Штурмова гармата

Назва класу самохідно-артилерійська установка виникло від (нім. Sturmgeschütz) — офіційної назви першої у світі німецької самохідки цього типу Sturmgeschütz III (Штурмгешутц III). Штурмові гармати якнайширше застосовували під час Другої світової війні нацистською Німеччиною, набагато рідше — Радянським Союзом та фашистською Італією. Перші підрозділи (семигарматні батареї Nebelverfer) цих машин застосовувалися під час німецької кампанії у Франції.

Під час початкової фази Другої світової війни німецьке командування 1939 року поставило питання про створення мобільно�� артилерії, яка діяла б посеред бойових порядків піхоти і розчищала їй шлях на полі бою шляхом знищення кулеметних «точок» та гармат ворога, що буксируються, вогнем прямим наведенням. У порівнянні з танками від бойової машини нової концепції не вимагалося розміщення озброєння в рухомій башті, пріоритетними напрямками були вогнева міць, малі габарити, гарне лобове бронювання і низька вартість виробництва. Фірмі «Daimler-Benz» вдалося вдало втілити всі ці побажання в реальність — її конструктори розмістили короткоствольну 75-мм гармату в броньовій рубці на шасі танка Panzer III з посиленням лобового бронювання до 50 мм (база мала тільки 30 мм). Отримана САУ StuG III стала наймасовішим зразком німецької бронетехніки часів Другої світової війни і добре себе зарекомендувала в боях. Серйозною слабкістю StuG III була відсутність кулемета і низька початкова швидкість снаряду. У результаті самохідка була беззахисною у ближньому бою і проти танків з потужним бронюванням. Проте, слід зазначити, що вузька спеціалізація Штурмґешютце не передбачала ведення бою із танками узагалі. Однак, самостійно StuG III застосовували дуже часто: відмінна бойова виучка екіпажів штурмових гармат і їх високий бойовий дух давали нагоду штурмовикам не лише вдриватися від піхоти на 15-60 км, а навіть самостійно захоплювати населені пункти.^[1]

Велика потреба протистояти значній кількості радянських танків безпосередньо на полі бою, скорочення наступальних операцій Вермахту і поява спеціалізованих піхотних пдроздлів — Stoßtrupp (штурмових груп) зумовило зміну специфікації StuG III до початку 1943 року, коли фінальна версія StuG III Ausf G отримала 75-мм довгоствольну гармату, кулемет, 80-мм лобове бронювання та бортові екрани, що добре захищали від кумулятивних боєприпасів і куль протитанкових рушниць. Надалі німецькі конструктори створили ряд масових моделей штурмових гармат на базі іншого основного середнього танка PzKpfw IV і малу серію САУ «Штурмтигрів» на базі важкого танка Panzer VI Ausf H «Тигр I».

Гарна ефективність StuG III відразу ж стала предметом пильної уваги союзників і супротивників. Італійські військові, незадоволені бойовими характеристиками своїх застарілих танків сімейства M13/M14/M15, зажадали створити на їх базі аналог StuG III. Фірма «Фіат-Ансальдо» успішно впоралася із завданням, розробивши САУ Semovente da 75/18 і згодом ще потужніші штурмові гармати. Ці машини стали найбоєздатнішою італійською бронетехнікою, що завдала серйозних втрат військам Великої Британії і США в боях у Північній Африці і в Італії.

Радянське керівництво відразу визнало успішність StuG III на полі бою, поставивши питання про розробку своїх аналогів на базі танків Т-34 та КВ-1. Евакуація танкових заводів і велика потреба Червоної Армії в танках не дозволили відразу ж виконати це завдання, проте в листопаді-грудні 1942 року в досить стислі терміни радянські конструктори розробили середню штурмову гармату СУ-122 і важку СУ-152. Ці машини відразу ж добре зарекомендували себе в боях, проте велика потреба в винищувачах танків змусила припинити серійний випуск і подальший розвиток середніх штурмових гармат. Важкі штурмові гармати показали себе незамінними при прориві заздалегідь укріпленої оборони противника і при штурмах міст, тому з появою нового танка ІС його, як за базу відразу ж використовували для створення важкої штурмової гармати ІСУ-152. Після усунення «дитячих хвороб» конструкції ця технологічна, надійна, невибаглива, добре броньована та потужно озброєна машина стала найкращою у своєму класі.

• Sturmpanzer VI «Sturmtiger» — найважча і найпотужніша з озброєння САУ цього класу на базі танка Panzer VI Ausf H «Тигр I», однак дуже вузько спеціалізована тільки для міських боїв і випущена в кількості всього 18 машин.
• StuG III — штурмова гармата — родоначальник класу на базі середнього танка Panzer III, технологічна у виробництві з великим модернізаційним потенціалом і малопомітна на полі бою.

• ІСУ-152 — добре захищена і дуже потужна штурмова гармата на базі танка ІС-2.

• Semovente da 75/18 — дуже вдала легка штурмова гармата на базі безнадійно застарілого танка M40/M41/M42.

За своїм компонуванням всі штурмові гармати достатньо однотипні: рубка з гарматою в носовій частині машини, двигун — у кормовій. Важливим компонувальних відзнакою німецьких та італійських машин від радянських було розташування трансмісії — у перших вона містилася в носі машини, у других — в кормі. Тому бойове відділення німецьких та італійських штурмових гармат було розташовано хоч і в передній частині машини, але ближче до її центру в порівнянні з радянськими аналогами — безпосередньо за лобовим бронюванням розташовувалася коробка зміни передач та інші вузли й агрегати трансмісії.

• Самохідно-артилерійська установка
• Протитанкова гармата
• Винищувач танків
• Штурмгешуц

1. Эйке Миддельдорф Русская кампания: Тактика и вооружение, М:ACT; СПб.: Полигон, 2005, стор. 43
2. І. П. Шмелев Бронетехніка Німеччини 1934–1945 рр..: Ілюстрований довідник, М., ACT, 2004