Wikipedystka:Loraine/brudnopis7

Zbrodnia w Winnicy wpisywała się w szersze działania rządu stalinowskiego i NKWD, których oficjalnym celem była "walka z wrogiem wewnętrznym", w praktyce natomiast - całkowita fizyczna rozprawa z opozycją polityczną (prawdziwą lub domniemaną) oraz przejawami niezadowolenia społecznego wobec polityki rządzącej partii poprzez zastraszenie społeczeństwa.

Szczególne zaostrzenie terroru miało miejsce po objęciu stanowiska szefa NKWD przez Nikołaja Jeżowa jesienią 1936. W tym czasie wypracowany został mechanizm sądów tzw. "trójek NKWD", które wydawały wyroki w trybie przyspieszonym, osądzając równocześnie całe grupy podejrzanych. 31 lipca 1937 został zatwierdzony szczegółowy rozkaz "represji wobec elementów antyradzieckich", który wskazywał, jakie ilości "wrogów wewnętrznych" mają zostać wykryte i ukarane w poszczególnych regionach ZSRR. W przypadku Ukrainy ustalono limit represjonowanych w wysokości 28100 osób, w tym 7800 przeznaczonych do natychmiastowego wyroku śmierci przez rozstrzelanie. Na obwód winnicki miał przypaść tysiąc rozstrzelanych i łącznie 4 tys. skazanych na różne kary.

Na przełomie 1937 i 1938 roku NKWD podniosło przewidzianą liczbę "zdemaskowanych wrogów ludu" dla obwodu winnickiego, ponadto region ten został wybrany jako miejsce masowych pochówków osób straconych w innych miejscach na Ukrainie.

Na terenie obwodu winnickiego, położonego przy granicy z Polską i Rumunią, zamieszkiwała duża grupa dawnych żołnierzy Armii Czynnej Ukraińskiej Republiki Ludowej i Ukraińskiej Armii Halickiej, a także duża mniejszość polska, która utrzymywała kontakty z krewnymi w Polsce. Te grupy osób zostały przez NKWD za szczególnie podejrzane o współpracę z obcym wywiadem i wrogość wobec stalinizmu. Odpowiedzialnym za przeprowadzenie represji w tych grupach został Iwan Kowaliow, który do kwietnia 1938 doprowadził do stracenia ok. 20 tys. mieszkańców obwodu winnickiego.

Represje odbywały się według z góry ustalonego schematu. Rejonowe oddziały NKWD sporządzały listy podejrzanych i przekazywały je do władz obwodowych. Wskazane osoby były zatrzymywane i poddawane torturom, najczęściej do momentu, gdy przyznały się do postawionych im - zwykle całkowicie fałszywych - zarzutów. Osobne represje zastosowano na polecenie Kowaliowa wobec Polaków, których wywieziono 9 sierpnia 1937 na Syberię. Głównym miejscem przetrzymywania aresztowanych był gmach NKWD w Winnicy przy ówczesnej ul. Dzierżyńskiego. W celach przeznaczonych dla kilkunastu osób rozmieszczano nawet do setki więźniów.

left|thumb|270px|План захоронень у Вінниці: І. Фруктовий сад. ІІ. Цвинтар. ІІІ. Парк відпочинку ім. Горького. IV. Будинок НКВС. 23 липня 1937 року був затверджений склад «трійки» по Вінницькій області, до складу якої увійшли секретар обкому Володимир Чернявський, начальник обласного управління НКВС М. Тимофєєв, обласний прокурор І. Ярошевський. У 1938 році «трійка» затверджувала щоденно сотні, а іноді й тисячі смертельних вироків. З-за великої кількості жертв, вироки затверджувалися списками, на яких позначався строк ув'язнення чи вища міра покарання. Арештованих доставляли до будинку НКВС у Вінниці та до місцевої тюрми. Смертельні вироки виконувалися негайно і майже кожен день. Страти виконувалися здебільшого в подвір'ї будинку НКВС на вул. Дзержинського, а поховання жертв відбувалося в трьох місцях міста: у парку імені Горького, біля православного цвинтаря та у фруктовому саду.

Фруктовий сад займав один гектар площі і розташовувався на Підлісній вулиці. Наприкінці 1938 року сад несподівано обнесли високим та щільним парканом та обтягнули на горі колючим дротом. Коли на території побудували невеличкий будинок, місцеві жителі вже не звертали увагу на присутність машин та людей на території саду. За свідченням тих, що мешкали неподалік, до саду часто та переважно вночі заїжджали машини і був чутний гомін людей та постійний гул моторів. Засуджені копали могили у формі траншеї, які розташовувалися між деревами і мали глибину 2-3 метрів. Земля з наступної братської могили йшла на закопування попередньої. Тіла були здебільшого звалені хаотично, без порядку і пересипані вапном. В середньому в кожній братській могилі знаходилося від 33 до 144 тіл. Родичам загиблих повідомлялося, що арештовані були засуджені до довгих строків ув'язнення без права листування і вислані у віддалені регіони СРСР.^[1][2] right|thumb|200px|Випорожнені братські могили на православному цвинтарі. За зізнанням свідків та наявності інших фактів було встановлено, що страти проводилися на подвір'ї будинку НКВС. Припускають, що жертв викликали з камер під приводом відправки на заслання, зв'язували руки і по одному страчували в подвір'ї. В місці, де гаражі розташовувалися півколом під час страт заводили машини аби заглушити постріли пістолетів. Незважаючи на це, деякі свідки чули постріли, але не приділяли їм уваги. Після страт з гаражів водою змивали кров і грузили тіла для перевезення на місце захоронення в готових могилах у Вінниці.^[2] Репресованих також захоронювали на православному цвинтарі та у парку культури. Фруктовий сад та територія цвинтаря також були проголошені військовими зонами і вхід на них був заборонений. На території цвинтаря було викопано 15 братських могил, а у парку 14. Місцеві жителі спостерігали вантажівки і людей на території цвинтаря та парку, але здебільшого не запідозрювали нічого надзвичайного. Декілька людей, які за тих чи інших обставин були обізнані про справжні події в цих місцевостях Вінниці, із-за побоювання репресій не розголошували цієї таємниці. На місці захоронення в парку якраз над двома могилами встановили майданчик для танців, а над другою владнали «кімнату сміху». В іншій ділянці над могилами встановили гойдалку, але коли з часом почав просідати ґрунт, щоб не викликати підозри її прибрали і засадили кущами.^[2][3]

Разом з плановими репресіями проти мирного населення відбувалася і чистка органів НКВС. Так у 1938 році був арештований і страчений основний керівник репресіями в Україні з 1925 року, голова республіканського ГПУ Ізраїль Леплевський. На його місце прийшов Олександр Успенський, який відрядив в Україну одного з «найкращих» кадрів НКВС — Івана Корабльова. Коли 1939 році до керівництва НКВС прийшов Лаврентій Берія, колишні кадри Єжова підпали під підозру. Корабльова теж очікувала чистка, його та заступників Запутряєва і Ширіна було арештовано. Формально проти Корабльова і його заступників була порушена кримінальна справа за звинуваченнями в зловживанні. Однак, після арешту Корабльова звільнили. Побоюючись нових переслідувань він двома пострілами зробив невдалу спробу покінчити життя самогубством. Коли Корабльов таки видужав його знову було арештовано і за вироком військового трибуналу НКВС від 6 травня 1941 року засуджено до смертної кари. Через два дні після початку війни Військова колегія Верховного суду смертний вирок замінила 10-річним ув'язненням. Однак вже в вересні на місці заслання Корабльова в Новосибірську, за клопотання обласного НКВС, справа проти нього була закрита.^[3]

thumb|right|300px|Мешканці Вінниці шукають рідних серед ексгумованих тіл репресованих. Масові захоронення людей у Вінниці залишалися поза увагою мешканців міста аж до початку війни у 1941 року. Так як і в багатьох інших містах України при відступі НКВС терміново і масово страчувало в'язнів у своїх в'язницях. Після відходу Червоної армії місцеві жителі почали сходитися до в'язниці для розпізнання репресованих. У цей час було зроблено декілька запитів до німецької окупаційної влади з проханням розслідувати інші захоронення, про які в місті ширилися чутки. Однак німецька влада не мала бажання займатися пошуком могил, оскільки не бачила потреби в психологічній чи ідеологічній війні з СРСР і розраховувала на швидку військову перемогу. Ситуація змінилася тільки у 1943 році, коли Німеччина почала зазнавати поразки на східному фронті і тепер вже мала бажання використати цю трагедію для власних цілей.

Зокрема, коли 24 травня 1943 року один з місцевих жителів ненароком натрапив на захоронення в парку імені Горького і повідомив владу, німецька адміністрація скористалася нагодою і почала розкопки. Іншим фактором, який спонукав німців на розслідування трагедії були подібні розкопки, які почалися на місці розстрілу НКВС полонених поляків в Катині тільки місяць до цього і які вже стали засобом антирадянської пропаганди.^[2]

Коли німецька адміністрація нарешті дозволила розкопки та розслідування захоронень, 15 червня 1943 р. була створена перша слідча комісія під головуванням німецького професора Ґерхарда Шрадера. Комісія складалася переважно з німецьких патологоанатомів та медиків, але в ній також брали участь два місцевих лікаря — лікар Дорошенко та професор судової медицини з Краснодарського університету Малінін. Саме ця комісія була відповідальна за ексгумацію тіл, яка проводилася до середини червня. Пізніше, під керівництвом заступника Ґерхарда, професора Кармера ця комісія також встановила та описала стан тіл та речеві докази знайдені в могилах. Попередні висновки комісії дали підставу запросити міжнародну комісію, до якої увійшли судово-медичні експерти з 11 країн Європи:

right|thumb|300px|Комісія на місці розкопок.

• Д-р. Зоенен з Ґентського університету, Бельгія.
• Д-р. Михайлов з Софійського університету, Болгарія.
• Д-р. Песонен з Гельсинського університету, Фінляндія.
• Д-р. Дювуа з Паризького університету, Франція.
• Д-р. Каццаніґа з Міланського університету, Італія.
• Д-р. Юрак з Загребського університеут, Хорватія.
• Д-р. ден Поортен з Амстердамського університету, Нідерланди
• Д-р. Біркле з Бухаресту, Румунія.
• Д-р. Геґквіст з Каролінського інституту, Стокгольм, Швеція.
• Д-р. Крсек з Університету Братислави, Словакія.
• Д-р. Орсоз з Будапестського університету, Угорщина.

Крім того, разом з міжнародними експертами до Вінниці також прибула ще й інша німецька комісія, яка складалася з 13 судово-медичних експертів з різних німецьких університетів. Ці комісії на підставі речевих доказів та ексгумованих тіл зробили свої власні розслідування. Міжнародна комісія опублікувала свої результати 15 липня 1943 р., а німецька 29 липня. Обидва комісії здебільшого досягли однакових висновків щодо медичних фактів та обставин страти. На підставі звітів медичних комісій німці почали ще й кримінальне розслідування. Було створено дві кримінальні комісії, які почали допити свідків серед місцевого населення. Свідчення давали родичі загиблих, секретарі та прибиральники в будинку НКВС, а також ті, хто бачив чи чув про захоронення у місті.

Під час кримінального слідства та розкопок на перших етапах робилася спроба встановити національність жертв. Незважаючи на це, було суворо заборонено згадувати про росіян, євреїв та циган серед жертв репресій. Під час кримінального розслідування слідчі старанно виконували наказ Генріха Гіммлера, а пізніше й голови Райхскомісаріату Україна Еріха Коха в нагнітання напруги та антагонізму між різними етнічними групами України. Ціллю кримінального слідства було доказати причетність євреїв та росіян до злочинів проти українців. Під час розкопок, коли несподівано почала збільшуватися і кількість опізнаних польських жертв, заборона згадування поширилася і на представнивків цієї національності. Так після 204 жертви поляків не було ідентифіковано зовсім. Також під час допиту свідків акцент робився на національності слідчих і свідків підштовхували до вказування на євреїв серед працівників НКВС. Незважаючи на це, нема підстав сумніватися, що переважна більшість жертв були українцями, оскільки з ідентифікованих жертв більше двох третин були українцями і не існує документального підтвердження тези про засилля євреїв в ті роки в НКВС. Крім того, свідки та українське духовенство попри заборону німців продовжувало згадувати у проповідях та службі про різні національності жертв.^[4]

В місцях захоронення у місті почалася ексгумація жертв терору. Тіла загиблих знаходилися під двометровим шаром землі та ще шаром одягу, який клався на тіла. В деяких могилах був лише одяг і власні речі страчених. Загиблі покоїлися здебільшого без порядку переплутані один з одним, деякі були пошкоджені вапном та хімічними процесами в могилах. Огляд трупів також встановив, що деякі з них мали сліди тортур — вибиті зуби, поламані кістки. Наявність ґрунту у легенях, шлунку та страховоді дозволив зробити припущення, що принаймні дві жертви були захоронені ще живими. Одяг, який знаходився в могилах був розвішений на мотузках і дротах між дерев з тим, щоб місцеві жителі мали можливість упізнати його приналежність. В цей період до Вінниці почали з'їжджатися мешканці області, переважно жінки в пошуках відомостей про зниклих без вісті рідних. По характерним частинам одягу, місцевими жінками було розпізнано 468 тіл їхніх чоловіків та синів. Інша одна третина жертв — 202 тіла були ідентифіковані завдяки знайденим у них документам. Тому що риси обличчя в більшості трупів вже було тяжко встановити, тисячі імен решти загиблих не були встановлені. Усього було розкопано 95 могил і ексгумовано 9439 тіл. thumb|right|300px|

Більшість тіл мали сліди одиноких вогнепальних пострілів, переважно в області голови. Деякі тіла мали декілька поранень, а інші мали значні травми черепа, від яких очевидно наступила смерть. У трупів чоловічої статі руки були зв'язані за спиною, у деяких також і ноги. Було знайдено також 169 жіночих трупів, 49 з котрих були голі. На відміну від чоловіків, жіночі трупи не були зв'язані. Деякі тіла були настільки пошкоджені, що встановити вік було вже неможливо, однак, більшість трупів були чоловічої статі у віці 30-40 років.^[5]

Оскільки більшості страчених повідомлялося, що вони відбувають на довгорічні заслання, багато з них мали власні речі, з якими їх і було захоронено. Серед тіл були знайдені документи, записки, дрібні речі та книги про яким вдалося ідентифікувати деякі імена загиблих та встановити приблизний час страт. З перших 500 жертв вдалося встановити що, більшість — 212 чоловік були селянами, а також 62 робітника, 51 службовець, 26 фахівців, 16 війсковослужбовців та 4 священика. Фах інших 109 ідентифікованих осіб не вдалося встановити.

Експерти з кількох країн Європи проводили дослідження багатьох тіл загиблих. З черепної порожнини були вийняті кулі, якими проводився розстріл. Серед речей загиблих також знайшли деякі інші свідчення про обставини трагедії. На основі ексгумації та огляду тіл міжнародна комісія встановила, що:

1. Смерть страчених настала від вогнепального пошкодження життєво важливих центрів довгастого мозку. У 395 тіл причиною смерті встановлена черепно-мозкова травма.
2. Вхідним вогнепальним отвором є єдиний отвір, розташова­ний на задній поверхні шиї (потилиці). Деякі тіла мали більш ніж один отвір, тобто страчувалися кількома пострілами.
3. Судячи по наявності копоті, яка збереглася на місці поранення, постріли проводились на дуже близькій відстані або в упор.
4. Вилучені з тіл кулі, та характер пошкоджень, вказує на те, що розстріли проводилися з дрібнокаліберної зброї (пістолета).
5. По напрямку ходу вогнепального каналу, встановлено, що постріли прово­дились у в'язнів в задню частину шиї, коли вони мали стояти навколішках з низько нахиленою додолу головою.
6. Вважаючи на зазначені трупні зміни, давність знаход­ження тіл у могилі визначається в межах 3-5 років (тобто в pp. 1938—1940).^[1]

Незважаючи на прохання деяких мешканців Вінниці, розслідування страчених НКВС у в'язниці у 1941 році не проводилося. Також було відмовлено в розслідуванні великої братської могили в парку імені Козицького міста Вінниці. Більшість жертв в тому захороненні відносилася до репресій 1923 року і не цікавила німців.^[1]

[[Зображення:Vinnycia01.JPG|thumb|right|200px|Німецький агітаційний плакат «Вінниця» (Winniza). 1943. Зображеному комісарові були надані стереотипні єврейські риси обличчя, щоб нагадати про засилля євреїв в НКВС.]] Після завершення розкопок та розслідування у 1943 році у Вінниці почалося перепоховання останків репресованих. За християнським обрядом тіла були поховані в семи великих братських могилах і на кошти громади був встановлений обеліск з надписом «Тут поховані жертви сталінізму». Тим часом німецька пропаганда почала активно використовувати дані міжнародної комісії у пропагандистській війні проти Радянського Союзу. Фотографії та відомості про масові розстріли друкувалися в багатьох європейських виданнях і в Україні. Зокрема, робився акцент на тому, що саме українці були жертвами репресій у Вінниці. Німецьке керівництво сподівалося в��ставити євреїв та росіян як винуватців трагедії, розпалити ворожнечу між народами України і таким чином збільшити кількість українських добровільців в німецьких з'єднаннях. Така сама тактика розпалювання ненависті між етнічними групами використовувалася й у розслідуванні злочину в Катині, але по відношенню до поляків. Так як і у випадку із катинським розслідуванням, німці також випустили плакат під назвою «Вінниця» (див. зображення), який використовували у пропаганді проти Радянської влади та євреїв, які нібито переважали в органах НКВС.^[6]

Оскільки відомості про репресії в Вінниці розголосилися в багатьох країнах Європи, Радянський Союз був вимушений відреагувати. Однак, провина за репресії була покладена на німців. 12 серпня 1943 року газети «Правда» та «Известия» публікували звернення Совінформбюро, в якому німців звинуватили в розігруванні «нахабної комедії» з жертвами власних репресій. Коли Радянська влада увійшла в місто у 1944 році пам'ятник швидко перейменували у «пам'ятник жертвам фашизму». Також швидко були репресовані усі хто брав активну участь у німецькому розслідуванні, а також ті, хто поширював відомості про захоронення. Пізніше пам'ятник на місці перепоховання знесли і відновили на тому місці парк.^[7]

Під час «холодної війни» Вінницьку трагедію почали використовувати і США. У вересні 1959 року були організовані слухання в американському конгресі присвячені масовим розстрілам у Вінниці. Ці слухання співпали з візитом Микити Хрущова до США в тому ж році і цей злочин навмисно пов'язували з особою самого Хрущова. Однак в Україні та СРСР протягом десятиліть репресії у Вінниці залишалися закритою темою. Натомість, на заході розслідуванням та розповсюдженням інформації про трагедію зайнялася українська діаспора. Були перевидані дані німецького розслідування і також здійснені власні дослідження та наукові публікації з цієї тематики. Ці дані також використовувалися для критики радянського режиму, який замовчував цю трагедію протягом десятиріч.

Під час перебудови Радянський Союз визнав провину сталінського режиму за розстріл поляків в Катині та створив спеціальну слідчу комісію, однак подібну Вінницьку трагедію обійшли увагою. Перші згадки про репресії в самій Україні з'явилися ненароком, коли в одному з архівів показали фрагмент військової хроніки про злочини фашистів, який виявився документальними кадрами німецького розслідування розстрілів у Вінниці. Ця новина і спогади про репресії почали ширитися Вінницею і усією Україною, аж поки 21 вересня 1988 році в газеті Молодь України не з'явилася перша правдива публікація про репресії 30-х років на Вінниччині. У 80-ті роки за ініціативи місцевої громади був споруджений пам'ятний знак. На місці захоронень був збудований будинок ритуальних послуг, який пізніше перейшов у власність Української Автокефальної Православної Церкви.^[8]

[[de:Massaker von Winnyzja (1937/1938)]] [[en:Vinnytsia massacre]] [[ja:ヴィーンヌィツャ大虐殺]] [[ru:Винницкая трагедия]] [[sv:Vinnytsiamassakern]]