Сінт-Естатіус

Рельєф острова типовий для островів регіону. У його основі давно згаслий вулкан, чиї конуси легко проглядаються як головні орієнтири острова — двоголова гора Маунт-Мазінґа (600 м) на південному-сході та узгір'я Сіґнал-Гілл (близько 240 м) на півночі. Узбережжя острова майже зовсім скелясте, скелі спадають аж до берегової лінії, тому гарних пляжів на острові обмаль. Центральну частину острова займає маленька рівнина, у місці виходу якої лежить єдине місто острова та його адміністративний центр — Ораньєстад. Значна частина території острова посушлива, а розмаїття рослинності обмежується ледь десятком видів, але на схилах і в кратері Маунт-Мазінґа, які збирають досить опадів, буяє справжній тропічний ліс (де самих орхідей аж 18 видів), населений 25-ма видами птахів, зміями, ящірками та деревними жабами (поряд із інтродукованими козами, коровами та ослами).

Жодна з європейських держав не змогла заснувати тут постійного поселення аж до 1636 року, коли голландці, після перемоги над французами, заснували на місці фундамента французького форту перше укріплене поселення. Згодом острів 22 рази переходив із рук в руки.

Протягом XVII—XVIII ст. острів був квітучим портом, загальновідомим під назвою «Золота скеля».

У 1776 році під час американської війни за незалежність, голландці поставляли Сінт-Естатіус слугував портом через який поставлялася зброя американцям. 16 листопада 1776 року, капітан Ісайя Робінсон з 14-гарматного американського бригантини «Ендрю Доріа» сповістив про прибуття 13-гарматним залпом — по одній гарматі для кожного із тринадцяти американських штатів. Губернатор Йоханнес де Граафф відповів 11-гарматним салютом із форту Оранж. Це було перше міжнародне визнання американської незалежності. При собі вони мали копію Декларації незалежності, яка була представлена губернатору Де Грааффу. 27 лютого 1939 року до Сінт-Естатіуса прибув президент США Франклін Делано Рузвельт, щоб засвідчити важливість перший салюту. На форті Оранж була встановлена латунна меморіальна дошка на якій засвідчується значення тієї події.

У 1954 році Сінт-Естатіус став частиною Нідерландських Антильських островів. На референдумі 8 квітня 2005 року 77 % виборців голосували за те щоб залишитися у складі Нідерландських Антильських островів і лише 21 % голосували за більш тісні зв'язки з Нідерландами. Проте Сінт-Естатіос лишився єдиною територією яка проголосувала за збереження колишнього статусу. врешті-решт у жовтні 2010 року було вирішено надати Сінт-Естатіусу статус особливого муніципалітету королівства Нідерландів разом з Бонайре та Сабою. 

2 лютого 2018 р. держсекретар внутрішніх справ Королівства Раймонд Кнопс подав законопроєкт на розгляд до Острівного Комітету щодо місцевої ради  яка фактично не виконує свої обов'язки і зловживаючи владою розкрадає фінансування та дискримінує місцеве населення. У законопроєкті зазначалося про розпуск ради Сінт-Естатіуса.  Законопроєкт було розглянуто 6 лютого 2018 р. обома палатами держав і прийнято одноголосно. Після цього рада була розпущена, депутати звільнені а губернатора Джуліана Вудлі було позбавлено посади. 7 лютого був призначений комісар уряду Марколіно Франко, та його заступник Мервін Стеггенс. які зобов'язалися відновити порядок на острові^[2].

Головна стаття доходів Сінт-Естатіуса — туризм.

•  
  Місцевий житель
•  
  Школа

За віросповіданням 27 % населення — методисти, 25 % — римо-католики, 21 % — адвентисти сьомого дня.

•  
  Церква
•  
  Набережна
•  
  Вулкан
•  
  Аеропорт розташований біля вулкану
•  
  Руїни реформаторської церкви
•  
  Форт Оранж
•  
  Руїни синагоги

• Mordechai Arbell, The Jewish Nation of the Caribbean, The Spanish-Portuguese Jewish Settlements in the Caribbean and the Guianas (2002) Geffen Press, Jerusalem(англ.)
• Harry Ezratty, 500 Years in the Jewish Caribbean — The Spanish and Portuguese Jews in the West Indies (1997) Omni Arts, Baltimore(англ.)
• David Spinney, Rodney, (1969) Allen & Unwin(англ.)
• P Bernardini (Editor), N Fiering (Editor) The Jews and the Expansion of Europe to the West, 1450—1800 (2001), Berghan Press(англ.)
• J. Hartog, History of St. Eustatius (1976) Central U.S.A. Bicentennial Committee of the Netherlands Antilles (англ.)
• Y. Attema, A Short History of St. Eustatius and its Monuments (1976) Wahlberg Press(англ.)
• Ronald Hearst, The Golden Rock, (1996), Naval Institute Press(англ.)
• Andrew Jackson O'Shaunhassey, The Men Who Lost America, (2013), Yale Press(англ.)
• Babara W. Tuchman, The First Salute, (1988), Alfred A. Knopf; Book Club Edition(англ.)

• St. Eustatius Government [Архівовано 7 лютого 2011 у Wayback Machine.]