Війт

У середньовічній Німеччині Vogt — намісник імператора (нім. Reichsvogt; розрізнялися міський /нім. Stadtvogt/ і земський /нім. Landvogt/ фогти), водночас і суддя. В містах Галицько-Волинської держави а згодом Речі Посполитої (Польщі, України, Литви й Білорусі), заснованих на магдебурзькому праві, у XIII—XVIII століттях спершу спадковий, а пізніше виборний голова місцевого суду та керівник місцевого самоврядування^[1]. За твердженням Дениса Зубрицького, голова суду у Львові XIV-XVIII століть^[2].

Війти у приватних (дідичних) містах призначались власником або вибирались громадою.^[3]

Посада війта спочатку була спадковою, але з часом стала виборною. За свою службу війт брав частину податків і судових оплат. Він міг свій уряд відступити або продати. Подекуди саме місто відкуплювало війтівство, і тоді війт був виборним.

Грушевський стверджував, що викуп панами (шляхтою-дідичами) привілейованих війтівств у Галичині часто призводило до того, що експуатація селян зосереджувалась в одних руках, а привілеї селян, про які йшлось в локаційному акті, втрачали свого оборонця, яким мав бути війт.^[4]

Прерогативи: загальна адміністрація, управління міською власністю і судові компетенції, виконувані за допомогою лави присяжних (див. Лавники). Свою владу війт ділив з міською радою, на вибір якої війт мав вплив.

Війтів у містах затверджував гетьман. На Лівобережній та Слобідській Україні війти (старости) були й у селах, де їх обирала сільська громада.

Посада війта існувала в українських селах до 18 століття, а в містах — до скасування магдебурзького права на початку 19 століття. У Галичині в складі Австро-Угорщини війт очолював сільську громаду, а в 1921–1939 роках на українських землях, був керівником найменшої адміністративно-територіальної одиниці — ґміни.

Уведена посада війта була як міського голови (був наприклад і в м. Києві); старшина, міський старшина; різновид поліцейського тисяцького або п'ятисотенного в містечках або посадах, або голова над декількома сотськими; місцями це сільський староста або навіть убраний на поле десяцький з робітниками. Різновид цього «ключвійт» — староста ключа, волості; голова поселення. Від слова «війт» підпорядкована земля й поселення його юрисдикції — війтівство, йому приналежний; війтівський, до нього стосовний; звання, посада особи війта. Війтувати — бути війтом, керувати війтівством^[5].

Від цього слова походять такі прізвища як Войтович, Войтів, Війтович, Вайтовіч, Войтенко, Войт, Старовойт, Войтко, Войтюк

• Ландвойт

• Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях. — Луцьк : Вежа, 2000.
• Малий словник історії України / відпов. ред. В. А. Смолій. — К. : Либідь, 1997. — 464 с. — ISBN 5-325-00781-5.
• Сас П. М. Війт [Архівовано 2 червня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 555. — ISBN 966-00-0734-5.

• Війт [Архівовано 30 липня 2016 у Wayback Machine.] // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1998—2004. — ISBN 966-749-200-1.
• Довідник з історії України [Архівовано 10 квітня 2009 у Wayback Machine.]. За ред. І. Підкови та Р. Шуста. — К.: Генеза, 1993.