Вікіпедія

Облога Сараєва

Облога Сараєва стала найдовшою облогою столиці Боснії і Герцеговини в історії сучасної війни[3]. Спочатку вона була обложена силами Югославської народної армії, а потім збройними силами Республіки Сербської і так званими російськими добровольцями[4], вихідцями з колишніх радянських республік, в основному з Росії. Облога тривала під час Боснійської війни від 5 квітня 1992 року по 29 лютого 1996 року (1.425 днів), це втричі довше, ніж час облоги Сталінграда і на рік довше, ніж час блокади Ленінграда[5].

Облога Сараєва
Боснійська війна
За годинниковою стрілкою зверху зліва: Розбитий цивільний автомобіль після обстрілу зі стрілецької зброї;  сили UNPROFOR у місті; Урядова будівля потрапила під танковий обстріл;  авіаудар повітряних сил США по позиціях сил Республіки Сербської; Огляд міста 1996 р.;  Військові Республіки Сербської перед обміном полоненими.
За годинниковою стрілкою зверху зліва:
Розбитий цивільний автомобіль після обстрілу зі стрілецької зброї;  сили UNPROFOR у місті; Урядова будівля потрапила під танковий обстріл;  авіаудар повітряних сил США по позиціях сил Республіки Сербської; Огляд міста 1996 р.;  Військові Республіки Сербської перед обміном полоненими.
За годинниковою стрілкою зверху зліва:
Розбитий цивільний автомобіль після обстрілу зі стрілецької зброї;  сили UNPROFOR у місті; Урядова будівля потрапила під танковий обстріл;  авіаудар повітряних сил США по позиціях сил Республіки Сербської; Огляд міста 1996 р.;  Військові Республіки Сербської перед обміном полоненими.
43°50′51″ пн. ш. 18°21′23″ сх. д. / 43.8475° пн. ш. 18.356388888889° сх. д. / 43.8475; 18.356388888889
Дата: 5 квітня 1992[1] — 29 лютого 1996[2]
(3 роки, 10 місяців, 3 тижні та 3 дні)
Місце: Сараєво, Боснія і Герцеговина
Результат: Дейтонські угоди
  • Закінчення війни та зняття облоги
  • Численні жертви серед цивільного населення
Сторони
Боснія і Герцеговина (1992—96)

Хорватська республіка Герцег-Босна (1992—96)

НАТО НАТО (1994—96)

СФРЮ (1992)

Республіка Сербська (1992—96)

Командувачі
Алія Ізетбегович

Сефер Халілович
Расім Делич
Йован Дівяк[en]
Енвер Хаджихасанович[en]
Мустафа Хайрулахович[en]
Вахід Каравелич
Неджад Айнаджич
Мушан Топалович[en] †
Владимир Шаф

НАТО Лейтон У. Сміт[en]

СФРЮ Мілутін Куканяц (березень — липень 1992)

Радован Караджич
Ратко Младич
Томіслав Шипчич (липень — вересень 1992)
Станіслав Галич (вересень 1992 — серпень 1994)
Драгомир Мілошевич (серпень 1994 — лютий 1996)

Військові сили
70 тис. військових 13 тис. військових
Втрати
6 137 убитих військових 2 241 убитий військовий
5 434 вбитих цивільних

Після того, як Боснія і Герцеговина проголосила свою незалежність від Югославії, боснійські серби, чиєю стратегічною метою було створення нової Республіки Сербської, яка мала включати частини боснійської території[6], оточили Сараєво силами чисельністю близько 13.000 осіб і взяли його в облогу[7][8]. На довколишніх пагорбах були розміщені артилерія, міномети, танки, зенітні установки, важкі кулемети, реактивні системи залпового вогню, звідки проводилися обстріли і атаки на місто[9]. Починаючи з 2 травня 1992 року, серби блокували місто. Боснійські урядові збройні сили всередині обложеного міста, що налічували 70.000 війська[10], були погано озброєні і не мали змоги прорвати блокаду.

Підраховано, що 9.502−14.011 осіб загинули під час облоги, у тому числі 4.548−8.407 солдатів і 4.954−5.604 цивільних осіб[11]. Військові втрати боснійських сербів становили 2.229 солдатів, загиблих або зниклих безвісти[12]. Перепис 1991 року показує, що до облоги в місті та прилеглих до нього районах проживало 525 980 осіб. Існують оцінки, що до початку облоги населення в самому місті становило 435.000. Нинішні оцінки числа мешканців, що проживають у Сараєві, коливаються від 300.000 до 380.000 осіб[7].

Після війни Міжнародний трибунал щодо колишньої Югославії (МТКЮ) засудив двох сербських чиновників за численними пунктами звинувачення у злочинах проти людяності, скоєних під час облоги. Станіслав Галич[13] і Драгомир Мілошевич[14] були засуджені на довічне ув'язнення і 29 років позбавлення волі відповідно, а Момчило Перишич отримав 27-річний вирок[15], перш ніж бути звільненим після апеляції в лютому 2013 року[16]. Один з 11 обвинувальних вироків щодо Радована Караджича, колишнього президента Республіки Сербської, якого також було засуджено до довічного ув'язнення, стосувався облоги[17].

Передісторія

ред.

З моменту свого створення після Другої світової війни уряд Югославії пильно спостерігав за націоналістичними настроями серед багатьох етнічних і релігійних груп, що складали країну, оскільки їх безконтрольний розвиток міг призвести до хаосу і розпаду держави. Коли лідер Югославії маршал Тіто помер у 1980 році, дана політика стримування припинилася.

Націоналізм почав відроджуватися в 1980-х роках, після спалаху насильства в Косово[18]. Метою сербських націоналістів була централізація Югославії, інші ж національності прагнули до федералізації та децентралізації держави[19][20].

18 листопада 1990 року в Боснії і Герцеговині були проведені перші багатопартійні парламентські вибори (з 2-м туром 25 листопада), що призвело до створення національної асамблеї з домінуванням трьох партій за етнічною ознакою, які сформували вільну коаліцію, аби відтіснити комуністів від влади[21]. Подальші заяви Хорватії та Словенії щодо проголошення незалежності та війна, яка згодом розпочалася, поставили Боснію і Герцеговину та її три державотворчі народи у небезпечне становище. Незабаром поширився значний розкол у питаннях щодо самовизначення народів. Серби у переважній більшості виступали за збереження югославської федерації, у той час як боснійці і хорвати виступали за незалежність.

Сербські парламентарі, що складалися в основному з членів Сербської демократичної партії, покинули центральний парламент у Сараєві і 24 жовтня 1991 року сформували Народну скупщину Республіки Сербської, яка ознаменувала кінець триетнічної коаліції, що керувала державою після виборів 1990 року. Народна скупщина 9 січня 1992 року заснувала Республіку Сербську Боснії і Герцеговини, яка стала йменуватися Республікою Сербською в серпні 1992 року.

15 жовтня 1991 року була затверджена декларація про боснійський суверенітет, а згодом 29 лютого і 1 березня 1992 року проведено референдум за незалежність від Югославії, який у переважній більшості бойкотували серби. Явка референдуму становила 63,4 %, із яких 99,7 % виборців проголосували за незалежність[22]. Боснія і Герцеговина проголосила свою незалежність 3 березня 1992 року. Після цього розпочався період ескалації конфлікту і підвищення напруженості.

Початок війни

ред.
 
Смайлович грає на віолончелі у зруйнованій бібліотеці, 1992

1 березня 1992 року, в останній день референдуму за незалежність республіки, в центрі Сараєва група озброєних мусульман розстріляла сербське весілля, убивши батька нареченого Ніколу Гардовича і поранивши священника Раденка Міковича[23]. Існує версія, згідно з якою напад було спровоковано наявністю у весільній процесії сербського прапора, коли весільний кортеж переїжджав через стару мусульманську місцевість Башчаршия[24]. Наступного дня сербські воєнізовані формування поставили біля будівлі парламенту і по місту ряд барикад[25]. Дану подію вони сприйняли як початок антисербських дій[26]. Боснійські мусульмани також поставили барикади в місті.

5 квітня етнічні сербські поліцейські здійснили напад на поліцейські дільниці, а потім і на тренувальну школу МВС. У результаті нападу було вбито двох офіцерів і одного цивільного. Наступного дня Президія Боснії і Герцеговини заявила про введення надзвичайного стану[27]. Того ж дня сербські воєнізовані формування в Сараєві повторили свої дії попереднього місяця. На мирний протест зібрався натовп чисельністю від 50.000 до 100.000 осіб, який включав усі етнічні групи[25]. Коли протестувальники рушили до будівлі парламенту, озброєні люди застрелили двох молодих жінок у натовпі — Суаду Дильберович і Ольгу Сучич, які стали називатися першими жертвами облоги[28]. Міст Врбаня (босн. Vrbanja most), де вони були вбиті, з тих пір було перейменовано на їхню честь.

Див. також

ред.

Примітки

ред.
  1. ↑ 5 квітня 1992 відбулася перша атака на Сараєво ЮНА і сербських воєнізованих формувань, вважається початком облоги. Проте вже з 1 березня 1992 на вулицях Сараєва почали з'являтися барикади і озброєні люди.
  2. ↑ 29 лютого 1996 відповідно до вказівки боснійського уряду було офіційно припинено облогу. Війна закінчилася підписанням Дейтонських угод 21 листопада 1995 року і Паризького протоколу 14 грудня 1995. Причиною затягування облоги стало те, що серби не виконували Дейтонську угоду, яка вимагала покинути зайняті ними території на північ і на захід від Сараєва, а також в інших частинах міста. 9 січня 1996 серби також порушили Дейтонський мир, відкривши вогонь із гранатомета по трамваю в Сараєві, внаслідок чого 1 людина загинула і 19 отримали поранення.
  3. ↑ Connelly, Charlie (8 жовтня 2005). The new siege of Sarajevo. The Times. UK. Архів оригіналу за 5 травня 2020. Процитовано 10 травня 2010.
  4. ↑ Dr N Thomas, K Mikulan (2006). The Yugoslav Wars (2). Bosnia, Kosovo and Macedonia 1992—2001 (англійська) . Osprey Publishing. с. 48. ISBN 1841769649.
  5. ↑ Spencer Burke, Sarajevo Rose. Архів оригіналу за 3 грудня 2014. Процитовано 3 червня 2014.
  6. ↑ Hartmann, Florence (July 2007). A statement at the seventh biennial meeting of the International Association of Genocide Scholars. Helsinki. Процитовано 11 травня 2010.
  7. ↑ а б Bassiouni, Cherif (27 травня 1994). Final report of the United Nations Commission of Experts established pursuant to security council resolution 780. United Nations. Архів оригіналу за 22 лютого 2001. Процитовано 10 травня 2010.
  8. ↑ Srećko Latal (25 June 1995). Bosnian Army Says Battle for Sarajevo Will Last Months. Associated Press. Процитовано 9 February 2013.
  9. ↑ Strange, Hannah (12 грудня 2007). Serb general Dragomir Milosevic convicted over Sarajevo siege. The Times. UK. Процитовано 10 травня 2010.{{cite news}}: Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання)
  10. ↑ John Kifner (6 December 1993). Stalemate Like a Victory for Sarajevo. The New York Times. Процитовано 15 April 2013.
  11. ↑ Čekić, Smail (2009). Research of Genocide Victims with a Special Emphasis on Bosnia and Herzegovina: Problems and Issues in Scientific Theory and Methodology. Institute for the Research of Crimes against Humanity and International Law of the University of Sarajevo. с. 161. ISBN 978-9958-740-56-5.
  12. ↑ Ljudski gubici u Bosni i Hercegovini 91–95 – Sarajevo. The Research and Documentation Center (RDC). с. 16. Процитовано 11 травня 2010.[недоступне посилання з квітня 2019]
  13. ↑ ICTY: Stanislav Galić judgement (PDF). ICTY. 30 листопада 2006. Процитовано 3 березня 2010.
  14. ↑ ICTY: Dragomir Milošević judgement (PDF). ICTY. 12 листопада 2009. Процитовано 3 березня 2010.
  15. ↑ Summary of the Judgement in the Case of Prosecutor v. Momčilo Perišić (PDF). The Hague: International Criminal Tribunal for the former Yugoslavia. 6 вересня 2011. Процитовано 7 вересня 2011.
  16. ↑ Momcilo Perisic: Yugoslav army chief conviction overturned. BBC. 28 February 2013. Процитовано 28 February 2013.
  17. ↑ Tran, Mark (2 березня 2010). Radovan Karadzic claims Bosnian Muslims 'killed own people' in Sarajevo. The Guardian. UK. Процитовано 3 березня 2010.
  18. ↑ Pavkovic, Aleksandar (1997). The fragmentation of Yugoslavia: nationalism and war in the Balkans. MacMillan Press. с. 85. ISBN 0-312-23084-2.
  19. ↑ Krieger, Joel (2001). The Oxford Companion to Politics of the World 2nd ed. Oxford University Press. с. 476.
  20. ↑ Crnobrnja, Mihailo (1994). The Yugoslav drama. I. B. Tauris & Co. с. 107. ISBN 1-86064-126-1.
  21. ↑ The Balkans: A post-Communist History (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 1 липня 2014. Процитовано 14 червня 2006.
  22. ↑ The Referendum on Independence in Bosnia-Herzegovina: February 29 – March 1, 1992. Commission on Security and Cooperation in Europe. 1992. с. 19. Архів оригіналу за 22 травня 2011. Процитовано 28 грудня 2009.
  23. ↑ Judah, Tim (2000). The Serbs: History, Myth, and the Destruction of Yugoslavia. Yale University Press. с. 202. ISBN 978-0-300-08507-5.
  24. ↑ Kumar, Radha (1999). Divide and Fall? Bosnia in the Annals of Partition. Verso. с. 38. ISBN 978-1-85984-183-9.
  25. ↑ а б Malcolm, Noel (1996). Bosnia: A Short History. New York University Press. с. 231. ISBN 0-8147-5561-5.
  26. ↑ Гуськова Е.Ю. История югославского кризиса (1990-2000). — М.: Русское право/Русский Национальный Фонд, 2001. — С. 233. — ISBN 5941910037
  27. ↑ Nizich, Ivana (1992). War Crimes in Bosnia-Hercegovina. Helsinki Watch. с. 18—20. ISBN 1-56432-083-9.(англ.) Наведено за англійською вікіпедією.
  28. ↑ Dictionary of Genocide: A-L – Google Books. Google Books. 23 листопада 2004. Процитовано 5 серпня 2010.

Посилання

ред.
 
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Siege of Sarajevo
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Облога_Сараєва&oldid=43955866