Вікіпедія

Зворотний бік Місяця

частина Місяця, яку не видно з поверхні Землі

Зворотний бік Місяця — частина місячної поверхні, яку не видно з Землі.

Зворотний бік Місяця (мозаїка знімків LRO)
Зворотний бік Місяця (знімок «Аполлона-16»). Зліва видно частину видимого боку з морями Криз, Крайовим та Сміта
Не плутати з Зворотний бік Місяця (телесеріал).

Загальні відомості

ред.

Період обертання Місяця навколо Землі дорівнює періоду його обертання навколо своєї осі, тому до Землі він звернений завжди однією стороною. Морів, на відміну від видимої сторони, майже немає. Іноді її помилково називають темною стороною Місяця (Dark side of the Moon), але це не так — Сонцем ця сторона освітлюється не менше, ніж видима.

Цікаво, що з Землі можна побачити більше ніж половину місячної поверхні. Оскільки орбіта Місяця довкола Землі еліптична, а не колова, швидкість його орбітального руху змінюється в залежності від того, наскільки близько він знаходиться до нашої планети. Швидкість обертання Місяця довкола своєї осі при цьому залишається постійною. Коли Місяць знаходиться щонайдалі від Землі, його орбітальна швидкість є невеликою, і цього достатньо, щоб швидкість обертання стала більшою. Це дає спостерігачам з землі можливість трохи «підглянути» і побачити зворотну половину. Цей ефект руху Місяця носить назву лібрація і дозволяє побачити до 59% поверхні Місяця із Землі.

Історія досліджень

ред.

В серпні-вересні 1958 року США першими зробили спробу сфотографувати зворотний бік Місяця з близької відстані й відправили в космос перші невеликі зонди Pioneer. На жаль, через несправності ракет-носіїв жоден з літальних апаратів не вийшов на розраховану траєкторію. Але це стало стимулом для С. П. Корольова та його соратників.

4 жовтня 1959 року Радянський Союз здійснив запуск автоматичної міжпланетної станції (АМС) «Луна-3». Приблизно через три доби, 7 жовтня, між 6:30 і 7:10 за московським часом станція виконала фотографування невидимої частини Місяця і передала знімки по телевізійному каналу на Землю. Сигнал з космосу отримували у Сімеїзькій обсерваторії, що знаходиться в Криму.

Для виконання знімків у науково-дослідному інституті телевізійної техніки (Санкт-Петербург) була створена спеціальна фототелевізійна апаратура «Енисей». Місяць знімали на плівку, яка оброблялась на борту автоматично. Для фотографування використовувалась «трофейна» американська кіноплівка шириною в 35 мм, яку отримали з американських розвідувальних аеростатів з фотоапаратурою у 1950-х роках, які були виявлені радянськими військами.

У 1968 році американські астронавти пролетіли над зворотною стороною Місяця на борту космічного корабля Аполлон-8. Командир Френк Борман, пілот командного модуля Джеймс Ловелл і пілот місячного модуля Вільям Андерс стали першими людьми, які подорожували за межами нижньої навколоземної орбіти.

В місіях на Місяць бере участь також і Японія. Дослідницький апарат Kaguya (SELENE — SELenological and ENgineering Explorer) був запущений на орбіту 14 вересня 2007 року. 10 червня 2009 року він впав на поверхню Місяця й розбився, але маючи на борту два менші супутника Окіна і Оуна (Okina і Ouna), він зробив найдетальніші на той час карти гравітаційного поля Місяця.

18 червня 2009 року з космодрому на мисі Канаверал був здійснений запуск ще одного апарату для дослідження Місяця — Lunar Reconnaissance Orbiter (LBO, Місячний орбітальний розвідник). Зонд знаходиться на орбіті на відстані 50 км від поверхні Місяця. Основна задача зонду — збір інформації про топологію Місяця та особливості середовища, для забезпечення подальшого освоєння Місяця і висадки на його поверхні.

У 2010-2020-х роках Китай системно досліджує зворотний бік Місяця і вперше взяв і доставив на Землю зразки гірських порід (місії «Чан’е» (Chang’e))[1]

Особливості рельєфу та структури

ред.
 
Карта висот Місяця (червоне — височини, синє — низовини). Ліворуч — видимий бік, праворуч — зворотний
 
Карта гравітаційного прискорення з поправкою на висоту (перераховано на рівень умовної сфери)

На зворотному боці Місяця значно менше морів, ніж на видимому: там переважає материкова поверхня (світлі височини, всіяні кратерами). Тут є два невеликих моря — Море Москви та Море Мрії — та окремі менші морські ділянки, зокрема, Озеро Забуття, Озеро Задоволення та Озеро Самотності. На краях цього боку супутника лежать Море Південне та Море Східне, а його південну частину займає найбільший місячний кратер — басейн Південний полюс — Ейткен, багатий на дрібні морські ділянки. Серед кратерів із офіційною назвою 10 найбільших розташовані саме на цьому боці Місяця[2].

На зворотному боці Місяця більший діапазон висот: там знаходяться і найвища, і найнижча точки поверхні супутника. Найвищою є ділянка на східному краю кратера Енгельгардт (5°24′45″ пн. ш. 158°38′01″ зх. д. / 5.4125° пн. ш. 158.6335° зх. д. / 5.4125; -158.6335 (найвища точка Місяця)): її висота — 10,786 км[3]. Найглибша точка (−9,117 км) — дно безіменного 13-кілометрового кратера на дні кратера Антоніаді, що лежить всередині басейну Південний полюс — Ейткен (70°21′36″ пд. ш. 172°29′33″ зх. д. / 70.360° пд. ш. 172.4926° зх. д. / -70.360; -172.4926 (найглибша точка Місяця))[4] (наведені висоти виміряні відносно сфери радіусом 1737,4 км). Таким чином, повний інтервал висот на Місяці складає 19,9 км.

Кора цього боку Місяця товща (за винятком басейну Південний полюс — Ейткен)[5][6]. Відрізняється він і характером гравітаційного поля. На видимій стороні Місяця є зони збільшеної гравітації в формі чітких плям. Вони зумовлені виходами щільних порід і чітко локалізовані. А ось на зворотній стороні зони підвищеної і зменшеної гравітації розкидані у вигляді концентричних кілець по поверхні[7].

Іменовані території

ред.

Примітки

ред.
  1. ↑ Все про повернення зразків зі зворотного боку Місяця.
  2. ↑ Moon: Crater, craters. Gazetteer of Planetary Nomenclature. International Astronomical Union (IAU) Working Group for Planetary System Nomenclature (WGPSN). Архів оригіналу за 5 грудня 2020. Процитовано 30 березня 2015. — відсортувати список за діаметром.
  3. ↑ Highest Point on the Moon. NASA. 27 жовтня 2010. Архів оригіналу за 13 березня 2015. Процитовано 29 березня 2015.
  4. ↑ Smith, D. E.; Zuber, M. T.; Neumann, G. A. та ін. (2010). Initial observations from the Lunar Orbiter Laser Altimeter (LOLA). Geophysical Research Letters. 37 (18). Bibcode:2010GeoRL..3718204S. doi:10.1029/2010GL043751. Архів оригіналу за 2 квітня 2015. Процитовано 30 березня 2015. {{cite journal}}: Явне використання «та ін.» у: |author= (довідка) (архів)
  5. ↑ Roy, Arpita; Wright, Jason T.; Sigurðsson, Steinn (2014). Earthshine on a Young Moon: Explaining the Lunar Farside Highlands (PDF). The Astrophysical Journal Letters. 788 (2). arXiv:1406.2020. Bibcode:2014ApJ...788L..42R. doi:10.1088/2041-8205/788/2/L42. Архів оригіналу (PDF) за 5 листопада 2017. Процитовано 30 березня 2015.
  6. ↑ Wieczorek, M. A.; Neumann, G. A.; Nimmo, F. та ін. (2013). The Crust of the Moon as Seen by GRAIL (PDF). Science. 339 (6120): 671—675. Bibcode:2013Sci...339..671W. doi:10.1126/science.1231530. PMID 23223394. Архів оригіналу (PDF) за 30 березня 2015. Процитовано 30 березня 2015. {{cite journal}}: Явне використання «та ін.» у: |author= (довідка)
  7. ↑ Результати японської місії SELENE на Місяць — Seeing the Missing Half, Gregory A. Neumann, Erwan Mazarico
  8. ↑ Chang'e-4's moon landing site named. China Daily. 17 лютого 2019. Архів оригіналу за 12 листопада 2023. Процитовано 16 лютого 2019.
  9. ↑ IAU Names Landing Site of Chinese Chang'e-4 Probe on Far Side of the Moon. International Astronomical Union. 15 лютого 2019. Архів оригіналу за 28 вересня 2023. Процитовано 1 вересня 2024.

Посилання

ред.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Зворотний_бік_Місяця&oldid=44166418