуляція» мала позитивні відгуки[50].

Ще під час знімання «Денної красуні» брати Акім запропонували режисеру Франсуа Трюффо спродюсувати його наступний фільм, за умови, що у ньому зніматиметься Денев[51]. З першої ж зустрічі з акторкою Трюффо був у захваті від неї, і одразу ж став уявляти її у головній ролі екранізації роману Вільяма Айріша «Вальс у темряву[fr]». Після суперечок з продюсерами Трюффо викупив права і взявся за екранізацію роману самостійно, перейменувавши її на «Сирену з „Міссісіпі“»[51]. Стрічка розповідала історію пристрасного кохання між багатим французьким промисловцем, якого зіграв Жан-Поль Бельмондо, та самозванкою у виконанні Денев[52]. Фільм вийшов на екрани 1969 року, але попри те що він зібрав понад мільйон переглядів, публіка погано його сприйняла[53].

Наприкінці 1960-х років Денев вже вважали найяскравішою зіркою французького кіно. Вона прагнула не афішувати своє особисте життя, що, на думку журналу Paris Match, посилювало серед публіки загадковість[54].

Акторка почала викликати інтерес в американських кіностудій. Вона знялася у блокбастері «Маєрлінг» Теренса Янга. Фільм розповідав про трагічну любовну історію кронпринца Рудольфа Австрійського та його коханки Марії фон Вечери, яку зіграла Денев. Після Бріжіт Бардо та Жанни Моро, Денев стала ще одною французькою зіркою, яка потрапила на обкладинку американських журналів Newsweek та Look[en], де її проголосили «найкрасивішою жінкою світу»[55]. Потім в Голлівуді їй запропонували роль у комедії «Квітневі безумства», де вона зіграла разом із Джеком Леммоном. Досвід знімання у двох голлівудських стрічках мав недостатньо переконливі успіхи, як в очах преси, так і для самої Денев, через що вона вирішила віддалитися від американського кіно, відмовившись грати дівчину Джеймса Бонда у фільмі «На секретній службі Її Величності»[56]. Натомість вона погодилася знятися у шпигунському фільмі Альфреда Гічкока «Коротка ніч[en]», але проєкт, робота над яким відкладалася кілька разів, так і не відбувся, що стало одним із найбільших розчарувань акторки[57].

1970-ті роки

[ред. | ред. код]

На початку 1970-х Денев стала однією із найзнаменитіших акторок Франції, як на національному, так і на міжнародному рівні[58]. 1970 року вона вчергове затвердила зірковий статус роллю у драмі Луїса Бунюеля «Трістана». Фільм розповідає про долю молодої жінки, яку взяв до себе дворянин з Толедо[59]. Цей досвід співпраці з Бунюелем виявився для неї успішнішим за попередній[60].

Денев в Італії, під час знімання фільму Марко Феррері, «Сука» (літо 1972 року)

Того ж року Денев знялася у новому музичному фільмі режисера Жака Демі «Віслюча шкіра». Натхненний однойменним твором Шарля Перро, фільм слідував традиційному казковому сюжету: принцеса, змушена одружитися з власним батьком, тікає з королівства, сховавшись під віслючою шкурою. Її маскування викликає до неї неприязнь оточуючих, втім їй вдається зберегти свою таємницю до випадкової зустрічі із принцом сусіднього замку[61]. «Віслюча шкіра», що вважається культовим фільмом завдяки сміливості тем і операторській роботі, а також музиці Мішеля Леграна, стала одним із найбільших успіхів Демі та Денев. Глядачі придбали понад два мільйони квитків[61].

Крім цього, 1970 року Надін Трентіньян запросила Денев на головну роль у її новому фільмі «Це трапляється лише з іншими», натхненному трагедією, яку режисерка пережила кількома місяцями раніше — смертю дев'ятирічної доньки[62]. Денев запропонувала на роль чоловіка її героїні італійського актора Марчелло Мастроянні, з яким її щойно познайомив Роман Поланскі[62]. Під час знімання фільму між нею та Мастроянні склалися близькі стосунки[63]. Фільм Трентіньян був визначений деякими оглядачами як «жіночий», а сама режисерка піддалася критиці за створення «непристойної» стрічки[64][65]. Маючи велику прив'язаність до Трентіньян, акторка публічно виступила на захист режисерки та її фільму: «Надін не говорить нічого непристойного, вона розповідає про щось дуже жорстоке, найнесправедливіше, що могло статися»[66].

У ці роки французький кінематограф переживав період ідеологічних потрясінь. Глядачі ставали менш сприйнятливими до буржуазних цінностей, інституцій та зірок[67]. Проте образ Денев, починаючи з фільму «Денна красуня» став фундаментально консервативним, що пояснювало відсутність успіху її фільмів у 1970-х роках[67].

Бажаючи відійти від свого образу «витончено-крижаної» жінки, акторка звернулася до франко-іспанських та франко-італійських проєктів, чому сприяли її стосунки з Марчелло Мастроянні, разом з яким вона знялася у фільмі Марко Феррері «Сука»[68]. Денев виконала роль мандруючої світської жінки на ім'я Ліза, яка за власною волею опиняється на невеликому острові далеко від цивілізації, де живе художник-відлюдник Джорджо (у виконанні Мастроянні). Вона закохується у нього і стає покірною йому. Ліза вирішує замінити для Джорджо його улюблену собаку, його «суку», щоб привернути всю увагу чоловіка, який, здається, вітає цю рольову гру домінування та покори[69]. Хоча акторську гру критики оцінили як чудову, до самого фільму вони загалом поставилися досить вороже. Не знайшов фільм підтримки й у публіки.

Будучи вагітною донькою К'ярою, від Мастроянні, Денев погодилася виконати роль другого плану у кримінальному трилері Жана-П'єра Мельвіля «Поліцейський», який вийшов 1972 року. Стрічка, де головні ролі виконали Ален Делон і Річард Кренна, зібрала 1,4 мільйона глядачів у Франції[70]. Також цього часу Денев з ентузіазмом відгукнулася на пропозицію Клода Соте знятися у його стрічці «Сезар і Розалі», але через незалежні від нього причини — «безглузду проблему між агентами» — режисер зрештою запросив на цю роль Ромі Шнайдер, яку надалі зняв у ще кількох своїх фільмах[71].

В листопаді 1973 року вийшла четверта й остання спільна робота акторки з Жаком Демі, стрічка «Найважливіша подія з тих пір, як людина ступила на Місяць», яка розповідала історію чоловіка (у виконанні Мастроянні), що виявився вагітним від своєї дружини. Від самого початку Денев мала сумніви щодо сценарію та кінцевого результату фільму, який згодом став для неї розчаруванням[72].

Катрін Денев і Марчелло Мастроянні у фільмі «Не чіпайте білу жінку!» (1974)

Після касового провалу «Події» Демі вирішив зняти музичну стрічку «Кімнату у великому місті[fr]», проте Денев відмовилась зіграти у ній. Вона, як і її запланований партнер по ролі Жерар Депардьє, вимагала власного виконання співу, без дублювання, присутнього у її попередніх музичних стрічках.[73].

1974 року Денев знову знялася у Марко Феррері, у комедії «Не чіпайте білу жінку!», сюжет якої був химерним перенесенням битви при Літл-Біггорні до паризького району Ле-Аль[fr], що на той час зазнавав значної перебудови[74]. Фільм не мав успіху, у Франції він зібрав лише 230 тисяч квитків. Для акторки на піку слави ця стрічка була спробою розвернути свою кар'єру, відійти від ролей, які вона грала до цього моменту[75]. Хоча вона втілювала класичну подвійність білої жінки, часто присутню в американських вестернах — і «путану», і віддану дружину, — гру Денев критики сприйняли як карикатуру на її героїню у «Денній красуні»; також від них лунали заяви, що вона «котиться […] в потворне, навіть невимовне»[76]. Це була остання спільна робота Денев з Мастроянні, після чого вони розлучилися. Наступною її стрічкою стала «Жінка в червоних чоботях» Хуана Луїса Бунюеля[fr], що розповідала про дивні пригоди мільярдера-мецената та молодої письменниці з надприродними здібностями[77].

1975 року провал в кар'єрі Денев повторився з фільмом «Зіґ-зіґ», в якому вони разом з Бернадетт Лафон зіграли повій. Режисер стрічки Ласло Сабо[fr] постійно перебував на знімальному майданчику напідпитку. Денев, яка також спродюсувала стрічку, казала про цей досвід так: „Зіґ-зіґ“ — не найгірший фільм, який я коли-небудь знімала. Я не впевнена, що він найкращий, але точно не найгірший. При цьому я вважаю, що це незвичайний і навіть поетичний фільм. І цей комерційний провал не завадить мені знову знімати фільми з молодими режисерами, навіть невідомими, якщо мені сподобається тема»[60]. Потім вийшли ще два фільми, які критики теж прийняли прохолодно: «Справи добропорядних людей» Мауро Болоньїні та «Агресія» Жерара Піреса[78].

Того ж року до Денев повернулася популярність завдяки комедії Жана-Поля Раппно «Дикун», в якій вона знялася разом з Івом Монтаном. Фільм, дія якого відбувається в сучасній Венесуелі, розповідає історію жінки, яка одразу після весілля покидає чоловіка і зустрічається з відлюдником-парфумером. «Дикун», що вважається однією з найкращих комедій французького кіно, мав великий критичний та касовий успіх, й розкрив комічний потенціал Денев[79]. Режисер використав особливість акторки вражаюче швидко говорити як ритмічний елемент фільму. Стрічка також стала однією з небагатьох, де Денев погодилася знятися оголеною[79][80].

Катрін Денев, 1979 рік

Надалі Денев знову спробувала свої сили в Голлівуді, знявшись у фільмі-нуар Роберта Олдріча «Метушня» з Бертом Рейнольдсом. Він зіграв лейтенанта поліції Філа Ґейнса, а вона — високооплачувану повію, його приятельку. Однак подальші перспективи кар'єри у США її не зацікавили[81], хоча фільм мав касовий успіх. При бюджеті у понад 3 мільйони доларів він вийшов на Різдво 1975 року в 700 кінотеатрах, де за перші 10 днів показу зібрав 10 мільйонів доларів[82][83]. Також цього року акторка знялася у драмі Клода Лелуша «Якби почати спочатку»[84]. Вона зіграла жінку, засуджену на довгий термін, яка вирішила народити дитину[85].

1977 року акторка знялася у британському пригодницькому фільмі «Іди вперед або помри», який залишається одним із найгірших її спогадів, зокрема через конфлікт з режисером Діком Річардсом[en] та «неприємну» поведінку американського актора Джина Гекмена, славнозвісного своїм крутим норовом[86]. Фільм розповідав про групу археологів, які у 1920-х роках під військовим супроводом вирушили на розкопки до Марокко[87]. Того ж року Денев розпочала знімання у фільмі Робера Енріко «Переворот» з Філіпом Нуаре, проте через фінансові труднощі її довелося закрити. За власним визнанням акторки, вона, «розчарована, атакована, ображена» цією подією, тривалий час відкладала знімання у кіно, її не переконували запропоновані проєкти, які їй здавалися нецікавими[88].

1978 року Денев виконала роль дружини керуючого банку у кримінальній драмі Крістіана де Шалонжа «Чужі гроші», де разом з нею грали Жан-Луї Трентіньян, Клод Брассер та Мішель Серро. 1979 року стрічка отримала дві нагороди премії «Сезар» — за найкращий фільм, найкращу режисуру та була номінована ще у трьох категоріях[89]. Потім Денев прийняла пропозицію аргентинського режисера Уго Сантьяго[fr] виконати головну роль у нуарі «Послухай». Акторку привабила ідея зіграти приватну детективку, найняту молодим лордом та видатним ученим для проведення розслідування діяльності загадкової секти[90]. Хоча Денев була в захваті від сценарію, пізніше вона вважала фільм «провальним», проте не шкодувала щодо участі у ньому, і навіть зараховувала його до таких, що збагатили її досвід[91].

Наступний фільм Денев, комедія «Дорослі діти» 1979 року, розповідав про сестру та брата, у виконанні Клода Брассера, що, рятуючи свою власність, намагаються зірвати плани забудовника[90]. Того ж року вона знялася у ще двох фільмах. У драмі Клода Лелуша «За нас двох», де її партнером став Жак Дютрон, вона зіграла шахрайку, яка закохалася у злочинця[92]. У комедії Іва Робера «Сміливіше, біжімо» вона разом з Жаном Рошфором зіграли коханців. Стрічка розповідала про 40-річного чоловіка, який залишає дружину і дітей, вирушаючи зі співачкою кабаре до Амстердаму. Фільм мав скромний комерційний успіх, продажі квитків у Франції склали 1,1 мільйона[93].

1980-ті роки

[ред. | ред. код]

Нове десятиліття розпочалося для Денев одним із найбільших успіхів у її кар'єрі — фільмом «Останнє метро» Франсуа Трюффо. Сюжет розповідає про театральний колектив, який в умовах німецької окупації намагається поставити виставу, у той час як її режисер-єврей переховується від нацистів у підвалі. Через дванадцять років після їхньої першої співпраці режисер створив персонажа, протилежного холодній й токсичній героїні «Сирени з „Міссісіпі“»[94]. Проте героїню, яку грала акторка, як і в «Сирені», так само звали Маріон. Також режисер використав у фільмі одну з реплік із «Сирени»[94].

Катрін Денев, 1983 рік

Фільм став першою спільною роботою Денев та Жерара Депардьє, який, за визнанням самої акторки, є її улюбленим партнером у кіно[95]. Взаємне захоплення обох акторів призвело до того, що Депардьє сказав: «Катрін — це чоловік, яким я хотів би стати», а Денев відповіла: «Жерар — це жінка, якою я хотіла б стати». Після виходу на екрани «Останнє метро» отримало тріумфальний прийом, його подивилися понад три мільйони глядачів, стрічка здобула десять «Сезарів», один з яких за «найкращу жіночу роль» для Денев. Участь у фільмі вкотре затвердила за акторкою статус ключової фігури французького кінематографу[88]. Того ж 1980 року Денев знялася в комедійній драмі Клода Беррі «Я вас кохаю», де знову грала з Жераром Депардьє та Жаном-Луї Трінтіньяном, Аленом Сушоном й Сержом Генсбуром, з яким також виконала саундтрек до фільму, пісню «Dieu fumeur de havanes[fr]». Фільм був літописом любовного життя головної героїні Аліси, яку зіграла Денев, красивої жінки середніх років, що у різдвяний вечір зібрала колись коханих нею чоловіків, і надалі вирішує на якийсь час залишитися наодинці з собою, щоб розібратися у своїх почуттях[96].

1981 року Денев знялася з Івом Монтаном та Жераром Депардьє у кримінальному фільмі Алена Корно «Вибір зброї»[97]. Цього часу Денев розглядала можливість завершення акторської кар'єри, щоб присвятити себе продюсуванню[98], але натомість познайомилася з режисером Андре Тешіне, у якого надалі знялася у восьми фільмах. Першим з них стала психологічна драма «Готель „Америка“», де вона зіграла разом з Патріком Деваром, за сценарієм, що зачіпає теми побачень і пристрасного кохання, а також фатальності та самотності. Хоча акторці вдалося здивувати глядачів роллю романтичної жертви, фільм не мав того успіху, на який вона розраховувала[99].

Невдалим досвідом для Денев став і її наступний фільм 1982 року, кримінальний трилер «Шок», де її партнером був Ален Делон. Через складні відносини між акторкою та режисером Робіном Девісом[fr], Делону самому доводилося знімати сцени, у яких з'являлася його партнерка[100]. Делон зіграв найманого вбивцю, який закохався у мешканку сільської місцевості у виконанні Денев. Фільм посів 23-тє місце у французькому прокаті 1982 року, зібравши понад 1,5 мільйона глядачів[101].

1983 року Денев разом із Філіпом Нуаре знялася у пригодницькій комедії Філіппа де Брока «Африканець». Вона зіграла паризьку турагентку, що хоче відкрити клуб для відпочинку в районі Великих озер, але натомість знаходить там свого колишнього чоловіка, який лише прагне втекти від цивілізованого світу і від цієї надто нав'язливої жінки. «Африканець» мав успіх, було продано понад 1,7 мільйона квитків[102]. Того ж року на екрани вийшов фільм-фентезі «Голод», перша картина англійського режисера Тоні Скотта, в якій Денев знялася разом із Девідом Боуї та Сьюзен Серендон. Фільм розповідає про екзистенційну драму красивої та елегантної Міріам Блейлок, вампірки за покликанням, приреченої на вічне життя[103]. Змішуючи теми вампіризму, сапфічного та жертовного кохання, спокуси та відторгнення, «Голод», який критики та глядачі погано сприйняли на момент виходу, надалі поступово став культовим фільмом, зокрема завдяки любовній сцені між Серендон та Денев, що зробила останню іконою геїв та лесбійок[104].

1984 року Денев зіграла колишню коханку президента Франції у фільмі Франсіса Жиро «Така моя воля», де також знялися Мішель Серро та Жан-Луї Трентіньян. Фільм, знятий у стилі «роману із ключем», розповідав про існування прихованої дитини тодішнього президента Франсуа Міттерана, Мазарін[fr], за 10 років до того, як цей факт офіційно оголосили[105]. Крім цього, акторка погодилася зіграти невелику роль у фільмі Алена Корно, «Форт Саган», з Жераром Депардьє, сценарій якого був для неї одним із «найкрасивіших», які вона коли-небудь читала[106]. Того ж 1984 року Денев зацікавила роль у драматичній комедії «Слова і музика» режисера Елі Шуракі[fr], спочатку призначена для іншої акторки[107]. Проте Денев була розчарована, коли побачила кінцевий результат зйомок, адже режисер, захопившись співучастю акторського дуету Крістофера Ламбера та Рішара Анконіни[fr], вирішив спрямувати свій фільм у зовсім інше русло, тоді як початковий варіант сценарію був насамперед зосереджений на характері акторки[108].

Публічний імідж Денев протягом цього десятиліття також був відзначений її втіленням в образі Маріанни. 1985 року акторка погодилася надати свої риси цьому символу Республіки після опитування французів, яке назвало її «найкрасивішою жінкою Франції»: «Я завжди чинила опір муміфікації. За винятком погруддя Маріанни: мені це сподобалося, тому що це було народне опитування, і Республіка важлива для мене»[109]. Вона також пожертвувала роялті, належні їй за використання її образу, організації Amnesty International». Цього часу Денев відмовилася від низки кінопроєктів, а ті, якими вона зацікавилася, такі як: адаптація детективної історії Жана-Патріка Маншетта Жаном-Люком Годаром (екранізація роману Жоржа Сіменона), «Блакитної кімнати[fr]», Морісом Піалою, або оригінальна комедія про моду Жана-Поля Раппно з Ізабель Аджані, — так і не побачили світ[110][106][111].

1986 року Денев повернулася на знімальний майданчик, зігравши в детективі «Місце злочину» Андре Тешіне, у якому режисер зняв її як «нерозумну, трохи божевільну, трохи незрілу» жінку. Така роль припала акторці до душі[112]. Представлений в програмі 39-го Каннського кінофестивалю[fr] фільм завоював визнання критиків, а Денев отримала високу оцінку за свою гру. Журнал Cinématographe писав, що акторка «досягає глибоко зворушливої провінціалізації та знаходить тут свою найкращу роль у трагічному амплуа»[113].

1987 року акторка з'явилася у трилері Жан-П'єра Мокі[fr] «Сентиментальний агент», який мав невеликий бюджет й був відносно швидко знятий. Задля втілення ролі мудрої хранительки музею, яка проти своєї волі опиняється втягнутою у справи державного масштабу, Денев погодилася «зіпсувати» свій імідж гламурної зірки, одягнувши у кадрі окуляри, руду перуку та строгий костюм[114]. Її гру знову одностайно схвалили критики[115].

Наступного року Денев разом з Жераром Депардьє з'явилась у драматичній комедії «Дивне місце для зустрічі», яка стала першим повноформатним фільмом режисера Франсуа Дюпейрона. Вона зіграла жінку, кинуту своїм партнером на зупинці на автостраді взимку, яка зустріла застряглого автомобіліста. За словами Денев, сценарій їй сподобався, але саме знімання було важким і хаотичним[116]. Попри схвальні відгуки критиків, фільм не мав успіху серед глядачів[117].

1990-ті роки

[ред. | ред. код]
Катрін Денев на Каннському кінофестивалі[fr] 1999 року

На початку 1990-х років Денев певний час не вдавалося знайти сценарій, який би її вразив. Вона натрапила на сценарій фільму Режиса Варньє «Індокитай», який її приголомшив. Ця епопея писалася спеціально під неї й була вибудувана як з погляду сценарію, так і фінансово саме під її участь: «Це була справжня романтична історія з міцними стосунками між героями, дія якої відбувається в країні, епосі та політичному контексті, про який вам розповідають навколишні предмети, але вся ця інформація не превалює над самим сюжетом»[118]. Блокбастер, створений у традиціях таких голлівудських стрічок, як «Віднесені вітром», «Доктор Живаго» або «З Африки», демонстрував жахи французького колоніалізму, від якого страждали корінні мешканці, й водночас перегукувався з ностальгічним і фантазматичним баченням стрічок «Коханця» та «Дьєнб'єнфу»[119][120]. Денев зіграла Еліану Девріс, господиню каучуковою плантації, яка з успіхом керувала нею протягом 1930-х років. Фільм з бюджетом 120 мільйонів франків був знятий протягом трьох місяців у місцевостях між Ханоєм та Пінангом. Денев згадувала про зйомки як про «дивовижну пригоду»[121][122]. Випущений 1992 року, «Індокитай» мав великий міжнародний успіх, лише у Франції на нього продали понад три мільйони квитків. Фільм приніс акторці другий «Сезар» за найкращу жіночу роль[123]. Крім цього, Денев, що вже мала велику популярність серед американців і яку журнал Vanity Fair назвав «французьким національним скарбом», номінували на «Оскар» за найкращу жіночу роль — лише небагатьом французьким акторкам вдалося досягти такого визнання[124][125].

1993 року Катрін повернулася до співпраці з Андре Тешіне, зігравши у фільмі «Улюблена пора року», де опонентом її героїні став персонаж у виконанні Данієля Отея. Стрічка розповідає про взаємовідносини брата й сестри у час, коли їхня мати втрачала розум. Попри складність теми, Денев описувала знімання як «сповнене неймовірної ніжності»[126]. «Улюблена пора року» мала успіх не лише серед глядачів (продано понад мільйон квитків), але й у критиків після її презентації на 46-му Каннському кінофестивалі, де гра Денев настільки сподобалася, що преса наполегливо вимагала для неї акторської нагороди[127][128]. У підсумку вона отримала свою сьому номінацію на премію «Сезар» за найкращу жіночу роль.

Наступного року Денев стала віцеголовою журі 47-го Каннського кінофестивалю[fr], яке очолював Клінт Іствуд. Проте цей досвід залишив у неї лише змішані спогади, акторка вважала, що там був «шалений тиск і бракувало обміну думками та дискусій»[129]. «Золоту пальмову гілку» присудили фільму Квентіна Тарантіно «Кримінальне чтиво»[128]. Кілька років по тому акторка зізналася, що погодилася на цю посаду, сподіваючись переконати Іствуда дати їй роль у його фільмі «Мости округу Медісон», яку у підсумку виконала Меріл Стріп[129].

1995 року Денев стала однією із низки знаменитост��й, які знялися у фільмі Аньєс Варди «Сто та одна ніч Симона Сінема», де виконала разом з Робертом Де Ніро епізодичну роль[130]. Після цього вона з'явилася у «Монастирі» Мануеля де Олівейри з Джоном Малковичем у головній ролі, фільмі, виконаним «у дусі Бунюеля», який акторка описала як такий про який «актору майже неможливо щось розповісти про нього, тому що це надто „авторський“ фільм»[131][132].

Наступного року акторка вчергове знялася в Андре Тешіне, у фільмі «Злодії», який розповідав історію самотнього поліцейського у виконанні Данієля Отея, відторгненого своєю сім'єю, зокрема батьком та братом, які займаються викраденням автомобілів[133]. Критики дуже хвалили акторку, яка зіграла лесбійку — професорку філософії[134].

1996 року Денев вперше погодилася публічно вшанувати пам'ять своєї сестри, Франсуази Дорлеак, у вигляді документального фільму, знятого режисером Анн Андре, та книги, написаної у співавторстві з Патріком Модіано, під назвою «Її звали Франсуазою». Акторка казала, що погодилася на такий фільм лише через 30 років після смерті сестри, бо не була готова до цього раніше[135][136].

1997 року Денев знялася у відеокліпі до одної із найвідоміших пісень Джо Кокера з французькою назвою «N’oubliez Jamais» («Ніколи не забувай»). Пісня була присвячена ностальгії співака за юністю та першим коханням. Акторка зіграла роль його коханої. За її словами, вона одразу погодилася на пропозицію знятися в кліпі, бо завжди була фанаткою Кокера[137][138].

Того ж року Денев вперше знялася у чилійського режисера Рауля Руїза[fr], у психоаналітичному трилері «Генеалогія злочину», де виконала подвійну роль[139]. Попри високу оцінку у пресі та здобуття «Срібного ведмедя» на 47-му Берлінському міжнародному кінофестивалі[fr], фільм не мав успіху серед глядачів[140]. 1998 року акторку нагородили на цьому фестивалі почесним «Золотим ведмедем» за кар'єрні досягнення[141]. Того ж року Денев здобула успіх, зігравши у драмі Ніколь Гарсії «Вандомська площа». Роль ювелірки-алкоголічки, що пливе за течією, принесла їй Кубок Вольпі за найкращу жіночу роль на 55-му Венеційському міжнародному кінофестивалі[fr][142].

Катрін Денев, 1999 рік

Після тривалого періоду, коли Денев чергувала авторські фільми з часто трагічними ролями, вона повернулася до комедії, знявшись у «Коханій тещі», першому з п'яти фільмів, у яких вона зіграла 1999 року. Вона виконала роль тещі, у яку закохується зять, що готується одружитися з її донькою[143]. Наступною її роботою стала роль другого плану у фільмі Філіппа Ґарреля «Вітер вночі», де вона зіграла заміжню жінку, яка чіпляється за свого молодого коханця як за свій останній шанс стати щасливою[144]. Особливостями роботи над фільмом для неї стало те, що сцени до нього, після численних попередніх репетицій, знімалися з одного дубля, через що знімання здавалося їй дуже швидким та дивним[145].

Надалі Денев, знову шукаючи цікаві проєкти, натрапила на творчість режисера Леоса Каракса, якому вирішила допомогти зібрати кошти на його фільм «Пола Ікс», знявши трейлер, який він представив у Каннах, щоб отримати необхідне фінансування на спецефекти для фільму. Актриса виконала у фільмі роль роль матері молодого письменника[146]. Наприкінці 1999 року акторка знову співпрацювала з Раулем Руїзом, з'явившись у ретро-фільмі «Віднайдений час», після чого знялася у фільмі Режиса Варньє «Схід — Захід». В обидвох стрічках Денев виконала другорядні ролі[147].

Наприкінці дев'яностих Денев продовжувала вважатися однією з найкрасивіших жінок світу та найвидатніших французьких акторок за останні сорок років, за послугами якої зверталася низка визначних європейських режисерів. Володіючи видатною фільмографією, вона продовжувала користуватися міжнародною славою, а її ім'я стало синонімом історії кінематографа другої половини XX століття[148]. 1999 року ЮНЕСКО обрали її послом зі збереження кінематографічної спадщини[149].

2000-ні роки

[ред. | ред. код]
Катрін Денев, 2000 рік

На початку 2000-х років, знаходячись під враженням від перегляду фільму «Розсікаючи хвилі» Ларса фон Трієра, Денев надіслала режисерові листа, в якому висловила бажання працювати з ним[150]. Фон Трієр запропонував їй роль у своєму новому фільмі «Танцюристка в темряві», спочатку написану для афроамериканської акторки[151]. Стрічка розповідала про молоду чеську емігрантку та мати-одиначку, яка, перебуваючи на межі сліпоти, намагається зібрати кошти, необхідні для оплати операції, яка дозволить її синові, що страждає на ту ж саму недугу, одужати. Головну роль та саундтрек виконала ісландська співачка Б'єрк. Знімання фільму відзначилося конфліктними ситуаціями співачки з Ларсом фон Трієром[152]. За спогадами Денев, вона часто захищала Б'єрк[150]. Фільм отримав тріумфальний прийом під час презентації на 53-му Каннському кінофестивалі[fr], де його нагородили «Золотою пальмовою гілкою»[153].

2001 року Денев знялася у драмі Мануеля де Олівейри «Я йду додому», що розповідала історію 76-річного паризького актора (у виконанні Мішеля Пікколі), сім'я якого загинула в автокатастрофі. Стрічка мала схвальні відгуки оглядачів[154]. Того ж року актриса з'явилася як камео у комедії «Розпусниці», де головні ролі зіграли Жозіан Баласко[fr] і Наталі Бай. У двох наступних стрічках Денев виконала ролі королев. У фільмі «Хлопчик-мізинчик» Олів'є Даана, вона знову повернулася до жанру казок. В американському фільмі «Мушкетер», знятому у стилі «плаща і шпаги[fr]», вона зіграла Анну Австрійську. Стрічка отримала негативні відгуки критиків й була комерційно провальною, при бюджеті у 36 мільйонів доларів, вона зібрала лише 34 мільйони[155]. Невисоку оцінку фільму дала і сама Денев, назвавши його нецікавим[156][157].

2002 року на екрани вийшла одна із найвідоміших стрічок у кар'єрі Денев, «8 жінок» режисера Франсуа Озона. Фільм був камерною гумористично-кітчево-саркастичною постановкою, знятою в дусі детективної комедії бульварного театру 1950-х років, із повністю жіночим акторським складом, підібраним за зразком комедії «Жінки» (1939) Джорджа К'юкора[158]. Окрім Денев у ньому зіграли Ізабель Юппер, Фанні Ардан, Еммануель Беар і Даніель Дар'є. Стрічка мала великий успіх у критиків й глядачів та отримала «Срібного ведмедя» за видатний внесок у мистецтво на Берлінському кінофестивалі 2002 року[fr].

Драматична комедія «Розмовний фільм» 2003 року стала третьою й останньою співпрацею Денев з Мануелем де Олівейрою. Надалі Олівейра пропонував їй зіграти в його наступній стрічці «Все ще красуня[fr]» (вийшов 2006 року), яка за задумом режисера була продовженням «Денної красуні», проте акторка відмовилася від цього. Зрештою цю роль виконала Бюль Ож'є[159].

Цього часу Денев дебютувала на телебаченні, знявшись у двох проєктах поспіль. Спочатку її зацікавила сучасна адаптація роману «Небезпечні зв'язки», знята Жозе Даян як мінісеріал. Актриса зіграла гарячу жінку — Маркізу де Мертей[fr], а її партнерами по майданчику стали Даніель Дар'є, Руперт Еверетт і Настасія Кінскі. Проєкт, який кілька разів перезнімався і спочатку анонсувався як велика подія, виявився розчаруванням для критиків та публіки; під час трансляції він зібрав трохи понад п'ять мільйонів глядачів, що було нижче звичайних показників для драм Жозе Даян[160]. У самої Денев залишилися гіркі спогади щодо цього досвіду: «Я була дуже нещасливою, коли ми вийшли в ефір. Це був неймовірний саботаж! Зокрема, те, що Рупперта Еверетта дублювали, хоча його французька була зрозумілою. Обговорити це з каналом було неможливо. У мовника були всі права. Мене просто обдурили. Я цього не забуду»[161]. Наступною роботою Денев стала роль Марі Бонапарт, двоюрідної племінниці Наполеона I та послідовниці Зиґмунда Фрейда, у телефільмі Бенуа Жако «Принцеса Марія», що транслювався у двох частинах на каналі «Arte» 2004 року[162]. Потім її оголосили учасницею акторського складу американської комедії Девіда О. Рассела «Я обожнюю Гакабі» з Дастіном Гоффманом у головній ролі, але актриса відмовилася від участі у проєкті, відчувши, що не зможе далі зніматися[163].

2004 року, після того, як Денев знялася у своєму п'ятому фільмі з Андре Тешіне «Повернути час назад», у якому режисер вчергове відтворив її «кінопару» з Жераром Депардьє, їй запропонували коротку роль у фільмі Арно Деплешена «Королі та королева». Спочатку акторка збиралася відмовитися від ролі, але зустріч із режисером змусила її передумати[164].

2005 року на екрани вийшов фільм «Королівський палац» режисера Валері Лемерсьє, який був сатирою на монархізм. Стрічка, у якій Денев зіграла королеву, мала великий критичний та комерційний успіх[165]. Того ж року Денев нагородили почесною «Золотою пальмовою гілкою[fr]» 58-го Каннського фестивалю за кар'єрні досягнення[166].

Денев на прем'єрі фільму «Відчайдушна домогосподарка» (2010)

2006 року Денев з'явилася в американському серіалі «Частини тіла»[167]. В одному з епізодів вона зіграла жінку, яка хотіла, щоб прах її чоловіка додали до її грудних імплантів[168]. Потім вона виконала роль Аліси Мермон в комедійній драмі Тьєррі Кліфи[fr] «Герой родини»[169].Того ж року вона очолила журі 63-го Венеційського кінофестивалю[fr], яке присудило «Золотого лева» фільму «Натюрморт[fr]» режисера Цзя Чжанке[170].

У своєму наступному фільмі, «Життя після нього» Гаеля Мореля, випущеному на екрани 2007 року, Денев зіграла вбиту горем жінку, яка, оплакуючи сина, що загинув в автокатастрофі, зрештою зближується з його найкращим другом, який ненавмисно став винуватцем його загибелі. Спочатку акторка неохоче бралася за проєкт, у сценарії якого була надмірна присутність болю й насильства, оскільки це нагадувало їй про смерть її сестри Франсуази[171]. Критики схвалили фільм, зокрема акторську роботу Денев[172]. Того ж року Денев озвучила одного з персонажів чорно-білого анімаційного фільму «Персеполіс», знятого режисерами Венсаном Паронно і Марджан Сатрапі за мотивами автобіографічного коміксу останньої. Після виходу на екрани фільм викликав низку суперечок і заборон, особливо в мусульманських країнах, але з усім тим мав великий міжнародний успіх, отримавши два «Сезари» і номінацію на «Оскар»[173][174].

2008 року Денев вчергове зіграла у режисера Арно Деплешена, у сімейній драмі «Різдвяна казка», знятій «у стилі Бергмана». Вона виконала роль жінки, хворої на рідкісну форму лейкемії, що потребує пересадки кісткового мозку. Єдиним сумісним донором у її родині є син, якого вигнали з сім'ї, і якому вона без вагань каже, що завжди не любила його[175]. Представлений у конкурсній програмі 61-го Каннського кінофестивалю[fr] 2008 року, фільм не здобув жодної нагороди, тоді як сама Денев здобула Спеціальний приз журі за життєві досягнення (разом з Клінтом Іствудом); вона окремо подякувала Деплешену, підкресливши, що «завжди хотіла б продовжувати зніматися у фільмах, поки є такі рідкісні режисери, як він»[176].

Того ж року Денев представляла в секції «Особливий погляд» Каннського кінофестивалю експериментально-документальний фільм «Я хочу подивитися» режисерів Джоани Хаджітомас і Халіла Жоріге[fr], який розповідав про те, як французька акторка відкрила для себе Ліван. Знімання фільму, у якому значне місце відводилося імпровізації, відбувалися невдовзі після ізраїльсько-ліванського конфлікту 2006 року і були для Денев способом «засікти даний час». Вона казала: «Я вважала, що для кінематографістів важливо знімати країну після цих подій, до того, як все було відбудовано»[177]. Також цього часу вийшла комедія «Мої зірки та я», яка стала для Денев розчаруванням[178]. Крім цього, 2008 року акторка знялася у відеокліпі до пісні «Figures imposées» співака Жульєна Доре[fr][179].

2010-ті роки

[ред. | ред. код]
Катрін Денев на Берлінському кінофестивалі 2010 року

2010 року Денев знялася у комедії Франсуа Озона «Відчайдушна домогосподарка», яка стала однією з її найбільших кіноуспіхів. Фільм, який був адаптацією під бульварну п'єсу з елементами гумору та кітчу, близької за духом до «8 жінок», розповідав про емансипацію буржуазної домогосподарки 1970-х років. Представлений на 67-му Венеційському кінофестивалі[fr], фільм не здобув жодної нагороди, проте його добре сприйняли критики та французькі глядачі: у кінотеатрах на нього було продано понад два мільйони квитків[180]. Номінована на «Сезар» за найкращу жіночу роль, Денев з'явилася на церемонії, після чого назавжди оголосила бойкот цьому заходу, пояснивши, що не має «достатньої поваги» до цієї інституції, зазначивши: «Правила голосування недостатньо чіткі, вечір не святковий, і не представлена вся професія»[181].

Того ж року акторка взяла участь у документальному фільмі «Катрін Денев, прекрасна та мила» режисера Анн Андре, в якому вона озирається на основні етапи своєї кар'єри[182]. Крім цього, 2010 року Денев з'явилася у ролі другого плану у психологічному трилері «Людина, яка хотіла лишатися собою»[183].

Наступною роллю Денев стала драма Тьєррі Кліфи[fr] «Очі його матері», яка вийшла у березні 2011 року[184]. У ній вона зіграла ведучу теленовин, чиї таємниці хоче вивідати письменник, щоб використати їх у своєму романі[185] Того ж року акторка представила на 64-му Каннському кінофестивалі фільм Крістофа Оноре «Кохані», роль у якому знову повернула її до жанру мюзиклу[186]. Денев зіграла продавчиню взуття в паризькому бутику, яка закохалася в молодого чеського лікаря й народила від нього дочку (яку зіграла справжня донька Катрін, К'яра Мастроянні)[187]. Того ж року акторка взяла участь у програмі «Taratata[fr]», де виконала пісню Нета Кінга Коула «L-O-V-E[en]» у дуеті із Жюльєном Доре[fr][188].

2012 року вийшов епопейний кінороман «Лінії Веллінгтона», дія якого відбувається під час третього наполеонівського вторгнення до Португалії[fr]. Стрічка мала стати третьою спільною роботою Денев з режисером Раулем Руїзом[fr], але він помер незадовго до початку її зйомок. Зрештою, фільм зняла Валерія Сармієнто[fr], партнерка режисера[189]. Надалі Денев зіграла Корделію, королеву Британії, у фільмі «Астерікс і Обелікс: На службі Її Величності», четвертій екранізації пригод Астерікса. Стрічка стала комерційно провальною, при бюджеті у 78 мільйонів долларів, вона зібрала лише 55 мільйонів[190]. Потім Денев виконала роль Катерини II у грецько-російській стрічці «Пірати Егейського моря» режисера Янніса Смарагдіса[191][192]. 2013 року стрічка стала найкасовішим фільмом у Греції[193]. Того ж року мережа універмагів «Le Bon Marché[fr]» вшанувала акторку, розмістивши на своїх вітринах десять попарт-ілюстрацій (створених Марджан Сатрапі) із її зображенням[194]. З цієї нагоди Денев взяла участь у короткометражному документальному фільмі Лоїка Пріжана[fr] «Катрін Денев: Лівий берег», у якому розповідала про свої улюблені місця на Лівому березі Парижу[194].

2013 року вийшов фільм «По сигарети», знятий Еммануель Берко у стилі роуд-муві, сценарій якого писався спеціально під Денев. Вона зіграла жінку, яка вирішує залишити все позаду й перетинає дороги Франції, де на неї чекають відкриття та зустрічі, кожна з яких є незвичайнішою, ніж попередня. Фільм був загалом добре сприйнятий критиками, зокрема Les Inrockuptibles, який розглядав його як своєрідне поєднання «барвистого французького роуд-муві та романтичної комедії, а також витонченою одою тій нескінченній палітрі відтінків, яку демонструє Катрін Денев»[195]. Того ж року акторка озвучила одного з персонажів анімаційного фільму «Університет монстрів»[196].

2014 року вийшла драматична комедія «Жінка на подвір'ї», де Денев зіграла в дуеті з Гюставом Керверном[fr]. Фільм одностайно визнали критики як найуспішнішу стрічку П'єра Сальвадорі[197]. Разом з тим, її сьома робота з Андре Тешіне, драма «Чоловік, якого надто сильно любили», стала касово провальною[198]. Сюжет фільму, оснований на реальних фактах, що відбувалися у 1970-х роках, розповідав про протистояння з мафією власниці розкішного казино у Ніцці Рене Ле Ру, яку зіграла Денев[199]. Наприкінці того року акторка взяла участь у драмі Бенуа Жако «Три серця», з К'ярою Мастроянні, Бенуа Пульвордом та Шарлоттою Генсбур у головних ролях, яка теж виявилася комерційно провальною[200]. Також Денев головувала на 25-му британському кінофестивалі у Дінарді[fr], журі якого присудило «Золотого Гічкока[fr]» стрічці Гая Майгілла «Губ[fr]»[201].

2015 року вийшли два фільми із Денев, які були представлені на 68-му Каннському кінофестивалі: драма «Молода кров» та чорна комедія «Надновий заповіт»[202]. Перша стрічка, що стала її другою співпрацею з режисером Еммануель Берко, — відкривала фестиваль; у ній Денев зіграла суддю у справах неповнолітніх, яка невтомно намагається врятувати молодого злочинця, у виконанні Рода Парадо[203]. У другій стрічці актриса зіграла дивакувату жінку, що вступає в перелюбні стосунки з горилою[204].

2016 року Денев викликала фурор, з'явившись на сцені церемонії відкриття 69-го Каннського кінофестивалю: зустрінута бурхливими оплесками, акторка обмінялася міцним поцілунком з церемоніймейстером Лораном Лафіттом, після чого зникла, не сказавши ні слова[205]. Того ж року вона стала першою жінкою, яка отримала Премію братів Люм'єр[fr], що присуджується кінематографістам за кар'єрні досягнення[206][207]. Користуючись нагодою, вона віддала данину поваги сільськогосподарській галузі, присвятивши свій приз «усім фермерам Франції»[208]. Також 2016 року акторка взяла участь у короткій програмі каналу ARTE «Катрін Денев читає про моду», де виконала на камеру кілька серій «винахідливих, скандальних, абсурдних і смішних твітів», зібраних журналістом та фахівцем з документалістики Лоїком Пріжаном[fr] за лаштунками або на подіумі[209][210].

2017 року Денев знялася у трьох фільмах. Разом із Катрін Фро вона зіграла головну роль у комедійній драмі «Поцілунок Беатріс» режисера Мартіна Провоста[fr][211]. Фільм, відібраний до позаконкурсної програми 67-го Берлінського міжнародного кінофестивалю, розповідав історію неймовірного зближення двох жінок, які не мають нічого спільного. Потім акторка вдесяте за свою кар'єру зіграла разом з Жераром Депардьє у комедії «Добре яблуко», який став касово провальним; при бюджеті 6,6 мільйона доларів він зібрав лише 1,7 мільйона[212]. Депардьє зіграв простодушного механіка, який вирішив порвати зі своїм одноманітним життям і дружиною, переїхавши в глуху місцевість, де зближується з господинею місцевого готелю у виконанні Денев. Восени того ж року вийшов трилер «Все розділяє нас», який став третьою співпрацею акторки з режисером Тьєррі Кліфою, де опонентом її героїні виступив персонаж у виконанні репера Некфо[fr]. Хоча критики іноді схвально відгукувалися щодо гри обох акторів, вони нарікали на недостатню переконливість фільму, за сюжетом якого їхні персонажі надалі зближуються[213].

Катрін Денев на Берлінському кінофестивалі 2017 року

2018 року Денев виконала роль другого плану у комедійній драмі «Бур'ян» режисера-коміка Хейрона[fr][214]. Потім актриса зіграла головну роль у «Останньому безумстві Клер Дарлінг». Цей третій ігровий фільм документалістки Жюлі Бертучеллі[fr] розповідав про жінку, яка прокидається вранці з упевненістю, що доживає свій останній день, і вирішує перед тим, як піти в інший світ, влаштувати гаражний розпродаж, щоб позбутися всіх своїх меблів та цінних речей[215]. Того ж року акторка очолила журі 30-го фестивалю «Premiers Plans»[fr] в Анже[216].

Випущений у лютому 2019 року, її восьмий фільм з Андре Тешіне «Прощання з ніччю» розповідав історію бабусі, яка пручається наміру онука поїхати до Сирії задля приєднання до джихаду[217]. Того ж року вона знялася у сімейному фільмі Седріка Кана «З днем народження»[218]. Фільм розповідав про родину, яка зібралася відсвяткувати день народження своєї голови, жінки на ім'я Андреа (у виконанні Денев), що завершилося чварами між її членами[219]. Того ж року Денев знялася у японського режисера Хірокадзу Корееди, у його першому повнометражному французькому фільмі «Правда». У ньому вона грає Фаб'єн, велику кінозірку, до якої, якраз коли вона збирається опублікувати свої мемуари, приїжджає її донька, у виконанні Жульєт Бінош. Представлений на 76-му Венеційському міжнародному кінофестивалі фільм був схвально сприйнятий, особливо за гру акторів[220][221]. Крім цього, 2019 року Денев очолила журі 45-го фестивалю американського кіно в Довілі[fr][222][223].

2020-ті роки

[ред. | ред. код]

2020 року Денев разом із Джонатаном Коеном[fr] та Венсаном Дедьєном[fr] знялася у «дивакувато-божевільній» пригодницькій комедії «Жахливі джунглі», де зіграла антрополога, яка прагне знайти свого зниклого сина. Фільм знімали на острові Реюньйон, через понад п'ятдесят років після знімання «Сирени з „Міссісіпі“»[224].

Наступною її стрічкою стала драма «Після мене», де вона втретє знялася у режисера Еммануель Берко. Вона зіграла роль матері, приголомшеної захворюванням її сина на рак, якого зіграв Бенуа Мажимель. 5 листопада 2019 року під час знімання у Денев стався ішемічний інсульт[225]. Її одразу госпіталізували до Лікарні Фонду Адольфа де Ротшильда[fr] міста Гонесс, у якому проходили зйомки, а потім вона одужувала в центрі посттравматичної реабілітації при Національному інституті інвалідів[226][227]. Після цього нещасного випадку, який вона описувала «досить незначним», хоча він і мав «болючі наслідки», Денев відчувала, що стала «іншою жінкою, з іншою можливістю бачити, думати й рухатися», і вважала, що їй «дуже пощастило, тому що це було жорстоко, швидко та коротко»[228][229]. Надалі зйомки, відкладені через пандемію COVID-19, нарешті відновилися у липні 2020 року[230]. Фільм представили поза конкурсом на 74-му Каннському кінофестивалі, під час якого Денев отримала тривалі овації, вперше за майже два роки з'явившись на публіці[231].

У березні 2022 року Денев вперше вийшла на сцену задля живого виступу в дуеті з Руфусом Вейнрайтом на його концерті у «Grand Rex[fr]». Вони виконали пісню «Dieu fumeur de havanes». Важливою віхою у її кар'єрі став біографічний фільм «Бернадетт» про колишню першу леді Франції Бернадетт Шірак [232]. Це була вже третя робота Денев у цьому жанрі, після «Маєрлінга» (1968) та «Піратів Егейського моря» (2012)[233]. Фільм очолив список найкасовіших фільмів Франції[fr], зібравши понад 267 000 глядачів за перший тиждень[234]. У головних ролях знялися Дені Подалідес, Мішель Вільєрмос[fr] і Сара Жиродо. Стрічка отримала схвальні відгуки критиків. У листопаді 2023 року акторка озвучила Чорну вдову для французької версії американського аудіосеріалу «Марвел: Пустельники[en]»[235].

2024 року Денев знову повернулася в голлівудські студії для знімання у драмі «Кумедні пташки». Акторка вчергове має зіграти примхливу бабусю, мати персонажа, у виконанні Андреа Райзборо. Також акторка знімається у японському фентезі «Світ духів» режисера Еріка Ху[fr][236].

Особисте життя

[ред. | ред. код]
Катрін Денев у Венеції, разом зі своїм чоловіком, фотографом Девідом Бейлі (1967)

Денев жила з кінорежисером Роже Вадимом, від якого у неї є син Крістіан[fr] (народився 18 червня 1963 року, став актором). Спочатку вони жили у Парижі, на вулиці Вінеус[fr], неподалік від Трокадеро[fr], а потім переїхали до Латинського кварталу[13].

18 жовтня 1965 року у Лондоні Денев одружилася з фотографом Девідом Бейлі[en], від якого пішла 1967 року, проте розлучення було оформлене лише 1972 року. Свідками на весіллі були Мік Джаггер і Франсуаза Дорлеак[237].

На початку 1970-х років вона познайомилася з Марчелло Мастроянні, з яким прожила кілька років, від нього у неї є дочка К'яра (народилася 28 травня 1972 року, теж стала акторкою). Після розлучення з Мастроянні мала стосунки з бізнесменом Бертраном де Лаббі[fr], своїм агентом; а між 1983—1991 роками — з медійником П'єром Лескюром[fr][238]. Денев не мала публічних стосунків після розриву з Лескюром, з яким вона, як і раніше, дружить; двоє її дітей вважають його своїм вітчимом[239].

Також повідомляється, що Денев зустрічалася з акторами Самі Фреєм[240], Клінтом Іствудом[241], Франко Неро[242], Бертом Рейнольдсом[243] і Джоном Траволтою[244], а також із режисерами Романом Поланскі[245], Джеррі Шацбергом[246], Франсуа Трюффо[247] та Мілошем Форманом[248], агентом з пошуку талантів Бертраном де Лаббі[fr][249], співаком Сержем Генсбуром (хоча сама вона заперечує інтимні стосунки з Генсбуром)[250]. Також, за чутками, у неї були нетривалі стосунки з телеведучим Карлосом Лозано[es][251]. Крім цього, у біографії французького співака Джонні Голлідея, написаній 2020 рок�� Жилем Лхоте, стверджується, що у нього був 56-річний роман з Денев, який ретельно приховувався. Роман почався, коли вони були підлітками ще 1961 року, і тривав до самої смерті Голлідея 2017-го. Також існують припущення, що саме Денев співак міг присвятити свою пісню «Lady Lucille[fr]» 1995 року[252][253].

В останні десятиліття особисте життя Денев ставало предметом для спекуляцій щодо її сексуальної орієнтації, про що вона розповіла 2002 року в інтерв'ю журналу Knack[en]: «Тепер, коли люди нічого не знають про моє особисте життя, вони починають ворожити: чи є ще чоловік у її житті й хто він тоді? Коли вони бачать мене двічі чи тричі з подругою, вони кажуть: ми завжди знали про це»[254]. У повідомленнях 2000 року стверджувалося, що її кавалером був 25-річний технік, з яким вона познайомилася на одному з останніх фільмів, але ніхто з авторів цих заяв так і не зміг назвати його ім'я[255]. 2006 року Денев розповіла The Daily Telegraph, що має стосунки, але не розкрила імені свого партнера[256].

Від сина Крістіана у Денев один онук та дві онуки, а від дочки К'яри — онук та онука[257][258].

Особистість, вподобання та майно

[ред. | ред. код]
Троянда «Катрін Денев»

Зріст Денев близько 168 см[259]. В молодості вона вважалася фатальною красунею та секс-символом не лише у Франції, але і у всьому світі[260]. Також акторка вважається уособленням французької витонченості та шарму[14]. Пілінги, уколи ботоксу — це те, що Денев вважає необхідним для збереження хорошої зовнішності, серйозніших втручань вона не сприймає. Секретами гарного вигляду вона вважає хороший сон (не менше 8 годин), гарне харчування без виснажливих дієт, рясний питний режим і уникання сонячних променів. Акторка ніколи не засмагає, цього навчила її мати[260].

Денев є римо-католичкою[261]. Окрім рідної французької, вона вільно розмовляє італійською та англійською мовами, а також має певні знання іспанської (не володіє нею вільно)[262].

Серед її захоплень і пристрастей — малювання, фотографування, читання, музика, кіно, мода, антикваріат і декор[263]. Однак особливе місце серед захоплень Денев займає садівництво. За словами акторки, вона обожнює квіти та біля свого паризького будинку має великий сад, за яким особисто доглядає. У її саду ростуть троянди «Катрін Денев», виведені на її честь 1981 року (рожево-жовтогарячі троянди з великими квітами та пряним запахом). На міжнародній квітковій виставці в Римі 1982 року «Катрін Денев» визнали «найкрасивішою квіткою року»[264].

1986 року Денев створила свій власний парфумерний бренд з логотипом, розробленим П'єром Кацем[fr], і випустила парфуми «Deneuve», які здобули премію FiFi[fr][265][266]. 2005 року вона випустила лімітовану колекцію макіяжу для MAC Cosmetics[265]. Денев також є дизайнером окулярів, взуття, ювелірних виробів та вітальних листівок. Вона уклала ліцензійні угоди з компаніями Viva International (з 1989 року) та Marcolin (2014—2019) щодо виробництва та розповсюдження сонцезахисних окулярів й оптичних оправ[267].

Денев почала палити ще 1960 року, у віці 16 років, і, як відомо, випалювала до трьох пачок на день. Вона кинула цю звичку лише 1985 року за допомогою гіпнотерапії, але 1996-го знову почала палити. 2020 року Жульєт Бінош, її компаньйонка по знімальному майданчику, розповіла Vanity Fair, що Денев кинула палити після інсульту[268][269].

Акторка підтримувала міцну дружбу з модельєром Івом Сен-Лораном, тривалий час одягалася у нього і вважається його музою. Модельєр називав акторку своїм «щасливим талісманом», він також одягав її у фільмах «Денна красуня», «Капітуляція», «Сирена з „Міссісіпі“», «Поліцейський», «Сука» та «Голод». У січні 2019 року вона продала частину свого гардеробу з автографом Сен-Лорана на аукціоні у Парижі та онлайн. Загалом виставила 275 речей, серед яких костюми, вечірні та коктейльні сукні, пальта, шуби, сумочки, туфлі та прикраси. Найдорожчим вбранням став вечірній комплект з індійської шифонової блузки, спідниці з тафти та шалі, який акторка одя��ла 1978 року на вручення премії «Сезар». На аукціоні Денев вторгувала 900 625 євро, на онлайнових торгах — 261 750 фунтів[270].

Денев живе у Парижі, де вона, за її словами, має досить скромну квартиру у житловому комплексі Вальтер[fr][271]. В інтерв'ю журналу Elle вона повідомляла: «Я живу досить просто… у кварталі Сен-Сюльпіс[fr] вже давно. Люди мене знають, тут я гуляю з моїм собакою… ховаюся в машині, в чорних окулярах. Я кермую сама. У мене вкрай привілейоване життя, але досить природне…»[271][272]. Акторка полюбляє речі, пов'язані з японською культурою та мистецькою течією «ар-деко». У її помешканні багато годинників, особливо вона любить із маятником. Журналу Oh La вона казала: «…я люблю різноманітність. Стиль 30-х, японський стиль…. всього потроху і все перемішано… Що цікаво, я люблю завжди одне й те саме. І ходжу приблизно в одні й ті самі місця. Наприклад, у мене є китайська шафка від великого антиквара. Дуже красива, XVII століття. Коли я це купила, це було справжнє божевілля. Здається, мені було тоді 21. І, крім того, було зовсім не до меблів, я жила тоді в сучасній квартирі. Але це було як удар блискавки. І він зі мною всюди відтоді…»[271].

1988 року вона придбала будинок для відпочинку «Шато де Прімар» («Château de Primard»). Розкішний маєток XVIII століття, розташований у сільській місцевості, у містечку Гюенвілі (департамент Евр-і-Луар), за 75 км на захід від Парижа, що має загальну площу 1200 кв м. Головна будівля маєтку містить вісім спалень, кухню площею 50 кв м і сауну площею 70 кв м[273][274]. Навколо маєтку розташовані сади, спроєктовані відомим ландшафтним дизайнером Жаком Віртцем[275]. Вона казала: «….я часто потребую самотності й тиші, і мене рятує село….»[271]. 2018 року Денев продала свій маєток за 3,9 мільйона євро[276].

Денев входить до числа найбагатших акторок французького кіно. Станом на 2024 рік її статки становили близько 75 мільйонів доларів[277].

Акторські особливості

[ред. | ред. код]
Жозіан Баласко[fr], Данієль Отей і Карін Віар на церемонії нагородження «Сезар» 2000 року

Денев вважається головною фігурою французької Нової хвилі. Вона здобула визнання на початку кар'єри завдяки образам відсторонених і загадкових красунь, працюючи з такими режисерами, як Луїс Бунюель, Франсуа Трюффо, Жак Демі, Роман Поланскі та Аньєс Варда[278]. Також Денев визнана у Франції та світі як одна з ключових осіб жанру музичного кіно, зігравши у фільмах «Шербурзькі парасольки», «Дівчата з Рошфора», «Віслюча шкіра», «8 жінок» і «Кохані»[279][280]. Вона вважається музою Франсуа Трюффо, Жака Демі та Андре Тешіне[281].

Денев постійно чергує знімання у французьких та іноземних режисерів. Після співпраці з такими французькими режисерами, як Мішель Девіль, Клод Лелуш, Елі Шуракі[fr], Жан-П'єр Мокі[fr] та Філіпп Лабро[fr], вона вирішила знову вивести свою кар'єру на міжнародний рівень. Перед цим вона працювала у США із Стюартом Розенбергом та Робертом Олдрічем, а також з Марко Феррері, Серджо Чітті[it], Мауро Болоньїні та Діно Різі в Італії. Пізніше вона двічі знімалася у португальського режисера Мануеля де Олівейри і один раз у данського режисера Ларса фон Трієра, який дав їй примітну роль другого плану у «Танцюристці у темряві»[282].

Після фільму «Готель „Америка“» Денев продовжила співпрацю з Андре Тешіне, який показав її у новому амплуа у таких стрічках, як «Місце злочину», «Улюблена пора року», «Злодії» та «Повернути час назад». У фільмах Тешіне вона відійшла від свого зіркового статусу задля виконання ролей жінок, надламаних життям та втомлених плином часу, які так і не змогли знайти своє щастя[283].

Також Денев шанується як зірка, що чергує участь у таких мейнстримових фільмах, як «Форт Саган» Алена Корно, «Така моя воля» Франсіса Жиро, «Індокитай» та «Схід — Захід» Режиса Варньє, «Кохана теща» Ґабріеля Аґіона[fr] та «8 жінок» Франсуа Озона — з такими амбітними за творчим задумом авторськими роботами, як «Дивне місце для зустрічі» Франсуа Дюпейрона, «Генеалогія злочину» та «Віднайдений час» Рауля Руїза[fr], «Вітер вночі» Філіппа Гарреля, «Пола Ікс» Леоса Каракса, «Різдвяна казка» Арно Деплешена та «По сигарети» Еммануель Берко[282].

Проводячи різницю між «бажанням бути поміченою» і «перебуванням під поглядом інших», Денев завжди відмовлялася грати в театрі, посилаючись на страх перед публікою та безпосереднім контактом з глядачами: «Я знаю про таку суперечність в моїй професії, але коли на мене дивляться, це змушує мене ніяковіти. Напевно, тому я не бажаю займатися театром. […] Усі мої знайомі актори, які займаються театром, кажуть мені, що, попри страх перед сценою, вихід на неї — це незвичайна та чудова мить. Для мене то здається неможливим надлюдським вчинком»[284][285]. Хоча Денев ніколи не виступала на театральній сцені, вона іноді цитує вірші на публіці. У квітні 2019 року вона прочитала поезію «Враження» Артюра Рембо на церемонії вшанування Аньєс Варда у Французькій сінематеці, а 14 березня 2023 року на знак підтримки України у боротьбі з російською агресією, в ефірі каналу TV5 Monde — зачитала вірш «Надія» Лесі Українки у французькому перекладі[286]. Пізніше, 16 травня, вона знову виступила з цим віршем на офіційній церемонії відкриття Каннського кінофестивалю 2023 року[287]. Того ж року Денев озвучила французькою аудіокнигу «Абрикоси Донбасу» української письменниці Любові Якимчук про війну в Україні[288].

Катрін Денев, 1969 рік

Коли 2009 року акторка нарешті зважилася вийти на сцену, щоб прочитати твір Жоржа Перека «Я пам'ятаю[fr]» на Фестивалі культури в Тоскані, глядачі її освистали. Причиною демонстрації невдоволення, аж до втручання поліції, став не рівень акторської майстерності, а той факт, що вистава йшла французькою мовою без субтитрів, чого глядачі не очікували[289].

Природна недовіра Денев до театру має не лише анекдотичний характер. Її можна розглядати як втілення архетипної кіноакторки (на противагу акторці театру), а ще більше як кінозірку — одну з небагатьох французьких акторок, яка може претендувати на такий статус. Режисер Бенуа Жако казав про неї, що вона «володіє кінематографічною силою, якій майже не має рівних»[290]. Стиль її акторської гри досить мінімалістичний: вона воліє робити менше, ніж занадто багато[291]. За словами Арно Деплешена, гру Денев можна було порівняти з тим, як: «У своїх рукописах Стендаль викреслював кожне речення, написане у дванадцятискладовому розмірі; він надавав перевагу незначному скороченню або доданню якого-небудь блідого сполучника задля отримання дев'яти- або тринадцятистопного розміру, а не чергового помпезного александрійського рядка. Саме так грала й Денев»[292].

Хоча Денев не має академічної підготовки, як в інших акторок (вона ніколи не вчилася в Консерваторії, на відміну від багатьох своїх колег, включно з рідною сестрою), її акторська гра залишається технічною. Вона любить обмеження і каже, що почувається вільніше, коли сцена, в якій вона грає, вимагає послідовних зйомок, довгих кадрів з відстеженням або складних рухів камери[293]. За словами Філіппа Гарреля Денев «має здатність грати з першого дубля, кілька днів поспіль» і таких акторів, які це можуть, досить небагато[145].

Голос Денев (за словами письменника Еріка Орсенна, «найкрасивіший у французькому кіно, поряд із голосом Жанни Моро, точний і глибокий, такий, який він і має бути») також є одним з улюблених її акторських інструментів[294]. Акторка відома своїми швидкими фразами та раптовими змінами темпу. Режисер Жан-Поль Раппно назвав Денев «людиною, здатною вимовити за кілька секунд стільки слів, наскільки це можливо, при цьому без втрати жодного складу», а Андре Тешіне додав, що «у деяких фільмах її партнерам, а іноді й режисерам — важко встигати за нею»[295].

Громадська позиція

[ред. | ред. код]
Катрін Денев, 1966 рік

Денев завжди відмовлялася публічно висловлювати свої політичні погляди[296][297][298]. З усім тим, вона не соромиться використовувати свою популярність у різних цілях: «Моя участь часто є відповіддю на те, про що мені кажуть люди. У мене не так багато ініціатив у цій сфері»[299].

1971 року Денев підписала Маніфест трьохсот сорока трьох — укладений Симоною де Бовуар відкритий лист з вимогою декриміналізації абортів[300]. Через роки вона розповіла журналу Psychologies: «Це досвід, який є частиною життя жінок мого покоління. Сьогодні ми цього не усвідомлюємо, ми це баналізуємо, але тоді… Це жахливий акт сам по собі, але коли він заборонений, і вам доводиться проходити його в складних умовах, це викликає почуття провини. А почуття провини — це жахливо! Ти вчишся жити з ним, але ніколи не долаєш його»[301].

У 1980-х роках Денев приєдналася до руху за скасування смертної кари у Франції[fr][302]. Вона озвучила французьку версію фільму організації Amnesty International, що виступав проти страти та тортур. Крім того, після створення бюста Маріанни Денев пожертвувала цій організації всі доходи, які належали акторці за втілення цього образу. 2001 року акторка передала до американського посольства в Парижі 500 000 підписів від французьких громадян, які закликали до скасування страти у США[303]. 2004 року вона взяла участь у другому Всесвітньому конгресі проти смертної кари, що проходив у Монреалі[304].

1997 року Денев підписала звернення проти Закону Дебре[fr], ініційоване французькими кінематографістами, на підставі того, що закон скасовує «традицію гостинності та заохочує доноси», а також «лестить тому, що є найменш гарним у чоловіках»[305][306].

2003 року Денев взяла участь у вечорі солідарності з кубинським народом «Куба — так, Кастро — ні», організованому організацією «Репортери без кордонів» та асоціацією «Sin Visa» у театрі Ронд-Пойнт[fr]. Вона заявила про свою ворожість до режиму Фіделя Кастро і зачитала уривок з його промови, сказаної у січні 1959 року, нагадавши про його протиріччя та диктаторські замашки[307]. Також наприкінці 2003 року Денев записала радіорекламу «Біль без кордонів» («Douleur sans frontiers»), щоб заохотити пожертви на боротьбу з болем у світі, зокрема для жертв протипіхотних мін[308].

Акторка також викликала бурхливу реакцію своїм захистом Романа Поланскі, засудженого 1977 року американським судом у справі про сексуальне насильство[fr] над неповнолітньою, неодноразово засуджуючи критику режисера з боку феміністок: «Те, що люди зляться на мене чи розчаровуються, не є моєю проблемою. Що стосується справи Романа Поланскі, то це хрестоматійний випадок. Те, як з ним поводилися, неприпустимо. Він з лишком за це поплатився. Я вважаю, що багато жінок у цій історії ��асліплені своїм фемінізмом і навіть не знають юридичних фактів у деталях»[309][310].

Від імені Денев бренд Louis Vuitton зробив пожертву на Кліматичний проєкт, очолюваний Альбертом Гором[311]. Акторка співпрацює з такими організаціями як Children Action, Children of Africa, Orphelins Roumains, «Репортери без кордонів», та брала участь у різних ініціативах, що займаються боротьбою зі СНІДом та раком[312][308]. Також Денев прочитала текст «Le petit garçon» Жана-Лу Дабаді[en] на компакт-диску під назвою «Голос жінок за демократію» («Voix de femmes pour la démocratie»), що був проданий на користь жінок-жертв війни та фундаменталістів, які борються за демократію[308]. В середині липня 2005 року, в рамках ініціативи Handicap International, Денев озвучила рекламні ролики на радіо, телебаченні та в кіно, які засуджували використання касетних бомб[313].

Під час президентських виборів у Франції 2007 року вона підтримала Сеголен Руаяль, підписавши петицію «Мільйона занепокоєних жінок», що засуджувала сексизм, жертвою якого, на думку підписантів, стала ця кандидатка від соціалістів[314].

2011 року Денев разом з іншими французькими знаменитостями підписала петицію з проханням до майбутнього президента Франції запропонувати проголосувати на Генеральній Асамблеї ООН за декриміналізацію гомосексуальності в усьому світі[315].

2016 року Денев підписала публіцистичну статтю з осудом «цькування Олланда»; намагаючись підтримати досягнення президента, вона взяла участь в його в дипломатичному турі до Малайзії та Сінгапуру в березні 2017 року з метою «просування французького кіно»[316][317]. Того ж року вона пояснила, що прагнула «заявити про свою підтримку та наголосити на тому, що в ставленні до президента існують певні рамки. Така неповага до самої посади, навіть якщо не торкатися самого Франсуа Олланда, мене надзвичайно шокує»[318].

Також 2017 року президент США Дональд Трамп розсекретив 2891 документ, пов'язаний із вбивством президента Джона Кеннеді. У них ЦРУ стверджувало, що у 1960-х роках Денев, Жан-Поль Сартр і Симона де Бовуар сприяли фінансуванню «мережі активістів», які «допомагали дезертирам», що уникали Війни у В'єтнамі, у тому числі Ларрі Коксу[en], який пізніше став директором представництва Amnesty International у Лондоні, активісту, який тричі відмовлявся вступати в американську армію і вирушати до В'єтнаму[319].

Катрін Фро, Мартін Провос[fr] і Катрін Денев під час презентації фільму «Поцілунок Беатріс» на Берлінському кінофестивалі 2017 року

2018 року, після відставки Ніколя Юло[fr] з посади міністра екології Франції, Денев підписала статтю проти глобального потепління, ініційовану Жульєт Бінош та Орельєном Барро[fr] під назвою «Найбільший виклик в історії людства», яка з'явилася на першій шпальті газети Le Monde під заголовком «Заклик 200 знаменитостей до порятунку планети»[320][321].

Іноді її позиція викликала суперечки, особливо 2013 року, коли в розпал дебатів про одностатеві шлюби вона заявила, що «спантеличена» рішенням про укладання шлюбів для гомосексуальних пар, і уточнила, що віддала б перевагу розширенню прав партнерства PACS[fr]: «Я висловила свої сумніви щодо шлюбу загалом, інституту, від якого гетеросексуали радше прагнуть звільнитися, враховуючи кількість розлучень. Шлюб придумали для захисту жінок, які не працювали. Це стара модель. Мені неприємно бачити, що традиційна сім'я виступає проти еволюції суспільства. Ми маємо навчитися жити із сучасними реаліями»[322][323]. У січні 2018 року Денев викликала бурхливу реакцію, заявивши, що жертва зґвалтування може отримати від цього задоволення[324].

Починаючи з 2017 року, позиція Денев та застереження щодо руху #MeToo викликали критику з боку багатьох феміністок[325]. Вона казала, що насправді ніколи не вважала себе феміністкою, і пояснювала свою неучасть у цьому русі браком часу та відсутністю бажання[326].

2018 року вона стала співавторкою «звернення ста жінок», опублікованого в Le Monde, що виступало «проти пуританства» у відповідь на рух #MeToo, яке захищало «свободу» чоловіків «чіплятися» до жінок і засуджувало «фемінізм, який набуває форми ненависті до чоловіків та сексуальності»[327]. Стаття викликала неабиякий резонанс, у тому числі на міжнародному рівні, оскільки багато жінок бачили в ній «баналізацію сексуального насильства» і «демонстрацію презирства до жінок»[328][329]. Кількома днями пізніше Денев розтлумачила свою позицію у статті, опублікованій у Libération, де пояснила, що ніщо в тексті «не стверджує, що домагання — це добре, інакше я б не підписала його», перш ніж просити вибачення перед усіма жертвами сексуального насильства, яких це могло шокувати[330].

У вересні 2019 року Денев виступила на захист американського режисера Вуді Аллена, коли спливли старі звинувачення його в сексуальному насильстві, і оголосила, що погодиться зніматися під його керівництвом, якщо сюжет буде її влаштовувати[331]. У вересні 2021 року акторка виставила на аукціон 125 пар свого взуття, від провідних світових будинків моди, на підтримку благодійних заходів Ресторанів дю Кур[fr][331].

2022 року, після початку повномасштабного вторгнення Росії до України, Денев з'явилася на червоній доріжці Венеційського кінофестивалю з нашивкою на сорочці у вигляді синьо-жовтого прапора та зазначила, що її розум й душа з Україною[332]. 2024 року Денев разом з командою United24 записала відеозвернення з нагоди другої річниці повномасштабної російської агресії проти України, в якому підтримала українців і побажала перемоги[333].

Модельна та рекламна діяльність

[ред. | ред. код]
Катрін Денев, 1969 рік

У 1963 і 1965 роках Денев знялася оголеною для двох фотоальбомів журналу Playboy[334]. 1973 року вона стала обличчям «Chanel № 5» (рекламне фото зробив всесвітньо відомий фотограф Річард Аведон), що надалі викликало різке зростання продажів цього парфуму в США — настільки, що американська преса, зачарована її шармом, номінувала її на звання «найелегантнішої жінки світу»[335][336].

Протягом 1980-х роках, крім використання зовнішності Денев для зображення Маріанни, її образ використовувався й в інших проєктах[337]. 1983 року компанія American Home Products запросила її представляти свою косметику й найняла Річарда Аведона для реклами своєї лінії «Youth Garde»[338]. 1987 року вона знялася в рекламному ролику, присвяченому приватизації компанії Suez[fr][339]. 1992 року Денев стала моделлю рекламної кампанії нової лінії Іва Сен-Лорана для догляду за шкірою[340].

2001 року її обрали новим обличчям L'Oréal Paris. 2006 року Денев стала третім натхненням серії косметики «M-A-C Beauty Icon» і взяла участь у створенні кольорової колекції, яка з'явилася в магазинах M-A-C в усьому світі в лютому того ж року. 2007 року Денев з'явилася в рекламі нових речей бренду Louis Vuitton. 2012 року вона знялася в рекламі агентства Publicis для компаній Orange і Cinéday[341]. У березні 2013 року Денев увійшла до списку 50 найкраще одягнених людей старше 50 років за версією Guardian. Надалі вона знову взяла участь в рекламній кампанії Louis Vuitton весна-літо 2014 року, де як муза дизайнера Марка Джейкобса, на знак пошани до нього, з'явилася в інтерв'ю, у якому розповіла історію, що пов'язувала її із сумкою цього бренду (модель NN14)[342]. У липні 2017 року Денев з'явилася у відеокампанії Louis Vuitton під назвою «Connected Journeys», присвяченій запуску смартгодинника «Tambour Horizon», у якій також знялися Дженніфер Коннеллі, Пе Ду На, Джейден Сміт і Міранда Керр[343].

2021 року Денев з'явилася у рекламі, присвяченій 15-річчю сайту оголошень Le Bon Coin[fr], в кадрах якої вона розповідає що збирає фігурки курчат, зокрема придбані на цьому ресурсі[340].

Фільмографія

[ред. | ред. код]

За майже 70-річну кар'єру Денев зіграла понад 140 ролей і вважається однією з найкасовіших акторок Франції. Стрічки з нею зібрали в кінотеатрах майже 99 мільйонів глядачів[9].

Ігрові ролі

[ред. | ред. код]
Рік Українська назва Оригінальна назва Роль
1957 ф Гімназистки Les Collégiennes учениця
1959 ф Кошенята Les Petits Chats епізод
1960 ф Двері хлопають Les portes claquent Даніель
1960 ф Ловелас L'homme à femmes Катрін
1961 кф Таке життя Ça c'est la vie головна роль
1962 ф Парижанки Les Parisiennes Софі
1962 ф Сатана там править бал Et Satan conduit le bal Мануелла
1963 ф Порок і доброчесність Le vice et la vertu Жюстина Моран
1963 ф Португальські канікули Vacances portugaises Катрін
1964 ф Шербурзькі парасольки Les Parapluies de Cherbourg Женев'єва Емері
1964 ф Найпрекрасніші шахрайства у світі Les plus belles escroqueries du monde шахрайка
1964 ф Полювання на чоловіка La Chasse à l'homme Деніз
1964 ф Месьє складе вам компанію Un monsieur de compagne Ізабель
1964 ф Постійність розуму La costanza della ragione Лорі
1965 ф Вінок з маргариток Das Liebeskarussell Анжела Клаасен
1965 ф Пісня світу Le chant du monde Клара
1965 ф Відраза Repulsion Керол
1966 ф Життя багатіїв La Vie de château Марі
1966 ф Істоти Les créatures Мілен
1967 ф Денна красуня Belle De Jour Северина Серізі
1967 ф Дівчата з Рошфора Les Demoiselles de Rochefort Дельфін Гарньє
1967 ф Маєрлінг Mayerling Марія Вечера
1968 ф Манон 70 Manon 70 Манон
1968 ф Капітуляція La Chamade Люсіль
1968 ф Бенжамен, або Щоденник незайманого Benjamin ou les Mémoires d'un puceau Анн
1968 кф Відень: роки, що запам'яталися Vienna: The Years Remembered грає саму себе
1969 ф Квітневі безумства The April Fools Катрін Гюнтер
1969 ф Сирена з «Міссісіпі» La Sirène du Mississipi Жулі Руссе / Маріон Вергано
1970 ф Трістана Tristana Трістана
1970 ф Віслюча шкіра Peau d'âno принцеса / Осляча Шкура
1971 ф Це трапляється лише з іншими Ça n'arrive qu'aux autres Катрін
1972 ф Поліцейський Un flic Кеті
1972 ф Сука La Cagna Ліза
1973 ф Трохи вагітний L'événement le plus important depuis que
l'homme a marché sur la lune
Ірен де Фонтеной
1974 ф Не чіпайте білу жінку! Touche pas à la femme blanche Марі-Елен де Буа-Монфре
1974 ф Справи добропорядних людей Fatti di gente perbeno Лінда Муррі Бонмартіно
1974 ф Жінка в червоних чоботях La femme aux bottes rouges Франсуаза Леруа
1975 ф Зиг Заг Zig Zig Марі
1975 ф Дикун Le Sauvage Неллі
1975 ф Метушня Hustle Ніколь Бріттон
1975 ф Агресія L' Agression Сара
1976 ф Якби почати спочатку Si c'était à refaire Катрін
1977 ф Загублена душа Anima persa Софія Штольц
1977 ф Легіонери March or Die Симона Пікар
1977 ф Пляжний будиночок Casotto жінка мрії
1978 ф Чужі гроші L'Argent des autres Сесіль Раньє
1978 ф Послухай Écoute voir Клод Альфан
1979 ф Дорослі діти Ils sont grands ces petits Луїза Мушен
1979 ф За нас двох À nous deux Франсуаза
1979 ф Сміливіше, біжімо Courage fuyons Єва Сілвер
1980 ф Я вас кохаю Je vous aime Аліса
1980 ф Останнє метро Le Dernier Metro Маріон Штайнер
1981 ф Вибір зброї Le Choix des armes Ніколь
1981 ф Готель «Америка» Hôtel des Amériques Елен
1982 ф Африканець L'Africain Шарлотта
1982 ф Шок Le Choc Клер
1983 ф Голод The Hunger Міріам Блейлок
1984 ф Форт Саган Fort Saganne Луїза Тіссо
1984 ф Слова і музика Paroles et musique Марго
1984 ф Така моя воля Le Bon Plaisir Клер Деспре
1985 ф Сподіваємося, що буде дівчинка Speriamo che sia femmina Клаудія
1986 ф Місце злочину Le lieu du crime Лілі
1987 ф Сентиментальний агент Agent trouble Аманда Вебер
1988 ф Радіочастота вбивства Fréquence meurte Жанна Кестер
1988 ф Дивне місце для зустрічі Drôle d'endroit pour une rencontre Франс
1991 ф Біла королева La reine blanche Ліліан Ріпош
1991 ф Проти забуття Contre l'oubli грає саму себе
1992 ф Індокитай Indochine Еліана
1993 ф Улюблена пора року Ma saison préférée Емілі
1994 ф Партія в шахи La partie d'échecs маркіза Женев'єва де Те
1995 ф Сто та одна ніч Симона Сінема Les Cent et une nuits de Simon Cinema зірка
1995 ф Монастир O Convento Елен
1996 ф Злодії Les Voleurs Марі
1996 кф Завжди короткі Court toujours Маріанн
1997 ф Генеалогія злочину Généalogies d'un crime Соланж Рів'єр / Жанна Хіггінс
1997 кф Без назви Sans titre грає саму себе
1998 ф Вандомська площа Place Vendôme Маріанна Малівер
1999 ф Схід — Захід Est — Ouest Габріель Девеле
1999 ф Віднайдений час Le Temps retrouve Одетта де Кресі
1999 ф Книга, яка сама себе написала The Book That Wrote Itself мадам Денев
1999 ф Кохана теща Belle Maman Леа
1999 ф Вітер вночі Le vent de la nuit Елен
1999 ф Пола Ікс Pola X Марі
2000 ф Та, що танцює у темряві Danser in the Dark Кеті (Квальда)
2001 ф Я йду додому Je rentre à la maison Маргеріт
2001 ф Мушкетер The Musketeer Анна Австрійська
2001 ф Хлопчик-мізинчик Le petit poucet королева
2001 ф Розпусниці Absolument fabuleux глядачка дефіле
2002 ф 8 жінок 8 femmes Габі
2002 ф Поряд з Раєм Au plus pres du paradis Фанетта
2003 ф Розмовний фільм Um Filme Falado Дельфін
2003 тф Небезпечні зв'язки Les Liaisons dangereuses маркза Ізабель де Мертей
2004 ф Королі та королева Rois et reine мадам Вассет
2004 тф Принцеса Марія Princesse Marie Марі Бонапарт
2004 ф Повернути час назад Les Temps qui changent Сесіль
2005 ф Королівський палац Palais royal! королева Євгенія
2006 ф Братство каменю Le Concile de pierre Сібіл Вебер
2006 ф Герой родини Le Heros de la famille Аліса Мірмонт
2006 с Частини тіла Nip/Tuck Даяна Лубі (епізод "Diana Lubey")
2007 ф Життя після нього Après lui Камілла
2007 ф Персеполіс Persepolis мати (голос)
2007 тф Сніданок з незнайомцем Frühstück mit einer Unbekannten елегантна дама
2008 ф Різдвяна казка Un conte de Noël Жюнона
2008 ф Я хочу подивитися Je veux voir грає саму себе
2008 ф Мої зірки та я Mes stars et moi Соланж Дювів'є
2009 ф Дочка лінії метро La fille du RER Луїза
2009 ф Сіпрієн Cyprien Вівіан Вагнер
2009 ф Одного разу у Версалі Bancs publics (Versailles rive droite) клієнтка у гардеробі
2009 ф Матері та доньки Mères et filles Мартіна
2010 ф Відчайдушна домогосподарка Potiche Сюзанн Пюжоль
2010 ф Людина, яка хотіла лишатися собою L'homme qui voulait vivre sa vie Анні
2011 ф Кохані Les bien-aimés Мадлен
2011 ф Очі його матері Les yeux de sa mère Лена Вебер
2012 ф Лінії Веллінгтона Les Lignes de Wellington Северина Швейцер
2012 ф Астерікс і Обелікс у Британії Asterix et Obelix: Au Servise de sa Majeste королева Корделія
2012 ф Пірати Егейського моря O Theos agapaei to haviari Катерина II
2013 ф По сигарети Elle s'en va Бетті
2014 ф Жінка на подвір'ї Dans la cour Матильда
2014 ф Чоловік, якого надто сильно любили L'homme qu'on aimait trop Рене Ле Ру
2014 ф Три серця 3 coeurs Колетт
2015 ф Молода кров La tête haute суддя Флоранс Блак
2015 ф Надновий заповіт Le Tout Nouveau Testament Мартіна
2016 ф Бовдур Le Cancre Маргеріт
2017 ф Добре яблуко Bonne pomme Барбара
2017 ф Поцілунок Беатріс Sage Femme Беатріс Соболевскі
2017 кф Ласий шматочок Belle à croquer ангел
2017 ф Все розділяє нас Tout nous sépare Луїза Келлер
2018 ф Бур'ян Mauvaises herbes Монік
2018 ф Останнє безумство Клер Дарлінг La derière folie de Claire Darling Клер Дарлінг
2018 кф Дует кішок Duo des chats мати
2018 ф Кохання — це вечірка L'amour est une fête камео
2019 ф Прощання з ніччю L'Adieu à la nuit Мюріель
2019 ф З днем народження Fête de famille Андреа
2019 ф Правда La Verite Фаб'єн Данжевіль
2020 ф Жахливі джунглі Terrible jungle Шанталь де Беллабр
2021 ф Після мене De son vivant Крісталь Болтанскі
2022 ф Хабіб: Велика пригода Habib, la grande aventure грає саму себе
2022 кф Italian Best Shorts 7: Бути жінкою Feminine Singular мадам Жан
2023 ф Бернадетт Bernadette Бернадетт Шірак
2024 ф Смішні птахи Funny Birds Соланж
2024 ф Марчелло Міо Marcello Mio грає саму себе
2024 ф Дада Dada головна роль

Документальні фільми

[ред. | ред. код]
Рік Українська назва Оригінальна назва Роль
1972 док Останній крик Галлеса Le Dernier Cri des Halles грає саму себе
1970 док Ланглуа Langlois грає саму себе
1981 док Репортери Reporters грає саму себе
1986 док Норма Джин, або Мерилін Монро Norma Jean, dite Marilyn Monroe коментар
1989 док Кадри з краю: Гельмут Ньютон Frames from the Edge : Helmut Newton грає саму себе
1993 док Дівчатам виповнилося 25 років Les Demoiselles ont eu 25 ans грає саму себе
1995 док Всесвіт Жака Демі L'Univers de Jacques Demy грає саму себе
1995 док Франсуаза називає себе Франсуазою Elle s'appelait Françoise грає саму себе
1997 док П'єр і Жиль, історії кохання Pierre and Gilles грає саму себе
2000 док У фон Трієра: 100 один Von Trier's: 100 ojne грає саму себе
2001 док Хмари: листи до мого сина Nuages, Lettres à mon fils оповідачка
2002 док Ів Сен-Лоран, 5 авеню Марсо 75116, Париж Yves Saint-Laurent, 5 avenue Marceau 75116 Paris грає саму себе
2003 док Французька жінка Le Génie français грає саму себе
2009 док Лист до Анни Lettre à Anna оповідачка
2010 док Катрін Денев, прекрасна і мила Catherine Deneuve, belle et bien là грає саму себе
2012 док Катрін Денев, Рів Гош Catherine Deneuve, Rive Gauche грає саму себе
2018 док Франсуаза Дорлеак, «Обіцянка» Françoise Dorléac, une promesse грає саму себе
2022 док Денев, королева Катрін Deneuve, la reine Catherine грає саму себе
2023 док Катрін Денев у власному образі Catherine Deneuve à son image грає саму себе

Відеокліпи

[ред. | ред. код]

Денев знялася у кількох відеокліпах до пісень різних виконавців:

Співацька діяльність

[ред. | ред. код]

Денев іноді займалася співацькою діяльністю. 1981 року вона записала єдиний студійний альбом в стилі шансону та попроку Souviens-toi de m'oublier («Не забувайте про мене»), пісні до якого написав Серж Генсбур[344]. Платівка не мала успіху, що Денев коментувала: «Запис був не достатньо добре підготовлений, і це рівною мірою вина як Сержа, так і моя. Не маючи досвіду й орієнтирів, я казала собі: „Ну, це має бути нормально“, але що ближчою була дата, тим більше я розуміла, що щось не так. Помилка полягала в тому, що я зробила лонгплей без теми. Я теж несу за це відповідальність, тому що не можна бути просто інтерпретатором…»[138]. Крім того, вона записала понад півтора десятка інших окремих пісень, багато з яких виконала в дуеті з різними артистами (йдеться переважно про саундтреки до фільмів)[345].

Афіша до фільму «Денна красуня» з Катрін Денев 1969 року (Аллентаун, США)

Пісні альбому Souviens-toi de m'oublier:[344]

  • «Digital Delay»
  • «Dépression au-dessus du jardin»
  • «Epsilon»
  • «Monna Vanna et Miss Duncan»
  • «Marine band tremolo»
  • «Ces petits riens» (дует з Сержем Генсбуром)
  • «Souviens-toi de m'oublier» (дует з Сержем Генсбуром)
  • «Overseas Telegram»
  • «What tu dis qu'est-ce tu say»
  • «Oh Soliman»
  • «Alice hélas»

Інші пісні:[345]

Аудіокниги

[ред. | ред. код]

Нагороди та номінації

[ред. | ред. код]
Відбитки Катрін Денев на тротуарі біля Палацу фестивалів у Каннах

Сезар

Оскар

BAFTA

Давид ді Донателло

Венеційський кінофестиваль

Каннський кінофестиваль

Кришталева зірка[fr]

Московський міжнародний кінофестиваль

  • 1997 — Спеціальна премія за внесок у світовий кінематограф
  • 2012 — Премія Станіславського

Одеський міжнародний кінофестиваль

Золота камера

  • 1994 — Найкраща іноземна акторка («Улюблена пора року»)

Європейський кіноприз

Катрін Денев з Еммануель Беко на Каннському кінофестивалі 2015 року

Берлінський міжнародний кінофестиваль

Міжнародний кінофестиваль у Сан-Себастьяні

Кінофестиваль у Кабурі

  • 2013 — Премія «Удар серця» («По сигарети»)

Кришталевий глобус

Супутник

  • 2001 — Номінація на найкращу акторку другого плану («Та, що танцює у темряві»)
  • 2008 — Номінація на найкращу акторку у мюзиклі або комедії («Різдвяна казка»)

Люм'єр

Імператорська премія

  • 2018 — За досягнення

Паризька премія кінокритиків[fr]

  • 2024 — Номінація на найкращу акторку («Бернадетт»)

Відзнаки

[ред. | ред. код]
  • Орден княгині Ольги III ст. (Україна, 4 вересня 2023) — «за вагомий особистий внесок у зміцнення міждержавного співробітництва, підтримку державного суверенітету та територіальної цілісності України, популяризацію Української держави у світі»[347].

Автобіографії

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. а б Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  2. Deutsche Nationalbibliothek Record #118677748 // Gemeinsame Normdatei — 2012—2016.
  3. Encyclopædia Britannica
  4. SNAC — 2010.
  5. Filmportal.de — 2005.
  6. а б Lundy D. R. The Peerage
  7. CATHERINE DENEUVE newwavefilm.com Процитовано 3 грудня 2024
  8. а б «The 25 greatest actors of the 21st century (so far)» nytimes.com Процитовано 23 листопада 2024
  9. а б «Deneuve's New Role: Symbol of All France» jpbox-office.com Процитовано 23 листопада 2024
  10. Катрин Денёв kino-teatr.ru Процитовано 24 листопада 2024
  11. DENEUVE Catherine [Архівовано 2023-09-26 у Wayback Machine.] lesgensducinema.com Процитовано 10 березня 2024
  12. а б «Катрин Денев. Красавица навсегда» (Андрей Плахов) litmir.club Процитовано 3 грудня 2024
  13. а б «Les adresses de Catherine Deneuve» [Архівовано 2024-03-10 у Wayback Machine.] archive.wikiwix.com Процитовано 10 березня 2024
  14. а б Катрін Деньов: легендарна французька акторка [Архівовано 2024-06-12 у Wayback Machine.] tsn.ua Процитовано 12 червня 2024
  15. Catherine Deneuve, Elle s'appelait Françoise…, Michel Lafon, 2017, 47 p. books.google.com.ua Процитовано 30 листопада 2024
  16. A 70 ans, Deneuve n'arrête pas [Архівовано 2022-12-21 у Wayback Machine.] leparisien.fr Процитовано 25 грудня 2023
  17. Renée Dorléac ou la traversée du siècle [Архівовано 2021-07-19 у Wayback Machine.] lepoint.fr Процитовано 25 грудня 2023
  18. «Catherine Deneuve: „C'est ennuyeux de vieillir“» [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] psychologies.com Процитовано 25 грудня 2023
  19. а б L'actrice et comédienne Catherine Deneuve [Архівовано 2023-12-25 у Wayback Machine.] castprod.com Процитовано 25 грудня 2023
  20. «Catherine Deneuve, l'album souvenir de sa carrière» [Архівовано 2023-12-25 у Wayback Machine.] radiofrance.fr Процитовано 25 грудня 2023
  21. Hors-série «Johnny, la légende» — Catherine Deneuve: «C'est pour moi que Johnny a chanté 'Retiens la nuit'» [Архівовано 2023-03-31 у Wayback Machine.] parismatch.com Процитовано 18 грудня 2023
  22. «Les Parisiennes» [Архівовано 2023-09-29 у Wayback Machine.] toutsurdeneuve.free.fr Процитовано 11 серпня 2024
  23. 2017 vue par Catherine Deneuve: «Que les choses s'apaisent» [Архівовано 2023-06-12 у Wayback Machine.] lesinrocks.com Процитовано 18 грудня 2023
  24. Cinéma. «Comment un mythe peut-il durer ?» [Архівовано 2023-03-31 у Wayback Machine.] nonfiction.fr Процитовано 18 грудня 2023
  25. «Portrait Christian Vadim L'insouciant» [Архівовано 2023-06-12 у Wayback Machine.] liberation.fr Процитовано 18 грудня 2023
  26. «Le vice et la vertu» [Архівовано 2024-04-14 у Wayback Machine.] toutsurdeneuve.free.fr Процитовано 11 серпня 2024
  27. Taboulay, 1996, с. 170.
  28. «La Croisette, sa muse» [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] telerama.fr Процитовано 18 грудня 2023
  29. «Spécial Jacques Demy», Cahiers du cinéma, no 438,‎ décembre 1990.
  30. Deneuve, 2005, с. 253.
  31. «Extraits d'interviews de Catherine Deneuve/Extraits d'interviews de Roman Polanski» [Архівовано 2023-06-02 у Wayback Machine.] toutsurdeneuve.free.fr Процитовано 2023
  32. Catherine Deneuve, la Lumière de 2016 [Архівовано 2023-12-18 у Wayback Machine.] gala.fr Процитовано 18 грудня 2023
  33. La Vie de Chateau (1966) [Архівовано 2023-12-18 у Wayback Machine.] allmovie.com Процитовано 18 грудня 2023
  34. «Ce soir à la télé : Catherine Deneuve n'avait que 22 ans, mais elle était déjà une immense actrice» [Архівовано 2024-05-29 у Wayback Machine.] msn.com Процитовано 18 грудня 2023
  35. «Pourquoi „Les Demoiselles de Rochefort“ est l'un des plus beaux films du monde» [Архівовано 2023-06-12 у Wayback Machine.] lesinrocks.com Процитовано 18 грудня 2023
  36. Les Demoiselles de Rochefort: Arte rend hommage à Jacques Perrin, ce week-end [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] premiere.fr Процитовано 18 грудня 2023
  37. Deneuve et Modiano, 1996, с. 90.
  38. «„Deneuve je n'aime pas trop“: Catherine Deneuve regrette d'avoir choisi un nom de scène pour sa carrière (VIDEO)» [Архівовано 2023-12-18 у Wayback Machine.] programme-television.org Процитовано 18 грудня 2023
  39. «REVUE DE PRESSE DE „BELLE DE JOUR“ (LUIS BUÑUEL, 1966)» [Архівовано 2023-12-10 у Wayback Machine.] cinematheque.fr Процитовано 18 грудня 2023
  40. а б «Pourquoi il faut absolument redécouvrir „Belle de jour“, de Luis Buñuel» [Архівовано 2024-04-17 у Wayback Machine.] lepoint.fr Процитовано 19 грудня 2023
  41. «Catherine Deneuve, ensorcelante et lumineuse» [Архівовано 2023-12-19 у Wayback Machine.] lefigaro.fr Процитовано 19 грудня 2023
  42. «À voix nue: Entretien avec Catherine Deneuve» [Архівовано 2023-02-11 у Wayback Machine.] vanityfair.fr Процитовано 19 грудня 2023
  43. «REVUE DE PRESSE DE» BELLE DE JOUR «(LUIS BUÑUEL, 1966)» [Архівовано 2023-12-10 у Wayback Machine.] cinematheque.fr Процитовано 19 грудня 2023
  44. «Benjamin ou les Mémoires d'un puceau» boxofficestory Процитовано 15 серпня 2024
  45. «Catherine Deneuve: la mort de sa sœur Françoise Dorléac, une déchirure» [Архівовано 2023-12-20 у Wayback Machine.] gala.fr Процитовано 19 грудня 2023
  46. Deneuve et Modiano, 1996, с. 109-111.
  47. Amy S. Wyngaard, " Femme Fatale or Feminist Heroine? Interpreting Manon Lescaut ", Research Gate, vol. 59, no 3,‎ janvier 2019, p. 459—470
  48. «Star Struck | Oliver Peoples's New Sunglasses» [Архівовано 2024-07-27 у Wayback Machine.] nytimes.com Процитовано 10 серпня 2023
  49. Avec Catherine Deneuve sur le tournage de «La Chamade» d'Alain Cavalier [Архівовано 2023-12-20 у Wayback Machine.] ina.fr Процитовано 19 грудня 2023
  50. «Screen: 'La Chamade' Opens at Festival Theater: Deneuve Is Mistress in Circular Love Tale» nytimes.com Процитовано 14 серпня 2024
  51. а б Antoine de Baecque et Serge Toubiana, François Truffaut, Paris, Éditions Gallimard, 2001, 876 p. (ISBN 2-070-41818-9), p. 491.
  52. «Entretien Catherine Deneuve — Les Voleurs — 08/96» [Архівовано 2023-06-12 у Wayback Machine.] lesinrocks.com Процитовано 19 грудня 2023
  53. «Critique — „La Sirène du Mississipi“ de François Truffaut, à 20H45, sur Ciné + Classic, ce 14 octobre 2012» [Архівовано 2023-12-20 у Wayback Machine.] inthemoodforcinema.com Процитовано 19 грудня 2023
  54. «Catherine Deneuve», Paris Match, no 995,‎ 4 mai 1968.
  55. «Catherine Deneuve, une icône en liberté» [Архівовано 2022-12-27 у Wayback Machine.] lemonde.fr Процитовано 21 грудня 2023
  56. «Comment Bardot et Deneuve ont failli devenir la femme de Bond» [Архівовано 2023-10-05 у Wayback Machine.] premiere.fr Процитовано 21 грудня 2023
  57. «Catherine Deneuve: „Pour Potiche, j'ai eu un trac fou“» [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] lexpress.fr Процитовано 21 грудня 2023
  58. Amiel et al., 2007, с. 174.
  59. «Tristana fête ses 50 ans» [Архівовано 2023-12-24 у Wayback Machine.] cnc.fr Процитовано 24 грудня 2023
  60. а б Barbier et Moreau, 1984.
  61. а б «Peau d’âne» [Архівовано 2023-12-26 у Wayback Machine.] transmettrelecinema.com Процитовано 26 грудня 2023
  62. а б Guy Abitan, «Catherine Deneuve par elle-même», Soir Mag,‎ mars 1976.
  63. Bertin-Maghit et Sellier, 2007, с. 306.
  64. «Catherine Deneuve, du manifeste des „343 salopes“ au mouvement né en 2017» [Архівовано 2024-03-06 у Wayback Machine.] lemonde.fr Процитовано 6 січня 2024
  65. «Ça n'arrive qu'aux autres» [Архівовано 2023-06-06 у Wayback Machine.] lemonde.fr Процитовано 6 січня 2024
  66. Jacques Chancel, «Catherine Deneuve», France Inter,‎ 15 février 1973.
  67. а б Amiel et al., 2003, с. 175.
  68. Bertin-Maghit et Sellier 2007, 2007, с. 306.
  69. Violet, 2007, с. 223.
  70. «Un flic» [Архівовано 2023-12-15 у Wayback Machine.] jpbox-office.com Процитовано 31 липня 2024
  71. «Romy Schneider a obtenu ce rôle culte d'abord refusé par Catherine Deneuve» [Архівовано 2024-02-18 у Wayback Machine.] programme-tv.net Процитовано 18 лютого 2024
  72. Gaston Haustrate et Jean-Pierre Le Pavec, «Entretien avec Catherine Deneuve», Cinéma 81, nos 271—272,‎ juillet-août 1981, p. 67.
  73. Gaston Haustrate et Jean-Pierre Le Pavec, Entretien avec Catherine Deneuve, Cinéma 81, nos 271—272,‎ juillet-août 1981, p. 67.
  74. «Touche pas à la femme blanche», Little Big Horn dans le trou des Halles" [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] nouvelobs.com Процитовано 19 лютого 2024
  75. Geneviève Sellier, «La fiction éclatée», Études socioculturelles — Volume 1, L'Harmattan, 2007, p. 306
  76. Geneviève Sellier, «La fiction éclatée», Études socioculturelles — Volume 1, L'Harmattan, 2007, p. 311
  77. «Extraits d'interviews de Catherine Deneuve» [Архівовано 2023-09-30 у Wayback Machine.] toutsurdeneuve.free.fr Процитовано 19 лютого 2024
  78. «L'AGRESSION», de Gérard Pirès [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] lemonde.fr Процитовано 21 лютого 2024
  79. а б «Le Sauvage», dans les coulisses du film [Архівовано 2023-06-06 у Wayback Machine.] radiofrance.fr Процитовано 22 лютого 2024
  80. Sophie Benamon, «Le Sauvage sur France 2 — Confinés sur une île avec Catherine Deneuve et Yves Montand» [Архівовано 2023-10-22 у Wayback Machine.] premiere.fr Процитовано 22 лютого 2024
  81. Reprise: «La Cité des dangers», un film noir hanté par la mélancolie [Архівовано 2024-02-22 у Wayback Machine.] lemonde.fr Процитовано 22 лютого 2024
  82. «'Hustle's' Fast $10-Mil». Variety. January 14, 1976. p. 4. ISSN 0042-2738
  83. «La cité des dangers» [Архівовано 2024-08-07 у Wayback Machine.] toutsurdeneuve.free.fr Процитовано 7 серпня 2024
  84. Sophie Fontanel, «Catherine Deneuve sans fard: la star raconte la femme», Elle, no 2968,‎ 18 novembre 2002.
  85. «Si c'était à refaire» [Архівовано 2022-12-25 у Wayback Machine.] cinematografo.it Процитовано 29 липня 2024
  86. François Grelet, «Catherine Deneuve: „Le mot 'dame' me fait horreur“», Première [Архівовано 2024-02-22 у Wayback Machine.] wikiwix.com Процитовано 22 лютого 2024
  87. «March or Die» [Архівовано 2019-06-01 у Wayback Machine.] imdb.com Процитовано 28 липня 2024
  88. а б Marie-Laure Bouly, «Entretien avec Catherine Deneuve: „Ne plus être désirable, ce serait horrible“», Elle, no 1847,‎ 1er juin 1981.
  89. «L'Argent Des Autres» [Архівовано 2016-04-17 у Wayback Machine.] imdb.com Процитовано 1 серпня 2024
  90. а б Marc Esposito, «Catherine Deneuve», Première, no 25,‎ 1er février 1978.
  91. Alain Grasset et Camilio Daccache, «Catherine Deneuve: „Je crois aux couples de cinéma!“», Vidéo 7, no 34,‎ 1er juin 1984.
  92. «À nous deux» (1979) sera projeté le jeudi 28 juin à la Cinémathèque québécoise [Архівовано 2024-07-26 у Wayback Machine.] qfq.com Процитовано 25 липня 2024
  93. «Courage fuyons (1979)» [Архівовано 2024-08-08 у Wayback Machine.] lemondedesavengers.fr Процитовано 8 серпня 2024
  94. а б Les secrets du «Dernier Métro», le plus grand succès public de François Truffaut [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] lemonde.fr Процитовано 24 лютого 2024
  95. Gérard Depardieu à Catherine Deneuve: «On fantasme sur notre couple depuis Le Dernier métro…» [Архівовано 2023-06-30 у Wayback Machine.] allocine.fr Процитовано 24 лютого 2024
  96. Je vous aime (1980) — Claude Berri — film review and synopsis filmsdefrance.com Процитовано 25 листопада 2024
  97. Sa carrière / Films / Le choix des armes toutsurdeneuve.free.fr Процитовано 28 липня 2024
  98. Catherine Deneuve: «Grande dame du cinéma français ? Une formule que je déteste» [Архівовано 2023-09-26 у Wayback Machine.] madame.lefigaro.fr Процитовано 24 лютого 2024
  99. Martine de Rabaudy, «Catherine Deneuve, une interview vérité: „J'ai du mal à être une grande personne“», Télé 7 jours, no 1356,‎ 19 mai 1986.
  100. Roberto Chiesi, Alain Delon, Gremese, coll. «Grands Cinéastes Notre Temps», 2002, 128 p. (ISBN 8-873-01498-4), p. 86.
  101. «Le Choc» jpbox-office.com Процитовано 25 листопада 2024
  102. «L'Africain» [Архівовано 2024-02-24 у Wayback Machine.] philippedebroca.fr Процитовано 24 лютого 2024
  103. «VAMPIRES AND CHIC» [Архівовано 2019-10-20 у Wayback Machine.] nytimes.com Процитовано 24 лютого 2024
  104. «LES PRÉDATEURS» [Архівовано 2023-11-29 у Wayback Machine.] critikat.com Процитовано 24 лютого 2024
  105. François Mitterrand, un président jupitérien à l'écran [Архівовано 2024-02-08 у Wayback Machine.] lefigaro.fr Процитовано 24 лютого 2024
  106. а б Alain Grasset et Camilio Daccache, «Catherine Deneuve: „Je crois aux couples de cinéma!“», Vidéo 7, no 34,‎ 1er juin 1984.
  107. Elizabeth Stelescot, «Catherine Deneuve se raconte», Télé Star, no 394,‎ 17 avril 1984.
  108. Marc Esposito et Jean-Pierre Lavoignat, «La star intégrale», Première, no 110,‎ 1er mai 1986.
  109. «Catherine Deneuve — les acteurs devraient faire les films puis disparaître» [Архівовано 2023-06-12 у Wayback Machine.] lesinrocks.com Процитовано 25 лютого 2024
  110. «À voix nue: Entretien avec Catherine Deneuve» [Архівовано 2023-02-11 у Wayback Machine.] vanityfair.fr Процитовано 25 лютого 2024
  111. «Jean-Paul Rappeneau vu par Depardieu, Adjani, Deneuve…» [Архівовано 2022-12-18 у Wayback Machine.] premiere.fr Процитовано 25 лютого 2024
  112. Serge Toubiana, «L'ampleur des sentiments: entretien avec Catherine Deneuve», Cahiers du cinéma, nos 383/384,‎ mai 1986, p. 17-22.
  113. Jean-Claude Bonnet, «Le Lieu du crime», Cinématographe, no 118,‎ avril 1986.
  114. Violet, 2007, с. 320.
  115. Jean-Pierre Lavoignat, «Agent Trouble», Première, no 2,‎ avril 1987.
  116. Olivier Assayas, «Conversation avec Catherine Deneuve», Cahiers du cinéma, no 537,‎ juillet-août 1999, p. 55-63.
  117. Iannis Katsahnias, «Drôle d'endroit pour une rencontre», Cahiers du cinéma, no 412,‎ octobre 1988.
  118. «Interview de Catherine Deneuve», Le Figaroscope,‎ 15 avril 1992.
  119. «Indochine» [Архівовано 2023-05-19 у Wayback Machine.] 2016.festival-lumiere.org Процитовано 26 лютого 2024
  120. «‘Indochine’: French epic a beautiful blend of romance and history» [Архівовано 2024-02-26 у Wayback Machine.] baltimoresun.com Процитовано 26 лютого 2024
  121. «Indochine» conclut en beauté le festival Lumière [Архівовано 2024-05-26 у Wayback Machine.] telerama.fr Процитовано 26 лютого 2024
  122. Deneuve sur le chemin des souvenirs d'Indochine [Архівовано 2023-07-23 у Wayback Machine.] lesoleil.com Процитовано 26 лютого 2024
  123. Catherine Deneuve: une icône de la culture française [Архівовано 2024-02-26 у Wayback Machine.] rtbf.be Процитовано 26 лютого 2024
  124. Henry-Jean Servat, «Le mystère Deneuve», Paris Match, no 2240,‎ 30 avril 1992.
  125. «De Claudette Colbert à Isabelle Huppert, les 16 actrices françaises nommées aux Oscars» [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] premiere.fr Процитовано 26 лютого 2024
  126. Thierry Jousse et Camille Nevers, «Conversation avec Catherine Deneuve», Cahiers du cinéma, nos 467/468,‎ mai 1993, p. 34.
  127. MA SAISON PRÉFÉRÉE DE ANDRÉ TÉCHINÉ [Архівовано 2024-05-29 у Wayback Machine.] arte.tv Процитовано 27 лютого 2024
  128. а б «Spécial Cannes: Interview d'André Téchiné», Télérama, no 2262,‎ 19 mai 1993.
  129. а б Elle est la reine incontestée du cinéma Français: Catherine Deneuve expliquée dans un livre [Архівовано 2024-02-27 у Wayback Machine.] monacomatin.mc Процитовано 27 лютого 2024
  130. «les Cent et une nuits»: Le cinéma d'Agnès Varda fait son cinéma [Архівовано 2023-07-23 у Wayback Machine.] liberation.fr Процитовано 27 лютого 2024
  131. Interview. Catherine Deneuve «Après 35 ans de carrière, il faut relancer le désir» [Архівовано 2023-07-23 у Wayback Machine.] liberation.fr Процитовано 27 лютого 2024
  132. «Entretien avec Catherine Deneuve», La Croix,‎ 30 mai 1995.
  133. «Les Voleurs», ou les noces fiévreuses du cinéma de Téchiné avec le cinéma de genre. [Архівовано 2023-07-23 у Wayback Machine.] lesinrocks.com Процитовано 27 лютого 2024
  134. Jean-Marc Lalanne, «Critique de Les Voleurs», Cahiers du cinéma, no 505,‎ septembre 1996.
  135. Critique CANAL+, 20H35. «Elle s'appelait Françoise…», documentaire d'Anne Andreu et de Mathias Ledoux, avec Catherine Deneuve. Dorléac et Deneuve, la Nuit et le Jour. [Архівовано 2023-07-27 у Wayback Machine.] liberation.fr Процитовано 27 лютого 2024
  136. Anne-Laure Gannac, « Catherine Deneuve: „Je m'efforce d'accepter mes déséquilibres“», Psychologies Magazine, no 372,‎ 29 mars 2017.
  137. Catherine Deneuve rend hommage à Joe Cocker: «Il était tellement délicat» [Архівовано 2024-04-05 у Wayback Machine.] chartsinfrance.net Процитовано 5 квітня 2024
  138. а б Tout sur Catherine Deneuve — Chanson [Архівовано 2023-11-30 у Wayback Machine.] toutsurdeneuve.free.fr Процитовано 11 червня 2024
  139. Adrien Gombeaud, «Deneuve, première dame de France», Les Échos [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] lesechos.fr Процитовано 28 лютого 2024
  140. Kessler, 2016, с. 81.
  141. Deneuve reçoit un Ours d'or [Архівовано 2024-02-28 у Wayback Machine.] allocine.fr Процитовано 28 лютого 2024
  142. Un lion d'or italien et le couronnement de Catherine Deneuve [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] lesechos.fr Процитовано 28 лютого 2024
  143. «BELLE-MAMAN», LA COMÉDIE AVEC CATHERINE DENEUVE QUI A CASSÉ LES CODES DU CINÉMA FRANÇAIS [Архівовано 2024-02-28 у Wayback Machine.] bfmtv.com Процитовано 28 лютого 2024
  144. Critique. Emportés par le vent, Philippe Garrel entrechoque trois êtres et deux générations. Le Vent de la nuit de Philippe Garrel, avec Catherine Deneuve, Daniel Duval, Xavier Beauvois, Jacques Lassalle. 1h35. [Архівовано 2023-07-27 у Wayback Machine.] liberation.fr Процитовано 28 лютого 2024
  145. а б Catherine Deneuve / Sa carrière / Films / Le vent de la nuit [Архівовано 2024-03-01 у Wayback Machine.] toutsurdeneuve.free.fr Процитовано 24 серпня 2024
  146. «Interview de Catherine Deneuve», L'Obs,‎ 12 mai 1999.
  147. Kessler, 2016, с. 69.
  148. Catherine Deneuve [Архівовано 2024-02-28 у Wayback Machine.] vodkaster.telerama.fr Процитовано 28 лютого 2024
  149. Catherine Deneuve [Архівовано 2020-11-06 у Wayback Machine.] fnac.com Процитовано 28 лютого 2024
  150. а б Interview. Lars Von Trier. Réalisateur de «Dancer in the Dark». «Découvrir Björk fut une expérience libératrice». [Архівовано 2023-07-31 у Wayback Machine.] liberation.fr Процитовано 29 лютого 2024
  151. «Dancer in the Dark» [Архівовано 2023-07-31 у Wayback Machine.] lesinrocks.com Процитовано 29 лютого 2024
  152. Lars von Trier, «Pourquoi aurais-je peur d'en faire trop?» [Архівовано 2024-05-29 у Wayback Machine.] lexpress.fr Процитовано 29 лютого 2024
  153. La Croisette, sa muse [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] telerama.fr Процитовано 29 лютого 2024
  154. «I'm Going Home» [Архівовано 2024-10-09 у Wayback Machine.] rottentomatoes.com Процитовано 5 вересня 2024
  155. «Case study: ‘The Musketeer’» variety.com Процитовано 5 вересня 2024
  156. Ostria, «Le Petit poucet», Les Inrockuptibles [Архівовано 2024-05-29 у Wayback Machine.] lesinrocks.com Процитовано 1 березня 2024
  157. François Grelet, «Catherine Deneuve: „Le mot 'dame' me fait horreur“» [Архівовано 2023-10-17 у Wayback Machine.] premiere.fr Процитовано 1 березня 2024
  158. Thierry Jobin, «François Ozon, l'homme aux „8 femmes“, dévoile l'alchimie secrète de sa troupe», Le Temps [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] letemps.ch Процитовано 1 березня 2024
  159. Catherine Deneuve: «J'aimais profondément les films de Manoel de Oliveira, leur originalité, leur audace» [Архівовано 2023-07-31 у Wayback Machine.] lesinrocks.com Процитовано 1 березня 2024
  160. Les Liaisons dangereuses [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] lemonde.fr Процитовано 2 березня 2024
  161. «Nous aurions eu plus de contraintes au cinéma» [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] 20minutes.fr Процитовано 2 березня 2024
  162. Catherine Deneuve sur le divan de Freud [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] leparisien.fr Процитовано 2 березня 2024
  163. J'adore Huckabees [Архівовано 2023-05-19 у Wayback Machine.] allocine.fr Процитовано 2 березня 2024
  164. Anne Diatkine, «Catherine Deneuve: „Je ne suis pas un monument“ — la star raconte la femme fragile», Elle, no 3076,‎ 13 décembre 2004.
  165. «Palais royal» [Архівовано 2023-07-31 у Wayback Machine.] lesinrocks.com Процитовано 3 березня 2024
  166. Cannes 2005: la leçon d'actrice de Deneuve [Архівовано 2023-06-13 у Wayback Machine.] allocine.fr Процитовано 3 березня 2024
  167. Catherine Deneuve: «J'ai une attirance pour les personnages qui transgressent» [Архівовано 2023-09-25 у Wayback Machine.] lesinrocks.com Процитовано 6 березня 2024
  168. Nip/Tuck: Endless loves [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] ew.com Процитовано 6 березня 2024
  169. Catherine Deneuve: «Si j‘étais un homme, je serais George Clooney» [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] madame.lefigaro.fr Процитовано 6 березня 2024
  170. «Sanxia haoren» remporte le convoité Lion d'Or [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] nouvelobs.com Процитовано 6 березня 2024
  171. Sophie Grassin, «Catherine Deneuve: Quoi de neuf?», Première, no 363,‎ mai 2007.
  172. «Après lui» [Архівовано 2023-07-31 у Wayback Machine.] lesinrocks.com Процитовано 7 березня 2024
  173. [https://www.liberation.fr/cinema/2007/05/24/persepolis-anime-teheran_93924/ Critique «Persepolis» anime Téhéran] [Архівовано 2023-07-31 у Wayback Machine.] liberation.fr Процитовано 7 березня 2024
  174. Persepolis aux Oscars [Архівовано 2023-07-31 у Wayback Machine.] lesinrocks.com Процитовано 7 березня 2024
  175. «Noël en famille» [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] lexpress.fr Процитовано 7 березня 2024
  176. Entretien avec Catherine Deneuve [Архівовано 2023-07-31 у Wayback Machine.] books.openedition.org Процитовано 7 березня 2024
  177. Catherine Deneuve: «J'ai une attirance pour les personnages qui transgressent» [Архівовано 2023-09-25 у Wayback Machine.] lesinrocks.com Процитовано 7 березня 2024
  178. Catherine Deneuve: «Le mot 'dame' me fait horreur, c'est affreux» [Архівовано 2023-10-17 у Wayback Machine.] premiere.fr Процитовано 7 березня 2024
  179. Julien Doré fait rouler Catherine Deneuve [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] leparisien.fr Процитовано 7 березня 2024
  180. Potiche est un miroir inversé [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] lexpress.fr Процитовано 7 березня 2024
  181. [LES GRANDES INTERVIEWS TECHNIKART: CATHERINE DENEUVE] [Архівовано 2024-02-27 у Wayback Machine.] technikart.com Процитовано 7 березня 2024
  182. Isabelle Regnier, «CATHERINE DENEUVE, BELLE ET BIEN LÀ», [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] lemonde.fr Процитовано 8 березня 2024
  183. «L'Homme qui voulait vivre sa vie» [Архівовано 2024-09-09 у Wayback Machine.] unifrance.org Процитовано 9 березня 2024
  184. «L'homme qui voulait vivre sa vie»: un ticket pour la rédemption [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] lemonde.fr Процитовано 8 березня 2024
  185. «Les Yeux de sa mère», drame romanesque déroutant [Архівовано 2023-07-31 у Wayback Machine.] lesinrocks.com Процитовано 8 березня 2024
  186. «Les bien-aimés» de Christophe Honoré, mélo chantant en clôture de Cannes [Архівовано 2023-07-31 у Wayback Machine.] lexpress.fr Процитовано 8 березня 2024
  187. Review: Catherine Deneuve, Chiara Mastroianni lift 'Beloved' [Архівовано 2024-08-11 у Wayback Machine.] latimes.com Процитовано 11 серпня 2024
  188. Deneuve: «On peut me bousculer encore» [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] leparisien.fr Процитовано 8 березня 2024
  189. «Les Lignes de Wellington»: Valeria Sarmiento gagne l'ultime guerre de Raul Ruiz [Архівовано 2023-04-16 у Wayback Machine.] lemonde.fr Процитовано 8 березня 2024
  190. «ASTÉRIX ET OBÉLIX: AU SERVICE DE SA MAJESTÉ» [Архівовано 2024-04-21 у Wayback Machine.] jpbox-office.com Процитовано 8 вересня 2024
  191. «Astérix et Obélix: au service de Sa Majesté»: par Toutatis!, n'est-il pas? [Архівовано 2023-04-04 у Wayback Machine.] lemonde.fr Процитовано 8 березня 2024
  192. Catherine Deneuve: «j'adore la France» [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] nouvelobs.com Процитовано 8 березня 2024
  193. «God Loves Caviar serves up a hero in Greece's hour of need» [Архівовано 2023-01-31 у Wayback Machine.] theguardian.com Процитовано 8 вересня 2024
  194. а б Le Bon Marché rend hommage à Catherine Deneuve [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] vogue.fr Процитовано 8 березня 2024
  195. «Elle s'en va», une ode à Catherine Deneuve [Архівовано 2023-07-31 у Wayback Machine.] lesinrocks.com Процитовано 8 березня 2024
  196. Monstres Academy, sacrés monstres [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] lefigaro.fr Процитовано 8 березня 2024
  197. «Dans la cour»: autour d'une fissure intime, un ballet de grands dépressifs [Архівовано 2022-12-18 у Wayback Machine.] lemonde.fr Процитовано 8 березня 2024
  198. Critique. Avec André Téchiné, la «guerre» éclaire [[https://web.archive.org/web/20230928110320/https://www.liberation.fr/cinema/2014/07/15/avec-andre-techine-la-guerre-eclaire_1064339/ Архівовано 2023-09-28 у Wayback Machine.] liberation.fr Процитовано 8 березня 2024
  199. «Мужчина, которого слишком сильно любили» [Архівовано 2024-08-04 у Wayback Machine.] arthousetraffic.com Процитовано 8 вересня 2024
  200. «3 COEURS» [Архівовано 2024-09-09 у Wayback Machine.] jpbox-office.com Процитовано 9 вересня 2024
  201. Dinard. Le jury sacre «The Goob» [Архівовано 2023-07-31 у Wayback Machine.] letelegramme.fr Процитовано 8 березня 2024
  202. Catherine Deneuve: «Je ne me prends pas au sérieux» [Архівовано 2023-07-31 у Wayback Machine.] radiofrance.fr Процитовано 8 березня 2024
  203. «La Tête haute» d'Emmanuelle Bercot: une claque magistrale [Архівовано 2023-05-19 у Wayback Machine.] lexpress.fr Процитовано 8 березня 2024
  204. Catherine Deneuve: «Surréaliste d'être dans un lit avec un énorme singe» [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] europe1.fr Процитовано 8 березня 2024
  205. Cannes 2016: et Catherine Deneuve embrassa Laurent Lafitte… [Архівовано 2022-12-18 у Wayback Machine.] leparisien.fr Процитовано 8 березня 2024
  206. «Lumière sur Deneuve!» [Архівовано 2023-05-19 у Wayback Machine.] leparisien.fr Процитовано 8 березня 2024
  207. Prix Lumière 2016: Catherine Deneuve acclamée par la planète cinéma [Архівовано 2023-07-31 у Wayback Machine.] allocine.fr Процитовано 8 березня 2024
  208. Catherine Deneuve la grande [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] lefigaro.fr Процитовано 8 березня 2024
  209. ARTE Reportage [Архівовано 2024-03-06 у Wayback Machine.] arte.tv Процитовано 8 березня 2024
  210. Catherine Deneuve, indémodable [Архівовано 2023-10-30 у Wayback Machine.] leparisien.fr Процитовано 8 березня 2024
  211. Catherine Deneuve: «Gérard Depardieu est un compagnon de route» [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] rtl.fr Процитовано 8 березня 2024
  212. «Bonne Pomme» [Архівовано 2024-09-11 у Wayback Machine.] jpbox-office.com Процитовано 11 вересня 2024
  213. Tout nous sépare: Deneuve et Nekfeu, un couple trop improbable [Архівовано 2024-05-21 у Wayback Machine.] lefigaro.fr Процитовано 8 березня 2024
  214. «Mauvaises herbes»: Kheiron, Catherine Deneuve et André Dussollier en friches [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] francetvinfo.fr Процитовано 8 березня 2024
  215. «La Dernière folie de Claire Darling»: Deneuve fait un burn out mélancolique [Архівовано 2023-05-19 у Wayback Machine.] francetvinfo.fr Процитовано 8 березня 2024
  216. Premiers plans. L'icône Catherine Deneuve sous les applaudissements [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] ouest-france.fr Процитовано 8 березня 2024
  217. Catherine Deneuve: «Je suis une petite anarchiste» [Архівовано 2023-04-19 у Wayback Machine.] parismatch.com Процитовано 8 березня 2024
  218. Catherine Deneuve [Архівовано 2023-07-31 у Wayback Machine.] radiofrance.fr Процитовано 9 березня 2024
  219. La famille monstrueuse de «Fête de famille» avec Catherine Deneuve lindependant.fr Процитовано 8 березня 2024
  220. La Vérité sur Catherine Deneuve ? [Critique] [Архівовано 2024-03-09 у Wayback Machine.] archive.wikiwix.com Процитовано 9 березня 2024
  221. Film Review: ‘The Truth’ [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] variety.com Процитовано 9 березня 2024
  222. Deauville 2019: une première distinction numérique pour Catherine Deneuve [Архівовано 2023-07-27 у Wayback Machine.] lefigaro.fr Процитовано 9 березня 2024
  223. Catherine Deneuve, la star sans tabous [Архівовано 2023-10-09 у Wayback Machine.] parismatch.com Процитовано 9 березня 2024
  224. Terrible Jungle, enfin dans les salles! [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] la1ere.francetvinfo.fr Процитовано 9 березня 2024
  225. Catherine Deneuve hospitalisée après un accident vasculaire [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] leparisien.fr Процитовано 9 березня 2024
  226. Catherine Deneuve a retrouvé son domicile parisien [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] leparisien.fr Процитовано 9 березня 2024
  227. Catherine Deneuve, retour aux affaires [Архівовано 2023-10-08 у Wayback Machine.] parismatch.com Процитовано 9 березня 2024
  228. Amour, maternité, modernité… l'interview de Catherine Deneuve [Архівовано 2024-05-01 у Wayback Machine.] elle.fr Процитовано 9 березня 2024
  229. Catherine Deneuve se livre sur son AVC [Архівовано 2023-07-05 у Wayback Machine.] elle.fr Процитовано 9 березня 2024
  230. Catherine Deneuve va reprendre le tournage du film d'Emmanuelle Bercot [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] leparisien.fr Процитовано 9 березня 2024
  231. Catherine Deneuve sur son retour au Festival de Cannes: «Je n'ai jamais été émue comme ça» [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] elle.fr Процитовано 9 березня 2024
  232. PREMIÈRE PHOTO DE CATHERINE DENEUVE EN BERNADETTE CHIRAC POUR LE FILM «LA TORTUE» [Архівовано 2023-07-13 у Wayback Machine.] bfmtv.com Процитовано 9 березня 2024
  233. La Tortue: un film sur les Chirac en préparation avec une énorme star française au casting [Архівовано 2022-12-18 у Wayback Machine.] cineserie.com Процитовано 9 березня 2024
  234. Box-Office: Débuts prometteurs pour «Bernadette» et «Le règne animal», flops confirmés pour Luc Besson et Woody Allen [Архівовано 2023-11-17 у Wayback Machine.] ozap.com Процитовано 9 березня 2024
  235. Catherine Deneuve fait ses débuts dans l'univers Marvel [Архівовано 2024-04-05 у Wayback Machine.] vanityfair.fr Процитовано 9 березня 2024
  236. Catherine Deneuve va jouer un fantôme dans un film de science fiction japonais [Архівовано 2024-03-10 у Wayback Machine.] premiere.fr Процитовано 10 березня 2024
  237. Catherine Deneuve a 80 ans: mariage, enfants, santé… Ce qu'il faut savoir sur l'actrice Процитовано 21 листопада 2024
  238. Pierre Lescure: les femmes de sa vie [Архівовано 2023-11-23 у Wayback Machine.] photo.femmeactuelle.fr Процитовано 10 березня 2024
  239. «42 Alluring Facts About Catherine Deneuve, Cinema's Belle De Jour» factinate.com Процитовано 4 грудня 2024
  240. «Jane Fonda: All You Need is Love, Love, Love» [Архівовано 2020-10-26 у Wayback Machine.] thestacksreader.com Процитовано 28 липня 2024
  241. McGilligan, Patrick (2002). Clint: The Life and Legend. St. Martin's Press. p. 151. ISBN 0312290322.
  242. «Jack O'Brian's Mainland». Honolulu Star-Bulletin. Honolulu, Hawaii. 11 February 1970. p. 49.
  243. «Burt Reynolds's Dating and Relationship History» [Архівовано 2024-07-28 у Wayback Machine.] ranker.com Процитовано 28 липня 2024
  244. «Travolta, Deneuve are romantic item» [Архівовано 2020-06-21 у Wayback Machine.] newspapers.com Процитовано 28 липня 2024
  245. Kiernan, Thomas (1980). The Roman Polanski Story. Grove Press. p. 187. ISBN 0394513967.
  246. «Jack O'Brian» news.google.com Процитовано 28 липня 2024
  247. «Two Women: The Dialectical Sexual Persona of Catherine Deneuve» [Архівовано 2024-07-28 у Wayback Machine.] sensesofcinema.com Процитовано 28 липня 2024
  248. «Weekend Windup». San Antonio Express. July 29, 1977.
  249. «Joyeux anniversaire Mademoiselle Catherine Deneuve!» [Архівовано 2024-07-28 у Wayback Machine.] journaldesfemmes.fr Процитовано 28 липня 2024
  250. «The Cologne: Serge Gainsbourg» [Архівовано 2023-02-11 у Wayback Machine.] port-magazine.com Процитовано 28 липня 2024
  251. «El 'affaire' (hasta ahora desconocido) entre Carlos Lozano y Catherine Deneuve» [Архівовано 2018-01-16 у Wayback Machine.] vanitatis.elconfidencial.com Процитовано 28 липня 2024
  252. France learns of secret sex, film and rock romance between Catherine Deneuve and Johnny Hallyday [Архівовано 2023-02-11 у Wayback Machine.] telegraph.co.uk Процитовано 9 вересня 2024
  253. Johnny Hallyday et Catherine Deneuve : l'amour au long cours. Процитовано 2024.01.25. {{cite web}}: Проігноровано невідомий параметр |périodique= (можливо, |publisher=?) (довідка)
  254. Ses interviews / Presse 2000-09 / «Knack» 2002 [Архівовано 2023-11-30 у Wayback Machine.] toutsurdeneuve.free.fr Процитовано 9 вересня 2024
  255. Catherine Deneuve [Архівовано 2023-02-11 у Wayback Machine.] 9types.com Процитовано 9 вересня 2024
  256. «The Daily Telegraph». Thomas, Lesley (7 February 2006). «Cosmetic surgery? 'Why not?'»
  257. Le saviez-vous ? La fille de Lionel Jospin et la fille de Catherine Deneuve ont eu des enfants avec le même homme gala.fr Процитовано 21 листопада 2024
  258. Christian Vadim gala.fr Процитовано 21 листопада 2024
  259. Catherine Deneuve ses mensurations sa taille son poids [Архівовано 2023-03-23 у Wayback Machine.] toison77.rssing.com Процитовано 10 червня 2024
  260. а б Зірки, які старіють красиво без пластики: топ-15, фото [Архівовано 2024-05-30 у Wayback Machine.] goodhouse.com.ua Процитовано 30 травня 2024
  261. In Church, Paris Mourns a 'Tender' Mastroianni [Архівовано 2016-09-24 у Archive.is] nytimes.com Процитовано 11 червня 2024
  262. Catherine Deneuve imdb.com Процитовано 8 вересня 2024
  263. Catherine Deneuve Bio gala.fr Процитовано 11 червня 2024
  264. Модный тренд: розы с именами знаменитостей tv.ua Процитовано 10 червня 2024
  265. а б «Catherine Deneuve» imdb.com Процитовано 6 жовтня 2024
  266. «French Film Star Deneuve Introduces Own Fragrance» latimes.com Процитовано 23 листопада 2024
  267. «Marcolin, Catherine Deneuve Extend License» accessories-news Процитовано 23 листопада 2024
  268. Lazar, Jerry (1995). «Catherine Deneuve — Interview» [Архівовано 2024-09-08 у Wayback Machine.] ecrannoir.fr Процитовано 8 вересня 2024
  269. «Juliette Binoche and Catherine Deneuve, Together at Last» [Архівовано 2023-03-21 у Wayback Machine.] vanityfair.com Процитовано 8 вересня 2024
  270. Катрин Денев продала с аукциона свои наряды на 50 миллионов гривен [Архівовано 2024-09-09 у Wayback Machine.] kp.ua Процитовано 9 вересня 2024
  271. а б в г Catherine Deneuve — Son appartement parisien — Sa maison de campagne en Normandie toutsurdeneuve.free.fr Процитовано 20 листопада 2024
  272. Catherine Deneuve: «Je n'ai aucune envie de jouer une grand-mère modèle» [Архівовано 2023-10-25 у Wayback Machine.] lemonde.fr Процитовано 10 березня 2024
  273. Rencontre: Le couple de passionnés qui veut transformer le château de Catherine Deneuve en hôtel de luxe [Архівовано 2023-06-05 у Wayback Machine.] vanityfair.fr Процитовано 10 березня 2024
  274. L'ancienne maison de la famille Deneuve ouvre ses portes [Архівовано 2023-05-19 у Wayback Machine.] elle.fr Процитовано 10 березня 2024
  275. Катрин Денев выставила на продажу свой замок за четыре миллиона евро. RFI (рос.). 21 квітня 2014. Процитовано 8 липня 2024. [Архівовано 2024-07-08 у Wayback Machine.]
  276. Le château de Catherine Deneuve mis en vente à 4 millions d'euros [Архівовано 2024-06-12 у Wayback Machine.] journaldeleconomie.fr Процитовано 12 червня 2024
  277. What is Catherine Deneuve Net Worth 2024: Financial Success and Career Milestones rachelparris.com Процитовано 12 червня 2024
  278. Catherine Deneuve Biography britannica.com Процитовано 23 листопада 2024
  279. «Catherine Deneuve: Everything you need to know about one of the greatest French actresses of her generation» afsf.com Процитовано 23 листопада 2024
  280. «Catherine Deneuve: Everything you need to know about one of the greatest French actresses of her generation» cbsnews.com Процитовано 23 листопада 2024
  281. Catherine Deneuve, la grande dame du cinéma français rts.ch Процитовано 4 грудня 2024
  282. а б Deneuve, Catherine (1943-….) [Архівовано 2023-01-31 у Wayback Machine.] mediatheque.sainthilairederiez.fr Процитовано 17 вересня 2024
  283. Catherine Deneuve, star et / ou auteur de «ses» films [Архівовано 2024-09-17 у Wayback Machine.] journals.openedition.org Процитовано 17 вересня 2024
  284. Portraits de comédiennes, France Culture, Jérôme Clément, 08/08/2009.
  285. Sa carrière / Autres activités / Théâtre [Архівовано 2023-11-30 у Wayback Machine.] toutsurdeneuve.free.fr Процитовано 15 березня 2024
  286. Легенда французького кіно Катрін Деньов прочитала вірш Лесі Українки (ВІДЕО). Архів оригіналу за 27 березня 2023. Процитовано 27 березня 2023. [Архівовано 2023-03-27 у Wayback Machine.]
  287. Катрін Денев зачитала вірш Лесі Українки на відкритті Каннського кінофестивалю 2023. 24 Канал. 17 травня 2023. Архів оригіналу за 6 червня 2023. Процитовано 15 жовтня 2023. [Архівовано 2023-06-06 у Wayback Machine.]
  288. «Абрикоси Донбасу» голосом Катрін Денев: у Франції випустили аудіокнижку поезій Любові Якимчук [Архівовано 2024-05-30 у Wayback Machine.] suspilne.media Процитовано 30 травня 2024
  289. Deneuve sifflée next.liberation.fr Процитовано 15 березня 2024
  290. Benoît Jacquot: «Les grandes actrices sont sauvages» [Архівовано 2024-03-15 у Wayback Machine.] telerama.fr Процитовано 15 березня 2024
  291. Belles de jour et de nuit: les destins croisés de René Clair et de Luis Buñuel dans le canon du cinéma en français, Antoine Philippe, French Forum — Volume 32, Number 3, Fall 2007, p. 139—154.
  292. Catherine Deneuve par Arnaud Desplechin [Архівовано 2024-03-23 у Wayback Machine.] lesinrocks.com Процитовано 23 березня 2024
  293. Portraits de comédiennes, France Culture, Jérôme Clément, 08/08/2009
  294. Le mystère Deneuve par Erik Orsenna [Архівовано 2024-03-15 у Wayback Machine.] archives.ecrannoir.fr Процитовано 15 березня 2024
  295. La Vie de château [Архівовано 2024-03-15 у Wayback Machine.] dvdclassik.com Процитовано 15 березня 2024
  296. Catherine Deneuve: „Je n'ai aucune envie de jouer une grand-mère modèle“ [Архівовано 2023-10-25 у Wayback Machine.] lemonde.fr Процитовано 15 березня 2024
  297. Jean-François Josselin, Vingt ans de grands entretiens dans Le Nouvel Observateur: Deux heures dans la vie de Catherine Deneuve, Paris, Hachette Livre, coll. «Hachette Education», 1984, 456 p. (ISBN 2-010-10737-3), p. 376—383.
  298. Catherine Deneuve à Lyon: «Plus française que parisienne» [Архівовано 2024-03-15 у Wayback Machine.] lyoncapitale.fr Процитовано 15 березня 2024
  299. Catherine Deneuve (2/3): «Être acteur, c'est durer» [Архівовано 2024-03-15 у Wayback Machine.] radiofrance.fr Процитовано 16 березня 2024
  300. Архівована копія. Архів оригіналу за 31 березня 2022. Процитовано 13 червня 2023.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання) [Архівовано 2022-03-31 у Wayback Machine.]
  301. Catherine Deneuve: «C'est ennuyeux de vieillir» [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] psychologies.com Процитовано 16 березня 2024
  302. Julia Baudin, «Catherine Deneuve, une icône éprise de liberté» [Архівовано 2024-03-16 у Wayback Machine.] tvmag.lefigaro.fr Процитовано 16 березня 2024
  303. Catherine Deneuve remet 500 000 pétitions contre la peine de mort [Архівовано 2024-03-16 у Wayback Machine.] humanite.fr Процитовано 16 березня 2024
  304. «Grande marche contre la peine de mort», L'Humanité,‎ 12 octobre 2004 [Архівовано 2023-05-19 у Wayback Machine.] ici.radio-canada.ca Процитовано 16 березня 2024
  305. Jérôme Garcin, „La double vie de Catherine Deneuve“, L'Obs, no 1689,‎ 20 mars 1997.
  306. Gérard Lefort et Olivier Séguret, «Deneuve, prise au jeu de Ruiz» next.liberation.fr Процитовано 16 березня 2024
  307. Cuba Soirée anti-Castro à Paris [Архівовано 2024-03-16 у Wayback Machine.] humanite.fr Процитовано 16 березня 2024
  308. а б в «Catherine Deneuve Bio» Процитовано 23 листопада 2024
  309. «Je trouve ça d'une violence inouïe»: Catherine Deneuve défend Roman Polanski et Woody Allen [Архівовано 2024-02-27 у Wayback Machine.] francetvinfo.fr Процитовано 15 березня 2024
  310. Catherine Deneuve à propos de l'affaire Polanski aux César: „Je ne suis pas fière d'être femme“ [Архівовано 2024-03-15 у Wayback Machine.] huffingtonpost.fr Процитовано 16 березня 2024
  311. Louis Vuitton Core Values: Mikhail Baryshnikov with Annie Leibovitz senatus.net Процитовано 23 листопада 2024
  312. Arras France Tourism Guide arras-france.com Процитовано 23 листопада 2024
  313. Catherine Deneuve on ‘The Midwife’: Don't analyze It! moviesonchatham.com Процитовано 23 листопада 2024
  314. Mme Royal défendue par Un million de femmes s'énervent [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] lemonde.fr Процитовано 16 березня 2024
  315. «Dépénaliser l'homosexualité» lemonde.fr Процитовано 23 листопада 2024
  316. Deneuve, Binoche, Biolay… Une soixantaine de personnalités disent «stop au Hollande-bashing!» [Архівовано 2024-05-03 у Wayback Machine.] lejdd.fr Процитовано 23 березня 2024
  317. «Hollande remercie Deneuve», Paris Match, no 3540,‎ 23 mars 2017, p. 20.
  318. Catherine Deneuve: son soutien à François Hollande [Архівовано 2024-03-23 у Wayback Machine.] cineday.orange.fr Процитовано 23 березня 2024
  319. Selon le Rapport de la CIA, leur planque se situait 3, rue Gabrielle Josserand à Pantin. Source: «Le nom de Catherine Deneuve apparaît dans les dossiers déclassifiés sur JFK» [Архівовано 2024-03-20 у Wayback Machine.] lexpress.fr Процитовано 20 березня 2024
  320. «Le plus grand défi de l'histoire de l'humanité»: l'appel de 200 personnalités pour sauver la planète [Архівовано 2023-03-14 у Wayback Machine.] lemonde.fr Процитовано 20 березня 2024
  321. Voir le Rapport déclassifié écrit le 11 juillet 1969 par Paul K. Chalemsky, ancien directeur de l'antenne de la CIA à Paris, qui précise les sommes ainsi versées par Jean-Paul Sartre (100 $), Simone de Beauvoir (le document ne précise pas le montant) et donc Catherine Deneuve (1 500 francs). Source: «Le nom de Catherine Deneuve apparaît dans les dossiers déclassifiés sur JFK» [Архівовано 2024-03-20 у Wayback Machine.] lexpress.fr Процитовано 20 березня 2024
  322. Mariage gay: Catherine Deneuve «perplexe» [Архівовано 2024-03-17 у Wayback Machine.] lepoint.fr Процитовано 17 березня 2024
  323. Catherine Deneuve: «Je suis très éloignée d'une quelconque norme» [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] telerama.fr Процитовано 17 березня 2024
  324. «On peut jouir lors d'un viol»: l'argument qui laisse sans voix [Архівовано 2023-10-26 у Wayback Machine.] lepoint.fr Процитовано 17 березня 2024
  325. Catherine Deneuve réagit à #balancetonporc [Архівовано 2024-03-20 у Wayback Machine.] huffingtonpost.fr Процитовано 20 березня 2024
  326. [LES GRANDES INTERVIEWS TECHNIKART: CATHERINE DENEUVE] [Архівовано 2024-02-27 у Wayback Machine.] technikart.com Процитовано 20 березня 2024
  327. Tribune collective, «Nous défendons une liberté d'importuner, indispensable à la liberté sexuelle» [Архівовано 2024-03-21 у Wayback Machine.] lemonde.fr Процитовано 20 березня 2024
  328. Féminisme: la «tribune de Deneuve» fait réagir au-delà des frontières [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] lemonde.fr Процитовано 20 березня 2024
  329. «„Mépris“, „vieux monde“, … des féministes réagissent à une tribune publiée dans „Le Monde“» [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] lemonde.fr Процитовано 20 березня 2024
  330. Catherine Deneuve: «Rien dans le texte ne prétend que le harcèlement a du bon, sans quoi je ne l'aurais pas signé» [Архівовано 2024-04-03 у Wayback Machine.] liberation.fr
  331. а б Harcèlement sexuel: la controverse renaît autour de Woody Allen [Архівовано 2023-05-19 у Wayback Machine.] lemonde.fr Процитовано 15 березня 2024
  332. «Катрін Деньов підтримала Україну: „Мій розум і мій дух з ними“» tsn.ua Процитовано 6 жовтня 2024
  333. «Десятки світових зірок та амбасадорів United24 звернулися до українців зі словами підтримки у другу річницю великої війни (ВІДЕО)» detector.media Процитовано 6 жовтня 2024
  334. «Fantasy Femmes of Sixties Cinema: Interviews with 20 Actresses from Biker, Beach, and Elvis Movies» Lisanti, Tom (2001). McFarland. pp. 12–. ISBN 978-0-7864-0868-9. books.google.com.ua Процитовано 6 жовтня 2024
  335. Chanel No.5 — Catherine Deneuve" brandhot.de Процитовано 6 жовтня 2024
  336. «Actress, Actors & Directors» faces-of-7th-art.tumblr.com Процитовано 6 жовтня 2024
  337. Bosch, Lindsay; Mancoff, Debra (2010). Icons of Beauty: Art, Culture, and the Image of Women. California: Greenwood Press. p. 444. ISBN 9780313338212.
  338. Catherine Deneuve alchetron.com Процитовано 6 жовтня 2024<
  339. Catherine Deneuve piégée [Архівовано 2024-05-21 у Wayback Machine.] ecoledelartoratoire.com Процитовано 21 травня 2024
  340. а б Icône: De Chanel n°5 à Leboncoin… Les meilleures publicités de Catherine Deneuve [Архівовано 2024-05-21 у Wayback Machine.] vanityfair.fr Процитовано 21 травня 2024
  341. Orange fait son cinéma — Image [Архівовано 2024-05-21 у Wayback Machine.] cbnews.fr Процитовано 21 травня 2024
  342. Les sublimes muses de Louis Vuitton — Catherine Deneuve, Sofia Coppola… [Архівовано 2024-05-21 у Wayback Machine.] parismatch.com Процитовано 21 травня 2024
  343. «The First Louis Vuitton Smartwatch Is Here» harpersbazaar.com Процитовано 6 жовтня 2024
  344. а б Catherine Deneuve — Souviens-Toi De M'Oublier discogs.com Процитовано 11 червня 2024
  345. а б Catherine Deneuve discogs.com Процитовано 11 червня 2024
  346. Архівована копія. Архів оригіналу за 14 січня 2024. Процитовано 14 січня 2024.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  347. Указ Президента України від 4 вересня 2023 року № 556/2023 «Про відзначення державними нагородами України»

Посилання

[ред. | ред. код]