Диктатура пролетаріату

означення форми політичної влади, яка тимчасово встановлюється внаслідок революції й здійснюється робітничим класом на чолі зі своєю пар
Немає перевірених версій цієї сторінки; ймовірно, її ще не перевіряли на відповідність правилам проекту.

Диктатýра пролетаріáту — відповідно до теоретичної доктрини та пропагандиських настанов марксизму-ленінізму це означення форми політичної влади, яка тимчасово у формі диктатури встановлюється внаслідок революції й здійснюється робітничим класом на чолі зі своєю партією для придушення опору колишніх панівних класів — до утворення безкласового суспільства.

Згідно з сучасним критичним поглядом на реальний, тобто втілений на практиці, марксизм-ленінізм та «реальний соціалізм», диктатура пролетаріату — це евфемізм, за яким приховувалася диктатура верхівки партії більшовиків[1][2], а пізніше партноменклатури, — яка була встановлена в країні внаслідок державної зради, збройного заколоту та утворення в країні режиму монопольної тоталітарної влади. Ця партія за допомогою свого «збройних загонів Червоної армії, ВЧК, НКВС, ОГПУ та КДБ» («каральних органів»[3]) встановила в країні режим жорсткої власної диктатури шляхом розв'язання громадянської війни, терору, геноциду та соціоциду — знищення окремих етнічних спільнот[4] та цілих соціальних класів[5], ліквідації зачатків народної демократії, інститутів громадянського суспільства та правової держави.

Диктатура пролетаріату в філософії Карла Маркса

ред.

Карл Маркс, використовуючи термін «диктатура», мав на увазі передачу засобів виробництва і громадських інституцій представникам робітничого класу, які змінять представників заможних класів (т. зв. «диктатура буржуазії»). У новому післяреволюційному періоді повинні виникнути цілковито нові структури влади, що уможливлювали б усім робітникам можливість управління як засобами виробництва, так і державою.

Положення про диктатуру пролетаріату, уточнення її місця в історичному процесі добре відображено у відомому листі Маркса Ведемеєру від 5 березня 1852 року, в «Анти-Дюрінгу» Енгельса (1876-78) і в «Критиці Готської програми» Маркса (1875), де Маркс робить такий висновок:

«Між капіталістичним і комуністичним суспільством лежить період революційного перетворення першого в дру��е. Цьому періоду відповідає і політичний перехідний період, і держава цього періоду не може бути нічим іншим, крім як революційною диктатурою пролетаріату»[6]
Дана теза одержала подальший розвиток у роботі Леніна «Держава і революція» (1917):
«Демократія для гігантської більшості народів і придушення силою, тобто виключення з демократії, експлуататорів, гнобителів народу, — ось яка видозміна демократії при переході від капіталізму до комунізму»[7].

Реалізація диктатури пролетаріату

ред.

Ленін і більшовики покладались на пролетаріат як найбільш свідому та організовану частину трудящих. Проте кількість самого пролетаріату становила абсолютну меншість у складі населення Російської імперії. В кінці ХΙХ століття пролетаріат, відповідно до розрахунків самого Леніна, налічу��ав приблизно десять мільйонів робітників[8] серед понад 130 мільйонів всього населення Російської імперії.[9] Перед самою Жовтневою революцією кількість найманих робітників становила, за різними оцінками, від 10 % до 14,6 % всього населення Російської імперії. Кількість фабрично-заводського пролетаріату налічувала 2 — 3 % від кількості зайнатих.[10][11]

Існувала також проблема[12] практичної реалізації диктатури пролетаріату партією більшовиків, яка проголошувала здійснення диктатури пролетаріату в інтересах трудящих після приходу до влади. Російський революціонер Михайло Бакунін з цього приводу зауважував: «весь клас не може всістися в урядове крісло».[13] Ленін вважав, що партії керують класами, вожді керують партіями, і диктатура вождів пов'язана з диктатурою трудових мас.[14] Більшовицький лідер Григорій Зінов'єв, аналізуючи ленінізм, зазначав: «диктатура партії є функцією диктатури пролетаріату».[15] Комуністична партія вважалась авангардом пролетаріату.[16] Більшовики в результаті жовтневого перевороту встановили диктатуру більшовицької партії під виглядом диктатури пролетаріату.[17] Трудящі маси чинили опір більшовицькій владі після захоплення більшовиками влади в 1917 році, організований більшовиками червоний терор також був скерований проти трудового селянства та робітників.[18][19]

Диктатура пролетаріату за Леніним-Сталіним

ред.

Ленін вважав, що на зміну старому експлуататорському ладу прийде влада трудящих — диктатура пролетаріату, яку він окреслив наступним чином:

“Диктатура означає — візьміть це раз назавжди до уваги, панове кадети, — необмежену владу, що спирається на силу, а не на закон”[20].
“Необмежена, позазаконна, в прямому сенсі слова, влада, що спирається на силу — це й є диктатура”[21].
“Наукове поняття диктатури означає не що інше, як нічим не обмежену, ніякими законами, ніякими абсолютно правилами не стиснуту владу, що спирається безпосередньо на насиллі” [22].
Насправді таке визначення диктатури не має ніякого стосунку до жодної науки.[2]

У практиці по смерті Леніна (1924) і приходу до влади Сталіна термін диктатура пролетаріату почав використовуватися у значному спрощеному сенсі. Акцентувався заклик застосування терору, який почав слугувати закріпленню влади Партії, а пізніше окремих осіб, а не якимось суспільним інтересам. Цю схему слідом за СРСР повторювали країни-сателіти. Наслідком стала справжня диктатура, що спиралася на необмежену владу вузької групи осіб, що не мала нічого спільного з передачею влади до робітничого клас у первісному розумінні. Л. Троцький, у листі до політбюро ЦК ВКП(б) від 6 червня 1926 року погоджувався із тим, щоб не вживати у пропаганді термін «диктатура партії» офіційно, але вважав його цілком вірним: «Зображати справу так, що партія тільки вчителька, а диктатуру проводить клас, значить підмальовувати те, що є. Основним знаряддям диктатури є партія. В самому основному клас здійснює диктатуру через партію. Ось чому Ленін говорив не тільки про диктатуру класу, але й про диктатуру партії, в певному розумінні ототожнюючи їх»[23].

Секретар Політбюро ЦК ВКП(б) в 1920-х роках, Б. Г. Бажанов у своїх спогадах писав[24]:

За марксистською догмою — у нас диктатура пролетаріату. Після семи років комуністичної революції все населення країни, пограбоване й злиденне, — пролетаріат. Звичайно, усе воно ніякого відношення до влади не має. Диктатура встановлена над ним, над пролетаріатом. Офіційно в нас ще влада робітників і селян. Тим часом, кожній дитині очевидно, що влада тільки в руках партії, і навіть уже не в партії, а партійного апарату. У країні купа всяких радянських органів влади, які є насправді зовсім безвладними виконавцями й реєстраторами рішень партійних органів.
Політбюро — верховна влада, але це — надзвичайно секретно, це повинно бути приховано від усього світу. Усе, що стосується Політбюро, цілком таємно: всі його рішення, виписки, довідки, матеріали; за розголошення секрету винним загрожують різноманітні покарання. Але брехня йде далі, пронизує все. Профспілки — це офіційні органи захисту трудящих. Насправді — це органи контролю й жандармського примусу, єдине завдання яких полягає в тому, щоб змусити трудящих якнайбільше працювати, якнайбільше їх обібрати для рабовласницької влади. Уся термінологія брехлива. Винищувальна каторга називається «виправно-трудовими таборами», і сотні брехунів у газетах співають дифірамби незвичайно мудрій й гуманній радянській владі…

Див. також

ред.

Джерела та література

ред.

Посилання

ред.

Виноски

ред.
  1. Партії явної меншини у тодішньому російському політикумі
  2. а б Виктор Аксючиц. Инфернальная лениниана [Архівовано 27 листопада 2018 у Wayback Machine.](рос.)
  3. ВЧК-ОГПУ-НКВС-КДБ
  4. Казахів, калмиків, російського донського козацтва та ін.
  5. Заможне та середнє селянство, підприємництво та буржуазія, дворянство, інтелігенція, духовенство
  6. К.Маркс и Ф.Энгельс, Избранные произведения, т.3, стр.23, Москва, политиздат,1979 г., перекладено з російської
  7. Владимир Ленин «Государство и революция». Архів оригіналу за 23 лютого 2018. Процитовано 25 листопада 2008.
  8. Массовые источники по социально-экономической истории России периода капитализма / Под ред. И. Д. Ковальченко и В. И. Бовыкина. М.: Наука, 1979. Глава 4. Источники о численности, составе и положении рабочего класса (С. И. Антонова, С. Я. Алияров, А. Г. Голиков, Ю. И. Кирьянов. М. Г. Мейерович). С. 160—190. [Архівовано 23 січня 2018 у Wayback Machine.](рос.)
  9. Сифман Р. И. Динамика численности населения России за 1897—1914 гг. //Брачность, рождаемость, смертность в России и СССР. М., 1977. [Архівовано 31 березня 2018 у Wayback Machine.](рос.)
  10. Андрей Колганов. В. И. Ленин (1918—1923): Кризис революционного проекта [Архівовано 18 квітня 2018 у Wayback Machine.](рос.)
  11. Воейков М. И. К вопросу о количественном и качественном составе рабочего класса// Рабочий класс в процессах модернизации России: исторический опыт. М., 2001. С. 168—169.(рос.)
  12. Карл Каутский. Диктатура пролетариата. Архів оригіналу за 7 листопада 2013. Процитовано 8 червня 2012.
  13. Кульчицький С. В. ДИКТАТУРА ПРОЛЕТАРІАТУ. (Електронний ресурс) // Енциклопедія історії України: Т. 2: Г-Д / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. — К.: В-во «Наукова думка», 2004. — 688 с. Архів оригіналу за 15 квітня 2016. Процитовано 17 квітня 2018.
  14. Ленин В. И. Детская болезнь «левизны» в коммунизме [Архівовано 24 квітня 2018 у Wayback Machine.](рос.)
  15. Григорий Зиновьев. Ленинизм [Архівовано 24 квітня 2018 у Wayback Machine.](рос.)
  16. Шестаков Владимир. Новейшая история России [Архівовано 5 лютого 2018 у Wayback Machine.](рос.)
  17. Дорошко М. С. Номенклатура: Керівна верхівка Радянської України (1917—1938 рр.). Архів оригіналу за 18 квітня 2018. Процитовано 17 квітня 2018.
  18. С. П. Мельгунов. «Красный террор» в России 1918—1923. Архів оригіналу за 22 червня 2012. Процитовано 7 червня 2012.
  19. Массовый террор большевиков против рабочих и крестьян. Архів оригіналу за 16 лютого 2012. Процитовано 11 червня 2012.
  20. В.И.Ленин ПСС (пятое издание) т.41 стр. 376
  21. В.И.Ленин ПСС (пятое издание) т.41 стр. 380
  22. В.И.Ленин ПСС (пятое издание) т.41 стр. 383
  23. Енциклопедія історії України: У 10 т. / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. — К. : Наук. думка, 2003.— Т. 2 : Г—Д.— 2004.— С. 382—383.
  24. Борис Бажанов Записки секретаря Сталина [Архівовано 29 липня 2018 у Wayback Machine.]