Рухимович Мойсей Львович
Мойсей (Мусі́й) Льво́вич Рухимо́вич (жовтень 1889, Кагальник — розстріляний 29 липня 1938, Москва) — єврейський радянський партійний та державний діяч. Член ЦК КП(б)У в грудні 1921 — листопаді 1927 року. Член Політичного бюро ЦК КП(б)У з 17 травня 1924 по 16 жовтня 1926 року. Член ЦК ВКП(б) у травні 1924 — січні 1938 року. Член Організаційного бюро ЦК ВКП(б) з 17 лютого 1927 по 26 червня 1930 року. Член ЦВК СРСР 1—7-го скликань.
| Рухимович Мойсей Львович | |
|---|---|
| івр. רוכימאָוויטש משה | |
 | |
| Народився | жовтень 1889 Кагальник, Ростовський округ, Область Війська Донського, Російська імперія |
| Помер | 29 липня 1938 (48 років) Москва, СРСР |
| Країна | .svg){kind=small} СРСР |
| Діяльність | державний діяч |
| Знання мов | російська |
| Членство | ЦК КПРС і Центральний виконавчий комітет СРСР |
| Посада | Нарком оборонної промисловості СРСР 1936–1937 Нарком шляхів сполучення СРСР 1930–1931 Заступник голови Вищої Рада Народного Господарства СРСР 1926–1930 Голова Вищої ради народного господарства УРСР 1925–1926 Нарком військових справ ДКР 1918 |
| Партія | КПРС |
| Автограф |  |
| Нагороди |   |
Життєпис
ред.Народився в селі Кагальник Ростовського округу Області війська Донського (тепер — Азовського району Ростовської області) в родині слюсаря. Закінчив двокласну школу в селі Кагальнику, навчався в реальному училищі міста Ростова-на-Дону. З 1903 по 1906 рік працював репетитором у Ростові-на-Дону.
У 1904 році приєднався до соціал-демократичного руху, з 1905 по 1907 рік був членом єврейської робітничої організації «Бунду».
У 1906—1908 роках — в еміграції. Працював на заводі в Палестині, проживав у Туреччині, Єгипті, Греції та Болгарії. У 1908 році повернувся до Російської імперії. З 1908 по 1910 рік — репетитор у Ростові-на-Дону.
У 1910—1911 роках служив у російській армії добровольцем Дагестанського полку в місті Грозному.
Закінчив екстерном сім класів Грозненського реального училища в 1911 році. З 1911 по 1913 рік навчався в Харківському технологічному інституті, навчання не закінчив. У 1913—1914 роках працював репетитором у місті Новоросійську.
Член РСДРП(б) з липня 1913 року.
З 1914 по березень 1917 року служив у російській армії.
У квітні — грудні 1917 року — член Харківського комітету РСДРП(б). Від серпня 1917 року — член військової ради та голова військової секції при Харківській раді робітничих та солдатських депутатів, яка 23 жовтня 1917 року перебрала на себе всю повноту влади. Був керівником військового гарнізону Харкова.
З 6 грудня 1917 року разом з Руднєвим, Моргуновим і Тиняковим співголова штабу Червоної гвардії і Харківського військово-революційного комітету. З 23 грудня 1917 року — член Харківського губернського революційного комітету. З грудня 1917 по березень 1918 року — начальник червоногвардійського загону на Калединському фронті в Донбасі.
На IV-му обласному з'їзді Рад робітничих депутатів Донецького й Криворізького басейнів, з 27 грудня по 30 грудня 1917 року (за новим стилем — з 9 січня по 12 січня 1918 року) в Харкові, увійшов до складу Ради народних комісарів новоствореної Донецько-Криворізької Радянської Республіки як народний комісаріат військових справ ДКР. 8 березня 1918 року його обрано головою «надзвичайного штабу з організації оборони та революційної війни»[1] в складі Коляденка, Сапельникова, Петриківського й Руднева з підпорядкуванням всіх збройних частин Червоної гвардії та армії.
Після відходу з України під натиском німецько-австрійських військ, Мойсей Рухимович з березня по листопад 1918 року служив військовим комісаром 5-ї армії РСЧА на Царицинському (Південному) фронті в Харкові та Царицині. У листопаді — грудні 1918 року — начальник (військовий комісар) Центрального управління постачання Робітничо-селянської Червоної армії в Москві.
%D0%A3.jpg){kind=link}
З грудня 1918 по січень 1919 року — комісар Центрального управління з формування Червоної армії Української Радянської Народної Республіки (УНР), народний комісар з військових справ (УНР). У січні — травні 1919 рокуроку — член Ради народних комісарів УНР, завідувач гірничопромислового відділу Ради народного господарства Радянської України.
З 11 серпня по 24 жовтня 1919 року — військовий комісар 41-ї стрілецької дивізії 14 армії. З жовтня 1919 року — начальник постачання 14-ї армії Південного фронту. З 8 грудня 1919 по 21 листопада 1920 року — член Революційної військової ради 14-ї армії РСЧА, відповідальний за забезпечення військ[2][3].
6 грудня 1919 року за рішенням РВР Південного фронту Рухимович на визволених від денікінських військ теренах входить до складу заново створенного Харківського революційного комітету[4]. У 1919—1920 роках — член Революційної військової ради Української РСР.
У грудні 1920 — вересні 1923 року — голова виконавчого комітету Донецької губернської ради та голова виконавчого комітету Бахмутської повітової ради. Одночасно з грудня 1920 по жовтень 1921 року — керуючий тресту «Донвугілля». Учасник придушення Кронштадтського повстання у березні 1921 року.
У 1923 — серпні 1926 року — керівник Державного тресту з виробництва і продажі кам'яного вугілля і антрациту «Донвугілля» (що об'єднував усі шахти Донецького басейну) в місті Харкові.
З 1925 по 1926 рік (за сумісництвом) — голова Вищої ради народного господарства Української СРР.
З 21 вересня 1926 по 1930 рік — заступник голови Вищої Ради Народного Господарства (ВРНГ) СРСР. 23 вересня 1927 року постановою Ради народних комісарів СРСР введений до Президії ВРНГ. На VIII з'їзді професійних союзів Московської області виступив з доповіддю про перспективи розвитку промисловості СРСР[5].
З 11 червня 1930 по 2 жовтня 1931 року — народний комісар шляхів сполучення СРСР.
З жовтня 1931 по червень 1934 року — керуючий кам'яновугільного, хімічного і металургійного державного тресту «Кузбасвугілля» в місті Новосибірську.
У червні 1934 — грудні 1936 року — заступник народного комісара важкої промисловості СРСР з палива. Одночасно у лютому 1935 — грудні 1936 року — начальник Головного управління вугільної промисловості «Головвугілля» Народного комісаріату важкої промисловості СРСР.
8 грудня 1936 — 15 жовтня 1937 року — народний комісар оборонної промисловості СРСР.
18 жовтня 1937 року заарештований органами НКВС. Засуджений до страти 28 липня 1938 року. Розстріляний наступного дня. Похований на розстрільному полігоні «Комунарка» біля Москви[6]
Посмертно реабілітований 14 березня 1956 року.
Нагороди
ред.- орден Леніна (7.07.1935)
- орден Червоного Прапора (20.02.1928)
Примітки
ред.- ↑ «Вестник Украинской Народной-Республики», № 38, 8 березня 1918, Полтава.
- ↑ Запис розмови по прямому проводу члена РВР Південного фронту Сталіна з членом РВР 14-ї армії Орджонікідзе про бої під Орлом 25 жовтня 1919 р.
- ↑ РДВА/ЦГАСА ф. 100, оп. 9, сп. 34, арк. 26-27. Копія.
- ↑ РДВА/ЦГАСА ф. 100, оп. 1, сп. 6, арк. 169. Оригінал.
- ↑ Итоги и ближайшие перспективы работы промышленности СССР // Москва: «Труд и книга», — 1927.
- ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 24 вересня 2015. Процитовано 22 червня 2015.
{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
Бібліографія друкованих праць М. Л. Рухимовича
ред.- Рухимович М. Л. Несокрушима мощь СССР // Правда. — 1937. — 23 февраля.
- Рухимович М. Л. За социалистическую реконструкцию транспорта. Доклад на V пленуме ВЦСПС 25 января 1931 г. — М. : Московский рабочий, 1931. — С. 2-34.
- Рухимович М. Л. Пятилетний план и подготовка кадров. Доклад на VIII съезде ВЛКСМ. — М.: Молодая гвардия, 1928. — С. 7-12.
Бібліографія друкованих праць про М. Л. Рухимовича
ред.- Прокова Л. И. Его ценил Ленин / Л. И. Прокова // «Мы даем клятву…»: Сборник. Х.: Прапор, 1989. — С. 189—197.
- Гавриленко А. А. М. Л. Рухимович: неизвестные страницы биографии / А. А. Гавриленко // Вестник Харьковского университета: проблемы политической истории Украины. — Харьков: Основа, 1993. — № 375. — С. 72-79.
- Гавриленко О. А., Логвиненко І. А. Більшовицький переворот у Харкові: як це було // Наукові записки кафедри українознавства Харківського ун-ту. Вип. 1. — Харків, 1994. — С. 41-48.
- Озерський Ю. А., Гавриленко О. А. Військовий комісар Донецько-Криворізької республіки // Деякі питання історії української держави. — Харків: Харківськ. політехн. ін-т, 1993. — С. 78-87.
- Гавриленко А. А. М. Л. Рухимович: украинофил или украинофоб? / А. А. Гавриленко // Сборник научных работ аспирантов Харьковск. гос. ун-та (Гуманитарные науки). — Харьков, 1992. — С. 136—140.
- Гавриленко О. А. М. Л. Рухимович: особистість, політик, господарський діяч. Дис… канд. іст. наук. 07.00.01 — Історія громадських рухів і політичних партій. — Дніпропетровськ, 1994.