Естрада

Естра́да (від фр. estrade, «поміст») — термін радянської фразеології в мистецтвознавстві в епоху Радянського Союзу, який поряд з терміном «художня самодіяльність» застосовувався на означення офіційного (мав яскраво виражений ідеологічний характер і мав монополістичний спосіб організації в умовах закритого суспільства) шоу-бізнесу з врахуванням офіційного радянського способу життя і офіційної радянської культури та політики. Термін застосовувався до особливого медіа в формі професійної діяльності в опису подій до 1980 року, хоча паралельно використовується на пострадянському просторі і тепер. Після розпаду Радянського Союзу зменшив значення на користь популярних в даний час різноманітних стилів: від міжнародної попмузики, року, та до пізніших форм поп-музики, як-от російська попса. Це різновид особливого сценічного мистецтва у Радянському блоці, узагальнююче, родове, групове поняття для певних пов'язаних сутностей, і може розглядатися як окремий жанр так і синтез жанрів: спів, танець, оригінальний виступ, клоунада, циркове мистецтво, ілюзії, що може бути описано в тих же радянських рамках інтерпретації як «концертно-видовищні виступи» — драматичне мистецтво та легка популярна або академічна музика. У «концертно-видовищних виступах» чи «естрадній галузі мистецтва»,^[1] «естраді дружби»,^[2] брали участь «естрадні артисти»,^[3] «робітники естради».^[1]

На міжнародному рівні одним із найвідоміших прикладів є хор Червоної армії; деякі відомі хіти, як-от «Підмосковні вечори» (російська оригінальна назва: «Подмосковные вечера») — типові постановки радянської естради. Цей напрям, який приблизно можна назвати радянським варіантом легкого прослуховування, сильно просувала державна музикально-звукозаписна компанія «Мелодія».

У значенні «музично-драматичне мистецтво, пов'язане з виконанням невеликих творів; мистецтво малих форм»^[3] в українську мову запозичено з російської, де воно вперше виникло.^[4]

	Мистецтво в нашій країні стало величезною силою, яка виховує маси в дусі відданості комунізму. Ситуація вимагає від нас мобілізаційної готовності.
— Немченко Н.В. Эстрада в театре кукол. Сборник. М.-Л.: Искусство, 1941. 128 с.

Поняття сягає часів франкофілії (галоманія^[5]) дореволюційної Росії, французької революції, має неологічне утворення назви від французького слова «estrade» — «поміст», є перенесенням і новим уявленням та обробленням на власний лад у відповідності до стандартів і специфіки російського радянського соціуму. Схоже явище простежується і у випадку з поняттями «російський шансон» та «російський міський романс». Французьке слово «estrade» означає «платформу; конструкцію, як правило, дерев'яну, підняту на одну або кілька сходинок у кімнаті або на відкритому повітрі, що дає змогу висвітлити оратора чи шоу». В такому ж значенні слово «естрада» подає Енциклопедичний словник Брокгауза і Єфрона (Петербург, томи: 11(21) — 11А(22), 1893 — 1894 роки).

Термін «естрада» не є міжнародним і однозначним.^[7][8] Поняття «естрада» існувало в СРСР і існує на пострадянському просторі.^[9] Як окрема галузь мистецтва «естрада» згадується в Росії та Україні вже незабаром після Жовтневої революції.^[10] Поняття «естрада» у такому соціально-культурному значенні на Заході не використовується.^[10] Застосовуються лише терміни «естрадний артист», «естрадний репертуар», однак вони означають лише місце виступу артиста і твори які він виконує.^[10] Термін «естрада» виник у мистецтвознавстві на межі ХІХ—ХХ ст. і об'єднав всі види мистецтв жанрів, що легко сприймаються.^[7] Скрипник Микола Олексійович у 1930 році зазначав, що естрада, оперета і цирк «є легкою кавалерією театрального мистецтва», хоча в Україні станом на цей рік ще немає державного театру, а «державний цирк процвітає і благоденствує».^[11] «Концертна естрада» (в значенні "місце виступу") розраховується на проведення будь-яких видів концертних виступів і нескладних театральних вистав із застосуванням найпростіших декорацій.^[12]

Оскільки в соціальному житті величезне значення належить процесові наслідування, взаємного навіювання, процесу, що діє в середовищі осіб, які перебувають в просторовій близькості один від одного — у революційні роки дуже сильно виявлялася мовна діяльність.^[13] Нові явища, що виникли в революційну епоху, викликали і нові терміни.^[13] Для цієї мети були утворені нові слова або колишні слова стали вживатися з іншим значенням.^[13] Швидко створюються мовні шаблони, змінюються або втрачаються ті чи інші специфічні відтінки значення слів і конструкцій, що поширюються в широкому партійному та радянському середовищі.^[13] Скрипник Микола Олексійович відзначав, що естрада є найбільш елементарною, а тому і найвпливовішою на маси.^[11]

У період 1905-го і наступних років в революційному середовищі встановлюються багато рис щодо форм, лексики і словесних поєднань з їх емоційністю і особливими значеннями, зумовленими середовищем, усіма цими подіями і індивідуальною творчістю, — ті риси, які отримують дуже широке поширення після 1917 року.^[13]

Не можна було писати для естради, ігноруючи її специфіку.^[14] Володимир Масс, особливо підкреслюючи значення комічного на естраді, стверджував, що «естрада призначена для тисяч людей, спраглих веселощів, і з цим не можна не рахуватися. Естрадне мистецтво має задовольняти їх природну потребу в сміху, в живому і гострому жарті і разом з тим виховувати глядача. Розважаючи, повчати».^[14]

В серпні 1944 року «Львівський театр мініатюр» було перейменовано у «Львівський державний (обласний) театр естради і мініатюр».^[15]

Починаючи з середини 1980-их років термін шоу-бізнес замінив поняття «естрада», коли терміни «радянська естрада», «естрадне мистецтво» не могли увібрати в себе весь спектр жанрів, культурно-розважальних заходів, індустрії розваг, звукозапису, відеопродукції, фестивалів, конкурсів, різноманітних шоу тощо (інфраструктуру і ринкові відносини).^[7][16] З падінням залізної завіси також поширилися популярна культура, субкультури, андеграунд.

Переважно естраду класифікують за географією поширення, наприклад українське радянське естрадне мистецтво, російська радянська естрада, радянська естрада тощо.

Також поширена класифікація за жанром або іншими характеристиками, наприклад андрогінна естрада, танцювальна естрада, Червоноармійська естрада, Естрада Вечір гумору та сміху, самодіяльна естрада, музична естрада, велика естрада.

Після Жовтневої революції музична індустрія регулюється державою.^[17] Нотодрукування стає справою єдиного нотного видавництва (з 1930 — рос. «Музгиз»). Поряд із видавництвами «Три-Трон», Московським товариством драматичних письменників і композиторів (МОПИК), Музичним фондом СРСР, Всесоюзним домом звукозапису в Москві ведеться робота по випуску творів радянських композиторів, а у 1964 році створюється Всесоюзна фірма грамплатівок «Мелодія».^[17] Концертну і театральну діяльність регулюють рос. «Госконцерт», «Росконцерт», «Союзконцерт».^[17] Організаційна, фінансова діяльність концертів регламентуються.

Естрада як жанр формується у контексті ідеологічної політики СРСР з позицій ключових елементів культури соцреалізму — партійності, народності, інтернаціоналізму, при цьому радянська ідеологічна машина не приховувала пропагандистський потенціал пісні.^[18][19][20] Стверджувалася формула підпорядкованості і поглинання народного характеру пісень партійними завданнями:

У сучасній музиці народність і ідейність набули абсолютно виключне, всепроникаюче значення. Вище своє втілення ці поняття отримали в партійності творчості... активній участі її у формуванні комуністичної суспільної свідомості».[20]

З одного боку, радянська влада прагнула використати народну творчість для задоволення мінімального рівня національно-культурних прагнень народів СРСР, з іншого — намагалась взяти фольклорпід державний ідеологічний контроль, вихолощуючи з репертуару твори місцевої проблематики — так званої «ідейної халтури» або «невірного відображення дійсності». Тому держава підтримує або академічні жанри, або обирає безідейних співаків, — наприклад, найбільшу безідейну співачку радянської естради Клавдію Шульженко — її, як тоді говорили: «надлишкова чутливість» більше не вважається пороком. Хоча народ більше любить не симфонічну музику, а пісні — на «естраді» народних пісень у 1954 році ще не буде, як і не буде ще довго після цього. Держава заохочує лише академічні жанри, і, схильні в абсолютизації у всьому — утверджує в будь-яких сферах лише «самих-самих». Для естради є характерним розкішність кіно-концертних постановок, державний фольклор. Радянські вожді, як і масова публіка не сливуть меломанами, але мистецтво великих музикантів (наприклад, Еміль Гілельс) придає державі особливий блиск.

Для мотивів лірики пісень радянської естради характерними є битви та бойові дії, марші, побутові армійські номери (рос. «Давай закурим, товарищ, по одной» тощо) та ін. Частина хітів радянської естради копіює мелодії з Західного світу. Наприклад, у Шульженко — це іспанська мелодія для пісні рос. «О, голубка моя, будь со мною, молю». Радянський хіт «рос. Синий, синий иней» — це пісня «One Way Ticket» (з англ.: «Квиток в один кінець») групи Eruption з альбому «Leave a Light» (1978). У 1969 році поет Альберт Азізов написав російський текст на цю мелодію. Цю пісню виконувала також Анне Вєскі (російською та естонською мовами («Viimne pilet»).

Естрада живилася із специфічного поєднання національних та міжнародних музичних жанрів: російської класики (особливо популярної, легкої класичної, особливо оперетної), народної фольклористики, сучасної циркової музики, вар'єте, салонної музики і кафе, а також музики та танців, таких як танго, вальс, циганський романс, фокстрот, чарльстон, що виникли на початку XX століття. Іншими джерелами стилю були міський російський шансон, джаз, сучасні форми міжнародного хіта (особливо його версія, культивована в середземноморських країнах), а також маршова, військова та агітпропська музика.

Культурні впливи, які несла в собі естрада, чим відрізнялася від розважальної музики інших країн були: хорові культури сільської Росії та російських народних танців. Дещо сучаснішими впливами є, наприклад, особливі топоси фігури циркового клоуна — мотив, який повторюється як у радянських фільмах, так і у відомих естрадних піснях.

За незаконно організовані концерти музиканти могли бути переведені з розряду «самодіяльних артистів» в розряд «ідеологічних диверсантів», «тунеядців»(дармоїдів).^[21] У цьому особливому форматі радянського шок-бізнесу існують такзвані «артисти радянської естради» та «самодіяльні артисти». Будь-які неофіційні концерти в той час (до 1987 року) можна було уявити як підсудну діяльність.^[22]

На відміну від західних країн, радянська естрада була вимушеною формою розваг.

З одного боку, система «естрада» гарантувала певну музичну різноманітність. З іншого боку, дисидентські тенденції чи політично небажані стилі були витіснені у напівлегальну сферу системою монополізації та цензури. Тому естрада повинна бути виключно легкою для прослуховування: або це легка академічна музика (вона ж бо не може мати відношення до будь-якої контркультурної ідеології, субкультури), або вихолощені в частині народної проблематики народні пісні, або безідейні співаки, або маршова чи військова, чи агітпропська музика, або російський міський шансон. Рок, як і джаз, обвинувачувався в безідейності, бездуховності, ідеологічній отруті для радянської молоді, що він не несе в собі істотних ідейних цінностей і що його розважальний аспект придушує соціальну значимість. Протягом тривалого часу радянська преса відносила рок до розряду негативних, вважаючи за своєю суттю привнесеним або нав'язаним ззовні. Головним фактом перших років історії радянської молодої рок-музики було її повне офіційне невизнання. Тому радянський рок у музично-стилістичному плані був несамостійним, наслідувальним через штучно створений довкола нього культурний вакуум. Джаз міг існувати лише в межах радянської естради, не відокремлюючись у самостійний напрям. Слідуючи за типовим політичним кліше про «Загниваючий Захід» — на думку людей прорадянських поглядів саме «ворожий Захід», зруйнував СРСР і протягом 1990-х рр. незалежної Української держави безконтрольно «розбещував» молоде покоління українців європейською культурною продукцією (кіно, музика, література тощо), руйнуючи радянську мораль, котра, на їх переконання, була «не такою вже й поганою», містила цілу низку позитивних якостей і т. д.^[23] Навіть український культоролог В. Полікарпов на межі ХХ–ХХІ ст. видається не просто короткозорим, але таким, що розкриває істинний рівень культурної свідомості й оцінки інтернаціональних здобутків мистецтва ХХ століття:^[24] «Про наслідки цієї культурної війни, про американізацію європейських культур говорять і французи, й італійці, і греки, й інші європейці, яких спокусили принади американських кіно- та телебойовиків, року й джазу, кока-коли й жувальної гумки».^[25]

Історію естради можна приблизно поділити на чотири етапи: розвиток різних популярних музичних стилів з кінця XIX століття до початку сталінської епохи, героїчна, сильно політична фаза, яка приблизно синхронізована з часом епоха сталінізму, постсталіністська фаза, що характеризується більшою відкритістю, і нарешті, естрадою в теперішній Росії, а також в країнах з сильною російською культурою, такими як Болгарія, Україна чи країни Балтії.

Далеко не завжди пропагандистсько забарвлені пісні сприймались з точки зору ідеологічного тексту. Сьогодні саме мелодія, ритм багатьох радянських пісень викликають естетичне задоволення у людей з принципово іншими, порівняно з радянськими, поглядами і цінностями, і їх не захоплює сліпа рефлекторність. Як вид культурно-економічної діяльності естрада є складеним поняттям шоу-бізнесу. Проте в деяких випадках такі асоціації недопустимі.

Артистів, що виступають в естрадному жанрі, називають «артистами естради», «естрадними артистами». В СРСР «самодіяльний артист» — артист не професійного рівня, коли «артист естради» — професія та/ або звання в офіційної радянської естради. Тепер, здебільшого естрадні артисти асоціюються із зірками шоу-бізнесу.

В ряду естрадних виконавців і зірок естради прийнята алегорична класифікація що додає титул до імені естрадного виконавця. Наприклад «примадонна російської естради», «патріарх естради», «король російського шансону».

Певним чином, термін також включає сьогоднішні версії відповідної музики як у Росії, найважливішій державі-наступниці Радянського Союзу, так і в колишніх республіках Радянського Союзу, таких як Україна, Білорусь та країни Балтії. Місцеві версії естради також доступні в Болгарії.

Український композитор і організатор музичної освіти Пилип Омелянович Козицький (1893—1960), займаючи відповідальні посади у Товаристві ім. М. Леонтовича, Спілці композиторів України, Хоровому товаристві УРСР, опікувався станом викладання співів, а потім музики і співів у загальноосвітніх школах України. Роботі з хором П.Козицький-педагог надавав особливе значення. Враховуючи вікові особливості та вокальні можливості дітей він написав такі пісні, як: «А вже ясне сонечко», «Ой одна я, одна», «Ми дзвіночки, лісові дзвіночки», «Ой місяцю маю», та інші. Багато оригінальних пісень написано композитором на слова Т. Шевченка, П. Тичини, П. Куліша, О. Олеся. Велике значення у роботі над шкільним репертуаром П.Козицький надавав пісням, які виховують у дітей почуття патріотизму, інтернаціоналізму, дружби та колективізму. У 1928 році він публікує «Конспекти лекцій з історії української музики» та методичний посібник «Музика масам», у якому пропонує конкретні заходи з популяризації знань у загальноосвітніх школах про композиторів і їхню творчість^[26]. П. Козицький рекомендує методику підготовки і випуску стінних музичних газет, на шпальтах яких публікувалися матеріали та велися дискусії щодо сприймання молодіжної естрадної музики^[26]. П. Козицький відіграв помітну роль у становленні і розвитку масового музичного виховання у першій половині ХХ століття.

Композитор, диригент, музичний критик і публіцист, громадський діяч Кирило Григорович Стеценко (1882—1922) все своє життя присвятив музично-естетичному вихованню молоді. Він пропагує українські та російські пісні, а відчуваючи потребу в дитячому репертуарі в 1906 році видає збірку пісень під назвою «Луна». 1909 року за активну громадсько-педагогічну діяльність Стеценка заарештували і вислали до Тамбова. Там він продовжував активно працювати. Композитор обробляє колядки і щедрівки, пише дитячі опери «Івасик-Телесик», «Лисичка, Котик і Півник», «Король Ялинова Шишка».^[26] У квітні 1917 року К.Стеценко повертається у Київ і працює вчителем співів в учительській семінарії, де друкує методико-дидактичні матеріали «Початковий курс навчання дітей нотн��го співу» та першу частину «Шкільного співаника». У квітні 1917 року на з'їзді вчителів Ямпільського повіту на Поділлі виступає з доповіддю «Українська пісня в народній школі». Він говорив про естетичне і моральне виховання школярів засобом народної музичної творчості, закликав вчителів більше уваги приділяти вивченню народної музики. Композитор наголошував про необхідність гармонійного розвитку дітей. І певну роль тут повинна відіграти народна пісня, яка яскраво відбиває картини життя українського народу. К. Стеценко наголошував:

Народна українська пісня у своїх словах та мелодії разом має багато почуттів, думки та надзвичайної простоти і ясності. В ній немає зайвого слова, зайвої ноти. Тут немає підробок, тут немає обману для нашого почуття.[26]

Ім'я К. Стеценка є яскравим прикладом служінню українській музичній культурі.^[26]

З'являється організація «Укрконцерт», естрадні пісні вводяться до програм обласних філармоній, виникають нові колективи, приходять співаки, що співають в основному тільки естраду

Корифеями першого покоління української естрадної пісні були Платон Майборода, Олександр Білаш та Ігор Шамо. Варто також відмітити творчість таких митців, як Борис Буєвський, Анатолій Пашкевич, Степан Сабадаш, Костянтин Мясков, Анатолій Кос-Анатольський, Володимир Верменич, Андрій Штогаренко, Аркадій та Віталій Філіпенки, Юдіф Рожавська, Климентій Домінчен.

Пісні виконувалися в основному під оркестр (естрадний, естрадно-симфонічний, народних інструментів, іноді камерний), також їх часто виконували хорові колективи.

Пісні створювалися в основному на вірші провідних на той час поетів — Андрія Малишка, Дмитра Луценка, Михайла Ткача, Дмитра Павличка, Бориса Олійника, Миколи Сингаївського, Лади Реви, Олександра Богачука, Ігоря Бараха, Любові Забашти, Василя Юхимовича та ін. Основними мотивами цих пісень, не рахуючи творів соціалістичного реалізму, були любов до рідної землі, маленької батьківщини, матері, а також ніжна і висока любовна лірика.

Більшість з композиторів та поетів цього періоду народилися і виросли в селі, потім поїхали в місто на роботу/навчання, де й залишилися до кінця життя. Але сум за рідним селом, батьківською хатою, любою мамою був таким сильним, що це досить часто виливалося у творчість.

Саме народна пісня була основним поштовхом до написання власних пісень. Композитори естрадного напрямку практично не зазнали іноземного (західного) впливу.

Попори спільні риси, творці музики зазначеного періоду мали свої власні відмінності. Приміром, трохи осібно стоїть А. Кос-Анатольський, що народився у Львові та кохався у карпатських мотивах.

Анатолій Пашкевич був глибоко народним композитором, його пісні не лише за змістом, а й за мелодикою схожі на народні, недарма він все життя працював з хоровими фольклорними колективами. Пашкевич тримався свого стилю до кінця життя і був по суті «останнім з могікан» того напрямку в українській пісні, що народився у 1950-ті роки.

По-своєму вражає творчість Бориса Буєвського, деякі пісні якого нагадують маленькі симфонії. Але неперевершено втілював у своїх піснях національні мотиви і навіть замальовки з сільського життя («На долині туман»). Ще один глибоко національний та народний композитор — Володимир Верменич — він жив у селі, написав твори: «На калині мене мати колихала», «Польова царівна», «Іду я росами»).

«Батьком» української естради справедливо називають Платона Майбороду. Він написав багато чудових творів. Але після смерті у 1970 році свого головного співавтора Андрія Малишка Платон Іларіонович написав дуже мало.

Своєрідним королем української пісні був Олександр Білаш. Його творіння лунали у всіх містах і селах України і навіть за кордоном. Важко знайти виконавця чи колектив 1960-х, які не виконували його неперевершених пісень. Вони залишалися популярними і в 70-ті — 80-ті роки.

Найвідомішими виконавцями пісень даного напрямку були Дмитро Гнатюк, Микола Кондратюк, Валентина Купріна, Констянтин Огнєвий, Анатолій Мокренко, Олександр Таранець, Лариса Остапенко, Діана Петриненко, Юрій Богатиков, Юрій Гуляєв, пізніше — Раїса Кириченко. Цікаво, що більшість з цих співаків працювали також в оперному жанрі.

Українську пісню поширювали також різноманітні колективи, серед яких вирізнялися народні хори — Григорія Верьовки, Черкаський, Закарпатський; поліський хор «Льонок»; ансамблі пісні і танцю — Гуцульський, Буковинський, «Верховина». Також велику популярність мав жіночий ансамбль С. Сабадаша «Марічка».

Найвідомішими піснями першого періоду української естради були: «Пісня про рушник», «Два кольори», «Черемшина», «Чорнобривці», «Летять, ніби чайки», «Києве мій», «На долині туман», «Марічка», «Степом, степом».

Вже у 1980-ті в цьому ж стилі була написана знаменита «Мамина вишня». Пісенну спадщину даного періоду варто поділити на дві частини. Перша з них — це оркестрова естрада нового типу. Сюди відносимо творчість (або більшу її частину) таких маестро, як Володимир Івасюк, Ігор Поклад, Іван Карабиць, Богдан Янівський, Вадим Ільїн, Олександр Зуєв, Ростислав Бабич, Борис Монастирський, Олександр Осадчий.

Мирослав Скорик у той час творив таку музику, яку тоді майже не писав ніхто. Свою естрадну діяльність він розпочав ще 1963 року, створивши вокально-інструментальний оркестр «Веселі скрипки».

Другий напрямок даного періоду — це музика нового покоління — електронна, яку виконували передусім ВІА (вокально-інструментальні ансамблі), іноді використовується такий термін, як біг-біт, але він не охоплює всі жанри, які панували серед цієї музики. На той час це була легка музика (відносно традиційної, оркестрової естради), мовою сьогодення — поп. У цьому стилі писали Левко Дутковський, Валерій Громцев, Микола Мозговий, Павло Дворський, Тарас Петриненко, Ігор Білозір, Анатолій Пащенко, Руслан Іщук, Володимир Яцола, далі з'явилися нові автори Олександр Злотник, Остап Гавриш та Генадій Татарченко. проте вже у 80-ті ВІА починають потроху відмирати, з'являється багато нових груп, які грали сучаснішу, але в багатьох випадках ще простішу і менш якісну музику. Івасюк, до речі, не дуже любив такі аранжування своїх пісень, він завжди тяжів до оркестру.

В 1970-1980-х змінюється не лише музика, а й тексти — нові митці (за деякими виключеннями) відходять від сільської тематики, від «сльозливості» та «сентиментальності». Це й не дивно, бо більшість композиторів народилися і виросли у місті. Ритми стають жвавішими, енергійними, під вокально-інструментальні ансамблі охоче танцює молодь, з кінця 70-тих відчувається вплив диско. Отримують свіже звучання і оркестри. Величезну роль в історії української естради 70-х — 80-х відіграв Естрадно-симфонічний оркестр Укртелерадіо п/к Ростислава Бабича, з яким записувалися майже всі відомі співаки. Серед найпопулярніших виконавців цього періоду були Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, Софія Ротару, Ніна Матвієнко, Іван Попович, Віктор Шпортько, Ліна Прохорова, Тетяна Русова, Людмила Артеменко, Лідія Михайленко, Лідія Відаш, «Тріо Маренич»; у 80-ті роки на естраду приходять Алла Кудлай, Віталій Білоножко, Іво Бобул, Лілія Сандулеса, Микола Гнатюк, Володимир Удовиченко…

Величезною популярністю у 1970-ті — 1980-ті користувалися вокально-інструментальні ансамблі «Смерічка», «Кобза», «Ватра», «Водограй», «Світязь», «Арніка», «Чарівні гітари», «Краяни», «Опришки». Найвідомішими поетами-піснярами у цей час були Юрій Рибчинський, Володимир Кудрявцев, Вадим Крищенко, Андрій Демиденко, Ростислав Братунь, Анатолій Драгомирецький, Богдан Стельмах, Олександр Вратарьов, Ігор Лазаревський, Віктор Герасимов…

Кожен з композиторів мав свої, притаманні лише йому особливості. Яскравою зіркою на українській естраді спалахнув талант Володимира Івасюка. Пісня «Червона рута» за своєю популярністю побила всі рекорди шлягерів 60-х.

Яскравою і самобутньою є пісенна творчість Івана Карабиця. Кожна пісня — наче шедевр! Грек за національністю, родом з Приазов'я, Іван Федорович писав такі глибокі за українським національним змістом пісні («Батьківський поріг», «Моя любов, моя земля», «Мадонна-Україна», «Де вітер землю голубить»), що йому можуть позаздрити багато композиторів-українців.

Серед найвідоміших пісень періоду 70-х — 80-х слід згадати такі, як «Червона рута», «Водограй», «Дикі гуси», «Чарівна скрипка», «А ми удвох», «Три дороги», «Канни», «Моя любов, моя земля», «Незрівнянний світ краси», «Гай, зелений гай», «Мій рідний край», «Стожари», «Смерекова хата».

Система цензури в Україні, представлена місцевими відділеннями Головного управління по охороні військових і державних таємниць у пресі при Раді Міністрів УРСР.

Виробництвом інформаційного продукту для ТБ і радіо, його поширенням на території СРСР займався відповідний комітет Ради міністрів СРСР  — Держтелерадіо.

• Розвиток естрадного мистецтва: підручник / В. Б. Матушенко. — К. : НАКККіМ, 2016. — 200 с. — ISBN 966-452-215-8.

• Естрада // Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / уклад. і гол. ред. В. Т. Бусел. — 5-те вид. — К. ; Ірпінь : Перун, 2005. — ISBN 966-569-013-2.
• Ігор Калиниченко. З історії української естради: короткий огляд від 50-х до сьогодення. Золотий фонд української естради. Архів оригіналу за 11 липня 2017. Процитовано 25 серпня 2018.

• Ревю (театр)
• КВН
• Шансон
• Художня самодіяльність
• Російська попса
• Квартирник