Перегляд вихідного коду сторінки Джейн Остін

У Вас нема дозволу на редагування цієї сторінки з такої причини:
Ваша IP-адреса знаходиться в діапазоні, який заблоковано у всіх вікі Фонду Вікімедіа.
Блокування зроблено ‪EPIC‬. Причиною вказано Open proxy/Webhost: See the help page if you are affected.
Початок блокування: 08:48, 2 липня 2024
Закінчення блокування: 08:48, 2 липня 2025
Ваша поточна IP-адреса: 206.189.44.186. Заблокований діапазон — 206.189.32.0/20.
Будь ласка, додайте всі вказані подробиці до будь-яких запитів, які Ви будете робити. Якщо ви вважаєте, що вас заблокували помилково, ви можете знайти додаткову інформацію та інструкції в глобальній політиці Без відкритих проксі.
В іншому випадку, щоб обговорити блокування, будь ласка, опублікуйте запит на розгляд на Мета-вікі. Ви також можете надіслати електронний лист до VRT-черги стюардів за адресою stewards@wikimedia.org, вказавши усю вищезазначену інформацію.
Ви можете переглянути та скопіювати вихідний текст цієї сторінки:
{{Othernames|Остін (прізвище)|Остін}}
{{Письменник
|ім'я                = <!-- ім'я  -->
|оригінал імені      = <!-- ім'я мовою оригіналу -->
|мовою               = <!-- код мови, наприклад: uk, ru, en тощо -->
|ім'я при народженні = <!-- повне ім'я при народженні  -->
|псевдоніми          = <!-- псевдоніми -->
|зображення          = CassandraAusten-JaneAusten(c.1810) hires.jpg
|розмір              = 250px
|підпис              = Портрет Джейн Остін, виконаний її сестрою, {{нп|Кассандра Остін|Кассандрою|en|Cassandra Austen}} (близько 1810 року){{Efn|Оригінальний портрет Джейн, зроблений у вигляді ескізу, не мав підпису, але в сім'ї вважали, що його зробила її сестра, Кассандра. Він зберігався в сім'ї Остінів до 1920 року, разом з іншим підписаним Кассандрою малюнком, де Джейн була зображена сидячою, видом зі спини. За словами родичів, які добре знали Джейн, оригінальний портрет був не дуже схожий на неї<ref>Kirkham (2005), 68–72.</ref><ref>[https://www.theguardian.com/books/2007/apr/14/janeausten.classics Who's that girl? | Jane Austen] ''theguardian.com'' Процитовно 10 грудня 2024</ref>.}}
|дата народження     = 16.12.1775
|місце народження    = {{нп|Стівентон|Стівентон|en|Steventon, Hampshire}}, [[Гемпшир]]
|дата смерті         = 18.7.1817
|місце смерті        = [[Вінчестер]], Гемпшир
|поховання           = <!-- місце поховання -->
|національність      =
|громадянство        ={{UK}}
|alma mater          =-
|науковий ступінь    =
|вчене звання        =
|мова творів         =[[Англійська мова|англійська]]
|рід діяльності      =[[Письменник|письменниця]]
|роки активності     =1787—1817
|напрямок            =[[Література реалізму|реалізм]]
|жанр                =[[література реалізму]], [[романтичний роман]], [[Сатира|сатира]]
|magnum opus         =-
|член політичної партії =-
|батько              =-
|мати                =-
|чоловік             =
|дружина             =
|діти =
|нагороди     =
|сайт=  
|сестри=-
|рід =-
|автограф            = 
|примітки            =
}}
'''Джейн О́стін''' ({{lang-en|Jane Austen}}<ref>{{Cite web|url=https://en.oxforddictionaries.com/definition/austen,_jane|title=Austen, Jane - definition of Austen, Jane in English Oxford Dictionaries|publisher=Oxford Dictionaries English|accessdate=2017-05-28|archive-date=21 квітня 2019|archive-url=https://web.archive.org/web/20190421234603/https://en.oxforddictionaries.com/definition/austen,_jane}}</ref>; 16 грудня 1775&nbsp;— 18 липня 1817)&nbsp;— англійська письменниця, відома насамперед шістьма романами, в яких неявно інтерпретується, критикується і коментується англійська поміщицька [[шляхта]] ([[джентрі]]) кінця XVIII століття. Сюжети Остін часто досліджують залежність жінок від шлюбу, як засобу вигідного соціального становища та фінансової захищеності. Її твори є неявною критикою {{нп|Сентиментальний роман (література)|сентиментальних романів|en|Sentimental novel}} другої половини XVIII століття і частиною переходу до [[Література реалізму|літературного реалізму]] XIX століття<ref>Grundy (2014), 195—197</ref>{{efn|Олівер Макдонах каже, що «Чуття і чуттєвість» «цілком може бути першим англійським реалістичним романом», заснованим на детальному і точному зображенні того, що він називає «отриманням і тратою» в англійській дворянській родині<ref name="MacDonagh 1991, 65, 136–137">MacDonagh (1991), 65, 136–137.</ref>}}. Використання соціальних коментарів, реалізму, дотепності та іронії принесло їй визнання критиків і науковців.

Анонімно опубліковані романи «[[Чуття і чуттєвість]]» (1811), «[[Гордість і упередження]]» (1813), «[[Менсфілд-парк]]» (1814) та «[[Емма (роман)|Емма]]» (1816) мали скромний успіх і не принесли Остін прижиттєвої слави. Надалі вона написала ще два романи&nbsp;— «[[Нортенґерське абатство (роман)|Нортенґерське абатство]]» і «[[Переконання (роман)|Переконання]]» (обидва опубліковані посмертно 1817 року),&nbsp;— і почала писати ще один, згодом названий «[[Сандітон]]», який так і залишився незавершеним через її смерть. Остін також залишила після себе три томи юнацьких рукописних творів, серед яких короткий [[епістолярний роман]] «{{нп|Леді Сьюзен|Леді Сьюзен|en|Lady Susan}}<nowiki/>» і незавершений роман «{{нп|Вотсони|Вотсони|en|The Watsons}}<nowiki/>».

Одразу після смерті Остін її романи рідко друкувалися. Значне зрушення в її репутації відбулося 1833 року, коли твори перевидали в серії «Стандартні романи» {{нп|Річард Бентлі (видавець)|Річарда Бентлі|en|Richard Bentley (publisher)}} (з ілюстраціями Фердинанда Пікерінга, що продавалися в комплекті). Поступово романи Остін здобули широке визнання та популярність серед читачів. 1869 року, через 52 роки після смерті письменниці, її племінник опублікував книгу «{{нп|Мемуари Джейн Остін|Мемуари Джейн Остін|en|A Memoir of Jane Austen}}<nowiki/>», представивши допитливій публіці захопливу версію її письменницької кар'єри і її нібито нічим не примітного життя. Творчість письменниці надихнула на написання великої кількості критичних есе та увійшла до багатьох літературних антологій. На основі романів Остін зняли багато фільмів, серед яких «[[Гордість і упередження (фільм, 1940)|Гордість і упередження]]» (1940), «[[Розум і почуття (фільм)|Розум і почуття]]» (1995) та «[[Кохання та дружба (фільм)|Кохання та дружба]]» (2016).

== Життєпис ==

=== Родина ===
Народилася у {{нп|Стівентон|Стівентоні|en|Steventon, Hampshire}} ([[Гемпшир]]), 16 грудня 1775 року, у сім'ї {{нп|Джордж Остін|Джорджа|en|George Austen}} (1731—1805) і {{нп|Кассандра Остін (уроджена Лі)|Кассандри|fr|Cassandra Austen (née Leigh)}} ([[Дошлюбне та шлюбне прізвище|до шлю��у]] Лі, 1739—1827) Остінів<ref name="geni">[https://www.geni.com/people/Rev-George-Austen/6000000003615271814 George Austen] ''geni.com'' Процитовано 10 січня 2024</ref><ref>[https://www.geni.com/people/Cassandra-Austen/6000000001319613471 Cassandra Austen (Leigh)] ''geni.com'' Процитовано 10 січня 2024</ref>. Сім'я належала до соціального класу [[джентрі]] (дрібна нетитулована [[шляхта]]). Батько писав у листі про народження Джейн, що її мати «неодмінно очікувала, що її покладуть на ліжко ще місяць тому». У сім'ї була ще одна дочка, {{нп|Кассандра Остін|Кассандра Елізабет|en|Cassandra Austen}} (Кессі, 1773—1845), і він тому додав, що новонароджена була для Кессі «справжньою іграшкою та майбутньою компаньйонкою»<ref name="Le Faye1">Le Faye (2004), 27</ref>. Зима 1776 року видалася особливо суворою, тому лише 5 квітня дитину хрестили в місцевій церкві з єдиним ім'ям Джейн<ref name="Le Faye1"/>.
[[Файл:RicePortrait.jpg|міні|праворуч|190пкс|Імовірний портрет Джейн 1789 року роботи {{нп|Озайас Гаамфрі|Озайаса Гамфрі|en|Ozias Humphry}}.]]
Її батько, Джордж Остін, служив між 1765—1801 роками [[пастор]]ом [[Англіканство|англіканських]] [[Парафія|парафій]] містечка Стівентона і сусіднього містечка {{нп|Дін (Гемпшир)|Діна|en|Deane, Hampshire}}<ref name="geni"/>. Він походив зі старовинного багатого [[кент]]ського роду торговців бавовною, був освіченою і широко ерудованою людиною. У міру того, як протягом століть у кожному поколінні лише старший син отримував спадщину, гілка родини Джорджа лише біднішала. Він і дві його сестри осиротіли в дитинстві, і їх довелося взяти на виховання родичам. 1745 року, у 15 років, сестру Джорджа Остіна, {{нп|Філадельфія Остін Генкок|Філадельфію|en|Philadelphia Austen Hancock}}, віддали в учениці до модистки з [[Ковент-гарден (район)|Ковент-Гарден]]<ref>[https://www.geriwalton.com/philadelphia-austen-hancock-eliza-de-feuillides-mother/ «Philadelphia Austen Hancock: Eliza de Feuillide's Mother»] ''geriwalton.com'' Процитовано 10 січня 2024</ref>. У 16 років Джордж вступив до [[Коледж святого Івана (Оксфорд)|Коледжу святого Івана]] в [[Оксфорд]]і<ref>Foster, Joseph (1888—1892). «Austen, George (1)». Alumni Oxonienses: the Members of the University of Oxford, 1715—1886.</ref>, де, найімовірніше, зустрів свою майбутню дружину, Кассандру Лі<ref>Le Faye (2004), 3–5, 11</ref>. Вона належала до знатного роду, який походив зі [[Шропшир]]у, а з кінця XVI століття мешкав у {{нп|Стонлі Еббі|Стонлі|en|Stoneleigh Abbey}} ([[Ворикшир]])<ref>[https://scskillman.com/2018/09/18/stoneleigh-abbey-a-setting-to-inspire-jane-austen-for-her-novels/ «Stoneleigh Abbey: A Setting to Inspire Jane Austen for Her Novels»] ''scskillman.com'' Процитовано 10 січня 2024</ref>. Батько Кассандри був ректором [[Коледж всіх душ|Коледжу всіх душ]] в Оксфорді, там вона й виросла у дворянському середовищі. Її старший брат Джеймс успадкував статки й великий маєток від своєї двоюрідної бабусі Перро з єдиною умовою, що він змінить своє прізвище на Лі-Перро<ref>Le Faye (2004), 8; Nokes (1998), 51</ref>.

Джордж Остін і Кассандра Лі заручилися, ймовірно, близько 1763 року, коли обмінялися [[Портретна мініатюра|мініатюрами]]<ref>Le Faye (2004), 11</ref>. Вони одружилися 26 квітня 1764 року в {{нп|Церква Святого Світіна|церкві Святого Світіна|en|Church of St Swithin, Bath}} у Баті, через два місяці після смерті батька Кассандри Лі<ref>Le Faye (2004), 11; Nokes (1998), 24, 26</ref>. Джордж отримав у [[Бенефіція|керування]] парафію у Стівентоні від Томаса Найта, заможного чоловіка його троюрідної сестри<ref>Le Faye (2004), 6</ref>. Статки Остінів були скромними, Джордж жив на невелику річну платню; Кассандра ж уклала шлюб, сподіваючись отримати невеликий спадок після смерті своєї матері<ref>Le Faye (2004), 12; Nokes (1998), 24</ref>. Вони тимчасово оселилися у пасторському будинку в Діні, поки ремонтувався призначений для них будинок XVI століття у Стівентоні, який до цього перебував у занедбаному стані<ref>Le Faye (2004), 11, 18, 19; Nokes (1998), 36</ref><ref>Todd (2015), 2</ref>{{efn|За оцінками Айрін Коллінз, коли Джордж Остін вступив на посаду пастора у 1764 році, у Стівентоні проживало до тридцяти сімей<ref>Collins (1994), 86</ref>.}}.

Попри високу дитячу смертність у ті роки, усі діти Джорджа і Кассандри Лі вижили<ref name="jasnasevaregion"/><ref name="jane"/>. У Джейн була єдина сестра {{нп|Кассандра Остін|Кассандра Елізабет|en|Cassandra Austen}} (1773—1845), з якою вона особливо дружила, ділилася всіма задумами й посвячувала у свої секрети<ref>[https://www.geni.com/people/Cassandra-Austen/6000000001319708434 Cassandra Elizabeth Austen] ''geni.com'' Процитовано 10 січня 2024</ref>. Кассандра знала ім'я людини, якій Джейн зберігала вірність. На руках у сестри Джейн померла. Як і Джейн, Кассандра теж так і не одружилася. Її обранець, молодий священник Томас Фаул, помер від [[Жовта гарячка|жовтої гарячки]] у [[Вест-Індія|Вест-Індії]], куди вирушив у надії заробити грошей на майбутнє [[весілля]]<ref>[https://janeaustenquickstepguide.com/10-things-about-cassandra-austen/ 10 Things about Cassandra Austen] ''janeaustenquickstepguide.com'' Процитовано 10 січня 2024</ref>. Крім сестри, Джейн мала шістьох братів. Старший Джеймс (1765—1819) мав схильність до літературних занять, писав вірші, прозу, однак пішов по стопах батька<ref>[https://www.geni.com/people/Rev-James-Austen/6000000001319777114 James Austen] ''geni.com'' Процитовано 10 січня 2024</ref><ref name="jasnasevaregion">[https://jasnasevaregion.weebly.com/austen-family-tree.html The Austen Family Tree] ''jasnasevaregion.weebly.com'' Процитовано 10 січня 2024</ref>. Про другого брата, {{нп|Джордж Остін (1766—1838)|Джорджа|fr|George Austen (1766-1838)}} (1766—1838), вважали за краще в родині не говорити, оскільки, як повідомляє біограф Джейн Дейдра Ле Фей, він був «психічно неповноцінним і схильним до припадків», та, ймовірно, був глухонімим<ref>Deirdre Le Faye 2003, p. 22</ref>. Джейн заради нього навіть вивчила мову німих<ref name="jane">[https://janeaustensworld.com/2009/10/10/george-austen-jane-austens-almost-forgotten-invisible-brother/ Jane Austen's World] ''janeaustensworld.com'' Процитовано 11 січня 2023</ref>. Третього брата, {{нп|Едвард Остін|Едварда|fr|Edward Austen}} (1767—1852), 1783 року всиновили багаті бездітні родичі Остінів Найти, що відкрило перед ним широкі можливості: він перейшов з класу [[джентрі]] у клас титулованої шляхти<ref name="jasnasevaregion"/>. Після успадкування власності Найтів, 1812 року Едвард взяв їхнє прізвище. Четвертий брат {{нп|Генрі Остін|Генрі Томас|fr|Henry Austen}} (1771—1850) був людиною захоплень і не дуже практичним, перепробував за своє життя чимало професій: служив в армії, працював [[банк]]іром, спочатку успішним, але потім розорився, прийняв [[Церковне звертання|сан]]<ref>[https://www.geni.com/people/Rev-Henry-Thomas-Austen/6000000003615438151 Henry Thomas Austen] ''geni.com'' Процитовано 10 січня 2024</ref><ref name="jasnasevaregion"/>. Надалі Генрі був літературним агентом Джейн<ref>Irene Collins 1994, p. 17</ref>. Він мав широке коло лондонських знайомих, до якого входили банкіри, торговці, видавці, художники та актори. Завдяки його контактам Джейн могла спілкуватися з соціальним класом, який зазвичай недоступний для людини з віддаленого провінційного Гемпширу<ref>Oliver MacDonagh 1991, p. 50-51 ; Park Honan, Jane Austen: A Life, 1987, p. 24, 246.</ref>. Два інші брати, {{нп|Френсіс Остін|Френсіс|fr|Francis Austen}} (1774—1865) і {{нп|Чарльз Остін (1779—1852)|Чарльз|fr|Charles Austen}} (1779—1852), були військовими [[моряк]]ами, дослужилися до [[Адмірал|адміральського чину]]<ref>[https://www.geni.com/people/Admiral-of-the-Fleet-Sir-Francis-William-Austen-GCB/6000000003615282803 Admiral Sir Francis William Austen] ''geni.com'' Процитовано 10 січня 2024</ref><ref>[https://www.geni.com/people/Charles-Austen-RN/6000000001319780267 Rear Adm. Charles John Austen] ''geni.com'' Процитовано 10 січня 2024</ref><ref name="jasnasevaregion"/>.
[[Файл:Chawton Church, Steventon, Hampshire.jpg|міні|праворуч|270пкс|Церква Святого Миколая у Стівентоні.]]
У сім'ї Остінів існував з��ичай залишати немовля вдома на кілька місяців після народження, після чого його віддавали Елізабет Літлвуд, жінці, що жила по сусідству, яка вигодовувала і виховувала його протягом 12—18 місяців<ref>Le Faye (2004), 19</ref>.

Юність і зрілість Джейн припали на неспокійні часи: тривали [[Наполеонівські війни]]; йшла [[Війна за незалежність США|Війна за незалежність]] у [[Північна Америка|Північній Америці]]; в [[Англія|Англії]] відбувався [[Промислова революція в Англії|промисловий переворот]], по ній вже прокотилися перші виступи [[Луддизм|луддитів]]; [[Ірландія|Ірландію]] охопило повстання<ref>[https://victorianweb.org/previctorian/austen/context.html Jane Austen's Historical Context: The French Revolution] ''victorianweb.org'' Процитовано 2 березня 2024</ref>.

=== У Стівентоні ===
1768 року сім'я Остінів нарешті оселилася у Стівентоні<ref>Nokes (1998), 37; Le Faye (2004), 25</ref>. За словами професора літератури {{нп|Парк Гонан|Парка Гонана|en|Park Honan}}, атмосфера будинку Остінів була «відкритою, веселою, невимушеною, інтелектуальною», де розглядалися та обговорювалися ідеї тих, з ким вони могли не погоджуватися політично чи соціально<ref>Honan (1987), 211—212</ref>. Будинок Остінів не зберігся, але відомо, що в ньому було сім спалень, і його оточували поля та дерева<ref>[https://www.visiteuropeancastles.com/england/real-homes-that-inspired-jane-austen/ «The Real Jane Austen Houses That Inspired Pemberley»] ''visiteuropeancastles.com'' Процитовано 5 січня 2024</ref>. Приблизно цього часу батьки вже не могли ігнорувати ознаки того, що маленький Джордж відставав у розвитку, тож вони вирішили віддати його на виховання до притулку<ref>Le Faye (2004), 22</ref>.

Сім'я Остінів покладалася на покровительство своїх родичів і часто приймала у себе в гостях численних членів своєї родини<ref name="Todd4">Todd (2015), 4</ref>. Літо 1770 року місис Остін провела у [[Лондон]]і з сестрою Джорджа Філадельфією та її донькою Елізою у супроводі його іншої сестри місис Волтер, та її доньки Філлі<ref>Nokes (1998), 39; Le Faye (2004), 22–23</ref>{{efn|Філадельфія повернулася з Індії 1765 року і оселилася в Лондоні; коли її чоловік повернувся до Індії, щоб поповнити їхній дохід, вона залишилася в Англії. Він помер в Індії 1775 року, Філадельфія нічого не знала про це, аж поки через рік не дістала звістку, коли Джордж і Кассандра випадково приїхали до неї в гості. Див. Le Faye, 29-36}}. Філадельфія та Еліза Генкок були, за словами дослідниці {{нп|Дейдра Ле Фей|Дейдри Ле Фей|en|Deirdre Le Faye}}, «яскравими кометами, що спалахували у спокійній сонячній системі канцелярського життя у сільському [[Гемпшир]]і, а новини про їхні закордонні подорожі та фешенебельне лондонське життя, разом з їхніми раптовими візитами до стівентонської родини у проміжках між ними, допомогли розширити юнацький кругозір Джейн та вплинули на її подальше життя і творчість»<ref>Le Faye (2004), 29</ref>.

Двоюрідний брат Кассандри Остін Томас Лі неодноразово відвідував їх у 1770–1780-х роках, запросивши юну Кессі приїхати до них у гості в [[Бат (Англія)|Бат]] 1781 року. Після її повернення в сімейних документах з'явилася перша згадка про Джейн: «…і вони були майже вдома, коли зустріли Джейн та Чарльза, двох маленьких дітей сім'ї, яким довелося їхати до Нью-Дауна, щоб зустріти бричку та із радістю їхати на ній додому»<ref>Le Faye (2004), 46</ref>. Ле Фей писала, що «пророкування містера Остіна щодо його молодшої дочки повністю виправдалися. Ніколи ще сестри не були такими близькими одна одній, як Кассандра і Джейн; тоді як у самій надзвичайно люблячій сім'ї, схоже, існував особливий зв'язок між Кассандрою та Едвардом, з одного боку, і між Генрі та Джейн&nbsp;— з другого»<ref>Le Faye (2004), 26</ref>.
[[Файл:SteventonRectory.jpg|міні|праворуч|270пкс|Пасторський будинок Остінів у {{нп|Стівентон|Стівентоні|en|Steventon, Hampshire}}.]]
Між 1773 і 1796 роками Джордж Остін доповнював свій дохід фермерством та навчанням одночасно трьох-чотирьох учнів, які жили в його будинку<ref>Honan (1987), 14, 17–18; Collins (1994), 54.</ref>. З цих двох своїх джерел преподобний Остін мав щорічний дохід у 200 фунтів (що еквівалентно 27&nbsp;000 фунтам 2021 року)<ref name=":0">Irvine (2005) p.2</ref>. На ті часи це був досить скромний дохід; для порівняння: кваліфікований робітник, такий як коваль чи тесляр, міг заробляти близько 100 фунтів стерлінгів на рік, тоді як середньостатистичний річний дохід шляхетської сім'ї становив від 1000 до 5000 фунтів стерлінгів<ref name=":0"/>. Містер Остін також орендував у свого благодійника Томаса Найта ферму Чіздаун площею 200 акрів, яка давала прибуток у розмірі 300 фунтів на рік<ref>Lane (1995), 1.</ref>.

У цей період Джейн регулярно відвідувала церкву, ходила в гості до друзів та сусідів<ref>Irene Collins 1994, p. 105.</ref>, а вечорами читала романи, часто написані нею, вголос своїй сім'ї. У межах добросусідських взаємин часто влаштовувалися танці, імпровізовані після обіду під час візиту, або бали, що проводилися у конференцзалі Бейсінгстоцької ратуші<ref name=":1">Claire Tomalin 1997, p. 101—103, 120—123, 144.</ref><ref>Park Honan 1987, p. 119</ref>. За словами її брата Генрі, «Джейн любила танцювати й навіть досягла у цьому значного успіху»<ref>Claire Tomalin 1997, p. 102 ; Park Honan 1987, p. 84</ref>.

=== Освіта ===
[[Файл:CassandraAustenSilhouette.png|міні|праворуч|190пкс|Силует {{нп|Кассандра Остін|Кассандри Остін|en|Cassandra Austen}}, сестри і найближчої подруги Джейн]]
1783 року Джейн та її сестру Кассандру відправили до [[Оксфорд]]а на навчання до місис Енн Коулі, яка пізніше того ж року забрала їх до [[Саутгемптон]]а. Восени того ж року обох дівчат відправили додому через захворювання на [[тиф]], від якого Джейн мало не померла<ref>Le Faye (2004), 47–49; Collins (1994), 35, 133.</ref>. Відтоді вона навчалася вдома, а на початку 1785 року разом із сестрою вступила до пансіону при {{нп|Школа для дівчат Редінгського абатства|Школі для дівчат Редінгського абатства|en|Reading Abbey Girls' School}}, якою керувала місис Ла Турнель<ref>Todd (2015), 3</ref>. Навчальна програма, ймовірно, включала французьку мову, правопис, рукоділля, танці, музику і драму. Близько грудня 1786 року сестри повернулися додому, оскільки плата за навчання двох дівчат була зависокою для сім'ї Остінів<ref>Tomalin (1997), 9–10, 26, 33–38, 42–43; Le Faye (2004), 52; Collins (1994), 133—134</ref>. Після 1786 року Джейн «більше ніколи не жила за межами свого найближчого сімейного кола»<ref>Le Faye (2004), 52</ref>.

Надалі Джейн вчилася вдома під керівництвом батька і братів Джеймса і Генрі<ref>Grundy (2014), 192—193; Tomalin (1997), 28–29, 33–43, 66–67; Honan (1987), 31–34; Lascelles (1966), 7–8</ref>. Дослідниця {{нп|Ірен Коллінз|Ірен Коллінз|en|Irene Collins}} зазначала, що Джейн «користувалася тими самими підручниками, що і хлопчики»<ref>Collins (1994), 42</ref>. Вона, вочевидь, мала необмежений доступ як до бібліотеки свого батька, так і до бібліотеки друга сім'ї, [[Воррен Гастінгс|Воррена Гастінгса]]. Разом ці зібрання становили велику та різноманітну бібліографію. Її батько також був толерантним до іноді ризикованих експериментів Джейн у письменництві й забезпечував обох сестер дорогим папером та іншими матеріалами для письма й малювання<ref>Honan (1987), 66–68; Collins (1994), 43</ref>.

Невіддільною частиною освіти Джейн стали приватні театральні вистави. Змалку дівчинка разом з сім'єю та друзями ставила низку п'єс у парафіяльній коморі, зокрема «{{нп|Суперники (роман)|Суперників|en|The Rivals}}<nowiki/>» (1775) [[Річард Брінслі Шерідан|Річарда Шерідана]] та «{{нп|Бон Тон|Бон Тон|en|Bon Ton (play)}}<nowiki/>» (1775) [[Девід Гаррік|Девіда Гарріка]]. Старший брат Джеймс писав прологи та епілоги, і, ймовірно, сама Джейн теж приєднувалася до цієї діяльності, спочатку як спостерігачка, а потім і як учасниця<ref>Le Faye (2014), xvi–xvii; Tucker (1986), 1–2; Byrne (2002), 1–39; Gay (2002), ix, 1; Tomalin (1997), 31–32, 40–42, 55–57, 62–63; Honan (1987), 35, 47–52, 423—424, n. 20.</ref>. Більшість п'єс були комедіями, що стало свідченням того, як культивувався сатиричний дар Джейн<ref>Honan (1987), 53–54; Lascelles (1966), 106—107; Litz (1965), 14–17.</ref>. У 12 років Джейн спробувала свої сили у драматургії, а в підлітковому віці написала три короткі п'єси<ref>Tucker (1986), 2</ref>.

=== «Ювенілія» і творче «дорослішання» ===
Імовірно, Джейн Остін почала писати вірші та оповідання, щоб розважити себе й свою родину, ще 1787 року<ref>Le Faye (2004), 66; Litz (1986), 48; Honan (1987), 61–62, 70; Lascelles (1966), 4; Todd (2015), 4</ref>. Пізніше вона зробила чистові копії двадцяти семи своїх ранніх робіт, написаних між 1787—1793 роками, і зібрала їх у трьох переплетених зошитах, тепер відомих як «Ювенілія» («Juvenilia», тобто «Юнацькі оповідання»)<ref name="cambridge">[https://assets.cambridge.org/97805218/24200/frontmatter/9780521824200_frontmatter.pdf Cambridge University Press & Assessment «Jane Austen. „Juvenilia“»] ''assets.cambridge.org'' Процитовано 31 грудня 2023</ref>. Джейн позначила зошити, як «Том перший», «Том другий» і «Том третій», у яких, за підрахунками дослідників, збереглося близько 90&nbsp;000 слів, які вона написала протягом тих років<ref>Southam (1986), 244</ref>. За словами дослідниці {{нп|Джанет Тодд|Джанет Тодд|en|Janet Todd}}, у «Ювеніліях» вона перебільшувала буденні деталі повсякденного життя та пародіювала поширені сюжетні прийоми в «оповіданнях […] сповнених [[Анархія|анархічних]] фантазій про жіночу владу, вседозволеність, неприпустиму поведінку, і повсюдно піднесеного настрою»<ref>Todd (2015), 4–5</ref>. Науковець {{нп|Річард Дженкінс (науковець)|Річард Дженкінс|en|Richard Jenkyns (professor)}} теж вважав складову частину «Ювенілії» «анархічною» і «сповненою бурхливих веселощів»; він порівнював її із творами романіста XVIII століття, [[Лоренс Стерн|Лоренса Стерна]], і з [[Монті Пайтон]]ом XX століття<ref>Jenkyns (2004), 31</ref>.
[[Файл:CassandraAusten-HenryIV.jpg|міні|праворуч|200пкс|Потрет [[Генріх IV (король Англії)|Генріха IV]], намальований сестрою Джейн Остін, Кассандрою, для ілюстрування її «Історії Англії» (1790)]]
Серед цих творів був [[сатира|сатиричний]] [[роман]] у листах «{{нп|Любов і дружба|Любов і дружба|en|Love and Freindship}}<nowiki/>», написаний Джейн 1790 року<ref>Todd (2015), 5; Southam (1986), 252</ref> у 14 років, у якому вона висміювала популярні {{нп|Сентиментальні романи|романи про почуття|en|Sentimental novel}}<ref>Litz (1965), 21; Tomalin (1997), 47; Honan (1987), 73–74; Southam (1986), 248—249</ref>. Наступного року вона написала «{{нп|Історія Англії (твір Джейн Остін)|Історію Англії|en|The History of England (Austen)}}<nowiki/>», рукопис із тридцяти чотирьох сторінок, що супроводжувався тринадцятьма [[акварель]]ними мініатюрами, створеними її сестрою Кассандрою. «Історія» Джейн [[пародія|пародіювала]] таку широко відому історичну літературу, як «Історію Англії» [[Олівер Ґолдсміт|Олівера Голдсміта]] 1764 року<ref>Honan (1987), 75</ref>. Крім цього, юна письменниця вказала, що її «Історія» написана «небезстороннім, упередженим і неосвіченим істориком» і що в ній буде «дуже мало дат»; таким чином, за словами науковця Деніела Кука, вона «попереджала» читачів, що її твір буде «навмисно комічним»<ref>[https://www.romtext.org.uk/teaching-romanticism-xxxiii-austen1/ Teaching Romanticism XXXIII: Jane Austen, part] ''romtext.org.uk'' Процитовано 1 січня 2024</ref>.

Дослідник {{нп|Парк Гонан|Парк Гонан|en|Park Honan}} припускав, що невдовзі після написання «Любові і дружби» Джейн вирішила «писати, щоб заробляти гроші, і присвятити себе розповіданню історій», тобто стати професійною письменницею. Приблизно у 18 років вона почала писати довші та складніші твори<ref name="Honan, 93">Honan (1987), 93</ref>.

У серпні 1792 року Остін розпочала роботу над романом «Кетрін, або Альтанка», який став передвісником її «зрілої творчості» (особливо у вигляді таких творів, як «Нортангерське абатство»), але так і залишився незавершеним, доки його ідея не була використана у «Леді Сьюзен», яку Тодд описувала як менш «передвісницьку», ніж «Кетрін»<ref>Todd (2015), 5; Southam (1986), 245, 253</ref>. Наступного року Джейн розпочала, а потім припинила працю над короткою [[п'єса|п'єсою]] під назвою «Сер Чарльз Грандісон, або Щаслива людина: комедія у шести діях», яку вона завершила близько 1800 року. Це була невелика пародія на короткий виклад змісту зі шкільного підручника її улюбленого сучасного роману, «{{нп|Історія сера Чарльза Грандісона|Історія сера Чарльза Грандісона|en|The History of Sir Charles Grandison}}<nowiki/>» (1753), написаного [[Семюел Річардсон|Семюелем Річардсоном]]<ref>Southam (1986), 187—189</ref>.

У 18 років Джейн вперше стала тіткою. Вона надіслала новонародженій племінниці Фанні Кетрін Остін-Найт «п'ять коротких фрагментів… „Ювенілії“», тепер відомих під загальною назвою «Уривки» («Scraps»), які уособлювали її «Думки та настанови щодо поведінки молодих жінок». Для ще однієї своєї племінниці, Джейн-Анни-Елізабет Остін (також народженої 1793 року), вона написала «ще дві „Різні дрібниці“», з посвятою їх [Анні] 2 червня 1793 року, додавши: «переконана, що якщо ти серйозно поставишся до них, то отримаєш з них дуже важливі інструкції щодо своєї поведінки у житті»<ref>Austen-Leigh, William; Austen-Leigh, Richard Arthur; Le Faye, Dierdre (1993). Jane Austen: A Family History. London: The British Library. pp. 76–77. ISBN 978-0-7123-0312-5.</ref>. Існують рукописні свідчення того, що Джейн і далі працювала над цими фрагментами навіть 1811 року (у 36-річному віці), а її племінник і племінниця, Анна і Джеймс Едвард Остін, внесли в них 1814 року подальші доповнення<ref>Sutherland (2005), 14; Doody (2014) 87–89</ref>.

«{{нп|Леді Сьюзен|Леді Сьюзен|en|Lady Susan}}<nowiki/>», написана між 1793—1795 роками, являла собою короткий [[епістолярний роман]], який вважається її найамбіційнішим та найскладнішим раннім твором<ref>Honan (1987), 101—102; Tomalin (1997), 82–83</ref>. «Леді Сьюзен» не схожа на жодний з її інших творів. {{нп|Клер Томалін|Клер Томалін|en|Claire Tomalin}} бачила в героїні твору «сексуальну хижачку», яка використовує свій розум і чарівність, щоб маніпулювати, зраджувати та обманювати своїх жертв, хай то будуть коханці, друзі чи члени сім'ї. Вона писала про «Леді Сьюзен»: «Розказана в листах, вона побудована так само акуратно, як п'єса, і так само цинічна за тоном, як будь-який з найобурливіших {{нп|Комедії епохи Реставрації|драматичних творів епохи Реставрації|en|Restoration comedy}}, які, можливо, послужили їй джерелом натхнення… Вона стоїть осібно у творчості Остін як дослідження дорослої жінки, чий інтелект і сила характеру перевершують усіх, з ким вона стикається»<ref>Tomalin (1997), 83–84; see also Sutherland (2005), 15</ref>. За словами Джанет Тодд, моделлю для головної героїні роману «Леді Сьюзен» могла слугувати французька аристократка {{нп|Еліза де Фейлід|Еліза де Фейлід|en|Eliza de Feuillide}}, яка надихала Джейн історіями про своє гламурне життя та різноманітні пригоди<ref name = "Todd4"/>. Перший чоловік Елізи, граф де Фейлід, був страчений 1794 року на [[Гільйотина|гільйотині]] під [[Французька революція|Французької революції]], яка змусила її втекти до Великої Британії, де вона 1797 року стала дружиною Генрі Остіна<ref name=":2">King, Noel «Jane Austen in France» Nineteenth-Century Fiction, Vol. 8, No. 1, June 1953 p. 2.</ref>. Опис страти графа де Фейліда, розказаний його вдовою, викликав у Джейн сильний страх перед Революцією, який вона мала до кінця життя. Саме Елізі Джейн була зобов'язана непоганим знанням [[Французька мова|французької мови]] і творів таких письменників, як [[Франсуа де Ларошфуко|Ларошфуко]], [[Мішель де Монтень|Монтеня]], [[Жан де Лабрюєр|Лабрюєр]], а також любов'ю до [[театр]]у<ref name=":2"/>.

Ставши дорослою, Джейн і далі жила з батьками, присвячуючи себе звичайним заняттям жінки її віку та соціального становища{{efn|Про соціальні конвенції серед шляхти загалом див. Collins (1994), 105}}: вона грала на [[фортепіано]], допомагала сестрі та матері керувати слугами, асистувала жінкам родини під час [[Пологи|пологів]], та доглядала за старими батькам, коли ті були на смертному ложі<ref>Gary Kelly, «Education and accomplishments», Jane Austen in Context, p. 256—257.</ref><ref name=":1"/>. Особливо вона пишалася своїм швацькими навичками<ref>Park Honan 1987, p. 265</ref>.

=== Роман з Лефроєм ===
[[Файл:Thomas Langlois Lefroy.jpg|міні|воруч|230пкс|{{нп|Томас Ланглуа Лефрой|Томас Ланглуа Лефрой|en|Thomas Langlois Lefroy}} на посаді {{нп|Лорд Верховний суддя Ірландії|Верховного судді Ірландії|en|Lord Chief Justice of Ireland}} у літньому віці (художник {{нп|Вільям Генрі Моут|Вільям Моут|en|William Henry Mote}}, 1855 рік)]]

Джейн було 20 років, коли до Стівентона між груднем 1795-го і січнем 1796 років з візитом навідався {{нп|Томас Ланглуа Лефрой|Том Лефрой|en|Thomas Langlois Lefroy}}. Він приїхав у гості до своїх тітки й дядька, які були сусідами Остінів<ref>Hannon P. 101 Things You Didn't Know about Jane Austen: The Truth about the World's Most Intriguing Romantic Literary Heroine. Adams Media, 2007. P. 72-72.</ref>. Щойно закінчивши [[Триніті-коледж (Дублін)|Триніті-коледж]] у [[Дублін]]і, він готувався переїхати до Лондона, щоб навчатися на адвоката ([[баристер]]а)<ref>[https://www.dib.ie/biography/lefroy-thomas-langlois-a4772 Ireland's national biographical dictionary «Lefroy, Thomas Langlois»] ''dib.ie'' Процитовано 1 січня 2024</ref>. Том і Джейн могли познайомитися під час сусідської зустрічі або на балу. Листи Джейн Кассандрі вказують на те, що молоді люди багато часу проводили разом: «Я майже боюся розповісти тобі, як ми з моїм ірландським другом поводилися. Уяви собі все найрозпусніше та шокуюче у тому, що стосується танців і спільних посиденьок»<ref>Quoted in Le Faye (2004), 92.</ref>.

У своєму першому вцілілому листі сестрі Кассандрі Джейн зазначала, що Лефрой «дуже джентльменський, гарнесенький, приємний молодий чоловік»<ref name="Halperin">Halperin (1985), 721</ref>. П'ять днів потому в іншому листі вона написала, що очікує «пропозиції» від свого «друга» і що «я відмовлю йому, однак, якщо він не пообіцяє віддати свій білий плащ», після чого продовжила: «У майбутньому я довірюся містеру Тому Лефрою, за якого не дала б і [[Шість пенсів|шести пенсів]]», і відмовлю всім іншим<ref name="Halperin"/>. Наступного дня Остін написала: «Настане день, коли я востаннє пофліртую з Томом Лефроєм, і коли ти отримаєш цього листа, все буде скінчено. У мене течуть сльози, коли я пишу про цю меланхолійну думку»<ref name="Halperin"/>.

Дослідник Джон Гальперін попереджав, що Остін часто висміювала у своїх листах популярну сентиментально-романтичну літературу, і тому деякі її висловлювання щодо Лефроя могли бути іронічними. Однак те, що Джейн від щирого серця захоплювалася Лефроєм, вважається очевидним, і надалі жоден з її інших залицяльників не міг зрівнятися з ним у цьому<ref name="Halperin"/>. Родина Лефроя вирішилася втрутитися у стосунки й відіслала його наприкінці січня з тих місць, де жила Джейн. Шлюб вважався непрактичним, це мали усвідомлювати й самі молоді люди. В обох не було грошей, а Лефрой залежав від двоюрідного дядька в Ірландії, який фінансував освіту свого племінника та займався становленням його юридичної кар'єри. Якщо Лефрой пізніше й відвідував [[Гемпшир]], то його тримали якомога далі від Остінів, через що Джейн надалі його більше не бачила<ref>Le Faye (2014), xviii; Fergus (2005), 7–8; Tomalin (1997), 112—120, 159; Honan (1987), 105—111.</ref>. У листопаді 1798 року, коли Джейн все ще не полишала думок про Лефроя, вона писала сестрі про те, як пила чай з одним з його родичів та відчайдушно хотіла розпитати про нього, але так і не могла змусити себе порушити цю тему<ref>Halperin (1985), 722</ref>. Сам Лефрой надалі зробив успішну кар'єру і став {{нп|Лорд Верховний суддя Ірландії|Верховним суддею Ірландії|en|Lord Chief Justice of Ireland}}. У старості, згадуючи про Джейн, він зізнався, що був закоханий у неї, словами: «Це була хлоп'яча любов»<ref>Tomalin (1997), 118.</ref>.

=== Перші повноцінні романи ===
Закінчивши «Леді Сьюзен», Остін розпочала свій перший повноцінний роман «Елінор і Маріанна». Її сестра згадувала, що він був прочитаний Джейн родині ще «до 1796 року» і розказаний через серію листів. Через відсутність оригінальних рукописів неможливо дізнатися, яка частина первісного варіанта збереглася в романі, опублікованому анонімно 1811 року під назвою «[[Чуття і чуттєвість]]»<ref>Sutherland (2005), 16–18; LeFaye (2014), xviii; Tomalin (1997), 107, 120, 154, 208.</ref>.

1796 року Джейн почала писати свій другий роман «Перші враження» (згодом опублікований під назвою «Гордість і упередження»). Початковий варіант «Перших вражень» вона завершила в серпні 1797 року у 21 рік. Як і всі свої романи, Джейн у процесі роботи зачитувала його вголос своїй родині, де він став «визнаним улюбленцем»<ref>Le Faye (2004), 100, 114.</ref>. Цього часу батько Джейн зробив першу спробу опублікувати один з її романів. У листопаді 1797 року Джордж Остін написав листа {{нп|Томас Кеделл|Томасу Кеделлу|en|Thomas Cadell (publisher)}}, відомому лондонському видавцю, з проханням розглянути можливість публікації «Перших вражень». Кеделл повернув листа містеру Остіну, помітивши його як «Відхилено поверненням пошти». Сама Джейн, ймовірно, могла і не знати про спроби її батька<ref>Le Faye (2004), 104; Sutherland (2005), 17, 21; quotations from Tomalin (1997), 120—122.</ref>. Після завершення «Перших вражень» Джейн повернулася до роботи над «Елінор і Маріанною» й між листопадом 1797-го&nbsp;— серединою 1798 років значно переробила твір; вона відмовилася від [[Епістолярний роман|епістолярного]] формату на користь оповіді від третьої особи і створила щось близьке до «Чуття і чуттєвості»<ref>Le Faye (2014), xviii–xiv; Fergus (2005), 7; Sutherland (2005), 16–18, 21; Tomalin (1997), 120—121; Honan (1987), 122—124.</ref>. 

У середині 1798 року, закінчивши переробляти «Елінор і Маріанну», Остін почала писати третій роман під робочою назвою «Сьюзен» (згодом названий «[[Нортенґерське абатство]]»), який був [[Сатира|сатирою]] на популярний жанр [[готичний роман|готичного роману]]<ref>Litz (1965), 59–60.</ref>. Роботу над цим твором Джейн завершила приблизно через рік. На початку 1803 року брат Генрі за дорученням Джейн запропонував роман «Сьюзен» Бенджаміну Кросбі, власнику лондонського видавництва Crosby & Company, який купив за 10 фунтів авторські права на нього. Кросбі пообіцяв якнайшвидшу публікацію і розрекламував книгу як таку, «що перебуває у друці», але надалі більше нічого так і не зробив<ref>Tomalin (1997), 182.</ref><ref>Le Faye (2014), xx–xxi, xxvi; Fergus (2005), 8–9; Sutherland (2005), 16, 18–19, 20–22; Tomalin (1997), 199, 254.</ref>.

=== У Баті й Саутгемптоні ===
[[Файл:4 Sydney Place.jpg|міні|праворуч|190пкс|Будинок Остінів у [[Бат (Англія)|Баті]] ({{нп|Сідні Плейс|Сідні Плейс|en|Sydney Place, Bath}}, 4)]]
У грудні 1800 року Джордж Остін несподівано оголосив про своє рішення піти зі служіння та переїхати зі Стівентона з сім'єю до міста [[Бат (Англія)|Бат]] (графство [[Сомерсет (графство)|Сомерсет]]), й оселитися за адресою {{нп|Сідні Плейс|Сідні Плейс|en|Sydney Place, Bath}} 4<ref>{{cite web|url=http://www.seekingjaneausten.com/bath.html|title=Bath|first=susan|last=hubbard|website=seekingjaneausten.com|access-date=27 травня 2017|archive-date=16 червня 2019|archive-url=https://web.archive.org/web/20190616014458/http://www.seekingjaneausten.com/bath.html|url-status=dead}}</ref>. Якщо вихід на пенсію та зміна місця проживання були благом для Остіна-старшого, то для Джейн це стало справжнім потрясінням, коли вона дізналась, що їй доведеться переїхати за 50 миль (80&nbsp;км) від свого рідного будинку, в якому вона жила з народження<ref>Collins (1994), 8–9.</ref>. Свідченням впливу проживання у Баті на душевний стан Джейн стало зниження її творчої активності в той період. Хоча цього часу письменниця зробила деякі зміни у «Сьюзен» і розпочала, а потім припинила працю над своїм новим романом «{{нп|Вотсони|Вотсони|en|The Watsons}}<nowiki/>», але все одно така творча діяльність не могла зрівнятися за продуктивністю з тією, що в неї була між 1795—1799 роками<ref>Sutherland (2005), 21.</ref>. Клер Томалін припускала, що це зниження творчої активності пов'язано з тим, що у Джейн була глибока депресія. Парк Гонан мав протилежну думку та зазначав, що Остін писала або переробляла рукописи протягом усього свого творчого життя, за винятком кількох місяців після смерті її батька<ref>Le Faye (2014) xx–xxii; Fergus (2005), 8; Sutherland (2005), 15, 20–22; Tomalin (1997), 168—175; Honan (1987), 215.</ref>{{efn|Дуді погоджується з Томалін; див. Doody, «Jane Austen, that disconcerting child», in Alexander and McMaster 2005, 105.}}. Загалом, думки дослідників розходяться: окрім гіпотези щодо втрати Джейн інтересу до творчості через незадоволення життям у Баті, також припускається, що причиною цього могло стати її світське міське життя, яке не дозволяло їй приділяти більше часу написанню романів<ref name="Irvine">Irvine, 2005 4.</ref>. Критик Роберт Ірвін стверджував, що Остін займалася більше написанням романів, перебуваючи у сільській місцевості, тому що вона там мала більше вільного часу, а не тому, що вона була там щасливішою, як це часто стверджувалося<ref name="Irvine"/>. Ба більше, в цей період Остін часто переїжджала і подорожувала Південною Англією, що навряд чи сприяло написанню довгих романів<ref name="Irvine"/>.
[[Файл:Godmersham Hall - geograph.org.uk - 407850.jpg|міні|ліворуч|270пкс|Між 1798—1813 роками Джейн Остін часто гостювала у маєтку брата, {{нп|Едвард Остін|Едварда|fr|Edward Austen}}, {{нп|Ґодмершем-парк|Ґодмершем-парк|en|Godmersham Park}}, у графстві [[Кент]]. Прийнято вважати, що цей маєток вплинув на її творчість.]]
1801—1804 роки є чимось на кшталт «білої плями» для дослідників життя Джейн, оскільки Кассандра з невідомих причин знищила всі листи від сестри за цей період<ref>Halperin (1985), 729</ref>. У грудні 1802 року Джейн з сестрою відвідали Алетею та Кетрін Бігг, давніх подруг, які мешкали неподалік від {{нп|Бейсінгсток|Бейсінгстока|en|Basingstoke}}. Їхній молодший брат, Гарріс Бігг-Віттер, який нещодавно закінчив навчання в [[Оксфорд]]і, теж був удома. Бігг-Вітер зробив пропозицію, і Джейн прийняла її. За словами Керолайн Остін, племінниці Джейн, та Реджинальда Бігг-Віттера, нащадка нареченого, Гарріс був непривабливим&nbsp;— це був кремезний, непримітний чоловік, який мало розмовляв, заїкався, бував агресивним у розмові й майже зовсім нетактовним. Однак Джейн знала його ще з юності, і цей шлюб надавав багато практичних переваг для неї та її родини. Гарріс був спадкоємцем великих родинних маєтків, розташованих у місцевості, де виросли сестри. За допомогою цих статків Джейн могла б забезпечити своїм батькам безбідну старість, дати Кассандрі постійне житло та, можливо, допомогти своїм братам у їхній кар'єрі. Наступного ранку Джейн вирішила, що помилилася, і відкликала свою згоду<ref>Le Faye (2014), xxi; Fergus (2005), 7–8; Tomalin (1997), 178—181; Honan (1987), 189—198.</ref>. У жодному з листів або щоденників сучасників Джейн не описується, як вона ставилася до цієї пропозиції<ref>Le Faye (2005), 51.</ref>. Роберт Ірвін описував Бігг-Вітера, як людину, яка «…схоже, дуже важко могла сподобатися, не говорячи вже про кохання»<ref>Irvine (2005), 3</ref>.

1814 року Джейн написала листа своїй племінниці Фанні Найт, яка питала її поради щодо серйозних стосунків, повідомивши їй, що «написавши так багато про один бік питання, я тепер повернуся і благатиму тебе не зв'язувати себе подальшими зобов'язаннями та не думати про те, щоб прийняти його, якщо він тобі насправді не подобається. Краще віддати перевагу чомусь іншому або перетерпіти, ніж одружитися без любові»<ref>Letter dated 18–20 November 1814, in Le Faye (1995), 278—282.</ref>. Англійський дослідник Дуглас Буш писав, що Остін «мала надто високий ідеал любові, яка повинна об'єднувати чоловіка і дружину… Всі її героїні… знають, пропорційно до своєї зрілості, значення палкого кохання»<ref name="Halperin1">Halperin (1985), 732</ref>. Можливий автобіографічний елемент у «Чутті і чуттєвості» з'являється, коли {{нп|Елінор Дешвуд|Елінор Дешвуд|en|Elinor Dashwood}} розмірковує про «найгірше і непоправне з усіх зол&nbsp;— зв'язок на все життя» з безпринципною людиною<ref name="Halperin1"/>{{efn|Оригінальна цитата Елінор Дешвуд з розділу 29, сторінка 159, роману «Чуття і чуттєвість» звучить так: «Найгірше і непоправне з усіх зол — це зв'язок на все життя з безпринципною людиною».}}.

1804 року, коли жила в Баті, Джейн розпочала, але не завершила свій роман «Вотсони». У центрі сюжету&nbsp;— інвалід і збіднілий священнослужитель та його чотири неодружені доньки. Дослідниця Кетрін Сазерленд описувала цей роман як «дослідження суворих побутових реалій життя залежних жінок»<ref>Sutherland (2005), 15, 21.</ref>. Парк Гонан припускав, і Клер Томалін теж погоджувалася з цим, що Джейн вирішила припинити роботу над романом після того, як 21 січня 1805 року помер її батько; її особисті обставини надто сильно нагадували обставини життя її персонажів, викликаючи в неї не дуже приємні враження<ref>Le Faye (2014) xxii; Tomalin (1997), 182—184; Honan (1987), 203—205.</ref>.
[[Файл:JaneAustenCassandraWatercolour.jpg|thumb|праворуч|220пкс|Джейн Остін на акварелі {{нп|Кассандра Остін|Кассандри Остін|en|Cassandra Austen}}, її сестри (1804)]]
Відносно раптова смерть батька залишила Джейн, Кассандру та їхню матір у фінансовій скруті. Брати Едвард, Джеймс, Генрі та Френсіс взяли зобов'язання робити щорічні внески на підтримку матері та сестер<ref>Honan (1987), 213—214.</ref>. Відображенням фінансової незахищеності родини стали умови її життя протягом наступних чотирьох років. Частину часу родина провела в орендованих помешканнях у Баті, а у червні 1805 року вона покинула місто, навідавшись до своїх родичів у Стівентоні та {{нп|Годмершем|Годмершемі|en|Godmersham}}. На осінні місяці родина переїхала до новомодного морського курорту {{нп|Вортінг (Англія)|Вортінг|en|Worthing}} на [[Сассекс|узбережжі Сассексу]], де оселилася у Стенфордському котеджі{{efn|Спостереження Остін за раннім Вортінгом, ймовірно, допомогли надихнути її останній, але незавершений роман «Сандітон», історію про перспективний морський курорт у Сассексі.}}. Вважається, що саме тут Джейн написала свій чистовий екземпляр «Леді Сьюзен» та додала до нього «Заключення» («Conclusion»). 1806 року родина переїхала до [[Саутгемптон]]а, де мешкала в одному будинку з Френсісом Остіном та його новою дружиною. Значну частину цього часу вони проводили, відвідуючи членів різних гілок свого роду<ref>Tomalin (1997), 194—206.</ref>.

5 квітня 1809 року, приблизно за три місяці до переїзду родини в {{нп|Чоутон|Чоутон|en|Chawton}}, Джейн написала гнівного листа Річарду Кросбі, пропонуючи йому новий рукопис «Сьюзен», якщо це сприятиме швидшій публікації цього роману, і просила повернути оригінал, щоб вона могла знайти іншого видавця. Натомість Кросбі відповів, що відмовляється опублікувати книгу протягом будь-якого визначеного терміну, або може взагалі не публікувати, і що Остін може викупити авторські права на твір за 10 фунтів та знайти іншого видавця. Проте на той час в Остін не було коштів на це<ref>Tomalin (1997), 207.</ref>, вона змогла викупити рукопис лише 1816 року<ref name=":3">Le Faye (2014), xx–xxi, xxvi; Fergus (2005), 8–9; Sutherland (2005), 16, 18–19, 20–22; Tomalin (1997), 182, 199, 254.</ref>.

=== У Чоутоні ===
[[Файл:Jane Austen (House in Chawton) 2.jpg|міні|праворуч|310пкс|{{нп|Будинок-музей Джейн Остін|Будинок-музей|en|Jane Austen's House Museum}} Джейн Остін у {{нп|Чоутон|Чоутоні|en|Chawton}}.]]
На початку 1809 року брат Джейн Едвард запропонував матері й сестрам поселитися на постійній основі у великому котеджі в містечку Чоутон{{efn|За переписом 1811 року в Чоутоні проживало 417 осіб.<ref>Collins (1994), 89.</ref>}}, який був частиною його власності й стояв поруч із його будинком, {{нп|Чоутон-хаус|Чоутон-хаусом|en|Chawton House}}. Джейн, Кассандра та їхня мати переїхали до {{нп|Будинок-музей Джейн Остін|котеджу в Чоутоні|en|Jane Austen's House Museum}} 7 липня того року<ref name=":3"/>. Життя в Чоутоні було спокійнішим, ніж після переїзду родини до Бата 1800 року. Остіни не спілкувалися зі [[Джентрі|шляхтою]] і розважалися лише тоді, коли приїжджали родичі. Племінниця Джейн Анна описувала життя родини в Чоутоні як «дуже спокійне ж��ття, згідно зі своїми уявленнями, при цьому вони були великими читачами, і, крім ведення домашнього господарства, наші тітки займалися роботою з бідними та навчанням якоїсь дівчинки чи хлопчика читання або письма»<ref>Grey, J. David; Litz, A. Waton; Southam, B. C.; Bok, H.Abigail (1986). The Jane Austen companion. Macmillan. p. 38. ISBN 9780025455405.</ref>. У Чоутоні у Джейн почався сплеск творчої активності, вона писала майже щодня<ref>Grey, «Chawton», p. 37-38 ; Claire Tomalin, Jane Austen: A Life, 1997,p. 208, 211—212.</ref>.

=== Перші публікації творів ===
Як і багато тогочасних жінок-письменниць, Остін публікувала свої книги анонімно<ref name="Irvine77">Irvine, 2005 15.</ref>. На той час ідеальною для жінки вважалася роль дружини та матері, а жіноче письменництво розглядалося у кращому разі другорядним заняттям. Вважалося, що жінка, бажаючи стати письменницею на постійній основі, принижує свою [[жіночність]]. Книги, написані жінками, зазвичай видавалися анонімно, задля збереження видимості, що письменниця публікується лише заради підробітку й не прагне стати «літературною левицею» (тобто знаменитістю)<ref>Irvine, 2005 10–15.</ref>.

За ��ас перебування в Чоутоні Остін опублікувала чотири романи, які загалом були добре сприйняті. Через її брата Генрі видавець {{нп|Томас Егертон|Томас Егертон|en|Thomas Egerton (publisher)}} погодився опублікувати роман «[[Чуття і чуттєвість]]», який, як і всі романи Остін, крім «Гордості і упередження», був виданий «на замовлення», тобто на фінансовий ризик автора. Під час публікації на замовлення видавці авансували свої витрати на публікацію, відшкодовували їх у міру продажу книжок, а потім стягували комісію в розмірі 10&nbsp;% за кожну продану книжку, виплачуючи решту автору<ref>Fergus (2014), 6; Raven (2005), 198; Honan (1987), 285—286.</ref>. Якщо роман погано продавався та не відшкодовував своїх витрат, відповідальність за них покладали на автора. Альтернативою видання книг на замовлення був продаж авторських прав, коли автор отримував одноразову виплату від видавця за рукопис, як це сталося у випадку з «Гордістю і упередженням», однак Остін з осторогою ставилася до цього варіанту публікації після невдалого досвіду з романом «Сьюзен» (рукопис, названий «Нортенгерське абатство»): вона продала авторські права на «Сьюзен» за 10 фунтів видавництву «Кросбі та сини», яке так і не надрукувало її, а потім змусило письменницю викупити їх назад, щоб вона нарешті змогла опублікувати свій твір<ref name="Irvine77"/>. Існувала ще одна альтернатива&nbsp;— продаж за передплатою, коли низка людей погоджувалася купити книгу заздалегідь, однак і вона була неприйнятною для Остін, оскільки продавати за передплатою могли тільки автори, що були добре відомі або мали впливового аристократичного покровителя, який рекомендував би майбутню книгу своїм друзям<ref>Irvine, 2005 13.</ref>. «Чуття і чуттєвість» вийшов у жовтні 1811 року і був представлений як написаний «леді»<ref name="Irvine77"/>. Оскільки роман продавався на замовлення, Егертон використав для його друку дорогий папір і встановив ціну в 15 [[шилінг]]ів<ref name="Irvine77"/>.

Рецензії до «Чуття і чуттєвості» були позитивними, і роман став модним серед людей молодої аристократії, які формували громадську думку<ref name="Honan 1987, 289–290">Honan (1987), 289—290.</ref>. Видання розпродали до середини 1813 року. Романи Остін публікувалися більшими накладами, ніж це було прийнято для того періоду. Невелике коло читачів романів та великі витрати, пов'язані з ручним виробництвом (особливо вартість паперу ручної роботи), призвели до того, що більшість творів цього жанру видавалися накладом 500 примірників або менше, заради зниження ризиків для видавця та автора. Навіть деякі з найуспішніших творів цього періоду виходили накладом не більш як 750—800 примірників, і згодом перевидавалися, якщо попит на них зберігався. Романи Остін виходили більшими накладами: від 750 примірників «Чуття і чуттєвості» до близько 2000 примірників «[[Емма (роман)|Емми]]». Досі невідомо, хто вирішив друкувати романи Остін більшим накладом, ніж зазвичай,&nbsp;— видавці чи авторка. Оскільки всі книги Остін, крім однієї, спочатку були опубліковані «з комісією», ризики перевиробництва переважно лежали на ній (або на Кассандрі після її смерті), що могло спонукати видавців випускати більші наклади, ніж зазвичай, коли під загрозою опинялися їхні власні кошти. Наклади популярних нехудожніх творів часто були набагато більшими<ref>For more information and a discussion of the economics of book publishing during this period, see Fergus (2014), 6–7, and Raven (2005), 196—203.</ref>.
[[Файл:SenseAndSensibilityTitlePage.jpg|міні|ліворуч|190пкс|Титульна сторінка першого видання «[[Чуття і чуттєвість|Чуття і чуттєвості]]», першого опублікованого роману Джейн Остін (1811)]]
На публікації «Чуття і чуттєвості» Остін заробила 140 фунтів стерлінгів, що забезпечило їй певну фінансову та психологічну незалежність<ref>Irvine (2005) p.15</ref><ref>Honan (1987), 290, Tomalin (1997), 218.</ref>. Після успіху цього роману всі наступні книги Остін позначалися як написані «Авторкою „Чуття і чуттєвості“», а ім'я письменниці надалі більше не з'являлося на її книгах за життя<ref name=":4">Irvine, 2005 15.</ref>. Потім Егертон опублікував «Гордість і упередження», перероблену версію «Перших вражень», яка вийшла у січні 1813 року. Остін продала авторські права на «Гордість і упередження» Егертону за 110 фунтів. Щоб максимізувати прибуток, він використав дешевий папір і встановив ціну у 18 шилінгів<ref name=":4"/>. Егертон широко рекламував книгу, і вона одразу ж мала успіх, отримавши три схвальні рецензії та добре продаючись. Якби Остін випустила «Гордість і упередження» на замовлення, вона отримала б прибуток у розмірі 475 фунтів, що вдвічі перевищувало б річний дохід її батька<ref name=":4"/>. У жовтні 1813 року Егертон зміг почати продавати друге видання. У травні наступного року він опублікував «[[Менсфілд-парк]]». Рецензенти проігнорували роман, тоді як у читачів він був дуже популярний. Усі примірники «Менсфілд-парку» розподали упродовж шести місяців, а заробіток Остін від нього був більшим, ніж від будь-якого з інших її романів<ref>Le Faye (2014), xxiii; Fergus (1997), 22–24; Sutherland (2005), 18–19; Tomalin (1997), 236, 240—241, 315, n. 5.</ref>.

Без відома чи схвалення Остін її романи перекладалися французькою мовою та публікувалися у Франції в дешевих піратських виданнях<ref name="King">King, Noel J. (1953). «Jane Austen in France». Nineteenth-Century Fiction. 8 (1): 1–26. doi:10.2307/3044273. JSTOR 3044273</ref>. За словами літературного критика Ноеля Кінга, 1953 року, з огляду на пристрасть до пишних романтичних фантазій, яким на той час віддавали перевагу у Франції, дивувало те, що романи Остін, з акцентом на повсякденне англійське життя, взагалі мали якийсь попит на ринку цієї країни<ref name="King"/>. При цьому Кінг зауважував, що головна перекладачка Остін у Франції, мадам {{нп|Ізабель де Монтольє|Ізабель де Монтольє|en|Isabelle de Montolieu}}, мала лише найелементарніші знання англійської. Її переклади були радше «імітаціями», ніж власне перекладами, оскільки вона залежала від своїх помічників, що надавали їй лише стислий зміст, який вона потім перекладала «прикрашеною» французькою, із часто докорінною зміною сюжету та персонажів<ref name="King"/>. Першим з опублікованих у Франції романів Остін, де було вказане ім'я письменниці, стало «[[Переконання (роман)|Переконання]]», яке вийшло 1821 року під назвою «Сім'я Елліот, або Давня схильність»<ref name="King"/>.

Остін знала, що [[Георг IV|принц-регент Джордж]] захоплюється її романами та тримає по одному їхньому комплекту в кожній зі своїх резиденцій{{efn|Захоплення принца-регента аж ніяк не було взаємним. У листі від 16 лютого 1813 року до своєї подруги Марти Ллойд Остін пише (маючи на увазі дружину принца, до якої він ставився дуже погано): «Я ненавиджу її чоловіка».<ref>Le Faye (1995), 207–208.</ref>}}. У листопаді 1815 року бібліотекар Джорджа {{нп|Джеймс Станьєр Кларк|Джеймс Станьєр Кларк|en|James Stanier Clarke}} запросив Остін відвідати лондонську резиденцію принца і натякнув, що їй варто присвятити йому свою майбутню «Емму». Хоча Остін недолюблювала принца-регента, вона не могла відмовити йому в цьому проханні<ref>Austen letter to James Stannier Clarke, 15 November 1815; Clarke letter to Austen, 16 November 1815; Austen letter to John Murray, 23 November 1815, in Le Faye (1995), 296—298.</ref>. Причиною неприхильності Остін до принца-регента були його бабійство, азартні ігри, пияцтво, марнотратство і загалом ганебна поведінка<ref name=":5">Halperin (1985), 734</ref>. Пізніше Остін створила «{{нп|План роману за порадами з різних джерел|План роману за підказками з різних джерел|en|Plan of a Novel, according to Hints from Various Quarters}}<nowiki/>», сатиричний нарис «ідеального роману», оснований на численних пропозиціях бібліотекаря щодо її майбутнього твору<ref>Litz (1965), 164—165; Honan (1987), 367—369, describes the episode in detail.</ref>. Остін дуже гнівили часто помпезні літературні поради Кларка, і «План роману», що пародіював його, був задуманий як помста за всі небажані листи, які вона отримувала від королівського бібліотекаря<ref name=":5"/>.

У середині 1815 року Остін передала свої твори від Егертона до {{нп|Джон Мюррей|Джона Мюррея|en|John Murray (publishing house)}}, відомішого лондонського видавця{{efn|Джон Мюррей також опублікував твори Вальтера Скотта і [[Джордж Гордон Байрон|лорда Байрона]]. У листі до Кассандри від 17/18 жовтня 1816 року Остін коментувала: «Лист містера Мюррея прийшов; він, звичайно ж, шахрай, але ввічливий».<ref>Honan (1987), 364–365; Le Faye (1995) 291.</ref>}}, який опублікував «Емму» у грудні того року, і друге видання «Менсфіл��-парку»&nbsp;— у лютому 1816 року. «Емма» продавалася добре, тоді як нове видання «Менсфілд-парку» розійшлося погано, і цей провал нівелював більшу частину доходу від першого роману. Це були останні романи Остін, опубліковані за її життя<ref>Le Faye (2014), xxv–xxvi; Sutherland (2005), 16–21; Fergus (2014), 12–13, 16–17, n.29, 31, n.33; Fergus (2005), 10; Tomalin (1997), 256.</ref>.

Поки Мюррей готував «Емму» до друку, Остін почала писати «Елліотів», згодом опублікованих під назвою «[[Переконання (роман)|Переконання]]». Вона завершила свій перший начерк у липні 1816 року. Крім того, невдовзі після публікації «Емми» Генрі Остін викупив у Кросбі авторські права на «Сьюзен». Надалі Остін була змушена відкласти публікацію будь-якого з цих завершених романів через сімейні фінансові негаразди. У березні 1816 року збанкрутував банк Генрі, через що він втратив всі свої активи та опинився у глибоких боргах, що коштувало Едварду, Джеймсу та Френку Остінам великих сум. Генрі та Френк більше не могли дозволити собі робити грошові внески на підтримку матері та сестер<ref>Le Faye (2014), xx, xxvi; Fergus (2014), 15; Tomalin (1997), 252—254.</ref>.

=== Хвороба і смерть ===
[[Файл:Jane Austen's House - geograph.org.uk - 1314316.jpg|міні|ліворуч|210пкс|Будинок на Коледж-стріт, 8, у [[Вінчестер]]і, де Остін прожила свої останні дні й померла.]]
На початку 1816 року Остін стала відчувати нездужання, але ігнорувала тривожні ознаки. До середини року прогресування хвороби стало очевидним, почалося повільне, нерегулярне погіршення стану здоров'я<ref>Honan (1987), 378—379, 385—395</ref>. Більшість біографів покладаються на ретроспективний діагноз {{нп|Закарі Коуп|Закарі Коупа|en|Zachary Cope}} 1964 року і називають причиною її смерті [[Аддісонова хвороба|хворобу Аддісона]], при цьому її останню хворобу також описують як наслідок [[Лімфогранульоматоз|лімфоми Ходжкіна]]<ref>Для отримання детальної інформації щодо ретроспективного діагнозу, його невизначеності та пов'язаних з ним суперечностей, див. Honan (1987), 391—392; Le Faye (2004), 236; Grey, ''Life of Jane Austen'' (1986), 282; Wiltshire, ''Jane Austen and the Body'', 221.</ref>{{efn|Клер Томалін віддає перевагу діагнозу лімфома, зокрема, хвороба Ходжкіна.<ref>Tomalin (1997), Appendix I, 283–284; see also A. Upfal, [http://mh.bmj.com/cgi/content/full/31/1/3 «Проблеми зі здоров'ям та остання хвороба Джейн Остін протягом усього життя: Нові докази вказують на смертельну хворобу Ходжкіна і виключають загальноприйняту хворобу Аддісона»], ''Medical Humanities'', 31(1),| 2005, 3–11. {{doi|10.1136/jmh.2004.000193}}</ref>}}. Коли помер її дядько, який залишив весь свій статок дружині, фактично позбавивши родичів спадщини, у неї стався рецидив хвороби, вона писала: «Я соромлюсь сказати, що шок від волі мого дядька викликав рецидив… але слабке Тіло повинно вибачити слабкі Нерви»<ref name=":6">Todd (2015), 13</ref>.

Письменниця й далі працювала попри хворобу. Невдоволена фіналом «Еліотів», Джейн переписала дві останні глави, які завершила 6 серпня 1816 року{{efn|Рукопис перероблених фінальних розділів «Переконання» є єдиним збереженим рукописом з її опублікованих романів загалом, написаним її власним почерком.<ref>Tomalin (1997), 255.</ref> Остаточні назви обрали Кассандра й Генрі Остін, титульна сторінка датувалася 1818 роком.}}. У січні 1817 року Остін почала писати роман «Брати» (опублікований 1925 року під назвою «[[Сандітон]]»), завершивши дванадцять глав, до припинення роботи над ним у середині березня того року, ймовірно, через хворобу<ref>Tomalin (1997), 261.</ref>. Тодд описував героїню «Сендітона», Діану Паркер, як «енергійного інваліда». У романі Остін висміювала [[Іпохондрія|іпохондриків]], і хоча письменниця описувала героїню як «жовчну», через п'ять днів після залишення праці над романом, вона написала про себе, що перетворюється на «всі неправильні кольори» і живе «переважно на дивані»<ref name = "Todd13">Todd (2015), 13</ref>. 18 березня 1817 року вона відклала перо, зробивши нотатку про це<ref name = "Todd13"/>.
{{multiple image|align=right
 | footer    = [[Вінчестерський собор]], де похована Остін, та її меморіальний надгробок у [[Нава (архітектура)|наві]] собору
 | width     =
 | image1    = Winchester Cathedral view 1.jpg
 | width1    = 165
 | image2    = wincath-11S7-9687.jpg
 | width2    = 155
}}
[[Файл:Letter from Jane Austen to her sister Cassandra, 1799 June 11. Page 4 (NLA).tiff|thumb|right|Лист Джейн Остін своїй сестрі Кассандрі від 11 червня 1799 року]]
Остін і далі легковажно ставилася до свого стану, описуючи його «жовчю» та [[ревматизм]]ом. У міру прогресування хвороби, їй дедалі важче ставало ходити й бракувало енергії, через що до середини квітня вона вже була прикута до ліжка. У травні Кассандра та Генрі привезли її до [[Вінчестер]]а на лікування, до цього часу вона вже страждала від пекучого болю й чекала на смерть<ref name = "Todd13"/>. Остін померла у Вінчестері 18 липня 1817 року у віці 41 року. Генрі, завдяки своїм зв'язкам серед духовенства, організував поховання своєї сестри в північному проході [[Нава (архітектура)|нави]] [[Вінчестерський собор|Вінчестерського собору]]. Епітафія, складена її братом Джеймсом, оспівує особисті якості Остін, висловлює надію на її порятунок і згадує про «надзвичайні обдарування її розуму», але прямо не згадує про її досягнення як письменниці<ref>Le Faye (2014), xxv–xxvi; Fergus (1997), 26–27; Tomalin (1997), 254—271; Honan (1987), 385—405.</ref>.

== Біографічні джерела ==
Біографічна інформація про життя Джейн Остін збереглася у вигляді невеликої кількості її листів та нотаток, написаних членами її сім'ї<ref name=":7">Fergus (2005), 3–4</ref>. Лише близько 160 з приблизно 3000 листів, написаних Джейн, збереглися й опубліковані. Більшість листів Джейн написала своїй сестрі {{нп|Кассандра Остін|Кассандрі|en|Cassandra Austen}}, але та 1843 року спалила їх більшу частину і вирізала фрагменти з тих, що залишила. Цим знищенням і цензуруванням Кассандра намагалася не допустити потрапляння небажаних висловлювань письменниці до рук родичів, щоб «молодші племінниці не прочитали жодного іноді різкого або відвертого коментаря Джейн Остін щодо сусідів або членів сім'ї»<ref>Le Faye (2005), 33</ref>. Кассандра вважала, що з метою дотримання тактовності ці подробиці краще знищити<ref>Nokes (1998), 1</ref>. Важливі деталі про сім'ю Остін були навмисно приховані, зокрема будь-які згадки про брата Джорджа, чиї недіагностовані проблеми у психічному розвитку змусили сім'ю відіслати його з дому, про інших двох братів, яких у ранньому віці відправили на флот, або про заможну тітку Лі-Перро, заарештовану й засуджену за звинуваченнями у крадіжці<ref>Nokes (1998), 1–2; Fergus (2005), 3–4</ref>.

Першою біографією Джейн стала «Біографічна довідка», написана її братом {{нп|Генрі Томас Остін|Генрі Томасом Остіном|en|Henry Thomas Austen}} 1818 року. Вона вийшла в посмертному виданні «[[Нортенґерське абатство (роман)|Нортенгерського абатства]]» і, всупереч волі інших членів родини, містила уривки з двох листів письменниці. Подробиці життя Джейн продовжували опускати або прикрашати у книзі її племінника, «{{нп|Мемуари Джейн Остін|Мемуари Джейн Остін|fr|A Memoir of Jane Austen}}<nowiki/>», опублікованій 1869 року, та в біографії Вільяма та Річарда Артура Остінів-Лі «Джейн Остін: її життя та листи», опублікованій 1913 року, яка містила додаткові листи письменниці<ref>Nokes (1998), 2–4; Fergus (2005), 3–4; Le Faye (2004), 279</ref>. Таким чином, сім'я та родичі письменниці створили «легенду» про «добру, тиху тітоньку Джейн», зобразивши її жінкою, яка жила в щасливих домашніх обставинах, чия родина була головною опорою її життя. Вчений Ян Фергюс пояснював, що сучасні біографії здебільшого містять деталі, вирізані з листів і сімейних біографічних матеріалів, а завдання біографів полягало в тому, щоб уникнути поляризованого погляду на те, що Джейн переживала в періоди глибокого нещастя, і що вона була «озлобленою, розчарованою жінкою, спійманою у пастку у вкрай неприємній родині»<ref name=":7"/>.

Щодо зовнішності Джейн Остін збереглося ще менше певних відомостей, думки сучасників у цьому плані розходяться. Її кузина Філадельфія Генкок казала, що Джейн була схожою на свого брата Генрі, «зовсім не гарненька, дуже манірна для своїх дванадцяти років»<ref>Jon Spence. Becoming Jane Austen.&nbsp;— Bloomsbury Publishing, 2007.&nbsp;— С. 63.&nbsp;— 312 с.&nbsp;— ISBN 144115342X.&nbsp;— ISBN 9781441153425.</ref>. Брат її близької приятельки Анни Лефрой, сер Егертон Бріджес, говорив про неї: «Вона приваблива, гарна собою, тонка і витончена, тільки щоки трохи круглясті»<ref>Atlantic Monthly: A Magazine of Literature, Art and Politics v. 11 (Atlantic Monthly, 1863), p. 236.</ref>. 

== Посмертні публікації ==
Через кілька місяців після смерті Джейн, у липні 1817 року Кассандра, Генрі Остін та видавець Джон Мюррей домовилися про публікацію «Переконання» та «Нортенґерського абатства» у комплекті{{efn|Парк Гонан вказував на «дивний факт, що більшість рецензентів [Остін] звучали як містер Коллінз» як свідчення того, що сучасні критики вважали твори, орієнтовані на інтереси та проблеми жінок, за своєю суттю менш важливими та вартими їхньої уваги, ніж твори (переважно нехудожні), орієнтовані на чоловіків.<ref>Honan (1987), 317.</ref>}}. Генрі додав свою «Біографічну довідку», датовану груднем 1817 року, в якій уперше назвав свою сестру авторкою романів. Клер Томалін описала цей твір як «люблячий і відшліфований панегірик»<ref>Tomalin (1997), 272.</ref>. Продажі були хорошими протягом року&nbsp;— лише 321 примірник залишився непроданим станом на кінець 1818 року<ref>Tomalin (1997), 321, n.1 and 3; Gilson (1986), 136—137.</ref>.
[[Файл:NorthangerPersuasionTitlePage.jpg|міні|праворуч|200пкс|Титульна сторінка першого видання роману «[[Нортенґерське абатство (роман)|Нортенґерське абатство]]» (1811)]]
Хоча всі шість романів Остін протягом 1820-х років не друкувалися в Англії, їх надалі читали в екземплярах, які зберігалися в приватних бібліотеках і перебували на руках. У Остін з'явилися перші шанувальники. Перший художній твір, де вона була персонажем (те, що на сьогодні можна назвати {{нп|Вигадка про реальну людину|вигадкою про реальну людину|en|Real person fiction}}), з'явився 1823 року, у вигляді листів до редактора журналу ''The Lady's Magazine''<ref>[https://www.the-tls.co.uk/articles/fan-fiction-or-fan-fact/ Looser, Devoney (13 December 2019). «Fan fiction or fan fact? An unknown pen portrait of Jane Austen»] ''the-tls.co.uk'' Процитовано 3 березня 2024</ref>. У ньому йшлося про геніальність Остін й припускалося, що автори-початківці заздрили її таланту<ref>[https://www.the-tls.co.uk/articles/genius-expressed-in-the-nose/ Looser, Devoney (13 December 2019). «Genius expressed in the nose&nbsp;— The earliest known piece of Jane Austen-inspired fan fiction»] ''the-tls.co.uk'' Процитовано 3 березня 2024</ref>.

1832 року видавець {{нп|Річард Бентлі (видавець)|Річард Бентлі|en|Richard Bentley (publisher)}} придбав решту авторських прав на всі її романи та взимку наступного року опублікував п'ять ілюстрованих томів з ними в межах своєї серії «Стандартні романи» («Standard Novels»). У жовтні 1833 року Бентлі випустив перше зібрання її творів. Відтоді романи Остін постійно виходили друком<ref>Gilson (1986), 137; Gilson (2005), 127; Southam (1986), 102.</ref>.

== Жанр і стиль ==
{{main|Стилі та теми Джейн Остін}}
Твори Остін неявно критикують {{нп|Сентиментальний роман (література)|сентиментальні романи|en|Sentimental novel}} другої половини XVIII століття і є частиною переходу до [[Література реалізму|літературного реалізму]] ХІХ століття<ref>Litz (1965), 3–14; Grundy (2014), 195—197; Waldron (2005), 83, 89–90; Duffy (1986), 93–94.</ref>{{efn|Дослідник Олівер Макдонаг зазначав, що роман «Чуття і чуттєвість» «цілком може бути першим англійським реалістичним романом», заснованим на детальному і точному зображенні того, що він називав «здобуттям і витрачанням» в англійській дворянській родині.<ref name="MacDonagh 1991, 65, 136–137"/>}}. За найбільш ранніми англійськими романістами, [[Семюел Річардсон|Семюелом Річардсоном]], [[Генрі Філдінг]]ом і [[Тобіас Смоллетт|Тобіасом Смоллеттом]], була школа сентименталістів і [[Романтизм|романтиків]], таких як [[Вальтер Скотт]], [[Горас Волпол]], {{нп|Клара Рів|Клара Рів|en|Clara Reeve}}, [[Енн Редкліфф]] та [[Олівер Ґолдсміт]], чий стиль і жанр Остін відкинула, повернувши роман на «тонкій нитці» до традиції Річардсона і Філдінга для «реалістичного вивчення норовів»<ref>Grundy (2014), 196</ref>. У середині XX століття літературні критики {{нп|Ф. Р. Лівіс|Ф. Р. Лівіс|en|F. R. Leavis}} та {{нп|Ян Вотт|Ян Вотт|en|Ian Watt}} віднесли її до традицій Річардсона та Філдінга; обидва вважали, що вона використовувала їхні традиції «іронії, реалізму та сатири, задля створення автора, який би перевершував обох»<ref>Todd (2015), 21</ref>.

Вальтер Скотт відзначав «опір Остін сміттєвій сенсаційності більшої частини сучасної художньої літератури&nbsp;— „ефемерним творам, які задовольняють регулярний попит питних закладів і тиражних бібліотек“». Проте її ставлення до цих жанрів було складним, про що свідчать «Нортенгерське абатство» та «Емма». Подібно до [[Вільям Вордсворт|Вільяма Вордсворта]], який піддав різкій критиці сучасний шалений роман у «Передмові» до своїх «{{нп|Ліричні балади|Ліричних балад|en|Lyrical Ballads}}<nowiki/>» (1800), Остін дистанціювалася від ескапістських романів; дисципліна та новаторство, які вона демонструє, схожі на його, і вона показує «що риторично менше&nbsp;— це художньо більше»<ref>Keymer (2014), 21</ref>. Вона уникала популярної [[Готична література|готичної]] фантастики, історій жаху, в яких героїня зазвичай опинялася у віддаленому місці, замку або абатстві (32 романи, написані між 1784—1818 роками містили слово «абатство» у назві). Проте в «Нортенгерському абатстві» вона натякає на цей [[троп]], коли героїня Кетрін очікує на переїзд у віддалену місцевість. Замість повсюдного заперечення або пародіювання, Остін трансформує жанр, протиставляючи реальність з описами вишуканих кімнат і сучасних зручностей з «романним» бажанням героїні<ref>Keymer (2014), 24–25</ref>. Вона також не повністю заперечує готичну фантастику: натомість вона трансформує обставини й ситуації так, що героїня все ще перебуває в обмеженні, яке є буденним і реальним&nbsp;— регламентованим манерами та суворими правилами бальної зали<ref>Keymer (2014), 29</ref>. За словами критика Тома Кеймера у «Чутті та чуттєвості» Остін представляла персонажів, які є складнішими, ніж у класичній сентиментальній белетристиці. Він зазначав, що хоча це пародія на популярну сентиментальну белетристику, «{{нп|Маріанна Дешвуд|Маріанна|en|Marianne Dashwood}} у своїй сентиментальній театральності відповідає розважливому світу… з цілком виправданим криком жіночого страждання»<ref>Keymer (2014), 32</ref>.
{{quote box
 | width=250px
 | bgcolor= #FFFFF0
 | salign=right
 | quote = Волосся було завите, служниця пішла геть, а Емма сіла думати і сумувати. Це була воістину жалюгідна справа! Таке повалення всього, чого вона так прагнула! Такий розвиток подій, якого вона так не бажала!
 | source =— приклад [[Невласне-пряма мова|невласне-прямої мови]], Джейн Остін, «[[Емма (роман)|Емма]]»<ref>qtd. in Lodge (1986), 175</ref>
 | style = padding:1.25em
 | fontsize=90%
}}
Твір Річардсона «{{нп|Памела (роман)|Памела|en|Pamela; or, Virtue Rewarded}}<nowiki/>» (1740), що створений в епістолярному стилі і вважається прототипом сентиментального роману,&nbsp;— є [[Дидактизм|дидактичною]] історією кохання зі щасливим кінцем, написаною в часи, коли жінки починали набувати права обирати чоловіків, але при цьому були обмежені соціальними умовностями<ref name="smjegupr">[https://smjegupr.net/wp-content/uploads/2012/05/composition-distribution-arrangement.pdf After Bakhtin: essays on fiction and criticism / David Lodge. (1986)] (стор. 165—175) ''smjegupr.net'' Процитовано 10 грудня 2024</ref>. Остін намагалася наслідувати епістолярний стиль Річардсона, але виявила, що гнучка оповідь більше відповідає її реалізму, у якому кожна розмова і кожен жест мають важливе значення. Оповідний стиль використовував [[Невласне-пряма мова|невласне-пряму мову]]&nbsp;— Остін стала першою англійською письменницею, яка широко застосовувала її,&nbsp;— завдяки чому вона мала можливість представляти думки персонажа безпосередньо читачеві, зберігаючи при цьому контроль над оповіддю. Цей стиль дозволяє автору варіювати дискурс між голосом і цінностями оповідача та персонажів<ref name="smjegupr"/>.

За словами дослідниці Мері Ласеллс, Остін мала природний слух до мови та діалогів: «Мало хто з письменників може бути скрупульознішим, ніж Джейн Остін, щодо формулювань і думок своїх персонажів». Такі прийоми, як фрагментарне мовлення, вказують на риси характеру персонажа та його тон; «синтаксис і фрази, а не словниковий запас» використовуються для того, щоб показати соціальні відмінності. Діалог розкриває настрій персонажа&nbsp;— розчарування, гнів, радість&nbsp;— кожен з яких передається по-різному і часто за допомогою різних структур речень. Коли [[Елізабет Беннет]] відмовляє [[Містер Дарсі|Дарсі]], її невпевнена мова та заплутана структура речень свідчать про те, що він образив її:<ref>Baker (2014), 177</ref>
{{quote|З самого початку, з першої миті, можна сказати, мого знайомства з Вами, Ваші манери справили на мене враження цілковитої впевненості у Вашій зарозумілості, пихатості та егоїстичній зневазі до почуттів інших людей, і це створило те підґрунтя недовіри, на якому подальші події збудували таку непорушну неприязнь. І не минуло й місяця, як я відчула, що Ви&nbsp;— останній чоловік у світі, з яким я змогла б вступити в шлюб.<ref>qtd in Baker (2014), 177</ref>}}
Сюжети романів Остін підкреслюють традиційну залежність жінок від шлюбу задля забезпечення соціального статусу та економічної безпеки<ref>MacDonagh (1991), 66–75; Collins (1994), 160—161.</ref>. Як виду мистецтва роману XVIII століття бракувало серйозності, притаманної його аналогам XIX століття, коли романи розглядалися як «природний засіб для обговорення та висвітлення того, що має значення в житті»<ref name="Bayley26ff">Bayley (1986), 24</ref>. За словами критика Джона Бейлі, Остін не «заглиблюється у психологію своїх персонажів, а насолоджується ними, наділяючи їх гумором». Він вважає, що джерелом її дотепності та іронії є її власна прихильність до того, що комедія «є рятівною благодаттю життя»<ref>Bayley (1986), 25–26</ref>. Почасти слава Остін пояснюється історичним і літературним значенням того, що вона стала першою жінкою, яка написала великі гумористичні романи. Вплив [[Семюел Джонсон|Семюела Джонсона]] на її творчість є очевидним, де вона слідує його пораді писати «таке зображення життя, яке може викликати радість»<ref name = "Polhemus">Polhemus (1986), 60</ref>.

Її гумор походить від скромності та відсутності зверхності, що дозволяє її найуспішнішим персонажам, таким як Елізабет Беннет, вийти за межі життєвих тривіальностей, якими надмірно зациклені дурніші персонажі<ref name="Bayley26ff"/>. Остін використовувала комедію, щоб дослідити індивідуалізм жіночого життя та гендерні відносини, і, ймовірно, вона використовувала її, щоб знайти добро в житті, часто поєднуючи її з «етичною чутливістю», створюючи художню напругу. Критик Роберт Полемус писав: «Щоб оцінити драму і досягнення Остін, ми повинні усвідомити, наскільки глибокою була її пристрасть як до благоговіння, так і до висміювання... а її комічна уява розкриває як гармонію, так і очевидні протиріччя її розуму і бачення, коли вона намагається примирити свою сатиричну упередженість з відчуттям добра»<ref name = "Polhemus"/>.

== Оцінка творчості ==
=== Відгуки сучасників ===
[[Файл:New-Monthly-Magazine-1816-25-p66-novels-inc-Austen-Emma-detail.jpg|thumb|260пкс|У 1816 році редактори журналу «The New Monthly Magazine» помітили публікацію «[[Емма (роман)|Емми]]», але вирішили не рецензувати її.]]
Оскільки твори Остін публікувалися анонімно, вони не принесли їй особливої прижиттєвої популярності. Вони були модними серед людей, що формували громадську думку, але при цьому рідко рецензувалися<ref name="Honan 1987, 289–290"/>. Більшість рецензій були короткими та загалом сприятливими, хоча й поверховими та обережними<ref>Fergus (2014), 10; Honan (1987), 287—289, 316—317, 372—373.</ref><ref name=SouthamVol1p1>Southam (1968), 1.</ref>, найчастіше вони стосувалися моральних уроків романів<ref>Waldron (2005), 83–91.</ref>.

[[Вальтер Скотт]], провідний романіст того часу, анонімно написав рецензію на «Емму» 1815 року, використавши її для захисту тодішнього сумнівного жанру роману і високо оцінивши реалізм Остін, «мистецтво копіювати природу такою, якою вона дійсно існує у звичайних сферах життя, і представляти читачеві, замість чудових сцен з вигаданого світу, правильне і вражаюче зображення того, що щодня відбувається навколо нього»<ref>Scott (1968), 58; Waldron (2005), 86; Duffy (1986), 94–96.</ref>. Іншу важливу ранню рецензію 1821 року приписують [[Річард Вотлі|Річарду Вотлі]]. Однак Вотлі заперечував, що є автором рецензії, в якій порівнював Остін з такими визнаними великими письменниками, як [[Гомер]] і [[Вільям Шекспір|Шекспір]], і вихваляв драматичні якості її оповіді. Скотт і Вотлі задали тон майже всій подальшій критиці Остін у XIX столітті<ref>Waldron (2005), 89–90; Duffy (1986), 97; Watt (1963), 4–5.</ref>.

=== XIX століття ===
[[Файл:Pickering - Greatbatch - Jane Austen - Pride and Prejudice - She then told him what Mr. Darcy had voluntarily done for Lydia.jpg|thumb|210пкс|left|Одна з двох перших опублікованих ілюстрацій «[[Гордість і упередження|Гордості і упередження]]», з видання Річарда Бентлі<ref>Gilson (2005), 127.</ref>: «Потім вона розповіла йому [містеру Беннету], що містер Дарсі добровільно зробив для Лідії. Він вислухав її з подивом».]]
Оскільки романи Остін не відповідали [[Романтизм|романтичним]] та {{нп|Вікторіанська література|вікторіанським|en|Victorian literature}} очікуванням, що «потужна емоція має бути підтверджена кричущою демонстрацією звуку та кольору в тексті»<ref>Duffy (1986), 98–99; MacDonagh (1991), 146; Watt (1963), 3–4.</ref>, деякі критики XIX століття віддавали перевагу творам [[Чарлз Дікенс|Чарльза Дікенса]] та [[Джордж Еліот|Джорджа Еліота]]<ref>Southam (1968), 1; Southam (1987), 2.</ref>. Попри позитивність Вальтера Скотта, творчість Остін не припала до душі тим, хто віддавав перевагу панівним естетичним цінностям елітарного романтичного напряму<ref name="Litz, A pages 669">Litz, A. Walton «Recollecting Jane Austen» pp. 669—682 from ''Critical Inquiry'', Vol. 1, No. 3, March 1975 p. 672.</ref>. Її романи перевидавалися у Британії з 1830-х років і стабільно продавалися<ref>Johnson (2014), 232; Gilson (2005), 127.</ref>. Шість книжок Остін увійшли до канонічної серії «Стандартні романи» видавця Річарда Бентлі, що підвищило їхню популярність. У цій серії її називали «засновницею школи романістів» та геніальною письменницею<ref>{{Cite book|last=Austen|first=Jane|title=Sense and Sensibility: A Novel|location=London|publisher=Richard Bentley |year=1833|page=xv}}</ref>.

Першим французьким критиком, який звернув увагу на Остін, був {{нп|Філарет Шаль|Філарет Шаль|fr|Philarète Chasles}}, який у своєму есе 1842 року у двох реченнях назвав її нудною, наслідувальною письменницею, яка не має нічого суттєвого<ref name="auto">King, Noel «Jane Austen in France» from ''Nineteenth-Century Fiction'' pp. 1–28, Vol. 8, No. 1, June 1953 p. 23.</ref>. Остін не мала широкого визнання у Франції до 1878 року<ref name="auto" />, коли критик Леон Буше опублікував есе «Класичний роман в Англії», в якому назвав її «генієм», ставши першим французьким автором, який зробив це<ref name="auto1">King, Noel «Jane Austen in France» from ''Nineteenth-Century Fiction'' pp. 1–28, Vol. 8, No. 1, June 1953 p. 24.</ref>. Перший точний переклад Остін французькою з'явився 1899 року, коли {{нп|Фелікс Фенеон|Фелікс Фенеон|fr|Félix Fénéon}} переклав «Нортенґерське абатство» під назвою «Кетрін Морланд»<ref name="auto1" />.

У Британії та Північній Америці оцінка Остін поступово зростала в очах як громадськості, так і літераторів. У Сполучених Штатах, за словами професора Девоні Лоузера, Остін рекомендували для читання в школах ще 1838 року<ref>{{Cite book|last=Looser|first=Devoney|title=The Making of Jane Austen|location=Baltimore, MD|publisher=Johns Hopkins University Press|year=2017|page=181|isbn=978-1421422824}}</ref>. Філософ і літературний критик [[Джордж Генрі Льюїс]] опублікував серію захоплених статей про Остін у 1840-х та 1850-х роках<ref>Southam (1968), 152; Southam (1987), 20–21.</ref>. Пізніше, наприкінці століття, романіст [[Генрі Джеймс]] кілька разів схвально згадував Остін, а одного разу зарахував її разом із Шекспіром, [[Мігель де Сервантес|Сервантесом]] і Генрі Філдінгом до «прекрасних художників життя»<ref>Southam (1987), 70.</ref>.

Опублікована 1869 року книга Джеймса Едварда Остіна-Лі «Мемуари Джейн Остін» представила широкому загалу історію життя письменниці в образі «дорогої тітоньки Джейн», респектабельної дівиці-тітки. Публікаці�� «Мемуарів» стала стимулом до чергового перевидання романів Остін. Вони вийшли 1883 року, за ними швидко пішли інші розкішні ілюстровані видання та колекційні набори<ref>Southam (1987), 58–62.</ref>. Письменниця і критик {{нп|Леслі Стівен|Леслі Стівен|en|Leslie Stephen}} описала популярну манію на Остін, яка почала розвиватися у 1880-х роках, як «остінолатрію»<ref>Southam, "Introduction", Vol. 2, 47.</ref>. На початку XX століття інтелектуальна кліка {{нп|Джейнтистів|джейнтистів|en|Janeite}} (шанувальники творчості Остін) виступила проти популяризації Остін, відмежувавши своє глибоке розуміння від вульгарного захоплення широких мас<ref>Trott, 94; Southam, "Introduction", Vol. 2, 46; Johnson, 213.</ref>.

Генрі Джеймс у відповідь засуджував «одурманююче захоплення» Остін, зростаючий інтерес публіки, який перевищив «внутрішні переваги й інтерес» письменниці<ref>Southam (1987), 46–47, 230 (for the quote from James); Johnson (2014), 234.</ref>. Американський літературний критик А. Волтон Літц зазначив, що «антиджейнтисти» в XIX та XX століттях становили потужний літературний загін, до якого входили [[Марк Твен]], Генрі Джеймс, [[Шарлотта Бронте]], [[Девід Герберт Лоуренс|Д.&nbsp;Г.&nbsp;Лоуренс]] і [[Кінгслі Еміс]], але «в кожному разі негативне судження лише виявляло особливу обмеженість або ексцентричність критика, залишаючи Джейн Остін відносно недоторканою»<ref>Litz, A. Walton «Recollecting Jane Austen» pp. 669—682 from ''Critical Inquiry'', Vol. 1, No. 3, March 1975 p. 670.</ref>.

=== Часи Модерну ===
[[Файл:Jane Austen, from A Memoir of Jane Austen (1870).jpg|thumb|right|Зображення Остін з книги «{{нп|Мемуари Джейн Остін|Мемуари Джейн Остін|en|A Memoir of Jane Austen}}» (1871), написаної її племінником Джеймсом Едвардом Остін-Лі за ескізом її сестри Кассандри. Всі наступні портрети Остін переважно базуються на ньому, в тому числі на реверсі {{нп|10 фунтів стерлінгів|10-фунтової банкноти|en|Bank of England £10 note}} [[Банк Англії|Банку Англії]], введеної в обіг у вересні 2017 року.]]
Творчість Остін приваблювала легіони науковців. Першу дисертацію про Остін опублікував 1883 року Джордж Пеллью, студент Гарвардського університету<ref>Devoney Looser, The Making of Jane Austen (Baltimore, MD: Johns Hopkins University Press, 2017), 185—196.</ref>. Інший ранній академічний аналіз з'явився в есе 1911 року оксфордського шекспірознавця {{нп|Ендрю Сесіл Бредлі|Е. С. Бредлі|en|A. C. Bradley}}<ref>Trott (2005), 92.</ref>, який згрупував романи Остін на «ранні» та «пізні» твори&nbsp;— розрізнення, яке досі використовують науковці<ref>Southam (1987), 79.</ref>. Першою академічною книгою, присвяченою письменниці у Франції, стала «Джейн Остін» Поля та Кейт Раге 1914 року, які спробували пояснити, чому французькі критики та читачі мають серйозніше поставитися до творчості письменниці<ref name="auto1"/>. Того ж року Леоні Віллар опублікувала книгу «Джейн Остін, її життя і творчість», яка спочатку була її докторською дисертацією і стала першим серйозним академічним дослідженням Остін у Франції<ref name="auto1"/>. 1923 року Р.&nbsp;В.&nbsp;Чепмен опублікував перше наукове видання зібрання творів Остін, яке також стало першим науковим виданням творів, як і першим науковим виданням англійської романістки загалом. Текст Чепмена залишився основою для всіх наступних видань творів Остін<ref>Southam (1987), 99–100; see also Watt (1963), 10–11; Gilson (2005), 149–50; Johnson (2014), 239.</ref>.

З виходом 1939 року книги Мері Ласеллс «Джейн Остін та її творчість» розпочалося академічне вивчення творчості Остін<ref>Southam (1987), 107—109, 124.</ref>. Ласеллс проаналізувала книги, які читала Остін, та їхній вплив на її творчість, а також уважно дослідила стиль письменниці та її «оповідне мистецтво». Виникло занепокоєння, що науковці затушовують оцінку Остін дедалі езотеричнішими теоріями, і ця дискусія триває досі<ref>Southam (1986), 108; Watt (1963), 10–11; Stovel (2014), 248; Southam (1987), 127</ref>.

У період після Другої світової війни з'явилося безліч критичних підходів до Остін, включно з [[Теорія фемінізму|феміністською теорією]] та, можливо, найбільш суперечливою [[Постколоніалізм|постколоніальною теорією]]<ref>{{Cite book|last=Said, Edward W.|title=Culture and imperialism |publisher=Vintage Books |year=1994|isbn=0-679-75054-1|edition=1st Vintage books|location=New York|oclc=29600508}}</ref>. Розрив між популярною оцінкою Остін, особливо сучасними джейнтистами, і академічними судженнями стає дедалі ширшим<ref>Rajan (2005), 101—110</ref>. 1994 року літературний критик [[Гарольд Блум]] зарахував Остін до числа [[Західний канон: книги на тлі епох|найвидатніших західних письменників усіх часів]]<ref>{{cite book |last=Bloom |first=Harold |author-link=Harold Bloom |year=1994 |title=The Western Canon: The Books and School of the Ages |page=[https://archive.org/details/westerncanonbook00bloorich/page/2 2] |location=New York |publisher=Harcourt Brace |isbn=0-15-195747-9 |url=https://archive.org/details/westerncanonbook00bloorich/page/226}}</ref>.

У Китайській Народній Республіці після 1949 року твори Остін вважалися надто фривольними<ref>Zhu Hong «Nineteenth-Century British Fiction in New China: A Brief Report» pp. 207—213 from ''Nineteenth-Century Fiction'', Volume 37, No. 2. September 1982 p. 210.</ref>, а тому під час [[Культурна революція в Китаї|Культурної революції]] 1966—69 років письменницю заборонили як «британську буржуазну імперіалістку»<ref>Zhu Hong «Nineteenth-Century British Fiction in New China: A Brief Report» pp. 207—213 from ''Nineteenth-Century Fiction'', Volume 37, No. 2. September 1982 p. 212.</ref>. Наприкінці 1970-х років, коли твори Остін перевидали в Китаї, її популярність серед читачів збентежила владу, якій було важко зрозуміти, що люди зазвичай читають книжки для задоволення, а не для політичної освіти<ref>Zhu Hong «Nineteenth-Century British Fiction in New China: A Brief Report» pp. 207—213 from ''Nineteenth-Century Fiction'', Volume 37, No. 2. September 1982 p. 213.</ref>.

У типовій сучасній дискусії консервативний американський професор Джин Коппел, на обурення своїх ліберальних студентів-літераторів, згадав, що Остін та її сім'я були «[[Торі (партія)|Торі]] найглибшого забарвлення», тобто консерваторами, які перебували в опозиції до ліберальних [[Віги (партія)|Вігів]]. Хоча деякі [[Фемінізм|феміністські]] авторки, такі як Клаудія Джонсон і Моллі Сендок, зараховували Остін до представниць свого руху, Коппел стверджував, що різні люди реагують на літературний твір по-різному, суб'єктивно, як це своєю чергою пояснював філософ [[Ганс-Ґеорґ Ґадамер]]. Таким чином, конкуруючі інтерпретації творів Остін можуть бути однаково обґрунтованими, якщо вони спираються на текстовий та історичний аналіз: можна розглядати письменницю як феміністку, що критикує суспільство [[Епоха Регентства|епохи Регентства]], і як консерваторку, яка відстоює його цінності<ref name="Koppel">{{cite web|last=Koppel|first=Gene|date=2 листопада 1989|title=Pride and Prejudice: Conservative or Liberal Novel—Or Both? (A Gadamerian Approach)|url=http://www.jasna.org/persuasions/printed/number11/koppel.htm|access-date=25 жовтня 2016}}</ref>.

== Адаптації ==
{{main|Джейн Остін у масовій культурі}}
Романи Остін привели до появи [[сиквел]]ів, [[приквел]]ів та екранізацій майже всіх жанрів, від [[Софткор (порнографія)|легкої порнографії]] до [[фентезі]]. Починаючи з XIX століття, члени її сім'ї публікували завершення її незавершених романів, і до 2000 року вже надруковано понад 100 адаптацій<ref>Lynch (2005), 160—162.</ref>. Першу драматичну адаптацію Остін опублікувала 1895 року Розіна Філіппі під назвою «Дуологи та сцени з романів Джейн Остін: упорядковані та адаптовані для виконання у вітальні»; також вона відповідальна за першу професійну сценічну адаптацію «Беннети» (1901)<ref>Devoney Looser, The Making of Jane Austen (Baltimore, MD: Johns Hopkins University Press, 2017), 85.</ref>. Першою екранізацією став фільм «[[Гордість і упередження (фільм, 1940)|Гордість і упередження]]» 1940 року, знятий студією [[Metro-Goldwyn-Mayer|MGM]] з [[Лоуренс Олів'є|Лоуренсом Олів'є]] та [[Грір Гарсон]] у головних ролях<ref>Brownstein (2001), 13.</ref>. Телевізійні драматичні постановки [[BBC]], випущені в 1970-х і 1980-х роках, намагалися ретельно дотримуватися сюжетів, характерів і обставин Остін<ref>Troost (2007), 79.</ref>. Британський критик Роберт Ірвін зазначав, що в американських екранізаціях романів Остін, починаючи з версії «Гордості і упередження» (1940), класовий аспект тонко применшується, а змальоване письменницею суспільство Англії часів Регентства, засноване на ієрархії, що базується на володінні землею та старовинності прізвища, американці не можуть сприйняти у всій його повноті<ref>Irvine, Robert ''Jane Austen'', London: Routledge, 2005 pp. 158—159</ref>.
[[Файл:Jane Austen, Poets' Corner.jpg|thumb|200пкс|Вшанування пам'яті Остін на стіні {{нп|Куточок поетів|Куточка поетів|en|Poets' Corner}} у [[Вестмінстерське абатство|Вестмінстерському абатстві]], Лондон]]
З 1995 року з'явилося багато екранізацій Остін: фільм Енга Лі «[[Розум і почуття (фільм)|Розум і почуття]]», за який сценаристка і виконавиця головної ролі [[Емма Томпсон]] отримала «[[Оскар (кінопремія)|Оскар]]», а також надзвичайно популярний мінісеріал BBC «[[Гордість і упередження (телесеріал, 1995)|Гордість і упередження]]» з [[Дженніфер Елі]] та [[Колін Ферт|Коліном Фертом]] у головних ролях<ref>Troost (2007), 82–84.</ref>. Після британської постановки «[[Гордість і упередження (фільм, 2005)|Гордості і упередження]]» 2005 року режисера [[Джо Райт]]а з [[Кіра Найтлі|Кірою Найтлі]] та [[Меттью Макфедьєн]]ом у головних ролях вийшли фільми [[ITV (телемережа)|ITV]] «{{нп|Менсфілд-парк (фільм, 2007)|Менсфілд-парк|en|Mansfield Park (2007 film)}}»<ref>Carol Kopp, [https://www.cbsnews.com/news/the-nominees-keira-knightley-15-02-2006/ «The Nominees: Keira Knightley»], CBS News, 20 October 2008.</ref>, «[[Нортенґерське абатство]]» та «[[Переконання (фільм, 2007)|Переконання]]»<ref>Julia Day, [https://www.theguardian.com/media/2005/nov/10/broadcasting.ITV «ITV falls in love with Jane Austen»], ''The Guardian'', 10 November 2005.</ref>. 2016 року вийшла кіноверсія роману «Леді Сьюзен» з [[Кейт Бекінсейл]] у ролі головної героїні, під назвою «[[Кохання та дружба (фільм)|Кохання і дружба]]» (назвою фільму послужив інший роман Остін, «{{нп|Кохання і дружба|Кохання і дружба|en|Love and Freindship}}»)<ref>Alonso Duralde, Alonso, [http://www.thewrap.com/love-friendship-review-whit-stillman-kate-beckinsale-chloe-sevigny-jane-austen/ «'Love & Friendship' Sundance Review: Whit Stillman Does Jane Austen—But Hasn't He Always?»], ''The Wrap'', 25 January 2016.</ref>.

== Вшанування ==

* 2013 року твори Остін з'явилися на серії поштових марок, випущених [[Royal Mail|Королівською поштою]] Великої Британії з нагоди двохсотріччя публікації «Гордості і упередження»<ref>{{cite web |author=Press Association|url=https://www.theguardian.com/books/2013/feb/21/jane-austen-200th-anniversary-stamps|title= Jane Austen stamps go on sale|date=21 лютого 2013|access-date=18 вересня 2022|work=The Guardian}}</ref>.
* Остін зображена на банкноті номіналом {{нп|10 фунтів стерлінгів|10 фунтів стерлінгів|en|Bank of England £10 note}}, випущеній [[Банк Англії|Банком Англії]], яка введена в обіг 2017 року, замінивши на ній [[Чарлз Дарвін|Чарльза Дарвіна]]<ref>{{cite news|url=https://www.abc.net.au/news/2017-09-14/jane-austen-is-now-on-the-10-pound-note/8947154|title=Jane Austen is now on Britain's 10 pound note|date=14 вересня 2017|website=ABC News|language=en-AU|access-date=4 грудня 2019}}</ref><ref>{{Cite news|url=https://www.theguardian.com/business/2017/jul/18/jane-austen-banknote-unveiled-with-strange-choice-of-quotation|title=Jane Austen banknote unveiled – with strange choice of quotation|last=Morris|first=Steven|date=18 липня 2017|work=The Guardian|access-date=4 грудня 2019|language=en-GB|issn=0261-3077}}</ref>.
* У липні 2017 року в Бейсінгстоці (Гемпшир), встановлено пам'ятник Остін до 200-ї річниці з дня її смерті<ref>Zamira Rahim.[https://www.cnn.com/2017/07/18/europe/jane-austen-statue-unveiled-bicentenary/index.html «World first' statue of Jane Austen unveiled»]. CNN. 18 July 2017.</ref>.
* [[39415 Джейностін]]&nbsp;— [[астероїд]], який було названо на честь письменниці<ref>{{JPL мале тіло|39415}}</ref>.

== Генеалогічне дерево ==
[[Файл:William Austen family tree two generations.svg|міні|center|620пкс|<center>Батьки, брати та сестри Джейн Остін]][[Файл:Jane Austen nephews and nieces.svg|міні|center|620пкс|<center>Брати, сестри, племінники та племінниці Джейн Остін]]

== Твори ==
У творчості Остін можна виділити два періоди: у 1795—1798 роках створені ранні романи; 1811—1816 роки&nbsp;— період написання романів, які згодом уславилися, таких як «Гордість і упередження» і «Чуття і чуттєвість»<ref>[https://vseosvita.ua/lesson/svit-tvorchosti-dzhein-ostin-roman-hordist-ta-uperedzhennia-347072.html Світ творчості Джейн Остін. Роман "Гордість та упередження".] ''vseosvita.ua'' Процитовано 2 грудня 2024</ref>.
{{col-begin}}
{{col-2}}
=== Романи ===
* «[[Чуття і чуттєвість]]» («Sense and Sensibility», 1811)
* «[[Гордість і упередження]]» («Pride and Prejudice», 1813)
* «[[Менсфілд-парк]]» («Mansfield Park», 1814)
* «[[Емма (роман)|Емма]]» («Emma», 1815)
* «[[Нортенґерське абатство (роман)|Нортенґерське абатство]]» («Northanger Abbey», 1818), опублікований посмертно
* «[[Переконання (роман)|Переконання]]» («Persuasion», 1818), опублікований посмертно
* «Леді Сьюзен» («{{iw|Lady Susan||en|Lady Susan}}», 1871), опублікований посмертно
{{col-2}}

=== Незавершені твори ===
* «Вотсони» («{{iw|The Watsons||en|The Watsons}}», 1804), незавершений
* «[[Сандітон]]» («Sanditon», 1817), незавершений
{{col-end}}
=== Інші роботи ===
* «Сер Чарльз Грандісон» («Sir Charles Grandison», 1793, 1800), адаптована п'єса {{efn|Повна назва цієї короткої п'єси — «Сер Чарльз Ґрандісон, або Щаслива людина, комедія у 6 діях». Для отримання додаткової інформації див. Southam (1986), 187–189.}}
* «План роману» («Plan of a Novel», 1815)
* «Вірші» («Poems», 1796—1817)
* «Молитви» («Prayers», 1796—1817)
* «Листи» («Letters», 1796—1817)

=== Ювенілія ===
{{col-begin}}
{{col-2}}
'''Том перший''' (1787—1793){{efn|Cписок творів «Ювенілії» взятий з книги «Твори Джейн Остін» («The Works of Jane Austen». Vol VI. 1954. Ed. R.W. Chapman and B.C. Southam. Oxford: Oxford University Press, 1988), та доповнений додатковими дослідженнями, взятими з книги «Кетрін й інші твори» (Margaret Anne Doody and Douglas Murray, eds. «Catharine and Other Writings». Oxford: Oxford University Press, 1993.)}}
* «Фредерік і Ельфріда» («Frederic & Elfrida»)
* «Джек та Аліса» («Jack & Alice»)
* «Едгар та Емма» («Edgar & Emma»)
* «Генрі та Еліза» («Henry and Eliza»)
* «Пригоди містера Харлі» («The Adventures of Mr. Harley»)
* «Сер Вільям Маунтег» («Sir William Mountague»)
* «Спогади містера Кліффорда» («Memoirs of Mr. Clifford»)
* «Прекрасна Кассандра» («{{iw|The Beautifull Cassandra||en|The Beautifull Cassandra}}»)
* «Амелія Вебстер» («Amelia Webster»)
* «Візит» («The Visit»)
* «Таємниця» («The Mystery»)
* «Три сестри» («The Three Sisters»)
* «Гарний опис» («A beautiful description»)
* «Щедрий куратор» («The generous Curate»)
* «Ода Жалю» («Ode to Pity»)
{{col-2}}
'''Том другий''' (1787—1793)
* «Любов і дружба» («{{iw|Love and Freindship||en|Love and Freindship}}»)
* «Замок Леслі» («Lesley Castle»)
* «Історія Англії» («{{iw|The History of England (Austen)||en|The History of England (Austen)}}»)
* «Збірка листів» («A Collection of Letters»)
* «Жінка-філософ» («The female philosopher»)
* «Перший акт комедії» («The first Act of a Comedy»)
* «Лист від молодої леді» («A Letter from a Young Lady»)
* «Тур по Уельсу» («A Tour through Wales»)
* «Казка» («A Tale»)

'''Том третій''' (1787—1793)
* «Евелін» («Evelyn»)
* «Катаріна, або Бауер» («{{iw|Catharine, or The Bower||en|Catharine, or The Bower}}»)
{{col-end}}

== Коментарі ==
{{notelist|notes=}}

== Примітки ==
{{reflist|2}}

== Бібліографія ==
{{refbegin|25em}}
* Alexander, Christine and Juliet McMaster, eds. ''The Child Writer from Austen to Woolf''. Cambridge: Cambridge University Press, 2005. {{ISBN|0-521-81293-3}}.
* Auerbach, Emily. ''Searching for Jane Austen''. Madison: University of Wisconsin Press, 2004. {{ISBN|0-299-20184-8}}
* Austen, Jane. ''Catharine and Other Writings''. Ed. Margaret Anne Doody and Douglas Murray. Oxford: Oxford University Press, 1993. {{ISBN|0-19-282823-1}}.
* Austen, Jane. ''[[The History of England (Austen)|The History of England]]''. Ed. [[David Starkey]]. Icon Books, HarperCollins Publishers, 2006. {{ISBN|0-06-135195-4}}.
* Austen, Henry Thomas. «Biographical Notice of the Author». ''Northanger Abbey and Persuasion''. London: John Murray, 1817.
* Austen-Leigh, James Edward. ''[[A Memoir of Jane Austen]]''. 1926. Ed. R.W. Chapman. Oxford: Oxford University Press, 1967.
* Austen-Leigh, William and Richard Arthur Austen-Leigh. ''Jane Austen: Her Life and Letters, A Family Record''. London: Smith, Elder & Co., 1913.
* Bayley, John. «Characterization in Jane Austen». ''The Jane Austen Companion''. Ed. J. David Grey. New York: Macmillan Publishing Company, 1986. {{ISBN|0-02-545540-0}}. 24–34
* Baker, Amy. «Caught in the Act of Greatness: Jane Austen's Characterization Of Elizabeth And Darcy By Sentence Structure In ''Pride and Prejudice''». ''Explicator'', Vol. 72, Issue 3, 2014. 169—178
* Brownstein, Rachel M. «Out of the Drawing Room, Onto the Lawn». ''Jane Austen in Hollywood''. Eds. Linda Troost and Sayre Greenfield. Lexington: University Press of Kentucky, 2001 {{ISBN|0-8131-9006-1}}. 13–21.
* Butler, Marilyn. «History, Politics and Religion». ''The Jane Austen Companion''. Ed. J. David Grey. New York: Macmillan Publishing Company, 1986. {{ISBN|0-02-545540-0}}. 190—208
* [[Paula Byrne|Byrne, Paula]]. ''Jane Austen and the Theatre''. London and New York: Continuum, 2002. {{ISBN|978-1-84725-047-6}}.
* Cartmell, Deborah and Whelehan, Imelda, eds. ''The Cambridge Companion to Literature on Screen''. Cambridge: Cambridge University Press, 2007. {{ISBN|978-0-521-84962-3}}.
* Collins, Irene. ''Jane Austen and the Clergy''. London: The Hambledon Press, 1994. {{ISBN|1-85285-114-7}}.
* Copeland, Edward and Juliet McMaster, eds. ''The Cambridge Companion to Jane Austen''. Cambridge: Cambridge University Press, 2014. {{ISBN|978-0-521-74650-2}}.
* [[Margaret Doody|Doody, Margaret Anne]]. «The Early Short Fiction». ''The Cambridge Companion to Jane Austen''. Eds. Edward Copeland and Juliet McMaster. Cambridge: Cambridge University Press, 2014. {{ISBN|978-0-521-74650-2}}. 72–86.
* Duffy, Joseph. «Criticism, 1814—1870». ''The Jane Austen Companion''. Ed. J. David Grey. New York: Macmillan Publishing Company, 1986. {{ISBN|0-02-545540-0}}. 93–101
* Fergus, Jan. «Biography». ''Jane Austen in Context''. Ed. Janet Todd. Cambridge: Cambridge University Press, 2005. {{ISBN|0-521-82644-6}}. 3–11
* Fergus, Jan. «The Professional Woman Writer». ''The Cambridge Companion to Jane Austen''. Eds. Edward Copeland and Juliet McMaster. Cambridge: Cambridge University Press, 2014. {{ISBN|978-0-521-74650-2}}. 1–20.
* Gay, Penny. ''Jane Austen and the Theatre''. Cambridge: Cambridge University Press, 2002. {{ISBN|0-521-65213-8}}.
* Gilson, David. «Letter publishing history». ''Jane Austen in Context''. Ed. Janet Todd. Cambridge: Cambridge University Press, 2005. {{ISBN|0-521-82644-6}}. 121—159
* Gilson, David. «Editions and Publishing History». ''The Jane Austen Companion''. Ed. J. David Grey. New York: Macmillan, 1986. {{ISBN|0-02-545540-0}}. 135—139
* Grey, J. David. ''The Jane Austen Companion''. New York: Macmillan Publishing Company, 1986. {{ISBN|0-02-545540-0}}.
* Grundy, Isobel. «Jane Austen and literary traditions». ''The Cambridge Companion to Jane Austen''. Eds. Edward Copeland and Juliet McMaster. Cambridge: Cambridge University Press, 2014. {{ISBN|978-0-521-74650-2}}. 192—214
* Halperin, John. «Jane Austen's Lovers». ''SEL: Studies in English Literature 1500—1900'' Vol. 25, No. 4, Autumn, 1985. 719—720
* Harding, D.W., «Regulated Hatred: An Aspect of the Work of Jane Austen». ''Jane Austen: A Collection of Critical Essays''. Ed. Ian Watt. Englewood Cliffs, NJ: Prentice-Hall, 1963.
* [[Park Honan|Honan, Park]]. ''Jane Austen: A Life''. New York: St. Martin's Press, 1987. {{ISBN|0-312-01451-1}}.
* Irvine, Robert ''Jane Austen''. London: Routledge, 2005. {{ISBN|0-415-31435-6}}
* Jenkyns, Richard. ''A Fine Brush on Ivory: An Appreciation of Jane Austen''. Oxford: Oxford University Press, 2004. {{ISBN|0-19-927661-7}}.
* Johnson, Claudia. «Austen cults and cultures». ''The Cambridge Companion to Jane Austen''. Eds. Edward Copeland and Juliet McMaster. Cambridge: Cambridge University Press, 2014. {{ISBN|978-0-521-74650-2}}. 232—247.
* Kelly, Gary. «Education and accomplishments». ''Jane Austen in Context''. Ed. Janet Todd. Cambridge: Cambridge University Press, 2005. {{ISBN|0-521-82644-6}}. 252—259
* Keymer, Thomas. «''Northanger Abbey'' and ''Sense and Sensibility''». ''The Cambridge Companion to Jane Austen''. Eds. Edward Copeland and Juliet McMaster. Cambridge: Cambridge University Press, 2014. {{ISBN|978-0-521-74650-2}}. 21–38
* Kirkham, Margaret. «Portraits». ''Jane Austen in Context''. Ed. Janet Todd. Cambridge: Cambridge University Press, 2005. {{ISBN|0-521-82644-6}}. 68–82
* [[Mary Lascelles|Lascelles, Mary]]. ''Jane Austen and Her Art''. Oxford: Oxford University Press, 1966 [1939].
* Lane, Maggie. ''Jane Austen and Food.'' London: The Hambledon Press, 1995.
* Leavis, F.R. ''The Great Tradition: George Eliot, Henry James, Joseph Conrad''. London: Chatto & Windus, 1960.
* [[Deirdre Le Faye|Le Faye, Deirdre]], ed. ''Jane Austen's Letters''. Oxford: Oxford University Press, 1995. {{ISBN|0-19-283297-2}}.
* Le Faye, Deirdre. «Chronology of Jane Austen's Life». ''The Cambridge Companion to Jane Austen''. Eds. Edward Copeland and Juliet McMaster. Cambridge: Cambridge University Press, 2014. {{ISBN|978-0-521-74650-2}}. xv–xxvi
* Le Faye, Deirdre. ''Jane Austen: The World of Her Novels''. New York: Harry N. Abrams, 2002. {{ISBN|0-8109-3285-7}}.
* Le Faye, Deirdre. ''Jane Austen: A Family Record''. Second Edition. Cambridge: Cambridge University Press, 2004. {{ISBN|0-521-53417-8}}.
* Le Faye, Deirdre. «Letters». ''Jane Austen in Context''. Ed. Janet Todd. Cambridge: Cambridge University Press, 2005. {{ISBN|0-521-82644-6}}. 33–40
* Le Faye, «Memoirs and Biographies». ''Jane Austen in Context''. Ed. Janet Todd. Cambridge: Cambridge University Press, 2005. {{ISBN|0-521-82644-6}}. 51–58
* Litz, A. Walton. ''Jane Austen: A Study of Her Development''. New York: Oxford University Press, 1965.
* Litz, A. Walton. «Chronology of Composition». ''The Jane Austen Companion''. Ed. J. David Grey. New York: Macmillan, 1986. {{ISBN|0-02-545540-0}}. 47–62
* Lodge, David. «Jane Austen's Novels: Form and Structure». ''The Jane Austen Companion''. Ed. J. David Grey. New York: Macmillan, 1986. {{ISBN|0-02-545540-0}}. 165—179
* Looser, Devoney. ''The Making of Jane Austen''. Baltimore, MD: Johns Hopkins University Press, 2017. {{ISBN|1-4214-2282-4}}.
* Lynch, Deirdre Shauna. «Sequels». ''Jane Austen in Context''. Ed. Janet Todd. Cambridge: Cambridge University Press, 2005. {{ISBN|0-521-82644-6}}. 160—169
* MacDonagh, Oliver. ''Jane Austen: Real and Imagined Worlds''. New Haven: Yale University Press, 1991. {{ISBN|0-300-05084-4}}.
* McMaster, Juliet. «Education». ''The Jane Austen Companion''. Ed. J. David Grey. New York: Macmillan Publishing Company, 1986. {{ISBN|0-02-545540-0}}. 140—142
* Miller, D.A. ''Jane Austen, or The Secret of Style''. Princeton: Princeton University Press, 2003. {{ISBN|0-691-12387-X}}.
* [[David Nokes|Nokes, David]]. ''Jane Austen: A Life''. Berkeley: University of California Press, 1998. {{ISBN|0-520-21606-7}}.
* Page, Norman. ''The Language of Jane Austen''. Oxford: Blackwell, 1972. {{ISBN|0-631-08280-8}}.
* Polhemus, Robert M. «Jane Austen's Comedy». ''The Jane Austen Companion''. Ed. J. David Grey. New York: Macmillan, 1986. {{ISBN|0-02-545540-0}}. 60–71
* Raven, James. «Book Production». ''Jane Austen in Context''. Ed. Janet Todd. Cambridge: Cambridge University Press, 2005. {{ISBN|0-521-82644-6}}. 194—203
* Raven, James. ''The Business of Books: Booksellers and the English Book Trade''. New Haven: Yale University Press, 2007. {{ISBN|0-300-12261-6}}.
* Rajan, Rajeswari. «Critical Responses, Recent». ''Jane Austen in Context''. Ed. Janet Todd. Cambridge: Cambridge University Press, 2005. {{ISBN|0-521-82644-6}}. 101–10.
* [[Walter Scott|Scott, Walter]]. «Walter Scott, an unsigned review of ''Emma'', ''Quarterly Review''». ''Jane Austen: The Critical Heritage, 1812—1870''. Ed. B.C. Southam. London: Routledge and Kegan Paul, 1968. {{ISBN|0-7100-2942-X}}. 58–69.
* Southam, B.C. «Grandison». ''The Jane Austen Companion''. Ed. J. David Grey. New York: Macmillan, 1986. {{ISBN|0-02-545540-0}}. 187—189
* Southam, B.C. «Criticism, 1870—1940». ''The Jane Austen Companion''. Ed. J. David Grey. New York: Macmillan, 1986. {{ISBN|0-02-545540-0}}. 102—109
* Southam, B.C., ed. ''Jane Austen: The Critical Heritage, 1812—1870''. Vol. 1. London: Routledge and Kegan Paul, 1968. {{ISBN|0-7100-2942-X}}.
* Southam, B.C., ed. ''Jane Austen: The Critical Heritage, 1870—1940''. Vol. 2. London: Routledge and Kegan Paul, 1987. {{ISBN|0-7102-0189-3}}.
* Southam, B.C. «Juvenilia». ''The Jane Austen Companion''. Ed. J. David Grey. New York: Macmillan, 1986. {{ISBN|0-02-545540-0}}. 244—255
* Stovel, Bruce. «Further reading». ''The Cambridge Companion to Jane Austen''. Eds. Edward Copeland and Juliet McMaster. Cambridge: Cambridge University Press, 2014. {{ISBN|978-0-521-74650-2}}. 248—266.
* Sutherland, Kathryn. «Chronology of composition and publication». ''Jane Austen in Context''. Ed. Janet Todd. Cambridge: Cambridge University Press, 2005. {{ISBN|0-521-82644-6}}. 12–22
* [[Janet Todd|Todd, Janet]], ed. ''Jane Austen in Context''. Cambridge: Cambridge University Press, 2005. {{ISBN|0-521-82644-6}}.
* Todd, Janet. ''The Cambridge Introduction to Jane Austen''. Cambridge: Cambridge University Press, 2015. {{ISBN|978-1-107-49470-1}}.
* [[Claire Tomalin|Tomalin, Claire]]. ''Jane Austen: A Life''. New York: Alfred A. Knopf, 1997. {{ISBN|0-679-44628-1}}.
* Troost, Linda. «The Nineteenth-Century Novel on Film». ''The Cambridge Companion to Literature on Screen''. Eds. Deborah Cartmell and Imelda Whelehan. Cambridge: Cambridge University Press, 2007. {{ISBN|978-0-521-84962-3}}. 75–89
* Trott, Nicola. «Critical Responess, 1830—1970», ''Jane Austen in Context''. Ed. Janet Todd. Cambridge: Cambridge University Press, 2005. {{ISBN|0-521-82644-6}}. 92–100
* Tucker, George Holbert. «Amateur Theatricals at Steventon». ''The Jane Austen Companion''. Ed. J. David Grey. New York: Macmillan, 1986. {{ISBN|0-02-545540-0}}. 1–4
* Tucker, George Holbert. «Jane Austen's Family». ''The Jane Austen Companion''. Ed. J. David Grey. New York: Macmillan, 1986. {{ISBN|0-02-545540-0}}. 143—153
* Waldron, Mary. «Critical Response, early». ''Jane Austen in Context''. Ed. Janet Todd. Cambridge: Cambridge University Press, 2005. {{ISBN|0-521-82644-6}}. 83–91
* [[Ian Watt|Watt, Ian]]. «Introduction». ''Jane Austen: A Collection of Critical Essays''. Ed. Ian Watt. Englewood Cliffs, NJ: Prentice Hall, 1963.<!-- page numbers? -->
* Watt, Ian, ed. ''Jane Austen: A Collection of Critical Essays''. Englewood Cliffs, NJ: Prentice Hall, 1963.
* Wiltshire, John. ''Jane Austen and the Body: The Picture of Health''. Cambridge: Cambridge University Press, 1992. {{ISBN|0-521-41476-8}}.
* [[Susan Gubar|Gubar, Susan]] and Sandra Gilbert. ''[[The Madwoman in the Attic]]: The Woman Writer and the Nineteenth Century Literary Imagination''. New Haven: Yale University Press, 1984 [1979]. {{ISBN|0-300-02596-3}}.
{{refend}}

== Джерела ==
{{бібліоінформація}}
{{Джейн Остін}}
{{Фільми за романами Джейн Остін}}
{{Добра стаття}}
{{DEFAULTSORT:Остін Джейн}}
[[Категорія:Народились 16 грудня]]
[[Категорія:Народились 1775]]
[[Категорія:Уродженці Гемпширу]]
[[Категорія:Померли 18 липня]]
[[Категорія:Померли 1817]]
[[Категорія:Померли у Вінчестері]]
[[Категорія:Поховані у Вінчестерському соборі]]
[[Категорія:Англійські прозаїки]]
[[Категорія:Британські письменниці]]
[[Категорія:Християнські письменники]]
[[Категорія:Англомовні прозаїки]]
[[Категорія:Люди на банкнотах]]
[[Категорія:Письменниці, на честь яких названо астероїд]]
[[Категорія:Журналісти Китаю]]
[[Категорія:Авторки любовних романів]]
[[Категорія:Автори любовної прози Великої Британії]]
[[Категорія:Джейн Остін]]
[[Категорія:Поверх спадщини]]
[[Категорія:Персоналії за алфавітом]]
[[Категорія:Персоналії:Вінчестер]]
[[Категорія:100 найвизначніших британців]]
[[Категорія:Англійські письменники XIX століття]]
[[Категорія:Британські письменниці-феміністки]]
Шаблони, використані на цій сторінці:
Шаблон:!( (переглянути вихідний код) (частково захищено)
Шаблон:!(( (переглянути вихідний код) (захищено)
Шаблон:Blockquote (переглянути вихідний код) (частково захищено)
Шаблон:Checkwd (переглянути вихідний код) (захищено)
Шаблон:Cite book (переглянути вихідний код) (захищено)
Шаблон:Cite news (переглянути вихідний код) (захищено)
Шаблон:Cite web (переглянути вихідний код) (захищено)
Шаблон:Col-2 (переглянути вихідний код) (частково захище��о)
Шаблон:Col-begin (переглянути вихідний код) (частково захищено)
Шаблон:Col-begin/styles.css (переглянути вихідний код) (частково захищено)
Шаблон:Col-end (переглянути вихідний код) (частково захищено)
Шаблон:Column-count (переглянути вихідний код) (захищено)
Шаблон:Column-width (переглянути вихідний код) (частково захищено)
Шаблон:DOI (переглянути вихідний код) (частково захищено)
Шаблон:Doi (редагувати)
Шаблон:Efn (переглянути вихідний код) (частково захищено)
Шаблон:Fmbox (переглянути вихідний код) (частково захищено)
Шаблон:GBR (переглянути вихідний код) (захищено)
Шаблон:Hide in print (переглянути вихідний код) (захищено)
Шаблон:Hlist/styles.css (переглянути вихідний код) (захищено)
Шаблон:ISBN (переглянути вихідний код) (частково захищено)
Шаблон:If1 (переглянути вихідний код) (захищено)
Шаблон:Ifempty (переглянути вихідний код) (захищено)
Шаблон:Imagemap (переглянути вихідний код) (частково захищено)
Шаблон:InfoboxImage (переглянути вихідний код) (захищено)
Шаблон:Iw (переглянути вихідний код) (захищено)
Шаблон:JPL мале тіло (переглянути вихідний код) (частково захищено)
Шаблон:Lang-en (переглянути вихідний код) (захищено)
Шаблон:Langx (переглянути вихідний код) (захищено)
Шаблон:Main (переглянути вихідний код) (захищено)
Шаблон:Main other (переглянути вихідний код) (захищено)
Шаблон:Multiple image (переглянути вихідний код) (частково захищено)
Шаблон:Multiple image/styles.css (переглянути вихідний код) (частково захищено)
Шаблон:Navbox (переглянути вихідний код) (захищено)
Шаблон:Nobr (переглянути вихідний код) (захищено)
Шаблон:Notelist (переглянути вихідний код) (частково захищено)
Шаблон:Only in print (переглянути вихідний код) (захищено)
Шаблон:Othernames (переглянути вихідний код) (захищено)
Шаблон:PAGENAMEBASE (переглянути вихідний код) (захищено)
Шаблон:Quote (редагувати)
Шаблон:Quote box (редагувати)
Шаблон:Quote box/styles.css (редагувати)
Шаблон:Ref-info/styles.css (переглянути вихідний код) (захищено)
Шаблон:Refbegin (переглянути вихідний код) (захищено)
Шаблон:Refbegin/styles.css (переглянути вихідний код) (захищено)
Шаблон:Refend (переглянути вихідний код) (захищено)
Шаблон:Reflist (переглянути вихідний код) (захищено)
Шаблон:Reflist/styles.css (переглянути вихідний код) (захищено)
Шаблон:Replace (переглянути вихідний код) (захищено)
Шаблон:Str find (переглянути вихідний код) (захищено)
Шаблон:Str rep (переглянути вихідний код) (захищено)
Шаблон:Template other (переглянути вихідний код) (захищено)
Шаблон:UK (переглянути вихідний код) (частково захищено)
Шаблон:Wikidata (переглянути вихідний код) (захищено)
Шаблон:Wikidata/p119 (переглянути вихідний код) (захищено)
Шаблон:Wikidata/p19 (переглянути вихідний код) (захищено)
Шаблон:Wikidata/p20 (переглянути вихідний код) (захищено)
Шаблон:Wikidata/p27 (переглянути вихідний код) (захищено)
Шаблон:Wikidata/p373 (переглянути вихідний код) (захищено)
Шаблон:Wikidata/p569 (переглянути вихідний код) (захищено)
Шаблон:Wikidata/p570 (переглянути вихідний код) (захищено)
Шаблон:Wikidata/p856 (переглянути вихідний код) (захищено)
Шаблон:Бібліоінформація (переглянути вихідний код) (захищено)
Шаблон:Вікіпосилання/в картці (переглянути вихідний код) (захищено)
Шаблон:Джейн Остін (редагувати)
Шаблон:Добра стаття (переглянути вихідний код) (частково захищено)
Шаблон:Картка (переглянути вихідний код) (захищено)
Шаблон:Картка/р (переглянути вихідний код) (захищено)
Шаблон:Країна з прапорцем (переглянути вихідний код) (захищено)
Шаблон:Назва країни GBR (переглянути вихідний код) (захищено)
Шаблон:Не перекладено (переглянути вихідний код) (захищено)
Шаблон:Нп (переглянути вихідний код) (захищено)
Шаблон:Перше слово (переглянути вихідний код) (захищено)
Шаблон:Письменник (переглянути вихідний код) (частково захищено)
Шаблон:Прапор GBR (переглянути вихідний код) (захищено)
Шаблон:Фільми за романами Джейн Остін (редагувати)
Шаблон:• (переглянути вихідний код) (захищено)
Модуль:Arguments (переглянути вихідний код) (захищено)
Модуль:Check for unknown parameters (переглянути вихідний код) (захищено)
Модуль:Citation/CS1 (переглянути вихідний код) (захищено)
Модуль:Citation/CS1/COinS (переглянути вихідний код) (захищено)
Модуль:Citation/CS1/Configuration (переглянути вихідний код) (захищено)
Модуль:Citation/CS1/Identifiers (переглянути вихідний код) (захищено)
Модуль:Citation/CS1/Utilities (переглянути вихідний код) (захищено)
Модуль:Citation/CS1/Whitelist (переглянути вихідний код) (захищено)
Модуль:Citation/CS1/styles.css (переглянути вихідний код) (захищено)
Модуль:Dates (переглянути вихідний код) (захищено)
Модуль:Datetime (переглянути вихідний код) (захищено)
Модуль:External links (переглянути вихідний код) (захищено)
Модуль:If empty (переглянути вихідний код) (захищено)
Модуль:InfoboxImage (переглянути вихідний код) (захищено)
Модуль:Infocards (переглянути вихідний код) (захищено)
Модуль:Lang (переглянути вихідний код) (захищено)
Модуль:Lang/ISO 639 synonyms (переглянути вихідний код) (захищено)
Модуль:Lang/data (переглянути вихідний код) (захищено)
Модуль:Lang/data/iana languages (переглянути вихідний код) (захищено)
Модуль:Lang/data/iana regions (переглянути вихідний код) (захищено)
Модуль:Lang/data/iana scripts (переглянути вихідний код) (захищено)
Модуль:Lang/data/iana suppressed scripts (переглянути вихідний код) (захищено)
Модуль:Lang/data/iana variants (переглянути вихідний код) (захищено)
Модуль:Lang/data/languages abbr. (переглянути вихідний код) (захищено)
Модуль:Lang/langx (переглянути вихідний код) (захищено)
Модуль:Languages (переглянути вихідний код) (захищено)
Модуль:Languages/data (переглянути вихідний код) (захищено)
Модуль:Message box (переглянути вихідний код) (захищено)
Модуль:Message box/configuration (переглянути вихідний код) (захищено)
Модуль:Message box/fmbox.css (переглянути вихідний код) (частково захищено)
Модуль:Multiple image (переглянути вихідний код) (частково захищено)
Модуль:Navbar (переглянути вихідний код) (захищено)
Модуль:Navbar/configuration (переглянути вихідний код) (захищено)
Модуль:Navbar/styles.css (переглянути вихідний код) (захищено)
Модуль:Navbox (переглянути вихідний код) (захищено)
Модуль:Navbox/configuration (переглянути вихідний код) (захищено)
Модуль:Navbox/styles.css (переглянути вихідний код) (захищено)
Модуль:Sources (переглянути вихідний код) (захищено)
Модуль:Sources-utils (переглянути вихідний код) (захищено)
Модуль:String (переглянути вихідний код) (захищено)
Модуль:TableTools (переглянути вихідний код) (захищено)
Модуль:Unicode data (переглянути вихідний код) (захищено)
Модуль:Unicode data/scripts (переглянути вихідний код) (захищено)
Модуль:Wikibase (переглянути вихідний код) (захищено)
Модуль:Wikidata (переглянути вихідний код) (захищено)
Модуль:Wikidata/Interproject (переглянути вихідний код) (захищено)
Модуль:Wikidata/Language-codes (переглянути вихідний код) (частково захищено)
Модуль:Wikidata/Medals (переглянути вихідний код) (захищено)
Модуль:Wikidata/config (переглянути вихідний код) (захищено)
Модуль:Wikidata/date (переглянути вихідний код) (захищено)
Модуль:Wikidata/media (переглянути вихідний код) (захищено)
Модуль:Wikidata:Dictionary/P424 (переглянути вихідний код) (частково захищено)
Модуль:WikidataSelectors (переглянути вихідний код) (захищено)
Модуль:Yesno (переглянути вихідний код) (захищено)
Модуль:Картка (переглянути вихідний код) (захищено)
Модуль:Картка/styles.css (переглянути вихідний код) (захищено)
Модуль:Не перекладено (переглянути вихідний код) (захищено)
Повернення до сторінки «Джейн Остін».
Отримано з https://uk.wikipedia.org/wiki/Джейн_Остін