Табір військовополонених

Та́бір військовополоне́них — спеціально обладнані місця для утримання полонених військовослужбовців протиборчої сторони.

Історія

Табори військовополонених з'явилися вперше в англо-бурській війні 1899—1902 (раніше полонених тримали у військових фортецях). Під час першої світової війни (1914 — 18) трактування полонених нормувалося ухвалами Гааґської (1899) і Женевської (1907) конвенцій; під час другої (1939 — 45) — Женевською конвенцією 1929 (її не підписав СРСР, чим Німеччина виправдувала свою жорстоку поведінку з радянськими військовополоненими).

За першої світової війни українці перебували в таборах військовополонених Німеччини, Австро-Угорщини, Росії, Італії. У Німеччині було ще в жовтні 1918 1,4 млн полонених вояків російської імператорської армії, у тому числі близько 300 000 українців. Заходами Союзу Визволення України близько 50 000 українських полонених відокремлено в табори військовополонених: у Раштаті, Зальцведелі й Ветцларі (1917 ще в старшинському таборі військовополонених у Ганноверському Мюндені); з частини з них 1918 року сформовано дивізії (1 і 2) синьожупанників.

1917 року в Австро-Угорщині перебувало 1,1 млн військовополонених російської армії, у тому числі до 200 000 українців (числа приблизні). В окремих українських таборах — вояцькому в Фрайштадті та старшинському в Йозефштадті — відокремлено 30 000 українців, з них у Фрайштадті початок формування дивізії сірожупанників.

У Росії було 1,7 млн полонених австро-угорської армії, у тому числі близько 120 000 українців. Полонених широко використовували для робіт у сільському господарстві, шахтах і промисловості, при чому вони жили поза таборами, в яких здебільша перебували самі старшини.

Під час революції з австро-угорських військовополонених утворювалися військові частини, наприклад, Чехословацький корпус (постав в Україні), формація Січових Стрільців та (1918 і 1919) чимало інтернаціональних частин Червоної армії (наприклад, перший інтернаціонально-угорський полк під командуванням Рудольфа Фекете Шварца, відомого жорстокими пацифікаціями повстанських районів в Україні).

В Італії перебувало в таборах військовополонених понад 40 000 українців. Заходи урядів ЗУНР і УНР репатріювати цих військовополонених у 1919 на Україну (серед них Надзвичайна військово-санітарна місія УНР під проводом О. Севрюка) не увінчалися успіхом через перешкоди з боку російських та польських дипломатів (їх звільнено переважно щойно в першій половині 1920-х рр.).

У Польщі табори військовополонених для вояків УГА, але також для інтернованих цивільних осіб і для невеликого числа вояків Армії УНР були в Бересті, Вадовицях, Домб'ю, Пикуличах, Стшалково, а менші у Віснічу, Дембліні, Ланцуті, Модліні, Перемишлі (Засяння), Язлівці; фактично це були концентраційні табори. Напередодні зими 1919—1920 років у цих таборах військовополонених тримали 70 — 100 000 українців (15 000 з них померло внаслідок голоду, антисанітарних умов і знущань); здебільша їх звільнено 1920.

Справжній табір військовополонених для старшин і вояків УГА постав щойно в Тухолі на Помор'ї (750 старшин і до 500 підстаршин та вояків частин УГА, що в квітні 1920 перейшли на бік польській армії, щоб спільно боротися проти радянської армії).

У Румунії у Котроченах близько Бухареста був табір військовополонених для старшин і вояків УГА з групи Сигіт, які потрапили в румунській полон у бою під Сиготом 1 січня 1919 (звільнені у жовтні 1919).

Для польських вояків, які потрапили в полон УГА (також для цивільних інтернованих) у першій половині 1919 був створений табір військовополонених на передмісті Коломиї в Косачеві.

У війні української армії проти радянської армії (а також Добровольчої армії генерала Денікіна) назагал не брали полонених. До винятків належав більшовицький табір військовополонених УГА у Кожухові біля Москви, який нараховував 250 старшин УГА.

Друга світова війна

У роки Другої світової війни (1939 — 45) сотні тисяч українських вояків польської і радянської армій перебували в таборах військовополонених Німеччини й СРСР. У ході війни проти Польщі німецька армія взяла в полон старшин і вояків близько 700 000, серед яких 60 — 70000 українців; трактовано їх у згоді з постановами Женевської конвенції 1929 року. На початок 1940 року, частково і раніше, почали звільняти полонених українців; вони могли повертатися на зайняті Червоною армією західноукраїнські землі або й залишатися в Німеччині, де їх використовувано як промислових чи сільськогосподарських робітників; деяка частина українців зі складу польської армії попало в радянський полон.

Натомість нелюдське було трактування полонених радянської армії, до яких не застосовано постанов Гаазької й Женевської конвенцій. На підставі звітів німецького Головного Військового Командування (травень 1944), взято в полон 5 160 000 сов, вояків, з тієї кількості померло в полоні 1981000 (38,4 %), звільнено з полону 818 000 (15,9 %), ліквідовано в полоні 1241 000 (24,0 %), утекло 67 000 (1,3 %), залишилося живими в таборах полонених 1 053 000 (20,4 %; з них 875 000 використовувана в промисловості й сільському господарстві). Можна припускати, що з загального числа 3 355 000 червоноармійців, які попали в німецький полон в 1941 році, понад 20 % становили українці. Чимало з них оминуло полону, зникаючи поміж місцевим українським населенням або зголошуючися негайно до допоміжної військової служби в німецькій армії. Інструкції для трактування радянських полонених від 8 листопада 1941 року передбачали звільнення з полону українців під умовою, що місцевості, з яких вони походять, є вже в німецьких руках або що місцева влада поручиться за них. У перші місяці війни звільнено десятки тисяч полонених українців з таборів на Правобережжі. Але вже в листопаді 1941 року ці звільнення припинено. Табори полонених були переведено в Німеччину (на території Генеральної губернії в Ярославі, з якого командування табору звільнило всіх полонених українців, і в Холмі, в якому більшість загинула з голоду і тифу).

У Варю Лапош комітат Ньїредьгази був з квітня до липня 1939 угорський табір полонених для 450 старшин і вояків Карпатської Січі.

Табори в Беллярії і Ріміні в Італії приміщували у 1945 — 47 до 10 000 старшин і вояків 1 УД УНА, що капітулювали перед британською армією (1946 — 9 310 осіб у Ріміні, у тому ч. 288 старшин, 822 підстаршини і 8 200 вояків).

Див. також

Примітки

Література

Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.
Крівава Книга Ч. 1. Матеріяли до польської інвазії на українські землі Східної Галичини 1918/1919 року. — Відень, 1919. — 99 с.
Крівава Книга Ч. 2. Матеріяли до польської інвазії на українські землі Східної Галичини 1918-1919 року. — Відень, 1921. — 242 с.
Головин Н. Военные усилия России в мировой войне, т. 1. — Париж, 1939. (рос.)
Онацький Є. Українська дипломатична місія в Італії. Календар-Альманах на 1956 рік. — Буенос-Айрес 1955; УГА. Матеріали до історії УГА, т. І. — Вінніпег, 1958.
Alexander Dallin German Rule in Russia, 1941—1945 (Study in Occupation Politics). — 2nd Edition. — London, 1957. (англ.)
Oleh S. Fedyshyn Germany's Drive to the East and the Ukrainian Revolution, 1917—1918. — New Brunswick: Rutgers University Press, 1971. — 401 pp. (англ.)
Срібняк І. Табір полонених українців у Зальцведелі (Німеччина) у 1915—1917 рр. // Київська старовина. — К., 1997. — № 3/4. — С. 139—151.
Срібняк І. Табір полонених старшин-українців у Кассіно (Італія) у 1918—1920 рр. // Перша світова війна і слов'янські народи. Матеріали міжнародної наукової конференції 14-15 травня 1998 р. — К., 1998. — С. 96—100.
Срібняк І. Табір полонених українців у Вецлярі (Німеччина) у 1915—1917 рр. // Вісник Київського державного лінгвістичного університету. Серія «Історія, економіка, філософія». — К., 1998. — Вип.2. — С. 38—57.
Срібняк І. Табір полонених та інтернованих вояків-українців у Ланцуті (Польща) у 1919—1921 рр. // Симон Петлюра у контексті українських національно-визвольних змагань. Збірник наукових праць. — Фастів, 1999. — С. 148—162.
Срібняк І., Купцов А. Табір полонених вояків УГА в Тухолі (1920—1923 рр.) // Пам'ять століть. — К., 2003. — № 2. — С.78-85.
Срібняк І. Український гурток у таборі полонених офіцерів російської армії Терезієнштадт в Австро-Угорщині (1916—червень 1917 рр.) // Пам'ятки: археографічний щорічник. / Держкомархів України, УНДІАСД; редкол.: С. Г. Кулешов (гол. ред.) та ін. — К., 2011. — Т. 12. — С. 42—45.
Срібняк І. Табір полонених українських офіцерів у Кляйнмюнхені (Австро-Угорщина) навесні 1918 року // Київські історичні студії: Зб. наук. праць / Київський столичний університет імені Бориса Грінченка; редкол. Салата О. О. та ін. — К., 2015. — № 1. — С. 21—25.
Срібняк І. Табір полонених вояків царської армії в Кніттельфельді (Австро-Угорщина) в кінці 1914 — першій половині 1915 рр.: виокремлення українців та їх самоорганізація // Дослідження молодих учених у контексті розвитку сучасної науки. Матеріали VI щорічної Всеукраїнської науково-практичної конференції, 21 квітня 2016 р. — К., 2016. — С. 133—142.
Срібняк І. Енциклопедія полону: українська Tuchola. — Київ-Париж: Міжнародний науково-освітній консорціум імені Люсьєна Февра, 2017. — Кн. 1. — 156 с.
Sribniak I. Encyklopedia jeniectwa: ukraiński Aleksandrów. — Warszawa-Paryż: Międzynarodowe konsorcium naukowo-edukacyjne im. Luciena Febvra, 2018. — 88 s. (пол.)
Sribniak I. Encyklopedia jeniectwa: ukraiński Łańcut. — Warszawa-Paryż: Międzynarodowe konsorcium naukowo-edukacyjne im. Luciena Febvra, 2018. — 115 s. (пол.)
Sribnjak I. Enzyklopädie der Kriegsgefangenschaft: Das ukrainische Rastatt. Zur Gründung und Tätigkeit der Gemeinschaft «Die Unabhängige Ukraine», 1915—1918. — München-Paris: Internationales Lucien-Febvre-Wissenschafts- und Bildungskonsortium, 2020. — 338 s. (нім.)